Частина I. Громадянин проти Всесвіту
Вірш 10. Всесвіт подав на мене до суду
I. Повістка з іншого кінця нескінченності
ГРОМАДЯНИ!
УВАГА!
МЕНЕ
ВИКЛИКАЛИ
ДО СУДУ!
Не районного.
Не міського.
Не верховного.
ВСЕСВІТ
ПОДАВ
НА МЕНЕ
ДО СУДУ!
Офіційно!
З печаткою
Чумацького Шляху!
З підписом
Вічності!
Із повідомленням,
що оскарженню
не підлягає!
Повістку
приніс
ангел.
У сірому
костюмі.
З портфелем.
Із крилами,
акуратно
підстриженими
за корпоративним
стандартом.
— Розпишіться, —
сказав він.
— За що?
— За отримання
обвинувального
акта.
Я відкрив
конверт.
Прочитав.
І зареготав
так,
що на Місяці
прокинулися
старі кратери.
Бо там
було написано:
«ГРОМАДЯНИН
ОЛЕКСАНДР
ІСАЄНКОВ
ОБВИНУВАЧУЄТЬСЯ
У СИСТЕМАТИЧНОМУ
ПОРУШЕННІ
КОСМІЧНОГО
ПОРЯДКУ.
А САМЕ:
НЕЗАКОННОМУ
ВИКОРИСТАННІ
ВЛАСНОГО
МОЗКУ.
ОБРАЗІ
ВІЧНОСТІ.
НЕПОВАЗІ
ДО СМЕРТІ.
НЕСАНКЦІОНОВАНОМУ
ПОШИРЕННІ
ЛЮБОВІ.
І ОСОБЛИВО
НЕБЕЗПЕЧНОМУ
ЗЛОЧИНІ —
ВІДМОВІ
МОВЧАТИ
ПЕРЕД
НЕСКІНЧЕННІСТЮ!»
Я подивився
на ангела.
— Скажіть...
А Всесвіт
не міг
просто
заблокувати
мене
в соціальних мережах?
Ангел
зітхнув.
— Намагався.
Але ви
після цього
написали
ще один вірш.
II. Верховний суд світобудови
Суд
розташувався
на межі
простору
і часу.
Там,
де навіть
світло
зупинялося
перевірити,
чи правильно
воно
рухається.
Будівля
була величезна.
Колони —
із застиглих
блискавок.
Сходи —
з уламків
мертвих
планет.
Підлога —
із часу,
якого
нікому
не вистачило.
На вході
висів напис:
«ВЕРХОВНИЙ СУД
СВІТОБУДОВИ.
ПРАВОСУДДЯ
НЕЗАЛЕЖНЕ.
ВІД ЛОГІКИ,
СОВІСТІ
ТА ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ».
Я прочитав.
І сказав:
— О!
Та це ж
майже
як удома!
На суддівському
троні
сидів Час.
Втомлений.
Сивий.
З обличчям,
порізаним
зморшками
епох.
Прокурором
була Смерть.
У чорній
мантії.
Із косою,
заміненою
на указку.
Адвокатом
призначили
Здоровий Глузд.
Він
не прийшов.
Передав
довідку:
«ПЕРЕБУВАЮ
НА ЛІКУВАННІ
ПІСЛЯ ЗНАЙОМСТВА
З ЛЮДСТВОМ».
Я знизав
плечима.
— Нічого.
Захищатиму
себе сам.
Смерть
усміхнулась.
— Ти й досі
нічого
не зрозумів?
Я відповів:
— Зате
навчився
ставити
запитання.
III. Перший свідок — Вічність
— ВИКЛИКАТИ
ВІЧНІСТЬ! —
проголосив суддя.
До зали
увійшла
жінка.
Велична.
Холодна.
Прекрасна.
З волоссям,
у якому
заплуталися
галактики.
Смерть
піднялася.
— Свідку!
Чи правда,
що підсудний
дозволив
собі
образити вас?
Вічність
кивнула.
— Так.
Він плюнув
у мій бік.
Засумнівався
у моїй
величі.
І назвав
мене
старою.
Смерть
урочисто
підняла
палець.
— Ось!
Незаперечні
докази
злочину!
Я підвівся.
— Дозвольте
запитання.
