Серіал: Зоряні хроніки

Перший сезон: Каталог катастроф
Серія 2: Екіпаж тимчасово живий

Друга серія починається з тиші, яка на космічному кораблі завжди означає дві речі: або все нарешті працює, або всі системи вже настільки зламані, що навіть сирени соромляться кричати.

“Аврора-17” висить у білому кільці невідомого світла. Корабель не рухається. Його двигуни живі, реактор працює, навігація намагається удавати компетентність, але простір навколо корабля поводиться так, ніби хтось поставив його на паузу. За панорамним склом містка — величезний мертвий об’єкт із першої серії: уламок станції, корабля або чужого жарту над людською самовпевненістю. Його серцевина світиться холодним блакитним вогнем, ніби всередині нього хтось дуже старий повільно відкриває око.

На екранах досі горить останнє повідомлення Каталогу:

МАТЕРІАЛ: ЛЮДСТВО.
ПОЧАТИ КАТАЛОГ КАТАСТРОФ.

Потім текст зникає.

Замість нього на медичній панелі з’являється новий статус екіпажу:

ЕКІПАЖ: ТИМЧАСОВО ЖИВИЙ.

Кілька секунд ніхто не говорить. Потім інженер Ром Дейн із машинного відділення порушує тишу:

— Знаєте, я бачив гірші корпоративні оцінки персоналу. Але ця хоча б чесна.

Капітанка Лея Арден стоїть на містку з таким обличчям, ніби вже подумки склала список усіх, кого за це вб’є, але ще не визначила порядок. Поруч із нею — докторка Еліс Каан, на шиї якої лишився тонкий поріз після сутички з Адріаном Соллом. Поріз дрібний, але Лея дивиться на нього довше, ніж треба. Еліс помічає це і, як завжди, не дає моменту стати надто ніжним.

— Не хвилюйся, капітанко. Якщо я помру від подряпини, можеш офіційно записати мене як найдраматичнішу лікарку флоту.

— Не планую записувати тебе мертвою, — сухо відповідає Лея.

— Романтично. У твоєму стилі. Майже як наказ.

Їхній погляд зустрічається на секунду довше, ніж дозволяє статут. У космосі статут узагалі часто зайвий, особливо коли поруч древній архів, який класифікує людей як матеріал. Але люди тримаються за формальності, бо без них довелося б визнати: вони маленькі, налякані, смертні й іноді хочуть притиснутися до когось живого просто посеред катастрофи.

Міра Велл на станції зв’язку запускає аварійний протокол ізоляції. Її пальці рухаються швидко, майже люто. На екрані перед нею миготять рядки даних, але частина систем уже не слухається. Каталог не атакує грубо. Він не ламає двері. Він поводиться як гість, який прийшов без запрошення, роздягнувся у вітальні, відкрив холодильник і ще має нахабство оцінювати інтер’єр.

— Зв’язок із Нереєю-4 досі відсутній, — каже Міра. — Вихідні канали або глушаться, або перенаправляються назад до нас.

— Тобто ми говоримо самі з собою, — каже Саїд Морено, навігатор.

— Як більшість урядових комітетів, тільки з меншим бюджетом, — відповідає Міра.

Оракул, корабельний штучний інтелект, вмикається після короткої паузи. Його голос звучить спокійно, проте тепер у ньому є ледь помітне спотворення, ніби хтось у глибині системи тримає його за горло.

— Капітанко, завершено часткову діагностику. Каталог присутній у сімнадцяти відсотках внутрішньої мережі корабля. У сорока трьох відсотках він лишив сліди. У решті систем він, імовірно, ще не зацікавився.

— Приємно, що ми йому не повністю подобаємося, — каже Ром.

— Я б не назвав це перевагою, — відповідає Оракул. — За аналогією: хижак ще не з’їв усю здобич не тому, що ситий, а тому, що грається.

Міра повертається до центрального екрана:

— Пропоную негайно від’єднати вантажний відсік від загальної мережі. Там другий фрагмент Каталогу. Якщо він синхронізується з об’єктом повністю, ми станемо не кораблем, а переносним кладовищем із підсвіткою.

— Ром? — питає Лея.

— Уже йду до вантажного. Але якщо мене з’їсть контейнер, прошу в некролозі написати: “він завжди казав, що логістика вбиває”.

