Частина I. Громадянин проти Всесвіту
Вірш 5. Бог сьогодні не приймає
I. Черга до небесної канцелярії
ГЕЙ!
НЕБО!
Відчини
свої
золоті
ворота!
Я прийшов
не молитися.
Не каятись.
Не просити
безсмертя
зі знижкою!
Я прийшов
із питанням,
від якого
навіть
вічність
подавилась
власною
безмежністю!
— ДЕ
НАЧАЛЬНИК
ЦЬОГО
ВСЕСВІТУ?!
Бо в мене
до нього
накопичилося
стільки
претензій,
що не вистачить
жодної
галактики
для реєстрації
вхідної
кореспонденції!
Перед воротами
стояла
черга.
Без початку.
Без кінця.
Зі старих
пророків,
нових
грішників,
розчарованих
святих
і людей,
які просто
хотіли
побачити
когось,
кого давно
не було
поруч.
Один старий
тримав
квиток.
Номер —
дев'ять
трильйонів.
Я запитав:
— Давно чекаєте?
Він відповів:
— Зі створення
світу.
— І як?
— Та нічого.
Черга
рухається.
Минулого
тисячоліття
попереду
помер
один безсмертний.
II. Архангел із відділу звернень
Біля входу
сидів
архангел.
У білому
піджаку.
З крилами,
акуратно
складеними
за спинкою
офісного
крісла.
На столі —
комп'ютер.
Поруч —
кавоварка.
Над головою —
німб,
що блимав
червоним:
«НИЗЬКИЙ
ЗАРЯД
СВЯТОСТІ».
— Мета візиту? —
запитав він.
— Розмова
з Богом.
— Попередній
запис?
— Немає.
— Рекомендація
від святого?
— Немає.
— Довідка
про відсутність
гріхів?
Я засміявся.
— Послухайте!
Якби я
не мав
гріхів,
навіщо
мені
було б
шукати
вашого
начальника?!
Архангел
зітхнув.
Відкрив
нову вкладку.
І сказав:
— На жаль...
БОГ
СЬОГОДНІ
НЕ ПРИЙМАЄ.
— Чому?!
— Зайнятий.
— Чим?!
— Розбирається
з наслідками
створення світу.
— І довго?!
Архангел
подивився
на годинник.
— Судячи
з результатів...
Ще
кілька
вічностей.
III. Архів невиконаних молитов
Я зайшов
до архіву.
Там лежали
молитви.
У коробках.
На полицях.
У величезних
шафах,
що тягнулися
вище
за сузір'я.
Мільярди
паперових
голосів.
Мільярди
людських
надій.
Я взяв
першу.
«Боже,
нехай
мама
одужає».
Дата —
сто років
тому.
Печатка:
«РОЗГЛЯНУТО».
Відповіді
немає.
Друга:
«Поверни
його
живим».
Печатка:
«ПЕРЕНАПРАВЛЕНО
ЗА НАЛЕЖНІСТЮ».
Третя:
«Зроби
так,
щоб моя
дитина
ніколи
не голодувала».
На ній
стояло:
«НЕДОСТАТНЬО
НЕБЕСНИХ
РЕСУРСІВ».
Я стиснув
кулаки.
— ГЕЙ!
Ви що,
там
зовсім
здуріли?!
У вас
безмежний
Всесвіт!
Мільярди
галактик!
Трильйони
сонць!
І не вистачає
одного
шматка
хліба
для дитини?!
Із темряви
відповів
голос:
— Хліба
на Землі
вистачає.
Не вистачає
тих,
хто готовий
поділитися.
Я завмер.
Бо вперше
за день
не знайшов
саркастичної
відповіді.
IV. Ангел, який подав у відставку
У коридорі
я зустрів
ангела.
Він сидів
на сходах.
Без німба.
Зі складеними
крилами.
І курив
зоряний
пил.
— Чого
сумуєш? —
спитав я.
— Звільнився.
— З раю?!
— Так.
— Чому?!
Він
показав
крила.
На них
бракувало
пір'я.
— Я тисячу
років
носив
людські
прохання.
Від землі
до неба.
Від неба
до землі.
Повертався
з порожніми
руками.
А потім
одного дня
побачив
стару жінку.
Вона
годувала
чужу дитину.
Сама
була голодна.
Але
віддала
останнє.
І я
зрозумів...
Можливо,
чудеса
не падають
з неба.
Можливо,
вони
просто
ходять
у старих
черевиках.
І тоді
я зняв
німб.
Поклав
на стіл.
І написав
заяву:
«ПРОШУ
ЗВІЛЬНИТИ
МЕНЕ З НЕБЕС,
БО НА ЗЕМЛІ
НЕ ВИСТАЧАЄ
ЛЮДЯНОСТІ».