Суддя
кивнув.
Я подивився
на Вічність.
— Скажи...
Ти пам'ятаєш
нашу
останню розмову?
Вона
опустила
очі.
— Так.
— І що
я сказав?
Вічність
помовчала.
— Що одна
щаслива
людська мить
може
бути дорожчою
за всю
нескінченність.
— А ти
згодна?
Вона
підняла
голову.
І відповіла:
— Тепер
так.
У залі
зчинився
переполох.
Час
випустив
годинник.
Смерть
вдарила
долонею
по столу.
— ПРОТЕСТУЮ!
СВІДОК
ПЕРЕЙШЛА
НА БІК
ПІДСУДНОГО!
Вічність
усміхнулася.
— Ні.
Я просто
нарешті
зрозуміла,
що безмежність
не робить
мене правою.
IV. Другий свідок — Смерть
— НАСТУПНИЙ
СВІДОК! —
проголосив Час.
Смерть
вийшла
з-за столу.
Підійшла
до трибуни.
Поправила
чорну
мантію.
Я подивився
на неї.
— Ну що,
стара?
Знову
зустрілися?
Вона
суворо
відповіла:
— У суді
прошу
дотримуватися
офіційного
протоколу!
Я
усміхнувся.
— Добре.
Шановна
пані
Смерть!
Чи правда,
що я
викликав вас
на дуель?
— Правда.
— І чи правда,
що замість
зброї
приніс
альбом
із фотографіями?
— Так.
— А чим
закінчилася
наша зустріч?
Смерть
завмерла.
— Я...
Я отримала
квітку.
Суддя
підняв
брови.
— Квітку?!
Смерть
тихо
відповіла:
— Так.
Першу
за всю
мою вічність.
І знаєте...
Вона
досі
стоїть
у мене
на столі.
Я
посміхнувся.
— То, може,
я не такий
небезпечний?
Смерть
подивилася
на мене.
— Ні.
Ти
надзвичайно
небезпечний.
Бо навчив
мене
сумніватися
у власній
непереможності.
І я
зрозумів:
іноді
найбільша
перемога —
це не
зламати
ворога.
А змусити
його
побачити
те,
чого він
ніколи
не помічав.
V. Третій свідок — Земля
— ВИКЛИКАТИ
ПЛАНЕТУ
ЗЕМЛЯ!
Двері
відчинилися.
До зали
увійшла
жінка.
У блакитній
сукні.
З океанами
в очах.
І континентами,
які лежали
на плечах
важчим
тягарем,
ніж усі
людські
обіцянки.
Вона
сіла.
І в залі
запахло
дощем.
Смерть
звернулася:
— Чи правда,
що підсудний
образив
людство,
назвавши
його
цивілізацією,
яка
потребує
термінового
лікування?
Земля
усміхнулася.
— Правда.
— І що
ви скажете
на це?
Земля
зітхнула.
— Я думаю,
він
надто м'який.
Смерть
розгубилася.
— Чому?!
— Бо я
живу
з ними
мільйони років.
І знаю:
їхній
найстрашніший
недолік —
не дурість.
Не жадібність.
Навіть
не жорстокість.
А те,
що вони
звикають
до всього.
До війни.
До брехні.
До чужого
болю.
До несправедливості.
До того,
що хтось
плаче
за стіною.
І називають
це
нормальним
життям.
Я підвівся.
— Але
ж не всі!
Земля
подивилась
на мене.
— Так.
Не всі.
І саме
тому
я ще
обертаюся.
VI. Свідок, якого ніхто не запросив
Раптом
двері
відчинилися.
Без стуку.
Без дозволу.
Без попередньої
реєстрації.
До зали
увійшла
жінка.
Звичайна.
Без німба.
Без коси.
Без галактик
у волоссі.
У простій
сукні.
З трохи
втомленими
очима.
Суддя
обурився.
— ХТО ВИ?!
Вона
відповіла:
— Та,
заради якої
він
повертається
додому.
Смерть
підскочила.
— ВАС
НЕМАЄ
У СПИСКУ
СВІДКІВ!
Вона
усміхнулася.
— А ви
коли-небудь
бачили
любов,
яка
приходить
за списком?
У залі
запала
тиша.
Вона
підійшла
до мене.