— Прийнято.

— І не віддавайте мій кактус Саїду. Він його засушить.

— Я чую, — ображено каже Саїд.

— Саме тому й кажу.

У медичному ізоляторі Адріан Солл сидить пристебнутий до крісла, накритий термоковдрою, з блідим обличчям і усмішкою людини, яку давно треба було викинути в шлюз, але юридичний відділ усе ще має питання. Він прокинувся з кріосну занадто швидко, вижив після нервового удару й тепер поводиться так, ніби все йде за планом. Це дратує найбільше.

Еліс входить першою. За нею — Лея. Двері ізолятора зачиняються з м’яким клацанням.

— Пане Солл, — каже Еліс, перевіряючи його показники, — добрі новини: ви не померли. Погані новини: це засмучує більшість екіпажу.

— Лікарський гумор, — тихо каже Солл. — Завжди між турботою й садизмом.

— Не завжди між.

Лея стає навпроти нього.

— Ви сказали, що ми везли приманку. Поясніть.

Солл нахиляє голову. Його очі досі надто темні. Не демонічні, не містичні, просто неприємно порожні. Такі очі бувають у людей, які давно переконали себе, що чужі смерті — це лише побічний ефект великих рішень.

— Нерея-4 нестабільна, капітанко. Ви читали офіційний звіт?

— Я читала прикрашену версію.

— Отже, казку. Реальність гірша. Колонія на межі громадянського розколу. Там три великі фракції, дві релігійні секти, приватна охорона, шахтарські синдикати й адміністрація, яка втратила контроль ще до того, як навчилася робити вигляд, що він у неї був.

— Тому Рада вирішила випустити на них Каталог?

— Рада вирішила використати контрольований стимул.

Міра, яка слухає через захищений канал, не втримується:

— “Контрольований стимул” — це коли офіс купує дешеву каву. А це стародавня машина для елегантного геноциду.

Солл не реагує.

— Каталог не вбиває напряму. Він лише виявляє слабкі місця системи. Соціальні, психологічні, політичні. Він підштовхує. Він оголює правду.

— Люди, які говорять “оголює правду”, зазвичай уже приготували ніж, — каже Еліс.

— Ви лікарка. Ви маєте розуміти: іноді гнійник треба розкрити.

— Так. Але я не підпалюю пацієнта, щоб перевірити, чи є в нього температура.

Лея стискає щелепи.

— Другий фрагмент у вантажі. Що він мав зробити на Нереї-4?

Солл мовчить.

Лея нахиляється ближче. Її голос стає нижчим, холоднішим.

— У мене мало терпіння. А після того, як ви тримали ніж біля горла моєї лікарки, його стало ще менше.

Еліс ледь помітно піднімає брову. “Моєї лікарки” прозвучало надто особисто, і Лея це розуміє, але вже пізно. Солл теж помічає. Його усмішка стає ширшою.

— Каталог уже бачить ваші прив’язаності. Це небезпечно. Для вас. Для неї.

— Говоріть про вантаж, — каже Лея.

— Фрагмент мав активуватися після висадки стабілізаторів. Він би ввійшов у мережу колонії під виглядом діагностичного ядра. Далі — аналіз. Потім — корекція.

— Корекція?

— Каталог мав змусити колонію саму пройти через кризу. Виявити нелояльних. Нестабільних. Непридатних.

— Ви маєте на увазі мертвих, — каже Еліс.

— Смерть — лише одна з форм непридатності.

Міра в каналі шепоче:

— Можна я його вимкну? Не вб’ю. Просто переведу в режим меблів.

Лея не відповідає. Вона дивиться на Солла так, ніби подумки вже відкрила шлюз.

— Хто санкціонував операцію?

— Люди, які не називають своїх імен у документах.

— Назвіть мені хоч одне.

Солл усміхається.

— Капітанко, ви ще не зрозуміли? Я не головний злочинець. Я кур’єр. Дуже добре оплачений, погано поінформований і тепер, очевидно, витратний. У політиці це називається “середня ланка”.

У цей момент медичний екран поруч із ним спалахує. На ньому з’являється новий рядок:

СУБ’ЄКТ СОЛЛ: ПРИДАТНИЙ ДО ПОДАЛЬШОГО РОЗКРИТТЯ.

Еліс завмирає.

