Серіал: Зоряні хроніки

Перший сезон: Каталог катастроф
Серія 5: Колонія без інструкції з виживання

П’ята серія починається з того, що Нерея-4 нарешті перестає виглядати красивою здалеку.

З орбіти вона ще тримає фасад: бірюзові океани, сріблясті хмари, м’яке сяйво міст на нічному боці, бойове кільце навколо планети, яке можна було б назвати величним, якби воно не було заряджене й не цілилося в усе живе з неприємною акуратністю. Але щойно камера опускається нижче — до атмосфери, крізь хмари, до столиці колонії Ейдолон, — краса починає тріскатися.

Місто чисте. Надто чисте. Вулиці без сміття, без криків, без випадкових натовпів. Транспорт рухається ідеальними лініями. Люди переходять дороги синхронно, говорять тихо, усміхаються однаково. На площах немає паніки, немає бунтів, немає солдатів, які б розганяли протестувальників. І саме це виглядає найгірше.

Катастрофа на Нереї-4 не вибухнула. Вона навела порядок.

А порядок, як уже встиг зрозуміти екіпаж “Аврори-17”, іноді є просто смертю, яка навчилася користуватися серветкою.

На нижній орбіті корабель ховається в тіні планети. Його корпус пошкоджений, сенсори частково сліпі, вантажний контейнер із фрагментом Каталогу заблокований, але вже не здається мертвим. Він не стукає, не світиться, не шепоче голосами загиблих. Просто мовчить.

Ром Дейн ненавидить це мовчання.

У машинному відділенні він стоїть перед монітором вантажного відсіку, тримаючи чашку кави, яка давно охолола, і дивиться на контейнер так, ніби той винен йому гроші, вибачення і нормальну зміну без космічних жахів.

Поруч на магнітній підставці стоїть його кактус. Після всіх попередніх катастроф він виглядає настільки живучим, що Ром уже подумки записав його до старшого офіцерського складу.

— Якщо ця коробка почне співати, — каже Ром кактусу, — ти йдеш першим. У тебе шипи. У мене лише емоційне виснаження.

На містку в цей час збирається головна група.

Лея Арден стоїть біля тактичної карти Нереї-4. На ній позначені три ключові точки: центр тиші, де тримають губернатора; Серце Нереї, підземний вузол гармонізації; і старий технічний сектор, через який ще можна потрапити вниз, не ввімкнувши всі сирени планети. Біля столиці сходить світанок. До фінального циклу гармонізації лишається менше шести годин.

Еліс Каан перевіряє медичні пакети й нейроблокатори. Її обличчя спокійне, але руки рухаються трохи швидше, ніж зазвичай. Вона знає: на поверхні їх чекають не просто вороги. Там люди, яких не можна просто вбити. Люди, яких треба врятувати від системи, яка, можливо, зробила їх спокійнішими, зручнішими, функціональнішими. А функціональність без волі — це не життя, а добре організований морг.

Міра Велл сидить на зв’язку й готує фальшиві адміністративні коди, які вони вкрали з “Астреї”.

— У нас є тимчасове вікно, — каже вона. — Якщо все спрацює, планетарні сканери сприймуть шатл як санітарний транспорт із центру тиші. Якщо не спрацює, вони сприймуть нас як прекрасну мішень із самовпевненістю.

Саїд Морено прокладає маршрут входу в атмосферу.

— Атмосферні коридори частково під контролем Серця. Нам доведеться йти через бурю над північним океаном, потім знизитися над старими терраформаційними шахтами.

— Звучить небезпечно, — каже Еліс.

— Це найкращий варіант.

— Я не сказала, що здивована.

Оракул вмикається з характерною беземоційною ввічливістю:

— Ймовірність успішного проникнення на поверхню — тридцять дев’ять відсотків.

Міра повертається до динаміка.

— А ймовірність, що ти колись скажеш щось приємне?

— За поточними умовами — нижча.

— Принаймні чесний.

Лея дивиться на карту. Вона мовчить надто довго. Усі розуміють чому.

На Нереї може бути її брат Каел. Живий. Частково живий. Використаний як інтерфейс до Серця. Людина, яка сім років була офіційним привидом, а тепер стала ключем до планетарного кошмару. Це могло бути правдою. Могло бути пасткою. Могло бути обома варіантами, бо Каталог, на відміну від людей, не мав проблем із багатозадачністю.

