Частина I. Громадянин проти Всесвіту
Вірш 4. Я плюнув у вічність — вона образилась
I. Скандал космічного масштабу
ГЕЙ!
ВІЧНІСТЬ!
Чуєш?!
Не прикидайся
глухою,
стара
безсмертна
леді!
Я знаю —
ти чула
кожен
людський
крик!
Ти бачила,
як народжуються
імперії,
як падають
на коліна
королі,
як люди
обіцяють
любити
довіку,
а розходяться
ще до того,
як чай
охолів!
Ти все
пережила.
Все
перетерпіла.
Все
перемолола
на зоряний
пил.
Але сьогодні
перед тобою
стоїть
людина,
яка
не збирається
вклонятися
твоїм
мільярдам!
І я
зробив
те,
чого
не робили
ані пророки,
ані філософи,
ані воскреслі
імператори.
Я просто
плюнув
у вічність.
І вона...
ОБРАЗИЛАСЬ!
II. Вічність подає скаргу
Спочатку
здригнувся
Чумацький Шлях.
Потім
зупинились
годинники
галактик.
На Марсі
прокинувся
вулкан.
На Сатурні
злетіло
одне кільце.
А на Землі
чиновник
нарешті
підняв очі
від паперів.
Подивився
у вікно.
І вперше
за двадцять років
помітив,
що на небі
взагалі-то
є сонце!
Вічність
підвелась
із трону.
Трон був
вирізаний
із часу.
Оббитий
смертями.
Прикрашений
останнім
подихом
тисяч цивілізацій.
І сказала:
— ТИ!
Маленька
тимчасова
помилка
матерії!
Ти смієш
ображати
мене?!
Я пережила
народження
зірок!
Я пережила
загибель
богів!
Я бачила
початок
початку!
І побачу
кінець
кінця!
Я
позіхнув.
— Вражає.
А скажи...
За всі
ці мільярди
років
ти хоч раз
була
щасливою?
Вічність
завмерла.
Її обличчя
пішло
тріщинами.
І вперше
за всю
історію
вона
не знала,
що відповісти.
III. Міністерство безсмертя
Наступного дня
мене
викликали
до Міністерства
безсмертя.
На дверях
висіла табличка:
«ПРАЦЮЄМО ВІЧНО.
ПЕРЕРВА —
ЗА НЕОБХІДНОСТІ.
ПРИЙОМ ГРОМАДЯН —
ПІСЛЯ СМЕРТІ».
У коридорі
сиділи
безсмертні.
Похмурі.
Втомлені.
Зі зморшками,
довшими
за історію
людства.
Один
читав газету.
На першій
сторінці:
«КІНЕЦЬ СВІТУ
ПЕРЕНОСИТЬСЯ.
ПРИЧИНА —
НЕСТАЧА
ФІНАНСУВАННЯ».
Другий
зітхав:
— Я прожив
сто тисяч
років.
Побачив
падіння
тридцяти
цивілізацій.
Пережив
дев'яносто
два кохання.
І знаєш,
чого
хочу?
— Чого?
— Вихідного.
Хоча б
одного
нормального
понеділка!
Мене
прийняв
директор.
Він був
такий старий,
що пам'ятав
часи,
коли
слово
«вічність»
ще не мало
офіційного
перекладу.
— Громадянине!
Ви звинувачуєтесь
в образі
безмежності!
Ви поставили
під сумнів
священне
право часу
руйнувати
все,
що люди
встигають
любити!
— І що? —
запитав я.
— ВАМ ЗАГРОЖУЄ
ВІЧНЕ
УВ'ЯЗНЕННЯ!
Я розсміявся.
— Чудово!
Тобто
ви збираєтесь
карати мене
тим,
що самі
називаєте
найбільшою
нагородою?!
Директор
засмутився.
І закреслив
у протоколі
слово
«логіка».
IV. Аукціон людського часу
Одного разу
я потрапив
на аукціон.
Там продавали
час.
Не годинники.
Не календарі.
Не старовинні
хронометри.
А справжній
людський
час.
— П'ЯТЬ ХВИЛИН
ЩАСЛИВОГО
ДИТИНСТВА!
Хто більше?!
— ДВІ ГОДИНИ
ПЕРШОГО
КОХАННЯ!
Хто запропонує
кращу
ціну?!
— ОСТАННІ
ДЕСЯТЬ ХВИЛИН
З МАТІР'Ю!
Рідкісний
лот!
Більше
не повториться!
Я стояв
посеред залу.
І відчував,
як щось
розривається
в грудях.
Бо там
продавали
не хвилини.
Не години.
Не роки.
Там продавали
те,
чого
ніколи
не повернеш.
І раптом
аукціоніст
оголосив:
— УВАГА!
ОСТАННІЙ ЛОТ!
ОДНЕ
ЛЮДСЬКЕ
ЖИТТЯ!
ПОВНИЙ
КОМПЛЕКТ!