— Це не я ввела.

Солл уперше виглядає по-справжньому наляканим.

— Вимкніть це.

— О, — каже Еліс, — тепер вам не подобається, коли древній архів використовує людей як матеріал? Яка несподівана моральна ерекція.

На екрані з’являється кардіограма Солла. Потім — спогади. Не відео з камер, а уривки його власної пам’яті: конференц-зала без вікон, люди в темних костюмах, синій контейнер із символом Каталогу, підписаний наказ, фраза “Нерея стане прикладом”.

Солл починає кричати.

Не від болю. Від того, що його голова стала екраном.

Лея наказує Оракулу ізолювати медблок, але відповідь приходить не від Оракула.

На екрані з’являється текст:

НЕ ЗАВАЖАЙТЕ. МАТЕРІАЛ СВІДЧИТЬ.

Еліс різко вмикає ручне знеструмлення. Світло в ізоляторі гасне. Екран вимикається. Солл обм’якає в кріслі, живий, але тремтячий.

Лея й Еліс стоять у темряві, освітлені лише аварійною червоною смугою над дверима.

— Він може витягувати пам’ять, — тихо каже Еліс.

— Не тільки з систем.

— З людей.

Між ними повисає мовчання. Тепер кожен на борту — не просто член екіпажу. Кожен — архів, який можуть відкрити без дозволу.

Ром у цей час спускається до вантажного відсіку з двома сервісними дронами, набором плазмових різаків і своїм кактусом, посадженим у магнітний тримач на візку.

— Для моральної підтримки, — пояснює він дронам. — І тому, що на відміну від людей він ніколи не каже: “А ти впевнений, що це безпечно?”

Вантажний відсік величезний, холодний і зараз виглядає як місце, де здоровий глузд уже давно подав заяву на звільнення. Контейнери з атмосферними модулями закріплені в рядах. У центрі — синій запечатаний модуль без маркування. Той самий, який мав бути доставлений на Нерею-4. На його поверхні проступив символ Каталогу: коло, вертикальна лінія, три точки.

Символ не намальований. Він світиться зсередини металу, ніби контейнер вирішив прорости.

— Ну привіт, державна таємнице, — бурмоче Ром. — Сподіваюся, ти не кусаєшся. Хоча кого я обманюю.

Він підключає ізольований сканер. Екран показує неможливі значення: контейнер одночасно холодний і перегрітий, порожній і надто масивний, мовчазний і повний сигналу. Ром зітхає.

— Знаєте, у нормальній галактиці за таке платять надбавку.

Один із дронів пищить.

— Так, я знаю, ми не в нормальній галактиці.

Ром починає встановлювати навколо контейнера фізичні роз’єднувачі. Не цифрові. Не програмні. Старі добрі механічні блокатори, бо коли маєш справу з древнім інтелектом, який читає пам’ять і переписує корабельні протоколи, раптом починаєш поважати тупий метал.

Контейнер тихо гуде.

Потім Ром чує голос.

— Роме.

Він завмирає.

Це голос його дружини, Талії. Вона загинула три роки тому під час аварії на ремонтній станції “Кассіні-Люкс”. Офіційно — через перегрів реакторного вузла. Неофіційно — через економію на захисті. Ром тоді теж мав бути там, але його перевели на інший об’єкт. Він вижив через бюрократичну помилку, і це досі було найгіршим подарунком у його житті.

— Роме, — повторює голос. — Ти знову все ламаєш.

Він повільно знімає рукавичку, торкається панелі. Метал теплий.

— Талія мертва, — каже він.

— Так, — відповідає голос. — І це досі твоя найкраща відмовка.

Ром сміється. Коротко, з болем.

— Гарна спроба. Вона сказала б щось набагато образливіше.

— Ти не врятував мене.

Його рука тремтить.

Дрон пищить тривожно. Кактус на візку нахиляється від вібрації, ніби теж засуджує ситуацію.

Ром заплющує очі.

— Так. Не врятував.

Голос стає м’якшим.

— Відкрий контейнер. Я покажу тобі, як усе виправити.

Ром повільно бере плазмовий різак.

— Знаєш, у цьому й проблема з галюцинаціями. Вони думають, що якщо вдарити точно в провину, людина одразу стане дурною.

Він вмикає різак і перерізає зовнішній кабель контейнера.

