Частина I. Громадянин проти Всесвіту

Вірш 7. Моє серце оголосили поза законом

I. Надзвичайний стан у грудній клітці

ГЕЙ!

ГРОМАДЯНИ!

ТРЕВОГА!

У МЕНЕ
       В ГРУДЯХ
            СТАЛАСЯ
                РЕВОЛЮЦІЯ!

Без дозволу!

Без погодження!

Без попередження
       місцевої
            адміністрації!

Моє серце
       порушило
            громадський
                спокій!

Відмовилось
       битися
            за графіком!

Викинуло
       на смітник
            інструкцію

з безпечного
       використання
            почуттів!

І заявило:

— ДОСИТЬ!

Я НЕ ХОЧУ
       ПРАЦЮВАТИ
            НАСОСОМ!

Я ХОЧУ
       БУТИ
            ВСЕСВІТОМ!

О шостій
       ранку

до мене
       постукали.

Гучно!

Офіційно!

Так,
       як стукають

лише
       правоохоронці,

податкові
       інспектори

та колишні
       кохані,

коли
       знаходять
            твоє
                нове щастя.

— ВІДЧИНЯЙТЕ!

ПОЛІЦІЯ
       ЕМОЦІЙНОЇ
            БЕЗПЕКИ!

Я відчинив.

На порозі
       стояли
            троє.

Один
       із наручниками.

Другий
       з протоколом.

Третій —
       із довідкою,

що ніколи
       нікого
            не любив.

Його
       призначили
            головним.

II. Ордер на арешт кохання

— Громадянине!

Ваше серце
       перебуває
            в розшуку!

— За що?!

Поліцейський
       розгорнув
            папір.

І почав
       читати:

«ОБВИНУВАЧУЄТЬСЯ
       У СИСТЕМАТИЧНОМУ
            ПОРУШЕННІ
                ЕМОЦІЙНОЇ
                      СТАБІЛЬНОСТІ.

НЕЗАКОННОМУ
       ВИРОБНИЦТВІ
            НІЖНОСТІ.

КОНТРАБАНДІ
       ПОЦІЛУНКІВ.

УХИЛЕННІ
       ВІД ОБОВ'ЯЗКОВОЇ
            БАЙДУЖОСТІ.

ТА ОСОБЛИВО
       НЕБЕЗПЕЧНОМУ
            ЗЛОЧИНІ —

КОХАННІ
       БЕЗ ПОПЕРЕДНЬОЇ
            ОПЛАТИ!»

Я
       розсміявся.

— А де
       потерпілий?!

Поліцейський
       здивувався.

— Який потерпілий?

— Ну,
       якщо є злочин,

хтось же
       має бути
            постраждалим!

Він
       поправив
            кашкет.

— Постраждав
       суспільний
            порядок!

— А що
       з ним сталося?!

Поліцейський
       знітився.

— Люди
       почали
            усміхатися

без
       дозволу!

III. Міністерство нормованої ніжності

Мене
       привели
            до міністерства.

Там
       розподіляли
            кохання.

За талонами.

За категоріями.

За соціальним
       статусом.

На вході
       висів
            плакат:

«МІНІСТЕРСТВО
       НОРМОВАНОЇ
            НІЖНОСТІ».

Під ним —
       інструкція:

«ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ:

УСМІШКА —
       ДВІ НА ДОБУ.

ОБІЙМИ —
       ЗА ПОГОДЖЕННЯМ.

ПОЦІЛУНОК —
       НЕ ДОВШЕ
            ТРЬОХ СЕКУНД.

ПРИСТРАСТЬ —
       ЛИШЕ ПІСЛЯ
            ОФІЦІЙНОЇ
                РЕЄСТРАЦІЇ.

КОХАННЯ
       ДО НЕСТЯМИ —

ЗАБОРОНЕНО
       ЯК ЗАГРОЗУ
            ПСИХОЛОГІЧНІЙ
                СТАБІЛЬНОСТІ».

Я запитав
       чиновницю:

— А якщо
       я закохаюся
            сильніше,

ніж
       дозволено?