Еліс підходить ближче до Леї.

— Ти не йдеш туди сама.

— Я й не планувала.

— Ти планувала виглядати так, ніби могла б.

— Це частина командного стилю.

— Твій командний стиль іноді схожий на передсмертну записку в гарному мундирі.

Лея нарешті дивиться на неї. На мить між ними знову виникає те саме електричне “майже”: майже дотик, майже усмішка, майже поцілунок, якому заважають війна, Каталог, екіпаж і здоровий глузд. Останній, щоправда, давно не був головним учасником їхніх рішень.

— Якщо я почну втрачати контроль, — каже Лея тихо, — зупини мене.

Еліс не жартує.

— Я зупиню.

— Навіть якщо…

— Особливо якщо.

Це звучить не як обіцянка лікарки. Це звучить як обіцянка людини, яка боїться втратити іншу людину, але боїться втратити її саму в собі ще більше.

Міра, не обертаючись, каже:

— Я все чую. І просто нагадую: у нас тут орбітальна диктатура, жива машина катастроф і шість годин до планетарного промивання мізків. Тож флірт стискаємо до польового формату.

Еліс зітхає.

— Колись я знайду місце, де ніхто не коментує моє особисте життя під час апокаліпсису.

Ром у каналі додає:

— Це місце називається “уява”. Там, кажуть, дешевша оренда.

Шатл входить в атмосферу Нереї-4 під видом медичного транспорту.

Зовні — буря. Хмари б’ють по корпусу електричними хвилями, блискавки розривають небо, атмосферна плазма стікає по щитах блакитними язиками. Усередині — Лея, Еліс, Саїд і маленький сервісний дрон Лілія, який знову чомусь везе на таці кактусову міні-розсаду й дві чашки кави. Ром наполіг, що це “оперативна моральна підтримка”. Усі розуміли, що він просто не хотів лишати дрона на кораблі біля контейнера.

Саїд керує вручну, бо автоматичні системи підозріло часто намагаються запропонувати маршрут прямо до планетарної оборони.

— Атмосферна турбулентність росте, — каже він. — Якщо це природна буря, я кактус.

Еліс дивиться у вікно на блискавки.

— Тобі не пасують шипи.

— Дякую.

— Я мала на увазі — недостатньо характеру.

Лея сидить мовчки. На її шоломі відбиваються блискавки, і на кілька секунд вона здається майже чужою — темний профіль, холодні очі, форма з чорним золотом. Еліс бачить це й розуміє: Каталог намагатиметься зробити її саме такою. Самотньою статуєю, яка рятує всіх, крім себе.

Шатл виходить із бурі над старими терраформаційними шахтами. Під ними розкривається інший бік Нереї-4: не столиця, не сяючі куполи, а технічні пустки, сірі каньйони, старі трубопроводи, промислові башти, покинуті поселення першої хвилі. Колись тут розігрівали ґрунт, качали воду, запускали атмосферні бактерії. Тепер це місце виглядає як склад забутих інструкцій до виживання, які ніхто не читав, бо люди були зайняті тим, що будували нові проблеми.

Шатл сідає в сухому доку біля старої станції обслуговування. На стіні доку видніється вицвілий напис:

ПРОТОКОЛИ ВИЖИВАННЯ — У СЕКТОРІ С.

Саїд світить ліхтарем на порожню стіну під написом.

— Сектор С обвалився.

Міра по каналу сухо каже:

— Отже, колонія справді без інструкції з виживання. Символічно. Ненавиджу, коли реальність працює як поганий сценарист.

Лея виходить першою. Повітря Нереї пахне металом, мокрим каменем і далеким морем. Після стерильного повітря корабля воно здається майже непристойно живим.

Еліс сканує місцевість.

— Атмосфера придатна. Радіація в нормі. Біосигнатур поблизу немає.

Раптом із темряви старого тунелю чути голос:

— Це брехня.

Усі піднімають зброю.

З тунелю виходить хлопчик років дванадцяти. Худий, у порваному комбінезоні колоніального техніка, з брудним обличчям і дуже дорослими очима. За ним — ще троє дітей і жінка з імпровізованою гвинтівкою.

— Біосигнатур немає, бо ми носимо глушники, — каже хлопчик. — А ви дуже голосні для шпигунів.

Саїд тихо каже:

— Чудово. Нас щойно образила дитина.

