Частина I. Громадянин проти Всесвіту
Вірш 9. Я викликав смерть на дуель
I. Оголошення війни неминучому
ГЕЙ!
СМЕРТЬ!
ТИ ЧУЄШ?!
ВИЛІЗАЙ
ІЗ СВОЇХ
ПОХМУРИХ
КАНЦЕЛЯРІЙ!
КИДАЙ
СВОЇ
КОСИ!
ЗНІМАЙ
ЧОРНИЙ
КАПТУР!
І ПРИПИНИ
ПРИКИДАТИСЯ
ЗАЙНЯТОЮ!
Я знаю!
Твій графік
розписаний
на тисячоліття!
Календар
тріщить
від зустрічей!
У приймальні
чекають
королі,
генерали,
мільярдери,
поети
і ті,
хто ще вчора
був упевнений,
що без нього
Земля
перестане
обертатися!
Але сьогодні —
Я ВИКЛИКАЮ
ТЕБЕ
НА ДУЕЛЬ!
Не завтра!
Не через
сорок років!
Не коли
лікар
розведе руками!
СЬОГОДНІ!
На центральній
площі
Всесвіту!
При свідках!
При зорях!
При всіх
богах,
що так люблять
спостерігати
за людськими
трагедіями
із безпечної
відстані!
Я написав
виклик.
На чорному
папері.
Червоним
чорнилом.
І підписав:
«Громадянин
тимчасового
Всесвіту.
Народжений
без згоди.
Смертний
без бажання.
Живий
усупереч
обставинам».
Відправив.
І став
чекати.
За хвилину
прийшла
відповідь:
«ВАШЕ ЗВЕРНЕННЯ
ЗАРЕЄСТРОВАНО.
СМЕРТЬ
ОЗНАЙОМИТЬСЯ
З НИМ
У ПОРЯДКУ
ЖИВОЇ
ЧЕРГИ».
II. Смерть приходить із запізненням
Вона
з'явилася
о півночі.
У чорному
пальті.
На високих
підборах.
Із валізою,
на якій
було написано:
«ВІДРЯДЖЕННЯ
БЕЗ ЗВОРОТНОГО
КВИТКА».
Волосся —
срібне.
Очі —
старіші
за перше
світло.
Обличчя —
вродливе.
Таке
вродливе,
що мільйони
чоловіків
колись
втратили
через нього
голову.
Причому
в буквальному
сенсі.
— Ну? —
запитала.
— Що — ну?
— Це ти
викликав
мене
на дуель?
— Я.
Вона
зітхнула.
— Господи!
Знову
поет.
— А що
не так
із поетами?
— Нічого.
Просто
звичайні
люди
побачивши
мене,
намагаються
втекти.
А поети
починають
читати
вірші!
І знаєш...
Іноді
я шкодую,
що не можу
померти
від нудьги.
III. Правила останнього поєдинку
Ми сіли
за стіл.
Вона
дістала
папку.
— Спочатку
формальності.
— Які?!
— Правила
дуелі.
Вона
розгорнула
документ.
«ПУНКТ ПЕРШИЙ.
УЧАСНИК
ПОВИНЕН
БУТИ
СМЕРТНИМ».
— Підходжу.
«ПУНКТ ДРУГИЙ.
УЧАСНИК
ПОВИНЕН
УСВІДОМЛЮВАТИ
НАСЛІДКИ».
— Усвідомлюю.
«ПУНКТ ТРЕТІЙ.
ПЕРЕМОГА
НАД СМЕРТЮ
НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА
РЕГЛАМЕНТОМ».
— Стривай!
Як це?!
Вона
розвела
руками.
— А ти
хотів
чесної
гри?
Я
обурився.
— Тоді
навіщо
дуель?!
Смерть
усміхнулась.
— Для тебе.
Я й так
знаю,
чим
закінчиться
наша зустріч.
А от ти,
здається,
ще
не вирішив,
із чим
збираєшся
прийти.
IV. Зброярня людських ілюзій
Я пішов
шукати
зброю.
Зайшов
до крамниці.
На дверях:
«ЗБРОЯ
ПРОТИ
НЕМИНУЧОГО».
За прилавком
сидів
старий.