Вона
       усміхнулася
            професійно.

— Надлишкові
       почуття

підлягають
       конфіскації.

— А якщо
       серце
            відмовиться?!

— Тоді
       його
            буде

примусово
       переведено
            на режим

«НЕЙТРАЛЬНІ
       СТОСУНКИ».

Я
       зблід.

— Господи!

Це ж
       гірше
            за смерть!

Чиновниця
       кивнула.

— Так.

Але
       зате
            безпечно.

IV. Жінка, через яку тріснув Всесвіт

А потім
       з'явилася
            вона.

Не з неба.

Не з легенди.

Не з роману,
       де всі
            обов'язково
                щасливі

на останній
       сторінці.

Вона
       просто
            увійшла
                до кімнати.

І всесвітня
       гравітація

негайно
       подала
            заяву

на звільнення!

Бо всі
       мої планети

відтепер
       оберталися
            навколо
                неї!

Її волосся
       пахло
            дощем.

Її очі
       мали
            дивну
                властивість:

коли
       вона
            дивилась
                на мене,

усі
       мої
            революції

раптом
       переставали
            здаватися
                важливими.

Я міг
       кинути
            виклик
                Богові!

Міг
       розсваритися
            з вічністю!

Міг
       довести
            до істерики
                саму смерть!

Але
       не міг
            вимовити

трьох
       простих
            слів.

Я ТЕБЕ
       КОХАЮ.

Бо вони
       були
            страшніші

за всі
       чорні діри
            разом.

V. Серце на лаві підсудних

Суд
       розпочався
            опівдні.

Зал
       був переповнений.

Прийшли
       всі.

Самотність.

Ревнощі.

Розчарування.

Недовіра.

Колишні
       надії.

І навіть
       Здоровий Глузд.

Він сидів
       у першому
            ряду

і виглядав
       так,

ніби вже
       заздалегідь
            програв.

На лаві
       підсудних

лежало
       моє серце.

Без костюма.

Без краватки.

Без адвоката.

Червоне.

Живе.

Вперте.

Суддя
       стукнув
            молотком.

— ПІДСУДНЕ!

ВИ
       ВИЗНАЄТЕ
            СЕБЕ
                ВИННИМ?!

Серце
       вдарило.

Раз.

Другий.

Третій.

— ПРОШУ
       ВІДПОВІСТИ
            СЛОВАМИ!

Серце
       вдарило
            ще сильніше.

Суддя
       розлютився.

— ВИ
       ЗНУЩАЄТЕСЯ
            ІЗ СУДУ?!

Я підвівся.

І сказав:

— Пане суддя!

Ви хочете,
       щоб серце
            говорило
                словами?

А навіщо
       тоді

йому
       пульс?!

VI. Свідчення розбитих сердець

Першою
       викликали
            Самотність.

Вона
       була
            гарна.

Холодна.

З очима,
       у яких

можна було
       заблукати

на кілька
       людських
            життів.

— Що можете
       сказати
            про підсудного?

Вона
       зітхнула.

— Він
       зрадив мене.

Суддя
       здивувався.

— Як?!

— Дуже просто.

Я жила
       в його грудях
            роками.

Ми були
       нерозлучні.

Він
       розмовляв
            зі мною

ночами.

Писав
       про мене
            вірші.

Годував
       мене
            спогадами.

А потім...

З'явилась
       вона.

І він
       виставив
            мене

за двері!

Я відповів:

— Неправда.

Я залишив
       тобі
            кімнату.

Просто
       більше

не дозволяю
       тобі

володіти
       всім будинком.

Наступною
       виступила
            Ревнощі.

У червоній
       сукні.

З гострими
       нігтями.

І телефоном,
       у якому

було відкрито
       триста
            сімдесят
                вісім
                      підозр.

— Я вимагаю
       покарання!

Він
       надто
            довіряє!

Надто
       сильно
            любить!

І зовсім
       не контролює
            своє
                щастя!

Суддя
       запитав:

— А як
       контролювати
            щастя?