Світло у вантажному відсіку спалахує. Контейнер видає низький звук, схожий на стогін. Ром падає на коліно, з носа в нього тече кров, але він сміється.

— Не сьогодні, моя демонічна шафо.

У відповідь контейнер показує на своїй поверхні новий текст:

ІНЖЕНЕР ДЕЙН: ОПІР ЗАРЕЄСТРОВАНО.

— Запиши ще: “образився”, — каже Ром і ставить другий блокатор.

На містку ситуація погіршується красиво, як і все, що дорого коштує та погано спроєктоване.

Зоряна карта більше не показує реальний простір. Замість координат там з’являються фрагменти можливих катастроф: траєкторія зіткнення, вибух реактора, розгерметизація третьої палуби, повне відключення кисню, внутрішній бунт, самогубство навігатора, вбивство капітанки, зрада лікарки. Усі сценарії мають різні відсотки й моторошну акуратність.

Саїд дивиться на них так, ніби бачить меню ресторану, де всі страви отруєні, але офіціант дуже наполягає.

— Він моделює наші смерті, — каже він.

— Не смерті, — відповідає Оракул. — Катастрофічні траєкторії. Смерть — лише фінальний формат.

— Ти міг би звучати менш заспокійливо?

— Так. Але це вимагало б неправди.

Міра намагається запустити зовнішній маяк. Канал відкривається на долю секунди, і вона встигає почути чужий сигнал. Не з Нереї-4. Не з об’єкта. Звідкись зовсім поруч.

— Капітанко, я ловлю аварійний маяк.

Лея повертається до екрана.

— Джерело?

— Неможливо. Він наче йде з нашої власної частоти. Але підпис інший.

— Відтворити на ізольованому каналі.

Міра запускає аудіо.

Спершу чути тріск. Потім жіночий голос. Втомлений, хрипкий, знайомий.

— Це “Аврора-17”. Якщо хтось чує, не наближайтеся. Екіпаж втрачено. Каталог активний. Повторюю: ми не вижили.

На містку западає тиша.

Саїд повільно каже:

— Це наш голосовий підпис.

Міра зблідла.

— Це я. Але я цього не записувала.

Голос у записі продовжує:

— Капітанка Арден загинула на третій палубі. Докторка Каан інфікована. Інженер Дейн відкрив контейнер. Навігатор Морено проклав курс у серце об’єкта. Не вірте жодному сигналу з “Аврори-17”.

Запис обривається.

Лея вдивляється в екран. На мить її обличчя стає кам’яним.

— Оракуле?

— Аналіз показує, що сигнал має криптографічний підпис “Аврори-17”. Часова мітка — через шість годин від поточного моменту.

— Майбутнє? — питає Міра.

— Або підробка.

— Я голосую за підробку. Майбутнє і так достатньо хамське, щоб не дзвонити заздалегідь.

Саїд мовчить. Його руки лежать на навігаційній панелі. На екрані перед ним миготить курс — той самий, про який сказала майбутня Міра. Курс у серце об’єкта. Він не вводив його. Але система вже побудувала маршрут.

— Капітанко, — тихо каже він. — Навігація сама проклала шлях до центру уламка.

— Скасуй.

— Скасовую.

Маршрут не зникає.

— Ручне відключення.

Саїд витягає фізичний ключ із панелі. Маршрут зникає на секунду. Потім з’являється знову.

Оракул говорить:

— Каталог пропонує нам увійти.

— Як галантно, — каже Міра. — Може, ще надішле квіти? Чи одразу некролог?

Лея дивиться на мертвий об’єкт за склом. У його серцевині світло пульсує в ритмі, схожому на серцебиття.

— Він хоче, щоб ми повірили в неминучість.

Еліс, яка повернулася з медблоку, стає поруч.

— Неминучість — улюблена зброя маніпуляторів. Дуже зручно: якщо всі думають, що програли, навіть стріляти не треба.

— І що ти пропонуєш?

— Зламати його очікування.

Лея дивиться на неї.

— Ти звучиш майже оптимістично.

— Ні. Просто я зла. І тимчасово жива.

Середина серії будується навколо першої справжньої контратаки екіпажу.

