Частина I. Громадянин проти Всесвіту

Вірш 1. Я оголошую війну тиші

Гей!

Ви!

За бетонними
       лобами
            хмарочосів!

За золотими
       зубами
            епох!

Я прийшов
       не просити
            прощення.

Я прийшов
       оголосити
            переполох!

Не шукайте
       в кишенях
            моїх
                гранати.

Там —
       зім'ятий
            квиток
                у весну.

Там —
       недопита
            любов.

Там —
       моє серце,
що досі
       не вміє
            мовчати,

хоч світ
       йому
            прописав
                тишу
                    одну.

Я бачив,
       як продають
            горизонти.

По метру.
       По гривні.
            По днях.

Як правду
       вдягають
            у форму
                ремонту,

щоб більше
       ніхто
            не впізнав
                її
                    у новинах.

Я бачив,
       як совість
            поставили
                в чергу

до кабінету
       з написом:
            «МОРАЛЬ».

Їй видали
       довідку:

«Ви більше
       не маєте
            значення.

На жаль».

І світ
       розсміявся
            над власним
                падінням.

І навіть
       не встав.

А потім
       прийшла
            любов.

Не стукала.

Ні.

Увірвалась
       в життя,
            мов комета
                у дах!

Сказала:

— Ти знову
       воюєш
            зі світом?

А хто
       воюватиме
            за нас?

І я
       розгубив
            всі свої
                революції.

Усі
       плакати.

Весь
       метал
            моїх слів.

Бо виявилось:

одна
       людська
            долоня

важча
       за тисячу
            сонць,

коли
       ти її
            відпустив.

Тоді
       я пішов
            до Бога.

Без запису.

Без пропуску.

Без охорони.

На небі
       стояла
            величезна
                черга.

Ангели
       штампували
            поклони.

Архангел
       запитав:

— Мета
       вашого
            візиту?

— Скарга.

— На кого?

— На все.

Він зблід.

Перехрестив
       комп'ютер.

І сказав:

— Ваше звернення
       буде розглянуто
            після
                кінця світу.

Я відповів:

— Прекрасно!

Тільки
       не спізніться.

Людство
       вже
            репетирує.

А смерть
       тим часом
            сиділа
                в кав'ярні.

Пила
       чорну каву.

Без цукру.

Зате
       з досвідом.

Скаржилась:

— Люди
       зовсім
            здуріли!

Раніше
       боялись
            мене.

Тепер
       бояться
            жити!

Я сів
       навпроти.

Сказав:

— Слухай,
       стара.

Не ображайся.

Але
       сьогодні
            в тебе
                вихідний.

Вона
       розсміялась.

— Хто
       це вирішив?!

— Я.

— А ти хто?!

Я підвівся.

Розправив
       плечі.

І відповів:

— Людина.

Цього
       поки
            достатньо.

І ось
       я стою
            посеред
                століття.

Босий.

Живий.

Без гарантії.

Без інструкції.

Зі зламаним
       серцем.

Але
       з голосом!

І якщо
       ви чекаєте,
            що я
                замовкну, —

не дочекаєтесь!

Бо тиша —
       не мир.

І мовчання —
       не мудрість.

І людина —
       не цифра
            у звіті
                держав!

Я
       оголошую
            війну
                тиші!

Не людям.

Не небу.

Не навіть
       самій
            смерті.

А тій
       мерзенній
            покірності,

що вчить
       нас
            не бачити
                зла!

І якщо
       завтра
            останній
                Всесвіт
                    згасне,

як лампа
       у темнім
            під'їзді, —

я вийду
       у темряву.

І крикну:

— Є ХТОСЬ?!

А якщо
       ніхто
            не відповість, —

я сам
       стану
            відповіддю.

Бо світло —
       це не те,
            що нам
                дали.

Світло —
       це те,
            що ми
                не віддали
                    темряві!