У «Містах на уламках орбіт» героїзм виглядає не як пафосний марш, а як втомлена зміна серед уламків станцій, інопланетних свідків і світлих руїн колишньої величі. Дівчата й неземні істоти тримаються гідно, ніби орбіта ще має план, хоча план давно полетів у вакуум. Тут красу підсвічує катастрофа, сарказм замінює кисень, а бюрократичний звіт, звісно, почекає до завтра. У цьому архіві навіть уламки мають позу, а виживання — форму для підпису. І це майже оптимізм. Майже, бо орбіта вже сміється тихо.