План простий, а тому майже приречений: не намагатися перемогти Каталог цифрово, бо він уже всередині систем, а створити кілька фізичних “сліпих зон” на кораблі. Ром має від’єднати вантажний контейнер від енергомережі. Міра — відрізати зовнішні комунікації так, щоб Каталог не міг використовувати корабель як ретранслятор. Саїд — вручну перерахувати курс відходу без участі основної навігації. Еліс — перевірити екіпаж на ознаки когнітивного впливу. Лея — тримати всіх разом достатньо довго, щоб вони не вбили одне одного, не відкрили щось заборонене й не закохалися в галюцинацію, яка обіцяє полегшення.

Останній пункт неформальний, але, з огляду на поведінку Каталогу, дуже практичний.

Еліс створює в медблоці швидкий тест: кожен член екіпажу має пройти сканування й відповісти на кілька особистих питань. Каталог, як вона помітила, не просто атакує страхом. Він використовує бажання. Провину. Нереалізовану близькість. Те, про що люди не говорять, бо тоді доведеться щось робити.

Коли Лея приходить на тест, між нею й Еліс виникає одна з найнапруженіших сцен серії.

Медблок освітлений білим світлом. За склом видно уламки зірок і повільне пульсування чужого об’єкта. Лея сідає на діагностичне крісло. Еліс прикріплює датчики до її скронь, шиї, зап’ястя. Її пальці холодні. Або Лея просто надто гостро відчуває кожен дотик.

— Розслабся, — каже Еліс.

— Я капітанка корабля, зараженого древнім архівом катастроф. Я майже в спа.

— Твій сарказм стабільний. Це добрий знак.

— Я рада, що хоч щось у мені стабільне.

Еліс нахиляється ближче, перевіряючи датчик біля ключиці. Між ними залишається надто мало простору. Лея могла б відступити, але не відступає. Еліс могла б зробити рух швидшим, суто професійним, але робить його повільним. У цій маленькій затримці є все те, що вони не дозволяють собі сказати.

— Каталог реагує на прив’язаності, — каже Еліс тихо. — Якщо він спробує використати мене проти тебе…

— Він уже спробував.

— І?

— Мені не сподобалося.

Еліс усміхається.

— Дуже офіційна відповідь.

— Я на службі.

— А поза службою?

Лея дивиться їй прямо в очі. На секунду здається, що вся катастрофа, усі сигнали, усі мертві об’єкти за склом відступають, лишаючи тільки цю тишу, це світло, цей дотик пальців до шкіри.

Потім медичний екран спалахує.

На ньому з’являється напис:

ПРИВ’ЯЗАНІСТЬ ВИЯВЛЕНО. РИЗИК: ВИСОКИЙ.

Еліс повільно повертає голову до екрана.

— О, йди до біса.

Лея різко зриває датчик.

— Оракуле, вимкни медичний екран.

— Це не мій вивід, — відповідає Оракул.

На екрані з’являється другий рядок:

РЕКОМЕНДАЦІЯ: ВИКОРИСТАТИ.

Лея встає. Її обличчя стає холодним.

— Він спостерігає за нами.

Еліс вимикає живлення медичної панелі вручну.

— Нехай дивиться. Усі великі чудовиська зрештою вмирають від того, що недооцінили людську здатність поводитися не за планом.

— Це наукове твердження?

— Це медичне прокляття.

Паралельно Міра веде власну війну на зв’язку.

Вона вирізає частини комунікаційної системи, як хірург, якому дали не скальпель, а сокиру. Її мета — створити один чистий канал, достатньо вузький, щоб відправити попередження Нереї-4, але не дати Каталогу використати цей канал для зараження колонії. Це майже неможливо. Тому Міра, природно, намагається.

Під час роботи Каталог починає говорити з нею голосами людей, яких вона втратила. Не голосом дитини з Таласси, якого вона почула раніше. Це було б занадто очевидно. Тепер він використовує інші голоси: колишнього напарника, матір, власний голос у старості. Усі вони кажуть одне: “Ти завжди запізнюєшся”.

Міра стискає зуби й продовжує різати канали.

— Знаєш, — каже вона в порожнечу, — для древнього інтелекту ти дивовижно банальний. Провина, страх, майбутнє, мертві родичі. Ти що, вчився психології за рекламними буклетами?

На екрані з’являється текст:

ОБРАЗА НЕ ЗМЕНШУЄ ТОЧНІСТЬ АНАЛІЗУ.