Подивилася
в очі.
І сказала:
— Ну що?
Знову
рятуєш
Всесвіт?
Я
зніяковів.
— Мене
судять.
— Бачу.
— За те,
що я
надто багато
говорю.
Вона
розсміялася.
— Отже,
нарешті
хтось
помітив!
Суддя
стукнув
молотком.
— СВІДКУ!
Що можете
сказати
про підсудного?
Вона
задумалась.
— Він
нестерпний.
Впертий.
Часом
смішний.
Може
годинами
сперечатися
з Богом,
але
забуває
винести
сміття.
Він
хоче
врятувати
людство,
але іноді
не помічає,
що я
просто
втомилася.
Він
пише
маніфести,
а мені
іноді
потрібно,
щоб він
просто
помив
посуд.
Смерть
усміхнулася.
— Прекрасно!
Отже,
ви визнаєте
його
недосконалість?!
Вона
подивилася
на прокурора.
— Звичайно.
Я ж
його
кохаю,
а не
проводжу
експертизу
на відповідність
технічним
умовам.
Суддя
замовк.
Вічність
усміхнулась.
Смерть
записала
щось
у блокнот.
А я
зрозумів:
КОХАННЯ —
ЦЕ НЕ КОЛИ
ТЕБЕ
ВИПРАВДОВУЮТЬ
У ВСЬОМУ.
А КОЛИ
ЗНАЮТЬ
ВСЕ —
І ВСЕ ОДНО
НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ
ВІД ТЕБЕ.
VII. Обвинувачення проти людини
Суддя Час
підвівся.
У його
голосі
заговорили
мільярди
померлих
цивілізацій.
— ПІДСУДНИЙ!
ВИ ЗВИНУВАЧУЄТЕСЯ
НЕ ЛИШЕ
У НЕПОВАЗІ
ДО ВСЕСВІТУ!
ВИ ЗВИНУВАЧУЄТЕСЯ
У ТОМУ,
ЩО НЕ БАЖАЄТЕ
ПРИЙНЯТИ
ЙОГО
ЗАКОНИ!
ВИ
НАРОДИЛИСЯ
СМЕРТНИМ!
АЛЕ
СПЕРЕЧАЄТЕСЯ
ЗІ СМЕРТЮ!
ВАМ ДАЛИ
ОБМЕЖЕНИЙ
ЧАС!
АЛЕ ВИ
ВИМАГАЄТЕ
ВІЧНОСТІ!
ВАМ ДАЛИ
РОЗУМ!
АЛЕ ВИ
ВИКОРИСТОВУЄТЕ
ЙОГО,
ЩОБ СТАВИТИ
ПІД СУМНІВ
САМЕ
ТВОРІННЯ!
Я слухав.
Мовчки.
А потім
запитав:
— Ваша
честь...
А якщо
мені дали
розум,
щоб
я ним
не користувався,
то навіщо
взагалі
було
його давати?!
Час
завмер.
Я продовжив:
— Ви кажете,
що світ
має закони.
Прекрасно!
Гравітація!
Термодинаміка!
Швидкість світла!
Збереження
енергії!
Але скажіть...
У ЯКОМУ
ЗАКОНІ
НАПИСАНО,
ЩО ЛЮДИНА
ПОВИННА
ТЕРПІТИ
НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ?!
І якщо
природа
не знає
ні добра,
ні зла,
то чому
ми
повинні
вдавати,
що їх
не існує?!
VIII. Людина подає зустрічний позов
Я дістав
із кишені
папір.
Поклав
на стіл.
І сказав:
— ВАША ЧЕСТЬ!
Я ПОДАЮ
ЗУСТРІЧНИЙ
ПОЗОВ!
ПРОТИ ВСЕСВІТУ!
Суддя
підскочив.
— ЗА ЩО?!
Я розгорнув
позов.
— ЗА ТЕ,
ЩО ВІН
СТВОРИВ
СВІТ,
У ЯКОМУ
ДИТИНА
МОЖЕ
НАРОДИТИСЯ
ІЗ ХВОРОБОЮ!
ЗА ТЕ,
ЩО ЛЮБОВ
НЕ ГАРАНТУЄ
ЩАСТЯ!