Еліс опускає зброю першою.

— Ми не шпигуни.

Жінка з гвинтівкою гірко сміється.

— Так усі шпигуни й кажуть. Ті, хто не кажуть, зазвичай уже стріляють.

Лея робить крок уперед.

— Я капітанка Лея Арден із “Аврори-17”. Ми шукаємо центр тиші й губернатора. Ми прийшли зупинити гармонізацію.

Жінка дивиться на неї довго, потім на Еліс, Саїда, дрона Лілію з кавою й маленьким кактусом.

— Ви прийшли зупинити кінець світу з кавовим дроном?

Лілія тихо пищить.

Еліс відповідає:

— Він пережив більше, ніж деякі офіцери.

Жінка опускає зброю на кілька сантиметрів.

— Мене звати Яра Сейд. Ми з тих, хто не захотів стати “легшими”.

— Легшими? — питає Саїд.

Хлопчик відповідає замість неї:

— Так вони називають людей після гармонізації. Кажуть, що з них забрали зайвий біль. Моя мама стала легкою. Потім здала тата. Потім забула, що в мене є ім’я.

Еліс мовчки стискає медичний сканер.

Лея дивиться на дітей, на тунелі, на обличчя людей, які вижили не завдяки плану, а всупереч усьому.

— Скільки вас?

Яра посміхається без радості.

— У цьому секторі — сорок два. Було сімдесят. Деякі пішли назад у місто. Сказали, що там спокійніше.

— І що з ними сталося?

— Вони повернулися через два дні. Усміхнені. Ввічливі. Просили нас здатися. Один приніс суп.

Ром у каналі бурмоче:

— Найстрашніший поворот: суп.

Яра веде їх через тунелі до підземного сховища. Там живуть утікачі: техніки, шахтарі, діти, кілька колишніх службовців адміністрації, старий кухар, який тепер виконує функції морального центру, бо вміє робити їжу, що не схожа на пайок перед стратою. Сховище освітлене жовтими лампами. На стінах — карти, ручні нотатки, списки зниклих, дитячі малюнки. На одному малюнку планета Нерея має величезне око в центрі.

— Це Серце? — питає Еліс.

Хлопчик киває.

— Воно бачить, коли ти хочеш відповісти.

— А якщо мовчиш?

— Тоді воно показує того, кому ти не можеш не відповісти.

Лея й Еліс обмінюються поглядами.

Яра помічає.

— У вас теж є такі люди.

— У всіх є, — каже Еліс.

— Не після гармонізації.

У сховищі екіпаж дізнається, що колонія розділена не на “живих” і “заражених”, а на набагато страшніші категорії.

Є гармонізовані — люди, які зберегли пам’ять і функції, але втратили внутрішній спротив. Вони можуть говорити, працювати, навіть жартувати, але їхні жарти чисті, беззубі, схожі на інструкцію з безпеки. Вони не сумніваються. Не сперечаються. Не ревнують. Не люблять так, щоб любов заважала наказам.

Є напівлегкі — ті, кого Каталог не зміг повністю синхронізувати. Вони чують Серце, але ще пам’ятають себе. Вони найнебезпечніші й найцінніші: можуть відкривати двері, бачити слабкі місця системи, але будь-якої миті можуть “провалитися” в гармонізацію.

І є важкі — так гармонізовані називають бунтівників. Людей, які все ще носять у собі біль, страх, сором, любов, провину, голод, бажання, сміх у неправильний момент і здатність послати владу до пекла. На Нереї це тепер майже медичний діагноз.

— Важкі, — повторює Міра через канал. — Мені подобається. Нарешті моя емоційна нестабільність має революційну цінність.

Яра показує карту столиці.

— Центр тиші тут. Під старим архівом колонії. Губернатора тримають на мінус восьмому рівні. Але головний вузол охорони підключений до Серця. Ви не пройдете без напівлегкого провідника.

— У вас є такий? — питає Лея.

У сховищі стає тихо.

Хлопчик піднімає руку.

— Я.

Еліс одразу каже:

— Ні.

Хлопчик дивиться на неї спокійно.

— Мене звати Томі. Я бачу їхні паузи. Коли Серце слухає не все. Я можу провести.

— Тобі дванадцять, — каже Еліс.

— Тринадцять через два місяці.

— Це не аргумент.

— У мене немає двох місяців, якщо ви програєте.