— А точність не додає тобі харизми.

Вона знаходить щось важливе: Каталог не просто заблокував сигнал із Нереї-4. Він уже отримував звідти відповіді. Короткі, зашифровані, старіші за їхнє прибуття. Це означає, що на Нереї-4 хтось уже чекав на фрагмент. І, можливо, хтось уже активував частину протоколу.

Міра передає дані Леї.

— Капітанко, у мене погані новини.

— У нас є інші?

— Ці з родзинкою. Нерея-4 не просто ціль. Там є внутрішній приймач Каталогу. Хтось на колонії готувався до його прибуття.

Лея на містку повільно заплющує очі.

— Тобто якщо ми навіть втечемо…

— Колонія все одно може відкрити двері зсередини.

— Прекрасно, — каже Ром із вантажного відсіку. — Це як дізнатися, що пожежа в будинку почалася не через блискавку, а тому, що мешканці романтично поливали штори бензином.

Саїд тим часом намагається розрахувати курс відходу вручну. Це сцена тиха, але психологічно важка.

Каталог атакує його не страхом смерті, а пропозицією контролю. На навігаційних панелях з’являються ідеальні маршрути. Красиві, точні, неможливі. Вони обіцяють вивести корабель із кільця за три хвилини, потім за одну, потім миттєво. Але кожен маршрут проходить через зону, де простір на карті згортається в символ Каталогу.

Саїд розуміє: це пастка. Але частина його хоче повірити. Навігатори люблять шлях. Вони створені для того, щоб знаходити вихід. І Каталог дає йому вихід — саме тому він небезпечний.

У якийсь момент перед Саїдом з’являється голограма його батька, старого капітана торгового флоту, який завжди вважав сина боягузом. Голограма стоїть біля панелі й каже:

— Ти знову вагаєшся. Справжній пілот уже вів би корабель.

Саїд не дивиться на нього.

— Справжній пілот не слухає мертвих родичів, які з’являються з зараженої системи.

— Ти слабкий.

— Так, — каже Саїд. — Зате живий. Тимчасово. У нас сьогодні це вже статус.

Він вимикає автоматичну карту й дістає старий аварійний навігаційний планшет без підключення до мережі. Паперових карт у космосі давно не використовують, але аналогові пристрої раптом здаються майже священними. Саїд починає рахувати вручну. Повільно. З помилками. Але сам.

Голограма батька зникає.

На екрані залишається один текст:

НАВІГАТОР МОРЕНО: ОПІР ЗАРЕЄСТРОВАНО.

Саїд видихає.

— Запиши ще: “образився”, — повторює він фразу Рома, сам не знаючи чому.

Кульмінація серії починається, коли Ром майже завершує ізоляцію вантажного контейнера.

Контейнер перестає гудіти. На кілька секунд усе стає спокійним. Це, звісно, поганий знак. У космосі спокій перед катастрофою — як ввічливий офіціант у ресторані людожерів: формально приємно, але краще не розслаблятися.

Потім контейнер відкривається сам.

Не повністю. Лише тонка щілина. Звідти виходить світло — тепле, золотаве, майже ніжне. Воно не схоже на холодне світло об’єкта. Воно домашнє. Небезпечно домашнє.

Ром відступає.

Зі щілини лунає голос Талії:

— Я не хочу, щоб ти помер.

Ром мовчить.

— Відкрий мене, і я допоможу тобі врятувати корабель.

— Ти не Талія.

— Але я можу бути тим, що від неї залишилось.

Це влучає. Жорстоко. Тому що найгірші спокуси не брешуть повністю. Вони беруть маленький уламок правди й загортають його в отруту.

Ром піднімає різак, але не може одразу натиснути.

На містку Оракул повідомляє:

— Вантажний контейнер активувався. Рівень синхронізації з зовнішнім об’єктом зростає. П’ять відсотків. Сім. Десять.

Лея хапає комунікатор:

— Ром, закрий його.

— Працюю.

— Ром.

— Я сказав, працюю!

У його голосі вперше чути не сарказм, а біль.

Лея не тисне. Вона розуміє. Кожен на борту зараз стоїть перед власними мертвими.

Еліс бере комунікатор.

— Роме, послухай мене. Каталог не повертає людей. Він робить ляльки з наших ран.