ЗА ТЕ,
ЩО ДОБРІ
ЛЮДИ
ІНОДІ
ПОМІРАЮТЬ
РАНІШЕ
ЗА КАТІВ!
І ЗА ТЕ,
ЩО В КОЖНОМУ
ЛЮДСЬКОМУ
СЕРЦІ
Є МІСЦЕ
ДЛЯ БЕЗКІНЕЧНОЇ
ЛЮБОВІ,
АЛЕ НЕМАЄ
БЕЗКІНЕЧНОГО
ЧАСУ,
ЩОБ ЇЇ
ВІДДАТИ!
У залі
запала
тиша.
Смерть
опустила
погляд.
Вічність
завмерла.
А Час
довго
дивився
на мене.
Потім
запитав:
— Чого
ви хочете
від Всесвіту?
Я відповів:
— Не помсти.
Не безсмертя.
Не влади
над зорями.
Я хочу
лише одного.
ЩОБ ЛЮДИНА
НЕ БУЛА
ПРОСТО
СТАТИСТИЧНОЮ
ПОМИЛКОЮ
У ВЕЛИКОМУ
РІВНЯННІ
ІСНУВАННЯ!
IX. Слово бере сам Всесвіт
Раптом
згасли
зорі.
Зупинилися
годинники.
Вічність
підвелася.
Смерть
зняла
мантію.
А суддя
прошепотів:
— УСТАТИ.
СУД
СЛУХАЄ
ПОЗИВАЧА.
І тоді
заговорив
Всесвіт.
Не голосом.
Не словами.
А всім,
що існувало
до нас
і залишиться
після.
— ЛЮДИНО!
ТИ
ОБВИНУВАЧУЄШ
МЕНЕ
В НЕДОСКОНАЛОСТІ?!
Я відповів:
— Так.
— ТИ
ВВАЖАЄШ
МЕНЕ
ЖОРСТОКИМ?!
— Іноді.
— ТИ
ВИМАГАЄШ
СПРАВЕДЛИВОСТІ?!
— Так!
Тоді
Всесвіт
запитав:
— А ЩО ТАКЕ
СПРАВЕДЛИВІСТЬ?
Я
задумався.
І відповів:
— Це коли
сильний
не має
права
знущатися
зі слабкого.
Коли
людина
не повинна
заслуговувати
на право
бути
людиною.
Коли
чужий
біль
не стає
розвагою
для ситих.
Коли
дитина
може
вирости,
не навчившись
ненавидіти
раніше,
ніж
читати!
Всесвіт
замовк.
А потім
відповів:
— У МЕНЕ
НЕМАЄ
ТАКОГО
ЗАКОНУ.
Я
усміхнувся.
— Отже,
доведеться
нам
його
написати.
X. Останнє слово підсудного
Суддя
піднявся.
— ПІДСУДНИЙ!
ВАМ
НАДАЄТЬСЯ
ОСТАННЄ
СЛОВО!
Я
вийшов
до трибуни.
Переді мною
стояв
Всесвіт.
Із мільярдами
зірок.
Із трильйонами
планет.
Із безмежністю,
якій
не було
жодного
діла
до моїх
особистих
проблем.
А я
стояв
маленький.
Тимчасовий.
Недосконалий.
І,
зізнатися,
трохи
наляканий.
Але
не збирався
відступати.
— ВАША ЧЕСТЬ!
Я НЕ ПРОШУ
ВИПРАВДАННЯ!
Я НЕ ПРОШУ
ПОМИЛУВАННЯ!
НЕ ПРОШУ
ЗНЯТИ
З МЕНЕ
ОБВИНУВАЧЕННЯ!
ТАК!
Я ВИНЕН!
ВИНЕН
У ТОМУ,
ЩО ДУМАЮ!
ВИНЕН
У ТОМУ,
ЩО ЛЮБЛЮ!
ВИНЕН
У ТОМУ,
ЩО НЕ ВМІЮ
МОВЧАТИ,
КОЛИ
ПЕРЕДІ МНОЮ
ЧИНИТЬСЯ
НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ!
ВИНЕН
У ТОМУ,
ЩО ХОЧУ
БІЛЬШЕГО
ВІД ЖИТТЯ,
НІЖ ПРОСТО
НАРОДИТИСЯ,
ПРАЦЮВАТИ,
СПЛАТИТИ
ПОДАТКИ
І ТИХО
ПОМЕРТИ!