Ніхто не знаходить, що відповісти.

Лея опускається перед ним на одне коліно.

— Томі, це дуже небезпечно.

Він дивиться їй прямо в очі.

— У нас тут більше немає безпечних речей. Навіть суп підозрілий.

Саїд тихо каже:

— Розумна дитина. Це поганий знак.

Яра пояснює: Томі був у центрі гармонізації, але його мати встигла пошкодити імплант до завершення процедури. Вона стала “легкою”, а він лишився між системами. Тепер він чує короткі команди Серця, бачить, коли патрулі змінюють маршрут, і іноді говорить речі, які ще не сталися.

— Іноді, — каже Яра, — він називає імена людей перед тим, як їх заберуть.

Еліс сканує Томі. Її обличчя темніє.

— У нього нейронне запалення. Якщо він буде довго близько до Серця, може статися судомний розрив.

— Українською, докторко, — каже Саїд.

— Його мозок може не витримати.

Томі знизує плечима.

— Мій мозок уже бачив адміністратора Валла голим у колективній пам’яті. Гірше не буде.

На секунду всі мовчать.

Потім Міра в каналі каже:

— Я офіційно підтримую дитину. Вона жахлива. Це наш стиль.

Еліс не сміється, але її губи здригаються.

Лея приймає рішення.

— Томі йде з нами тільки до зовнішнього входу. Далі — ні.

Томі киває так, ніби вже знає, що це неправда.

План простий, тобто приречений.

Лея, Еліс, Саїд, Томі та Яра проникнуть у місто через старий сервісний тунель під транспортною магістраллю. Міра з “Аврори” глушитиме частину орбітального моніторингу. Ром триматиме готовим аварійний підйомний шатл. Лілія піде з наземною групою як автономний дрон із медичними пакетами, камерою і, чомусь, кавою. Еліс пробувала прибрати каву. Лілія ображено зависла в кутку. Довелося лишити.

— Дрон має характер, — каже Яра.

— Ні, — відповідає Еліс. — Просто всі навколо нас настільки травмовані, що ми проектуємо емоції на побутову техніку.

Лея сухо додає:

— Він корисний.

— І приносить каву, — каже Саїд. — У війні за свободу це не дрібниця.

Перед виходом зі сховища Еліс ловить Лею біля бічного тунелю.

— Ти почула Томі. Серце покаже те, кому ти не зможеш не відповісти.

— Я знаю.

— Якщо це буде Каел…

— Я знаю.

— Якщо це буду я…

Лея дивиться на неї різко.

Еліс говорить тихо, майже беззахисно:

— Не відповідай.

— Еліс.

— Ні. Слухай мене. Якщо Каталог використає мене, моє обличчя, мій голос, навіть правду про мене — не відповідай. Я сама вирішую, що від мене справжнє.

Лея робить крок ближче. Тінь тунелю закриває їх від решти сховища. Світло падає на обличчя Еліс, на її губи, на тонку лінію шиї, на білий комір форми. У цій близькості є щось гостре й голодне, але стримане — не тілесна сцена, а напруга двох людей, які можуть померти раніше, ніж дозволять собі бути чесними.

— А якщо справжня ти попросиш відповісти? — питає Лея.

Еліс усміхається сумно.

— Тоді ти впізнаєш. Я попрошу грубо.

Лея не сміється. Вона торкається пальцями її зап’ястя. Коротко. Майже непомітно.

— Я впізнаю.

— Обіцяєш?

— Ні. Обіцянки любить Каталог. Я зроблю.

Еліс дивиться на неї, і на мить здається, що вона все ж поцілує Лею. Але замість цього лише поправляє застібку на її комірі.

— Тоді йдемо, капітанко.

Місто Ейдолон зустрічає їх абсолютною ввічливістю.

Вони виходять із сервісного тунелю біля нижнього ринку. Там немає базарного шуму, сварок, запаху зіпсованої їжі, криків торговців. Усе чисто. Продавці стоять рівно. Покупці говорять тихо. Діти йдуть поруч із дорослими й не тягнуть їх за рукави. Ніхто не сміється голосно. Ніхто не плаче. Ніхто не цілується в кутку. Ніхто не сперечається про ціну.

— Це найгірший ринок у Всесвіті, — шепоче Саїд. — Я б уже через десять хвилин почав бунт.

— Саме тому тебе б гармонізували першим, — каже Еліс.