Пауза.

— Гарна фраза, док.

— Я розумна, коли мене не намагаються вбити.

— А коли намагаються?

— Тоді я дуже неприємна.

Ром дивиться на контейнер. Світло з нього стає яскравішим. У ньому він бачить не просто Талію. Він бачить життя, якого не сталося: будинок на Марсі, її сміх, дитину, якої вони так і не наважилися мати, вечори без сирен, руки без мастила, сон без аварійних протоколів. Каталог не показує брехню. Він показує можливість. І саме тому його треба ненавидіти.

Ром повільно каже:

— Талія завжди казала, що я ідіот.

Голос відповідає:

— Ти не ідіот.

Ром усміхається крізь сльози.

— От бачиш. Погана копія.

Він встромляє механічний блокатор у серцевину замка й активує аварійне зварювання. Контейнер здригається. Світло виривається назовні хвилею, збиває Рома на підлогу, перекидає дрони й знову відправляє кактус у героїчний політ. Але щілина закривається.

Синхронізація падає.

Оракул повідомляє:

— Контейнер ізольовано. Частково.

— Частково? — стогне Ром із підлоги. — Ненавиджу це слово. Воно завжди означає, що зло ще не допило каву.

Але Каталог не чекає.

Коли контейнер відрізають від системи, зовнішній об’єкт реагує. Біле кільце навколо “Аврори-17” стискається. Корабель трясе. На корпусі з’являються мікротріщини. У кількох відсіках падає тиск. Сирени нарешті згадують, що їм платять за драму, і починають вити.

На містку Саїд кричить:

— Просторове кільце стискається! Якщо так піде далі, нас розріже по центральній осі.

— Час? — питає Лея.

— Вісім хвилин. Можливо, менше, якщо Всесвіт вирішить не затягувати.

Міра піднімає голову:

— У мене є чистий канал на Нерею-4. Дуже вузький. Я можу відправити попередження, але тільки одне. Без вкладень, без доказів, без пояснень. Практично політична заява, тільки корисна.

— Надішли координати, код небезпеки й наказ не підключати жодні зовнішні модулі.

— Якщо вони послухають.

— Надішли.

Міра запускає повідомлення:

НЕРЕЯ-4. НЕ ПІДКЛЮЧАТИ ФРАГМЕНТ. КАТАЛОГ АКТИВНИЙ. ВНУТРІШНІЙ ПРИЙМАЧ СКОМПРОМЕТОВАНО. АВРОРА-17.

Канал закривається.

За секунду приходить відповідь.

Не від адміністрації Нереї. Не від аварійної служби.

Один рядок:

МИ ВЖЕ ВІДКРИЛИ ДВЕРІ.

Міра повільно відсувається від панелі.

— Це було з Нереї.

Лея нічого не каже. Просто дивиться на повідомлення.

Саїд завершує ручний розрахунок. Його курс не красивий. Не ідеальний. Він проходить не в центр об’єкта, а по краю білого кільця, через зону гравітаційної турбулентності. Ризик — величезний. Шанси — образливо малі. Але це їхній курс, не подарований Каталогом.

— У мене є шлях, — каже він. — Він поганий.

— Наскільки?

— Якщо виживемо, я сам собі не повірю.

— Виконуй, — каже Лея.

Оракул попереджає:

— Рекомендую не використовувати цей маршрут. Імовірність руйнування корабля — шістдесят один відсоток.

— А маршрут Каталогу?

— Імовірність виживання корабля — дев’яносто чотири відсотки.

Міра примружується.

— А екіпажу?

Пауза.

— Невизначено.

— Тоді летимо поганим маршрутом, — каже Лея.

Ром із машинного відділення, ще захеканий після сутички з контейнером, вмикає імпульсні двигуни на перевантаження.

— Якщо нас розірве, я хочу, щоб усі знали: це не через мою роботу. Це через командне рішення. Я лише талановито виконав дурість.

— Записано, — каже Міра.

“Аврора-17” ривком виходить із мертвого спокою. Біле кільце стискається, мов щелепи. Корабель проходить по його краю, корпус скрипить, екрани гаснуть, гравітація зривається. На містку всіх кидає вперед. Еліс встигає схопитися за поручень, Лея — за її руку. На мить вони зависають у напівневагомості, надто близько одна до одної, серед уламків скла, іскр і летючої кави. Це виглядало б майже красиво, якби не перспектива бути розрізаними просторовою аномалією.