ІЗ ПОМИЛКАМИ!
ЗІ СЛЬОЗАМИ!
ЗІ СМІХОМ!
ІЗ НЕЗДІЙСНЕНИМИ
МРІЯМИ!
ПОЧАТКОВА ЦІНА —
ОДНА
ВІЧНІСТЬ!
Я підняв
руку.
— Пропоную
більше!
Зала
завмерла.
— Що саме?!
Я відповів:
— Одну
справжню
мить.
Усі
розсміялися.
А я
не сміявся.
Бо знав:
одна мить,
у якій
ти справді
живеш,
дорожча
за вічність,
у якій
ти лише
існуєш!
V. Жінка, яка навчила час ревнувати
А потім
прийшла
вона.
Не з небес.
Не з іншої
галактики.
Не з легенди.
Просто
відчинила
двері.
І світ
раптово
забув,
куди
поспішав.
Вона
усміхнулась.
І секундні
стрілки
зупинились,
немов
побачили
дивовижу.
Вона
поправила
волосся.
І десь
на краю
Всесвіту
одна
наднова
вибухнула
від заздрості.
Я сказав:
— Послухай...
Я можу
кинути
виклик
вічності.
Можу
розсваритися
з часом.
Можу
поставити
на коліна
самотність.
Але
не можу
змусити
одну
людську
мить
залишитися
зі мною
назавжди.
Вона
торкнулася
моєї
щоки.
І сказала:
— А навіщо
тобі
назавжди?
Ти ж
зараз
зі мною.
І я
зрозумів:
ми так
боїмося
втратити
майбутнє,
що іноді
не помічаємо,
як повз нас
проходить
теперішнє.
І тоді
я поцілував
її.
Не для
вічності.
Не для
історії.
Не для
зірок.
Для неї.
І вперше
за мільярди
років
вічність
відчула
ревнощі.
VI. Смерть вимагає поваги
Наступного
ранку
до мене
завітала
смерть.
У чорному
костюмі.
З портфелем.
Із таким
виразом
обличчя,
ніби
їй знову
не виплатили
премію.
— Ти?! —
вигукнула.
— Я.
— Знову
порушуєш
космічний
порядок?!
— А він
існує?
Смерть
скривилась.
— Не жартуй!
Я представляю
найстарішу
установу
Всесвіту!
— Співчуваю.
За такий
стаж
тобі вже
мали
нарахувати
пенсію.
Вона
грюкнула
портфелем.
— Я прийшла
попередити!
Ніхто
не може
уникнути
мене!
Я відповів:
— Знаю.
Але
ти теж
дещо
запам'ятай.
Ти можеш
зупинити
серце.
Можеш
закрити
очі.
Можеш
забрати
останній
подих.
Але
не можеш
зробити
непрожитим
те життя,
яке
вже
відбулося!
Смерть
замовкла.
Потім
дістала
блокнот.
І записала:
«Небезпечний
суб'єкт.
Не боїться
неминучого.
Потребує
додаткової
психологічної
обробки».
Я порадив:
— Звернись
до життя.
Воно
з цим
справляється
краще.
VII. Кладовище невикористаних життів
Потім
я побачив
кладовище.
Не звичайне.
Без хрестів.
Без пам'ятників.
Без трун.
Там ховали
не мертвих.
Там ховали
те,
чим люди
так
і не стали.
На першій
могилі:
«ТУТ ЛЕЖИТЬ
ВЕЛИКИЙ
ХУДОЖНИК.
УСЕ ЖИТТЯ
БОЯВСЯ
ПОЧАТИ».
На другій:
«ТУТ СПОЧИВАЄ
КОХАННЯ.
ЙОГО
ТАК НІКОЛИ
І НЕ ОСВІДЧИЛИ».
На третій:
«ТУТ ПОХОВАНО
МРІЮ.
ПРИЧИНА СМЕРТІ —
ЗРУЧНІ
ОБСТАВИНИ».
Я йшов
між могилами.
І розумів:
найстрашніше —
не померти.
Найстрашніше —
одного дня
зрозуміти,
що ти
так
і не спробував
жити.
І тут
я побачив
порожню
могилу.
На ній
було
моє ім'я.
І напис:
«ТУТ МАВ
ЛЕЖАТИ
ЧОЛОВІК,
ЯКИЙ
БОЯВСЯ
БУТИ СОБОЮ».
Я взяв
камінь.
Стер
напис.
І викарбував
новий:
«МІСЦЕ
ЗАЛИШИЛОСЯ
ПОРОЖНІМ.
ВЛАСНИК
НАРЕШТІ
ПОЧАВ
ЖИТИ».
VIII. Суд над вічністю
А потім
стався
суд.
Не над людиною.
Не над словом.
Не над думкою.
НАД ВІЧНІСТЮ!
Суддя —
Час.
Прокурор —
Смерть.
Адвокат —
Безсмертя.
Присяжні —
дванадцять
мертвих
галактик.