У нього
не було
лівого ока.
Правим
він дивився
так,
ніби
заздалегідь
знав,
що я
нічого
не куплю.
— Що потрібно?
— Зброю
проти смерті.
Він
засміявся.
— Відділ
фантастики
праворуч.
Я пішов.
На першій
полиці —
«БАГАТСТВО».
На другій —
«ВЛАДА».
На третій —
«СЛАВА».
На четвертій —
«ВІЧНА
МОЛОДІСТЬ».
Я взяв
останню.
— Працює?
Старий
похитав
головою.
— Тимчасово.
— А влада?
— Не допомагає.
— А гроші?
— Дають
можливість
довше
прикидатися,
що смерті
не існує.
Я
зітхнув.
— А що
справді
працює?
Старий
дістав
маленьку
скриньку.
Відчинив.
Усередині
лежало
дзеркало.
— Ось.
Я подивився.
Побачив
себе.
— Це ж
я!
Старий
кивнув.
— Саме так.
І це
єдине,
чим ти
справді
володієш
перед
останньою
зустріччю.
V. Жінка, якій я не сказав головного
Увечері
я повернувся
додому.
Вона
сиділа
біля вікна.
За склом
падав
дощ.
Звичайний.
Земний.
Той,
що не питає
дозволу,
перш ніж
торкнутися
чиєїсь
щоки.
— Де був? —
запитала.
— Викликав
смерть
на дуель.
Вона
підняла
брови.
— Знову?!
— Так.
— І хто
переможе?
— Я.
Вона
засміялася.
— Самовпевнений
дурень.
— Чому?!
— Бо ти
не вмієш
перемагати
навіть
звичайний
будильник.
Я хотів
образитися.
Але
не зміг.
Бо вона
сміялася
так,
що мені
раптом
стало
страшно
втратити
цей сміх.
Не завтра.
Не через
сорок років.
А взагалі.
Назавжди.
І я
сів
поруч.
Взяв
її руку.
І сказав:
— Послухай...
Якщо
сьогодні
я не повернуся...
Вона
затулила
мені рота.
— Не смій
прощатися
до того,
як навчився
залишатися.
І я
замовк.
Бо ця
жінка
вміла
перемагати
мої
маніфести
одним
реченням.
VI. Кладовище великих переможців
У призначений
час
смерть
зустріла
мене
біля старого
кладовища.
— Перед дуеллю, —
сказала, —
хочу
показати
тобі
свою
колекцію.
Ми йшли
між могилами.
На першій
було написано:
«ТУТ ЛЕЖИТЬ
ВОЛОДАР
ПОЛОВИНИ
СВІТУ».
Смерть
усміхнулась.
— Тепер
йому
належить
два
квадратні
метри.
На другій:
«ТУТ СПОЧИВАЄ
НАЙБАГАТША
ЛЮДИНА
СТОЛІТТЯ».
— І скільки
забрала
із собою? —
запитав я.
Смерть
зітхнула.
— Навіть
валізу
не дозволили.
На третій:
«ВІН
НІКОЛИ
НЕ ПОМИЛЯВСЯ».
Я
зупинився.
— І хто
це був?
Смерть
знизала
плечима.
— Не знаю.
Він
так боявся
помилитися,
що жодного
разу
не спробував
зробити
щось
справжнє.
А потім
ми підійшли
до могили
без імені.
Без дат.
Без напису.
Лише
маленький
камінь.
— А тут
хто? —
запитав я.
Смерть
стала
серйозною.
— Людина,
яка прожила
мало.
Але
встигла
врятувати
чужу
дитину.
— І все?
Смерть
подивилась
на мене.
— Тобі
цього
мало?
І я
відчув,
як усі
мої
гучні слова
раптом
стали
тихішими.
VII. Дуель на краю останньої секунди
Місцем
поєдинку
стала
площа
між
останньою
секундою
минулого
і першою
секундою
того,
чого
ще не було.
Навколо
стояли
зорі.
У першому
ряду —
Час.
Вічність.
Самотність.
Бог.
І кілька
галактичних
журналістів,
які
вже написали
некролог,
аби
не пропустити
дедлайн.
Смерть
з'явилася
вчасно.
Уперше
за всю
історію.