Гармонізовані люди дивляться на них. Не агресивно. Не підозріло. Просто занадто уважно. Наче кожен погляд передає дані кудись униз, у підземне Серце.

Томі веде їх вузькими проходами між будинками.

— Не дивіться довго в очі, — каже він. — Серце любить очі. Через них люди відповідають швидше.

Міра в каналі бурмоче:

— Чудово. Тепер навіть зоровий контакт має умови користування.

Раптом на площі починається церемонія.

На великих екранах з’являється Теренс Валл, координатор стабільності. Його голос м’який, спокійний, майже медовий. Такий голос використовують люди, які кажуть “для вашого ж блага” за секунду до того, як забирають у тебе двері, ім’я або дитину.

— Громадяни Нереї, — говорить він, — фінальний цикл наближається. Незабаром кожен із нас стане легшим. Без страху. Без суперечок. Без непотрібного болю. Ми більше не будемо самотніми.

На площі люди усміхаються.

Яра стискає зброю під плащем.

— Вони це люблять.

— Чому? — питає Саїд.

Еліс відповідає:

— Бо біль важкий. Якщо хтось пропонує його забрати, не всі питають, що заберуть разом із ним.

На екрані Валл продовжує:

— Ті, хто досі опирається, не є ворогами. Вони просто ще не зрозуміли милості порядку.

Ром у каналі глухо каже:

— Коли хтось називає порядок милістю, треба перевірити, чи не стоїть за ним катівня з гарним освітленням.

Лея бачить на краю площі жінку з маленькою дівчинкою. Дівчинка плаче, але без звуку. Жінка нахиляється до неї й лагідно каже:

— Не треба. Скоро буде легше.

Потім прикладає до шиї дитини маленький білий пристрій.

Еліс рухається першою.

Лея встигає схопити її за руку.

— Не можна.

— Вона дитина.

— Якщо ми втрутимось тут, усе місто нас побачить.

Еліс дивиться на неї з люттю.

— Я знаю.

Це найстрашніше: знати й усе одно хотіти кинутися.

Томі раптом підходить до дівчинки. Не різко. Просто як інша дитина. Він усміхається жінці.

— Ваша донька загубила браслет.

Жінка кліпає. На одну секунду її гармонізована увага зміщується. Томі бере дівчинку за руку, стискає їй зап’ястя й шепоче щось. Дівчинка перестає плакати. Пристрій у руці жінки миготить і гасне.

Томі повертається до групи.

— У нас сорок секунд.

Саїд дивиться на нього.

— Ти щойно зламав гармонізатор?

— Я сказав йому, що він уже завершив процедуру.

— Ти збрехав машині?

— Так.

Міра захоплено шепоче:

— Дитина — геній. Вкрадімо її. Тобто врятуймо. Офіційно — врятуймо.

Вони доходять до старого архіву колонії, під яким розташований центр тиші.

Будівля виглядає абсурдно красиво: білий камінь, високі колони, прозорий дах, сад із генетично зміненими квітами, які цвітуть навіть у погану погоду. Перед входом стоять охоронці в сірій формі. Їхні обличчя спокійні. На шиї кожного — тонкий срібний імплант.

Яра показує на бічний вхід.

— Службовий ліфт. Але потрібен код.

Томі закриває очі.

— Код змінюється кожні шість хвилин. Зараз… сім, два, нуль, п’ять, одинадцять.

Саїд дивиться на нього.

— Одинадцять? У коді цифра одинадцять?

— Там старий колоніальний формат. Не чіпляйся.

Код спрацьовує.

Ліфт опускає їх униз.

Мінус перший рівень — архіви. Мінус другий — сервери. Мінус третій — медичні кімнати. Мінус четвертий — порожні коридори. Мінус п’ятий — двері без ручок. Мінус шостий — тиша, така щільна, що навіть дихання здається злочином. Мінус сьомий — перші крики.

Мінус восьмий — центр тиші.

Двері відчиняються.

Усередині не катівня в класичному сенсі. Немає крові на стінах, немає ланцюгів, немає брудних камер. Все чисто, біло, стерильно. Люди сидять у кріслах, підключені до тонких кабелів. Деякі сплять. Деякі дивляться перед собою. Деякі усміхаються. На стінах м’яке світло. Лунає тиха музика.