Я стояв
перед ними.
Без адвоката.
Без документа.
Без страху.
Суддя
запитав:
— У чому
звинувачуєте
вічність?
Я відповів:
— У байдужості.
Вона
бачила
мільйони
трагедій —
і мовчала.
Бачила,
як люди
вмирають
за любов, —
і мовчала.
Бачила,
як народи
знищують
один одного, —
і мовчала.
А коли
одна
людина
насмілилася
плюнути
в її бік —
образилась!
Смерть
підскочила:
— ПРОТЕСТУЮ!
Вічність
не зобов'язана
нікого
любити!
Я подивився
на неї.
І сказав:
— Тоді
чому
вона вимагає,
щоб ми
її
поважали?
У залі
запала
тиша.
Така глибока,
що навіть
чорні діри
почали
прислухатися.
IX. Коли вічність заплакала
І раптом
вічність
заплакала.
Не зорями.
Не кометами.
Не космічним
дощем.
Звичайними
людськими
сльозами.
І сказала:
— Ти думаєш,
мені легко?
Я бачила
всіх.
Пам'ятаю
кожного.
Кожне
народження.
Кожне
прощання.
Кожен
останній
погляд.
Кожну
любов,
якій
не вистачило
одного
дня.
Я не можу
нікого
забути.
А ви
можете.
Ви
помираєте.
А я
залишаюсь.
І щоразу
мушу
дивитися,
як зникають
ті,
кого
я навчилася
пам'ятати.
Я стояв
перед нею.
І раптом
побачив
не всемогутню
силу.
Не володарку
часу.
Не холодну
безмежність.
А самотність.
Таку
величезну,
що в ній
помістилися
всі мертві
зорі.
Я підійшов
ближче.
І сказав:
— Слухай,
стара.
Вибач
за той
плювок.
Я не знав,
що ти
теж
вмієш
боліти.
Вона
підняла
очі.
І вперше
за мільярди
років
усміхнулась.
X. Маніфест тимчасової людини
А тепер
слухайте!
Ви,
хто молиться
на безсмертя!
Ви,
хто боїться
старості!
Ви,
хто відкладає
життя
на понеділок,
на відпустку,
на пенсію,
на кращі
часи!
Я хочу
сказати вам
одну
непристойну
правду!
ВІЧНІСТЬ
НЕ ЗОБОВ'ЯЗАНА
ВАМ
НІЧОГО!
Але
й ви
не зобов'язані
віддавати
їй
своє
сьогодні!
Не чекайте,
коли
станете
безсмертними,
щоб нарешті
освідчитися
в любові!
Не чекайте
ідеального
моменту,
щоб зробити
перший
крок!
Не чекайте,
поки час
дасть
дозвіл
на власне
життя!
Бо час —
найкращий
бухгалтер
Всесвіту.
Він
рахує
все.
Крім того,
скільки
коштуює
одна
щаслива
мить!
І якщо
завтра
мені
запропонують
вічність —
без болю,
без старості,
без втрат,
без останнього
подиху, —
я спочатку
запитаю:
— А любов
там
залишається?
А помилки?
А сльози
від щастя?
А можливість
одного ранку
прокинутися
й зрозуміти,
що весь
твій світ
починається
з усмішки
однієї
людини?
І якщо
мені
скажуть:
— НІ!
ТАМ
ЛИШЕ
СПОКІЙ!
Я відповім:
— ДЯКУЮ!
АЛЕ
НЕ ТРЕБА!
ЗАЛИШТЕ
МЕНІ
МОЇ
СМЕРТНІ
РОКИ!
МОЇ
НЕВДАЧІ!
МОЇ
ПОМИЛКИ!
МОЇ
СЛЬОЗИ!
МОЇ
НЕПРАВИЛЬНІ
РІШЕННЯ!
МОЇ
ПЕРШІ
ПОЦІЛУНКИ!
МОЇ
ОСТАННІ
СВІТАНКИ!
Бо я
не хочу
бути
вічним!
Я хочу
бути
живим!
І вічність
подивилась
на мене.
Усміхнулась.
Трохи
сумно.
Трохи
заздрісно.
І прошепотіла:
— Знаєш...
За всі
мої
нескінченні
роки
я так
і не навчилася
одного.
— Чого? —
запитав я.
Вона
заплакала.
І відповіла:
— Жити
так,
ніби
завтра
може
не бути.
Я взяв
її
за руку.
І сказав:
— Тоді
запам'ятай,
стара
безсмертна
леді:
ТИ МАЄШ
БЕЗКІНЕЧНІСТЬ,
АЛЕ
НЕ МАЄШ
ТОГО,
ЩО МАЄ
КОЖНА
СМЕРТНА
ЛЮДИНА:
МОЖЛИВІСТЬ
ЗРОБИТИ
ОДНУ МИТЬ
ДОРОЖЧОЮ
ЗА ВСЮ
ТВОЮ
ВІЧНІСТЬ!
|