ТАК!
Я
НЕЗРУЧНИЙ!
Я
НЕПРАВИЛЬНИЙ!
Я
НЕПЕРЕДБАЧУВАНИЙ!
І Я
НЕ ЗБИРАЮСЯ
ВИПРАВЛЯТИСЯ
ЛИШЕ ТОМУ,
ЩО КОМУСЬ
НЕЗРУЧНО
ЖИТИ
ПОРУЧ
З ЛЮДИНОЮ,
ЯКА
МАЄ
ВЛАСНИЙ
ГОЛОС!
Я
знаю!
Я не
ідеальний!
Я помилявся!
Боявся!
Брехав!
Іноді
ображав
тих,
кого
любив
найсильніше.
Іноді
кричав
про людяність,
але
не помічав
людину
поруч.
Іноді
вимагав
від світу
справедливості,
а сам
не завжди
був
справедливим.
АЛЕ!
Я МАЮ
ПРАВО
ПОМИЛЯТИСЯ!
І МАЮ
ОБОВ'ЯЗОК
ВИПРАВЛЯТИ
СВОЇ
ПОМИЛКИ!
БО ЛЮДИНА —
НЕ ГОТОВИЙ
ВИРІБ!
НЕ МЕХАНІЗМ!
НЕ ПРОГРАМА!
НЕ СТАТИСТИЧНИЙ
ПОКАЗНИК!
ЛЮДИНА —
ЦЕ ІСТОТА,
ЯКА
МОЖЕ
СТАТИ
КРАЩОЮ!
І САМЕ
В ЦЬОМУ
ЇЇ
ВЕЛИЧ!
XI. Вирок, якого ніхто не очікував
Суддя
довго
мовчав.
Потім
підвівся.
Поглянув
на Вічність.
На Смерть.
На Землю.
На жінку,
яка стояла
поруч
зі мною.
І сказав:
— СУД
УХВАЛИВ!
ГРОМАДЯНИНА
ОЛЕКСАНДРА
ІСАЄНКОВА
ВИЗНАТИ
ВИННИМ!
У СИСТЕМАТИЧНОМУ
ПОРУШЕННІ
КОСМІЧНОГО
СПОКОЮ!
У НЕСАНКЦІОНОВАНОМУ
ВИКОРИСТАННІ
ВЛАСНОГО
РОЗУМУ!
У НЕЗАКОННОМУ
ПОШИРЕННІ
ЛЮБОВІ!
І В ОСОБЛИВО
НЕБЕЗПЕЧНОМУ
ЗЛОЧИНІ —
ВІДМОВІ
БУТИ
БАЙДУЖИМ!
Я
усміхнувся.
— І яке
покарання?
Суддя
поправив
мантію.
І проголосив:
— ЗАСУДИТИ
ДО ДОВІЧНОГО
ПОШУКУ
ІСТИНИ!
БЕЗ ПРАВА
НА БАЙДУЖІСТЬ!
БЕЗ ПРАВА
НА ДОБРОВІЛЬНУ
ДУХОВНУ
КАПІТУЛЯЦІЮ!
ІЗ ОБОВ'ЯЗКОВИМ
ЩОДЕННИМ
ВИКОНАННЯМ
ХОЧА Б
ОДНОГО
ЛЮДЯНОГО
ВЧИНКУ!
Я
підняв
голову.
— Ваша честь!
А МОЖНА
АПЕЛЯЦІЮ?!
Суддя
усміхнувся.
— МОЖНА.
АЛЕ
ЛИШЕ
ВЛАСНИМ
ЖИТТЯМ!
XII. Останній маніфест громадянина Всесвіту
І тоді
я вийшов
із суду.
Без кайданів.
Без охорони.
Без документа
про невинуватість.
Із вироком,
який
не збирався
оскаржувати.
Переді мною
лежав
Всесвіт.
Величезний.
Байдужий.
Прекрасний.
І абсолютно
не готовий
до появи
однієї
впертої
людини.
Я
підняв
руки.
І закричав:
ГЕЙ!
ВСЕСВІТЕ!