— Я ненавиджу, коли зло має хороший дизайн, — каже Міра через канал.

Еліс сканує найближчого чоловіка.

— Їм не боляче фізично. Їх тримають у стані емоційного від’єднання.

— Тобто це не центр тиші, — каже Саїд. — Це пральня душ.

Томі веде їх до дальнього блоку.

Там сидить губернатор Нереї — Арам Восс. Виснажений, із сивим волоссям, але очі ясні. Його руки зафіксовані, потилиця підключена до старого інтерфейсу. Коли Лея підходить, він відкриває очі.

— Сад досі росте, — каже вона.

Губернатор видихає.

— Нора жива?

Мовчання відповідає швидше за слова.

Він заплющує очі.

— Вона завжди любила драматичні виходи. Навіть коли просто йшла з вечері.

Еліс починає від’єднувати його.

— Ми маємо мало часу.

— У вас його менше, ніж ви думаєте, — каже Восс. — Серце вже знає, що ви тут.

— Як? — питає Саїд.

Губернатор дивиться на Томі.

— Бо хлопчик провів вас занадто добре. Каталог цінує талант.

Томі блідне.

— Я не хотів.

Лея кладе руку йому на плече.

— Ти допоміг.

Восс переводить погляд на Лею.

— Ви Арден.

— Так.

— Ваш брат живий. Але не робіть із цього надію. Надія — корисна, поки не стає повідцем.

— Де він?

— У Серці. Він утримує головний канал від повного розширення. Без нього фінальний цикл уже б завершився.

Еліс закінчує від’єднання. Восс здригається, але тримається.

— Як зупинити Серце? — питає Лея.

— Потрібно одночасно відкрити три вузли. Мій адміністративний код. Каел як живий інтерфейс. Ваш фрагмент як дзеркало. Але фрагмент не можна підключати до мережі. Його треба принести фізично до Серця й змусити Каталог подивитися на самого себе.

Ром у каналі майже кричить:

— Перепрошую, але фраза “принести демонічну коробку в центр демонічної планети” викликає в мене технічне заперечення розміром із астероїд.

Восс сумно усміхається.

— Якщо знаєте кращий спосіб, я відкритий до пропозицій. Я тут сидів у кріслі для душевного прання, тож мій графік гнучкий.

Міра тихо каже:

— Мені подобається губернатор. Шкода, що він у сюжеті з високою смертністю.

Раптом у центрі тиші гасне світло.

Потім вмикається червоне.

На всіх екранах з’являється обличчя Теренса Валла.

— Капітанко Арден, — каже він. — Ви порушили карантин гармонізації. Ваша присутність створює зайву вагу.

— Чудово, — шепоче Саїд. — Нас назвали товстими метафізично.

Валл дивиться прямо в камеру.

— Передайте хлопчика, губернатора і координати вашого корабля. Після цього вам буде дозволено стати легкою без болю.

Еліс піднімає зброю.

— Як щедро.

Лея відповідає в камеру:

— Ні.

Валл усміхається.

— Відмова прийнята як відповідь.

Еліс різко дивиться на неї.

— Він підловив.

У центрі тиші прокидаються всі пацієнти.

Одночасно.

Їхні очі відкриваються. Голови повертаються до групи.

Томі шепоче:

— Біжіть.

Втеча з центру тиші стає хаотичною й страшною.

Це не бій проти солдатів. Це бій проти людей, які не хочуть убивати тебе зі злістю. Вони просто встають, ідуть, блокують проходи, простягають руки, говорять спокійно:

— Не бійтеся.
— Вам стане легше.
— Опір — це біль.
— Біль не потрібен.
— Віддайте хлопчика.
— Віддайте важке.

Еліс не може стріляти на ураження. Лея теж. Саїд використовує імпульсні заряди по ногах, Яра б’є прикладом, Лілія несподівано випускає струмінь гарячої кави в обличчя охоронцю. Той зупиняється на секунду, абсолютно шокований.

Ром у каналі каже:

— Дрон щойно здійснив бойове латте.

Міра відповідає:

— Підвищити до сержанта.

Вони прориваються до аварійного тунелю. Восс слабкий, його веде Яра. Томі починає хитатися — Серце тисне на нього.

— Воно питає, — каже він.

Еліс схоплює його за плечі.

— Що питає?

— Чи хочу я, щоб мама мене згадала.

Еліс завмирає.

— Не відповідай.