— І що
тобі
відповіли? —
запитав я.
Ангел
усміхнувся.
— Не підписали.
Сказали,
що на Землі
немає
вакансій
для янголів.
Я засміявся.
— А ти
піди
без крил.
Тебе
там
ніхто
не впізнає.
V. Жінка, яка не просила дива
А потім
я побачив
її.
Вона
стояла
на краю
небесного
мосту.
Під нами
оберталася
Земля.
Блакитна.
Втомлена.
Зі шрамами
кордонів.
І чорними
плямами
воєн.
— Що ти
тут робиш? —
запитав я.
Вона
відповіла:
— Шукаю
місце,
де люди
перестають
втрачати
одне одного.
— І знайшла?
Вона
похитала
головою.
— Ні.
Навіть
тут
всі чогось
чекають.
Я взяв
її долоню.
Вона була
теплою.
Справжньою.
Зовсім
не небесною.
І мені
раптом
стало соромно.
Я бігав
коридорами
раю.
Сварився
з ангелами.
Вимагав
відповідей
від Бога.
А вона
просто
чекала,
щоб я
повернувся.
— Пробач, —
сказав я.
— За що?
— За те,
що шукав
найвищу
істину,
коли
ти була
поруч.
Вона
усміхнулась.
— Дурний...
Любов —
це не відповідь
на всі
питання.
Але
з нею
легше
жити
без відповідей.
І тоді
я вперше
за довгий час
не захотів
сваритися
з небом.
VI. Райський відділ скарг
Але
ненадовго!
Бо раптом
пролунав
голос:
— ГРОМАДЯНИНЕ!
ВАШ ТЕРМІН
ПЕРЕБУВАННЯ
НА НЕБІ
ЗАКІНЧИВСЯ!
Я обернувся.
Переді мною
стояв
ангел
із величезною
папкою.
— Вам
необхідно
повернутися
за місцем
постійного
проживання.
— На Землю?
— Так.
— До людей?
— На жаль.
— До війни?
— Можливо.
— До брехні?
— Безумовно.
— До любові?
Ангел
розгубився.
Перегорнув
кілька сторінок.
— Це
не входить
до наших
гарантій.
Я засміявся.
— От бачите!
Навіть
у раю
не дають
гарантії
на любов.
А ви хочете,
щоб я
вірив
у гарантії
на щастя?!
VII. Розмова за зачиненими дверима
Я підійшов
до останніх
дверей.
Вони були
величезні.
Без ручки.
Без замка.
Без напису.
Лише
маленька
табличка:
«БОГ
СЬОГОДНІ
НЕ ПРИЙМАЄ».
Я постукав.
Тиша.
Постукав
сильніше.
Тиша.
І тоді
я крикнув:
— СЛУХАЙ!
Я НЕ ПРОШУ
В ТЕБЕ
БЕЗСМЕРТЯ!
НЕ ПРОШУ
ЗОЛОТА!
НЕ ПРОШУ
РАЮ!
МЕНІ
НЕ ПОТРІБНІ
КРИЛА!
Я ХОЧУ
ЗНАТИ
ЛИШЕ ОДНЕ!
ЧОМУ
ТИ ДАВ
ЛЮДЯМ
СЕРЦЯ,
ЯКЩО
ВОНИ
ТАК ЛЕГКО
ЇХ РОЗБИВАЮТЬ?!
Із-за дверей
почувся
тихий голос:
— А чому
ти вирішив,
що серце
створене
для того,
щоб ніколи
не боліти?
Я завмер.
Голос
продовжив:
— Ти хочеш
світу
без болю?
— Так!
— Без втрат?
— Так!
— Без помилок?
— Так!
— Без можливості
завдати
зла?
Я замислився.
— Так.
Тоді
голос
сказав:
— Але чи буде
свобода,
якщо
ніхто
не зможе
обрати інакше?
Я стиснув
кулаки.
— Тоді
поясни мені!
Чому
за чужу
свободу
чинити зло
платять
ті,
хто навіть
не встиг
навчитися
говорити?!
Голос
замовк.
І це
мовчання
було важчим
за всі
небесні
ворота.
VIII. Бог, який не знайшов відповіді
Минуло
кілька хвилин.
А може,
мільйон
років.
У небес
своя
бухгалтерія
часу.
І раптом
двері
прочинились.
Я не побачив
трону.
Не побачив
корони.
Не побачив
величезної
бороди.
У кімнаті
сидів
старий.
Перед ним —
стіл.
На столі —
маленька
планета.
Земля.
Вона
оберталась.
На ній
спалахували
міста.
Народжувалися
діти.
Сміялися
закохані.
Падали
бомби.
І старий
дивився
на неї.
Не як
володар.
Не як
суддя.