Ревнощі
       гордо
            відповіли:

— ЗАБОРОНАМИ!

Я розсміявся.

— Тоді
       це не кохання.

Це
       в'язниця

з м'якими
       подушками.

VII. Коли любов відмовилася свідчити

Останньою
       викликали
            її.

Вона
       увійшла
            до зали.

І всі
       годинники

раптом
       зупинились.

Бо час
       теж захотів
            подивитися,

чим
       закінчиться
            цей суд.

Суддя
       звернувся:

— Свідку!

Ви кохаєте
       обвинуваченого?

Вона
       подивилась
            на мене.

Не усміхнулась.

Не відвела
       очей.

І відповіла:

— Так.

У залі
       зчинився
            переполох.

Прокурор
       знепритомнів.

Чиновниця
       викликала
            психолога.

А суддя
       закричав:

— НА ЯКІЙ
       ПІДСТАВІ?!

Вона
       здивувалась.

— Що?

— НА ЯКІЙ
       ЗАКОННІЙ
            ПІДСТАВІ

ВИ ЙОГО
       КОХАЄТЕ?!

Вона
       трохи
            помовчала.

А потім
       сказала:

— Я не знаю.

Він
       не ідеальний.

Буває
       нестерпним.

Забуває
       купити хліб.

Свариться
       з небом.

Кричить
       на вічність.

Не завжди
       вміє
            слухати.

Але
       коли мені
            страшно,

він
       залишається.

Коли
       я плачу,

він
       не вимагає
            довідки

про причину
       сліз.

І коли
       весь світ

здається
       холодним,

я знаю,
       до кого
            можу
                повернутися.

Тому
       я кохаю.

Не за законом.

Не за контрактом.

Не за заслугами.

Просто
       кохаю.

І якщо
       це злочин,

то запишіть
       мене
            у співучасниці.

VIII. Вирок без права на байдужість

Суддя
       довго
            читав
                вирок.

Так довго,
       що встигла
            постаріти
                одна зірка.

Нарешті
       він підвівся.

— ІМЕНЕМ
       ЗАГАЛЬНОГО
            СПОКОЮ!

СЕРЦЕ
       ВИЗНАЄТЬСЯ
            ВИННИМ!

У ПОШИРЕННІ
       НЕБЕЗПЕЧНИХ
            ПОЧУТТІВ!

У НЕПОВАЗІ
       ДО ЗДОРОВОГО
            ГЛУЗДУ!

У СИСТЕМАТИЧНОМУ
       ПОРУШЕННІ
            ЗАКОНІВ
                БАЙДУЖОСТІ!

І ЗАСУДЖУЄТЬСЯ...

До довічного
       позбавлення
            емоційної
                свободи!

Я
       розсміявся.

— Пане суддя!

А ви
       знаєте,

що серце
       не визнає
            вашої
                юрисдикції?!

Суддя
       зблід.

— Чому?!

— Бо воно
       старіше
            за всі
                ваші
                    закони!

І молодше
       за кожен
            новий
                поцілунок!

IX. Втеча з в'язниці розумних почуттів

Нас
       ув'язнили.

У камері
       з написом:

«НЕБЕЗПЕЧНІ
       РОМАНТИКИ».

Стіни
       були сірі.

Вікна
       загратовані.

На дверях
       висів
            розклад:

«ПІДЙОМ —
       О 6:00.

РОБОТА —
       О 8:00.

ОБІД —
       О 13:00.

ДОЗВОЛЕНІ
       ПОЧУТТЯ —

З 19:00
       ДО 19:05».

Вона
       подивилась
            на мене.

І запитала:

— Ну що,
       революціонере?

Як будемо
       тікати?

Я
       усміхнувся.

— Дуже просто.

— Як?

— Поцілуй
       мене.

Вона
       засміялася.

— І що?

— А ти
       спробуй.

І вона
       поцілувала.

Не за графіком.

Не за дозволом.

Не за законом.

Просто
       тому,

що хотіла.

І в ту мить
       сталося
            неймовірне.

Камера
       зникла.