— Я знаю.

— Томі.

— Я знаю!

Його крик ламає гармонізовану тишу. На секунду всі “легкі” люди навколо здригаються. У цьому крику є біль, лють, дитяче горе й така жива вага, що система на мить не знає, куди її класти.

Лея використовує цю паузу, щоб відкрити аварійні двері.

Вони вибігають у старий сервісний колектор під містом.

Позаду центр тиші заповнюється м’яким білим світлом.

Валл говорить через динаміки:

— Ви не врятуєте їх. Вони самі обрали спокій.

Губернатор Восс, спотикаючись, відповідає в порожнечу:

— Ні. Їм продали спокій без інструкції щодо повернення.

Повернення до сховища неможливе. Гармонізовані патрулі вже перекрили старі тунелі. Міра веде групу через каналізаційні колектори, технічні проходи й покинуту лінію підземного транспорту.

Нерея під містом зовсім інша. Там немає чистоти. Там волога, іржа, старі графіті, зламані роботи, залишки першої колонії. На стіні одного тунелю Лея бачить напис фарбою:

ВИЖИВАННЯ НЕ МАЄ ІНСТРУКЦІЇ. Є ТІЛЬКИ ТІ, ХТО ПОРУЧ.

Вона зупиняється на секунду.

Еліс теж читає.

— Хтось тут був мудріший за уряд.

— Це невисока планка, — каже Саїд.

У старому транспортному вузлі вони роблять коротку зупинку. Восс ледве тримається. Томі тремтить. Яра перевіряє зброю. Лея виходить на зв’язок із “Авророю”.

— Ром, нам потрібна евакуація в секторі старого порту.

— Неможливо красиво чи неможливо технічно?

— Ром.

— Технічно можливо, якщо я обійду два орбітальні замки, виведу шатл під сліпим кутом, не дам фрегатам нас побачити й переконаю наш контейнер не влаштувати релігійний концерт. Тобто стандартний вівторок.

Міра додає:

— У вас тридцять хвилин до повного блокування району.

Еліс сідає поруч із Томі.

— Подивися на мене.

— Я чую її, — шепоче він.

— Маму?

Він киває.

— Вона каже, що тепер не боїться. Що я теж можу не боятися. Що вона згадає мене, якщо я стану легким.

Еліс бере його руку.

— Страх — це не ворог. Це доказ, що тобі є що втратити.

— А якщо я втомився боятися?

Еліс мовчить одну секунду. Надто чесну.

— Тоді боятися можна не самому.

Томі дивиться на неї.

— Ви боїтеся?

Еліс усміхається.

— Жахливо. Просто в мене гарна постава.

Лея чує це. Вона дивиться на Еліс і раптом розуміє, чому Каталог не міг просто зламати їх. Бо вони не заперечували страх. Вони тягли його разом. Погано, незграбно, з сарказмом, кавою, кактусом і небезпечними поглядами в коридорах, але разом.

Восс піднімає голову.

— Каел казав те саме.

Лея сідає навпроти нього.

— Що саме?

— Що страх, розділений із кимось, перестає бути інструментом Каталогу. Стає зв’язком.

— Де він зараз?

— У Серці. Але якщо фінальний цикл починається на світанку, його вже готують до повного злиття.

— Що це означає?

Восс дивиться на неї з жалем.

— Якщо цикл завершиться, Каел не помре. Він стане частиною системи назавжди.

Для Леї це звучить гірше за смерть.

У фіналі серії група проривається до старого порту.

Сектор виглядає як кладовище транспортних платформ. Над ними — сіре небо, прорізане світанком. Десь далеко сяє столиця, спокійна й страшна. Патрулі вже наближаються. Гармонізовані дрони літають між кранами, їхні лінзи світяться м’яким білим.

Шатл “Аврори” заходить низько, майже торкаючись старих антен.

Ром веде його віддалено, лаючись так, що Міра вимикає частину каналу для Томі.

— Він усе одно чув гірше, — каже хлопчик.

— Не від Рома, — відповідає Міра. — Це окрема освіта.

Група біжить до шатла. Охоронці відкривають вогонь імпульсними зарядами. Яра прикриває відступ. Саїд тягне Восса. Еліс майже несе Томі. Лея остання, стріляє по дронах, збиваючи їх із траєкторії.

І тоді на посадковому майданчику з’являється жінка.

Мати Томі.