ТИ МЕНЕ
ЧУЄШ?!
Я НЕ ПРОШУ
В ТЕБЕ
ДОЗВОЛУ
НА ЖИТТЯ!
НЕ ПРОШУ
СХВАЛЕННЯ
НА ЛЮБОВ!
НЕ ЧЕКАТИМУ
ВІД ТЕБЕ
ДОВІДКИ,
ЩО МОЇ
ДУМКИ
НЕ СУПЕРЕЧАТЬ
ЗАКОНАМ
ФІЗИКИ!
БО Я —
ЛЮДИНА!
МАЛЕНЬКА!
СМЕРТНА!
НЕДОСКОНАЛА!
АЛЕ
ЗДАТНА
ЛЮБИТИ!
ЗДАТНА
ДУМАТИ!
ЗДАТНА
ЗМІНЮВАТИСЯ!
ЗДАТНА
ВИЗНАВАТИ
СВОЇ
ПОМИЛКИ!
І НАВІТЬ
КОЛИ
ВСІ ЗОРІ
ЗГАСНУТЬ,
Я НЕ ВІДМОВЛЮСЯ
ВІД ПРАВА
БУТИ
СОБОЮ!
І якщо
завтра
знову
прийде
ангел
із новою
повісткою,
я
не ховатимуся.
Не тікатиму.
Не проситиму
адвоката.
Я просто
запитаю:
— А ВСЕСВІТ
ГОТОВИЙ
ДО НОВИХ
ЗАПИТАНЬ?!
І якщо
він відповість:
— НІ!
Я
розсміюся.
Бо тоді
доведеться
визнати:
НАЙБІЛЬШИЙ
ВСЕСВІТ
МОЖЕ
ЗЛЯКАТИСЯ
НАЙМЕНШОЇ
ЛЮДСЬКОЇ
ДУМКИ!
А ввечері
я повернувся
додому.
Вона
відчинила
двері.
Подивилася
на мене.
І запитала:
— Ну що?
— Що?
— Всесвіт
переміг?
Я
усміхнувся.
— Ні.
— А ти?
Я
похитав
головою.
— Теж ні.
Вона
здивувалась.
— То чим
усе
закінчилося?
Я
обійняв
її.
І відповів:
— Мене
засудили
до життя.
Вона
усміхнулась.
— І що
тепер?
Я
подивився
на неї.
На світло
у вікні.
На чайник,
що тихо
закипав.
На маленький
світ,
у якому
вміщалося
все,
заради чого
я сварився
з нескінченністю.
І сказав:
— А тепер
я виконуватиму
вирок.
Вона
засміялась.
— З чого
почнеш?
Я
подумав.
І відповів:
— Із того,
що сьогодні
помию
посуд.
Вона
зареготала.
Так щиро,
що десь
на краю Всесвіту
сам Час
не витримав
і зупинився
на секунду.
А наступного
ранку
в усіх
галактичних
газетах
з'явився
заголовок:
«ВСЕСВІТ
ПРОГРАВ
СУД
ЛЮДИНІ!»
А нижче —
дрібним шрифтом:
«Суд
визнав,
що людина
не має
права
вимагати
ідеального
Всесвіту.
Але має
право
і обов'язок
намагатися
зробити
його
хоч трохи
кращим».
І десь
за мільярдами
світлових років
Всесвіт
уперше
за всю історію
поставив
собі
запитання:
— А МОЖЕ...
ЦЕ Я
ПОВИНЕН
НАВЧИТИСЯ
БУТИ
ЛЮДЯНІШИМ?!
І в ту мить
в одній
далекій
туманності
народилася
нова
зоря.
Не найбільша.
Не найяскравіша.
Але
перша,
яка світила
не тому,
що так
наказувала
фізика.
А тому,
що комусь
у темряві
дуже
потрібне
було світло.
І Я
ЗРОЗУМІВ:
МОЖНА
ПРОГРАТИ
ВСІ СУДИ
ВСЕСВІТУ —
І ВСЕ ОДНО
ПЕРЕМОГТИ,
ЯКЩО
ХОЧ ОДНІЙ
ЛЮДИНІ
ПІСЛЯ ТЕБЕ
СТАЛО
ТРОХИ
СВІТЛІШЕ.
|