Частина I. Громадянин проти Всесвіту
Вірш 2. Мені видали довідку, що я існую
I. Громадянин без підтвердження
Гей!
Ви!
За скляними
стінами
кабінетів!
За столами,
де совість
заснула
навік!
Я прийшов
із питанням
на цілу
планету:
— Скажіть,
товариші,
я —
людина
чи просто
невдалий
штрих-код
століття?!
Мені сказали:
— Спокійно!
Не треба
емоцій.
Не бийте
словами
у стелю.
Для того,
щоб бути
людиною,
вам треба
спочатку
заповнити
заяву.
Я витягнув
серце.
Поклав
на стіл.
Воно
ще билося.
Гаряче.
Червоне.
Живе.
Чиновник
поправив
окуляри:
— Вибачте.
Це —
не документ.
І печатки
немає
на ньому.
II. Велика канцелярія людства
Я пішов
коридорами
вічності.
Там пахло
пилом,
кавою,
страхом
і вчорашнім
майбутнім.
На дверях
таблички:
«ВІДДІЛ
ОБЛІКУ
НАДІЇ».
«УПРАВЛІННЯ
ТИМЧАСОВОГО
ЩАСТЯ».
«ДЕПАРТАМЕНТ
КОНТРОЛЮ
ЗА МРІЯМИ».
І найбільший
кабінет —
«МІНІСТЕРСТВО
ЗДОРОВОГО
ГЛУЗДУ».
Двері
замкнено.
На ремонт.
Уже
триста
років.
Я запитав
охоронця:
— А коли
відкриють?
Він зітхнув:
— Коли
людство
порозумнішає.
Я зрозумів:
ремонт
затягнеться.
III. Інструкція з використання душі
Мене
покликали
до віконця.
— Прізвище?
Назвав.
— Ім'я?
Назвав.
— Дата народження?
Назвав.
— Мета існування?
Я мовчав.
Потім
сказав:
— Любити.
Писати.
Кричати.
Помилятись.
Дивитися
в небо.
Не зраджувати
себе.
Жити
так,
щоб смерть
перед зустріччю
поправляла
зачіску!
Чиновниця
здригнулась.
Зламала
олівець.
І сказала:
— У нашій
базі
таких
відповідей
немає.
Виберіть
із переліку:
А —
працювати.
Б —
споживати.
В —
підкорятись.
Г —
не заважати.
Я запитав:
— А де
пункт
«БУТИ ЩАСЛИВИМ»?
Вона
нахилилась
до мене.
І прошепотіла:
— Його
вилучили.
Через
надмірний
попит.
IV. Особиста справа № 0000001
Тоді
я розлютився!
Не так,
як злиться
чайник,
коли
його
забули
на плиті.
Не так,
як грім,
що розриває
хмари.
Я розлютився
так,
як злиться
людина,
коли
їй пояснюють,
що вона
не має
права
бути собою!
Я вдарив
кулаком
по столу.
Папери
злетіли,
мов білі
ворони.
Печатки
посипались
додолу.
Комп'ютер
завис,
не витримавши
такої
кількості
правди.
І раптом
із принтера
виповз
папір.
Повільно.
Урочисто.
Наче
останній
заповіт
цивілізації.
На ньому
було написано:
ДОВІДКА
«Цим
підтверджується,
що громадянин
дійсно
існує.
Термін дії —
до наступного
понеділка.
У разі
сумнівів
звернутися
за місцем
неіснування».
V. Жінка, яка не вимагала паспорта
І я
вийшов
на вулицю.
Місто
жувало
туман.
Автомобілі
гарчали
на світлофори.
Люди
бігли,
немов хтось
поставив
життя
на перемотування.
А вона
стояла
під дощем.
Без парасолі.
Без страху.
Без жодної
довідки
про щастя.
Побачила
мене.
Усміхнулась.
І сказала:
— Ти
сьогодні
сумний.
Що сталося?
Я показав
довідку.
Вона
прочитала.
Засміялась.
А потім
взяла
мене
за руку.
І сказала:
— Дурний!
Навіщо
тобі
доводити,
що ти існуєш?