А як той,
хто дуже
любить
і не може
зробити
любов
гарантією
щасливого
кінця.
Я запитав:
— Це ти?
Він
усміхнувся.
— А ти
кого
очікував?
— Когось
могутнішого.
— За що?
— За все,
що відбувається
там!
Я показав
на Землю.
Старий
опустив
очі.
І тихо
запитав:
— А ти
що зробив,
щоб там
стало
краще?
Я хотів
закричати.
Хотів
згадати
всі свої
маніфести.
Усі
протести.
Усі
гучні
слова.
Але
він не питав,
скільки
я сказав.
Він питав,
скільки
я зробив.
І я
замовк.
IX. Коли небо попросило допомоги
Старий
підвівся.
Підійшов
до вікна.
За ним
палали
галактики.
— Знаєш, —
сказав він, —
люди
дуже часто
просять
змінити
світ.
Але
набагато рідше
погоджуються
змінити
щось
у собі.
Я відповів:
— А ти
не перекладай
всю провину
на людей!
Ми не просили
народжуватися
слабкими.
Не обирали
смертність.
Не замовляли
собі
болю!
Старий
кивнув.
— Так.
І твій гнів
має право
на голос.
Я не прошу
виправдовувати
страждання.
І не називаю
зло
необхідним.
Але
коли хтось
плаче,
ти можеш
сперечатися
зі мною.
А можеш
подати
йому
руку.
І краще,
коли вистачить
сили,
зробити
і те,
й інше.
Я довго
дивився
на нього.
А потім
запитав:
— То ти
не всемогутній?
Старий
не відповів.
І я
не став
вдавати,
що зрозумів
цю
тишу.
X. Бог сьогодні не приймає. Людина — приймає!
Я повернувся
на Землю.
Без крил.
Без німба.
Без священного
сертифіката
про праведність.
Зі старими
черевиками.
Зі злим
серцем.
Із головою,
повною
незручних
питань.
На вокзалі
плакала
жінка.
Я міг
пройти повз.
Міг
написати
вірш
про несправедливість
світобудови.
Міг
відправити
скаргу
на небо.
Але
я просто
підійшов.
Запитав:
— Вам
допомогти?
Вона
підняла
очі.
І прошепотіла:
— Побудьте
трохи
поруч.
І я
залишився.
Не врятував
Всесвіт.
Не переміг
смерть.
Не зупинив
всі війни.
Не знайшов
відповіді
на питання,
чому
страждають
невинні.
Але
одна людина
більше
не була
сама.
І раптом
мені здалося,
що десь
на небі
хтось
зняв
із дверей
стару
табличку.
ГРОМАДЯНИ!
ЛЮДИ!
ВИ,
ХТО ЧЕКАЄ
ДИВА!
Я ПОВЕРНУВСЯ
З НЕБА!
І МАЮ
ДЛЯ ВАС
ПОГАНУ
НОВИНУ!
ТАМ
НЕМАЄ
ЧАРІВНОЇ
КНОПКИ!
НЕМАЄ
ГОТОВОГО
ЩАСТЯ!
НЕМАЄ
ДОВІДКИ
ПРО ТЕ,
ЩО ЗАВТРА
БУДЕ
КРАЩЕ!
Але
я приніс
і добру
новину.
У НАС
Є РУКИ!
Є ГОЛОС!
Є СЕРЦЕ!
Є РОЗУМ!
Є МОЖЛИВІСТЬ
НЕ ПРОЙТИ
ПОВЗ!
І якщо
сьогодні
Бог
не приймає, —
НЕХАЙ
ХОЧА Б
ЛЮДИНА
ПРИЙМЕ
ЛЮДИНУ!
Не за записом.
Не за заслугами.
Не за печаткою.
Не за правильною
вірою.
А просто
тому,
що перед нею
стоїть
інша
людина!
І коли
наступного разу
мене
запитають:
— ТИ
ВІРИШ
У БОГА?!
Я не стану
поспішати
з відповіддю.
Бо бачив
небеса.
І бачив
землю.
І там,
і там
залишилося
надто багато
питань.
Я тільки
запитаю
у відповідь:
— А ТИ
ВІРИШ
У ЛЮДИНУ?!
Бо якщо
ні —
то навіщо
тобі
навіть
безсмертний
Бог,
якщо
ти не здатен
простягнути
руку
смертному
поруч?!
А десь
на самому
краю
Всесвіту
старий
сидів
біля вікна.
Дивився
на Землю.
І вперше
за вічність
не читав
молитов.
Він слухав,
як одна
людина
втішала
іншу.
А на дверях
небесної
канцелярії
з'явився
новий напис:
«БОГ
СЬОГОДНІ
НЕ ПРИЙМАЄ.
ВІН
УЧИТЬСЯ
СЛУХАТИ».
|