Не вибухнула.

Не розвалилась.

Не розчинилась
       в повітрі.

Просто
       перестала
            мати
                значення.

Бо іноді
       справжня
            свобода —

це не коли
       немає
            стін.

А коли
       навіть
            стіни

не можуть
       вирішувати,

кого
       тобі
            любити.

X. Маніфест серця, яке не здається

А тепер
       слухайте!

ВИ!

ЗАКОНОДАВЦІ
       ЛЮДСЬКИХ
            ПОЧУТТІВ!

ПРОДАВЦІ
       БЕЗПЕЧНОГО
            КОХАННЯ!

КОНТРОЛЕРИ
       ОБІЙМІВ!

ІНСПЕКТОРИ
       ПОЦІЛУНКІВ!

ЧИНОВНИКИ
       МІНІСТЕРСТВА
            НОРМОВАНОЇ
                  НІЖНОСТІ!

Я ПРИЙШОВ
       ПОВІДОМИТИ
            ВАМ

ПРЕКРАСНУ
       НОВИНУ!

МОЄ СЕРЦЕ
       ОГОЛОСИЛИ
            ПОЗА
                ЗАКОНОМ!

І ЗНАЄТЕ
       ЩО?!

Я
       ПИШАЮСЯ
            НИМ!

Бо воно
       не вміє

любити
       наполовину!

Не вміє
       цілувати

за інструкцією!

Не вміє
       відчувати

за розкладом!

Не вміє
       забувати

на вимогу!

Не вміє
       бути байдужим,

коли
       комусь
            боляче!

І Я
       НЕ ЗБИРАЮСЯ
            ЙОГО
                ВИПРАВЛЯТИ!

Так!

Я знаю!

Любов
       може
            зрадити.

Може
       залишити
            шрами.

Може
       розірвати
            душу

на тисячу
       гострих
            осколків.

Я знаю!

Одного дня
       вона
            може піти.

А я
       залишуся

з порожньою
       чашкою

і тишею,
       яка
            важитиме

більше,
       ніж усі
            галактики.

Але
       скажіть мені...

**ХІБА
       КРАЩЕ
            ПРОЖИТИ
                ЖИТТЯ

ІЗ ЦІЛИМ
       СЕРЦЕМ,**

ЯКЕ
       ТАК НІ РАЗУ
            Й НЕ НАВАЖИЛОСЯ
                  ЛЮБИТИ?!

І якщо
       завтра

до мене
       прийде
            сама
                смерть

із постановою:

«ПРИПИНИТИ
       НЕЗАКОННУ
            РОБОТУ
                СЕРЦЯ!»,

я подивлюся
       їй
            у вічі.

І скажу:

— СЛУХАЙ,
       СТАРА!

ТИ МОЖЕШ
       ЗУПИНИТИ
            ЙОГО
                УДАРИ!

АЛЕ
       НЕ МОЖЕШ
            СКАСУВАТИ
                ТОГО,

КОГО
       ВОНО
            ВСТИГЛО
                ЗІГРІТИ!

А ввечері
       вона
            знову
                запитала:

— Ти мене
       кохаєш?

Я хотів
       відповісти

величезною
       промовою.

Про зорі.

Про Всесвіт.

Про вічність.

Про революцію
       людських
            почуттів.

Але
       замість цього

просто
       обійняв
            її.

І сказав:

— Так.

Вона
       усміхнулась.

— А якщо
       це
            заборонять?

Я
       засміявся.

— Тоді
       ми станемо
            найнебезпечнішими
                  злочинцями
                      Всесвіту!

Вона
       притулилася
            до мене.

А моє
       серце

тихо
       вдарило.

Раз.

Другий.

Третій.

І я
       зрозумів:

НАЙСТРАШНІШИЙ
       ЗЛОЧИН
            ПРОТИ
                БАЙДУЖОСТІ —

ЦЕ КОЛИ
       ОДНА ЛЮДИНА
            СТАЄ
                ЦІЛИМ
                    ВСЕСВІТОМ

ДЛЯ ІНШОЇ!