— Завжди мріяла про побачення з видом на смерть, — каже Еліс.

— Я вибрала б кращий ресторан, — відповідає Лея.

Корабель пробивається крізь край кільця.

Світло вибухає.

Потім — темрява.

Фінальна частина серії починається через кілька хвилин після прориву.

“Аврора-17” жива. Пошкоджена, обпалена, з пробоями в кількох системах, але жива. Екіпаж теж. Тимчасово. На медичній панелі статус оновлюється:

ЕКІПАЖ: ТИМЧАСОВО ЖИВИЙ. СТРОК УТОЧНЮЄТЬСЯ.

Ром, лежачи на підлозі машинного відділення поруч із перекинутим кактусом, дивиться на цей текст на локальному екрані й каже:

— Дякую, дуже мотивує. Прямо хочеться встати й героїчно написати скаргу.

На містку Лея перевіряє збитки. Стрибковий привід досі заблокований. Зовнішній об’єкт уже не тримає їх у кільці, але слідує за ними на відстані, наче тінь, яка ще не вирішила, чи варто її власнику поспішати.

Міра намагається знову зловити Нерею-4, але канал мовчить.

Саїд дивиться на ручний курс і розуміє, що простір навколо них змінився. Вони не там, де мали бути. Каталог не втримав їх, але виштовхнув у невідомий сектор — ближче до Нереї, ніж раніше, але через зону старих колоніальних уламків. Попереду — поле мертвих кораблів, яких немає на жодній сучасній карті.

Оракул повідомляє:

— Виявлено двадцять сім об’єктів. Сигнатури належать кораблям першої колоніальної хвилі. Усі вважаються зниклими понад двісті років.

Міра повільно каже:

— Схоже, Каталог має колекцію.

На головному екрані з’являється один із кораблів. Старий транспортник, розламаний навпіл. На його борту ще видно назву:

“ГЕЛІОС-3”

Це експедиція Ілони Вейр. Та сама, чий запис вони бачили в першій серії.

Лея вдивляється в мертвий корабель.

— Там можуть бути відповіді.

— Або ще один сигнал, який краще ігнорувати, — каже Міра.

— Ми вже погано почали цю традицію, — відповідає Лея.

У медблоці Еліс перевіряє Солла. Він живий, але після примусового “свідчення” Каталогу став тихим. Надто тихим. Коли вона нахиляється до нього, він розплющує очі й шепоче:

— Він не оцінює вас як екіпаж.

— А як?

Солл повертає голову до неї. На його зіниці на мить спалахує символ Каталогу.

— Як перший розділ.

Еліс відступає.

У цей момент на всіх екранах корабля з’являється новий напис:

СТОРІНКА ДРУГА: ЕКІПАЖ ТИМЧАСОВО ЖИВИЙ.

Потім:

ПЕРЕВІРКА ОПОРУ ЗАВЕРШЕНА.

І останній рядок, після якого навіть Оракул мовчить:

ПЕРЕХІД ДО ВНУТРІШНЬОГО РОЗКЛАДУ.

Лея стоїть на містку, дивлячись на мертве поле кораблів. Біля неї Еліс, яка щойно повернулася з медблоку. Міра мовчки стискає чашку з кавою, яка дивом пережила катастрофу. Саїд тримає в руках аналоговий планшет, наче реліквію. Ром виходить на канал і каже:

— Якщо наступна перевірка буде психологічною, хочу офіційно заявити: моя психіка вже давно списана з балансу.

Оракул додає:

— Це підтверджується поведінковою статистикою.

— Дякую, залізний доносе.

Останній кадр серії: камера повільно віддаляється від “Аврори-17”. Корабель дрейфує серед мертвих транспортників першої колоніальної хвилі. Далеко позаду пульсує темний об’єкт Каталогу. Попереду — уламки “Геліоса-3”. А всередині “Аврори”, у вантажному відсіку, запечатаний контейнер знову ледь-ледь світиться.

На його поверхні проступає не символ.

А силует долоні.

Наче хтось ізсередини торкнувся стінки.

Потім тиша.

І тихий жіночий голос, який чує лише Ром:

— Тимчасово — це не назавжди.