Я ж
тебе
люблю.
І в ту мить
стало тихо.
Не так,
як тихо
на цвинтарі.
Не так,
як тихо
у порожній
кімнаті.
А так,
як тихо
буває
між двома
серцями,
коли
їм
вже
не потрібні
слова.
VI. Повстання незареєстрованих
Наступного
ранку
я повернувся
до установи.
Не сам.
Зі мною
прийшли
тисячі.
Ті,
кому
відмовили
в майбутньому.
Ті,
хто
розучився
мріяти.
Ті,
чиї
імена
загубились
у списках.
Ті,
хто жив
без любові,
але
не перестав
її чекати.
Ті,
хто щодня
вмирав
потроху,
аби
залишатися
зручним
для інших.
Ми стояли
перед будівлею.
А над нами
розгорталося
небо,
велике,
безмежне,
без жодної
печатки.
Я підняв
свою
довідку.
І крикнув:
— ГРОМАДЯНИ!
ХТО
ДАВ
ЇМ
ПРАВО
ВИРІШУВАТИ,
ЧИ МАЄМО
МИ
ІСНУВАТИ?!
І площа
відповіла
не криком.
Не гаслом.
Не прокляттям.
А тисячами
людських
сердець,
що билися
одночасно.
Голосніше
за всі
міністерства
світу.
VII. Остання печатка
І тоді
вийшов
головний
начальник.
Великий.
Поважний.
Із обличчям,
на якому
ніколи
не відбувалась
думка.
У руці
він тримав
печатку.
Огромну!
Таку,
що нею
можна було
затвердити
кінець світу.
Він гаркнув:
— ХТО
ОРГАНІЗУВАВ
ЦЕ
НЕПОРОЗУМІННЯ?!
Я ступив
уперед.
— Я.
— ВАШІ
ПОВНОВАЖЕННЯ?!
Я показав
руки.
— Ось.
Показав
очі.
— Ось.
Показав
серце.
— А це
мій
головний
документ!
Начальник
покрутив
пальцем
біля скроні.
— Ви
ненормальний!
Я відповів:
— Можливо.
Але якщо
нормальність —
це мовчати,
коли брешуть,
усміхатися,
коли принижують,
аплодувати,
коли крадуть,
і дякувати
за право
дихати, —
ТО Я
НЕ ХОЧУ
БУТИ
НОРМАЛЬНИМ!
VIII. Довідка, яку підписала вічність
Я розірвав
свій папір.
Повільно.
На дві
половини.
Потім
на чотири.
На вісім.
На тисячу
білих
метеликів.
Вітер
підхопив
їх.
І поніс
над містом.
Над дахами.
Над антенами.
Над офісами,
де люди
роками
не бачили
неба.
Над лікарнями.
Над школами.
Над самотніми
вікнами.
Над тими,
хто думав,
що для щастя
потрібна
чиясь
згода.
І раптом
один клаптик
упав
мені
на долоню.
На ньому
залишилось
лише
одне слово.
«ІСНУЄ».
Я подивився
на нього.
Усміхнувся.
І сказав:
— Неправильно.
Не просто
існує.
ЖИВЕ!
Бо існувати —
може
і камінь.
Існувати —
може
і стіна.
Існувати —
може
навіть
закон,
який
давно
втратив
совість.
А жити —
це падати.
Це любити.
Це сперечатися
з небом.
Це цілувати
під дощем.
Це прокидатися
після
поразки.
Це йти
до світла,
навіть
коли
воно
далеко.
І якщо
завтра
весь Всесвіт
зажадає
від мене
доказів,
що я
маю
право
на життя, —
я розсміюся!
На повний
голос!
Так,
щоб
прокинулися
галактики!
І відповім:
— НЕ Я
ПОВИНЕН
ДОВОДИТИ
ВСЕСВІТУ,
ЩО ІСНУЮ!
ЦЕ ВСЕСВІТ
ПОВИНЕН
ДОВЕСТИ
МЕНІ,
ЩО ВІН
ВАРТИЙ
МОГО
ЖИТТЯ!
|