Вона стоїть між ними й шатлом. Спокійна, чиста, гармонізована. Обличчя ніжне. Очі порожні.

— Томі, — каже вона. — Йди до мене.

Хлопчик завмирає.

Еліс міцніше стискає його руку.

— Це Серце.

— Але це вона, — шепоче Томі.

Жінка усміхається.

— Я пам’ятаю тебе. Тепер пам’ятаю. Якщо ти станеш легким, ми будемо разом без болю.

Томі плаче. Вперше за серію по-справжньому.

Лея піднімає зброю, але не може стріляти. Це не ворог у броні. Це мати з голосом, який Каталог зробив ідеальним гачком.

Еліс опускається перед Томі.

— Вона може бути справжньою. Але її прохання — ні.

— Я хочу, щоб вона згадала мене.

— Я знаю.

— Я хочу маму.

Еліс обіймає його однією рукою, притискаючи до себе.

— Тоді не віддавай себе тому, що вкрало її.

Жінка робить крок уперед.

— Біль не потрібен.

Томі крізь сльози відповідає:

— А я потрібен?

Жінка завмирає.

На секунду її обличчя змінюється. Гармонізована маска тріскається. В очах з’являється щось живе. Не повністю. Не надовго.

— Томі… — каже вона вже іншим голосом.

Потім її імплант спалахує, і вона падає на коліна.

Еліс кидається до неї, але Лея хапає її за руку.

— Ми не встигнемо.

Еліс ненавидить це. Лея теж. Але вони тягнуть Томі до шатла.

Перед самим входом мати хлопчика піднімає голову й шепоче:

— Біжи, важкий мій.

Це її останній справжній рядок перед тим, як Серце знову забирає її обличчя.

Шатл злітає під вогнем. Старий порт вибухає позаду. Нерея знизу залишається красивою, стерильною, нестерпною.

На борту Томі сидить мовчки. Еліс поруч. Лея стоїть біля дверей, дивлячись униз, поки хмари не закривають місто.

Міра повідомляє:

— Ви вийшли. Але бойове кільце активується. Вони знають, що губернатор у нас.

Ром додає:

— І ще одна дрібниця. Контейнер сам відкрив зовнішній замок на три міліметри. Я не панікую. Я елегантно готуюся до істерики.

Восс, блідий і виснажений, дивиться на Лею.

— Тепер Серце точно почне фінальний цикл раніше.

— Наскільки раніше?

Оракул відповідає замість нього:

— За новими даними — через одну годину сорок дві хвилини.

Тиша.

Томі раптом піднімає голову.

— Каел вас чує.

Лея повільно обертається.

— Що?

— Він не може говорити. Але чує. І він сказав не приносити фрагмент.

Восс хрипко каже:

— Без фрагмента ми не зупинимо Серце.

Томі дивиться на Лею.

— Він сказав: “Вона все одно принесе. Бо ми родина. І це наша найперша дурість”.

На секунду в шатлі стає майже смішно. Майже боляче. Майже нестерпно.

Лея заплющує очі.

— Це точно Каел.

Еліс дивиться на неї.

— Чому?

— Бо тільки він міг назвати родину дурістю й мати рацію.

Останній кадр серії переносить нас у вантажний відсік “Аврори-17”. Контейнер стоїть у темряві. Замок відкритий на три міліметри. Зсередини ледь просочується світло.

На поверхні металу проступає новий напис:

СТОРІНКА П’ЯТА: КОЛОНІЯ БЕЗ ІНСТРУКЦІЇ З ВИЖИВАННЯ.

Потім другий рядок:

ВИЯВЛЕНО НОВИЙ ФАКТОР: ВАЖКІ ЛЮДИ НЕ ЛАМАЮТЬСЯ ОДНАКОВО.

І третій:

ПОТРІБНО ЗЛАМАТИ ОДНОГО ПРАВИЛЬНО.

Світло всередині контейнера гасне.

А в медблоці Томі раптом шепоче уві сні:

— Він уже вибрав.

Еліс піднімає очі на Лею.

Лея нічого не питає.

Бо знає.

Каталог вибрав не дитину. Не губернатора. Не Солла. Не Рома. Не Міру. Не Саїда.

Він вибрав зв’язок, який тримає капітанку живою.

Останній звук серії — короткий сигнал медичного монітора Еліс, який на мить збивається з ритму.