— Ну що,
поете?
Готовий?
— Так.
— Зброю
приніс?
— Приніс.
Вона
витягла
косу.
Величезну.
Гостру.
З лезом,
на якому
відбивалося
останнє світло
загиблих
зірок.
— А ти?!
Я
розстебнув
пальто.
І дістав...
Не меч.
Не пістолет.
Не гранату.
Не чарівний
еліксир
безсмертя.
Я дістав
маленький
альбом.
Старий.
Потертий.
Із фотографіями.
Смерть
здивувалася.
— Що
це?!
Я
відповів:
— МОЄ
ЖИТТЯ.
VIII. Зброя, яку смерть не передбачила
Я відкрив
першу
сторінку.
На ній
було дитинство.
Маленький
хлопчик
із розбитими
колінами.
З усмішкою.
З очима,
у яких
ще не було
жодної
поразки.
— Ось, —
сказав я.
Тут я
вперше
зрозумів,
що світ
більший
за наш двір.
На другій
сторінці
була мати.
Її руки.
Її усмішка.
Її втомлені
очі,
які завжди
знаходили
для мене
трохи
тепла.
— Ось, —
сказав я.
Тут мене
любили
ще до того,
як я
навчився
заслуговувати
на любов.
На третій
сторінці
були друзі.
На четвертій —
помилки.
На п'ятій —
зради.
На шостій —
перемоги.
На сьомій —
поразки,
яких
я соромився
більше,
ніж власних
гріхів.
Смерть
дивилася.
Мовчки.
А я
перегортав
сторінки.
Поки
не дійшов
до останньої
фотографії.
На ній
була
вона.
Жінка,
яка
не вимагала
від мене
бути героєм.
Не просила
перемогти
Всесвіт.
Не вимагала
безсмертя.
Вона
просто
хотіла,
щоб я
повертався
додому.
І раптом
смерть
опустила
косу.
— Досить, —
прошепотіла.
— Чому?
Вона
відвернулася.
— Бо ти
не розумієш,
що робиш.
— Що саме?!
Вона
підняла
очі.
І вперше
за всю
історію
я побачив
в них
не холод.
А заздрість.
IX. Сповідь безсмертної смерті
— ТИ! —
вигукнула
смерть.
Ти
не розумієш,
що маєш!
Ти народився!
Тебе
тримали
на руках!
Тебе
цілували!
Ти
падав!
Плакав!
Сміявся!
Кохав!
Втрачав!
Ти знаєш,
як це —
чекати
на зустріч!
Боятися
прощання!
Радіти
звичайному
ранку!
А я?!
Я бачила
перший
подих
першої
живої
істоти!
Я бачила
загибель
зірок!
Проводжала
імперії!
Закривала
очі
королям!
Але
жодного разу
ніхто
не чекав
на мене
з любов'ю!
Я
з'являюся —
і люди
плачуть.
Я
йду —
і мене
проклинають.
А найгірше...
Я ніколи
не зможу
відчути
того,
що ти
називаєш
життям.
Я
мовчав.
Смерть
продовжила:
— Знаєш,
чому
я завжди
ношу
чорне?
— Чому?
— Бо
за всі
мільярди років
мене
так ніхто
й не запросив
на свято.
Я підійшов
ближче.
І вперше
побачив,
що вона
не страшна.
Просто
дуже
самотня.
І я
запитав:
— А якби
ти могла
хоч один
день
прожити
людиною...
Що б ти
зробила?
Смерть
довго
думала.
Потім
усміхнулась.
— Купила б
квіти.
— Кому?
Вона
опустила
очі.
— Собі.
Бо мені
ще ніхто
не дарував
квітів
просто так.
Без похорону.
X. Дуель, у якій перемогло життя
І тоді
я зробив
те,
чого
не передбачали
жодні
правила
дуелі.
Я
відклав
альбом.
Відійшов
до краю
площі.
Там,
між уламками
мертвих
планет,
росла
маленька
квітка.
Справжня.
Жива.
Неймовірно
недоречна
посеред
космічного
кладовища.
Я обережно
зірвав
її.
Повернувся
до смерті.
І простягнув.
— Тримай.
Вона
відступила.
— Що
це?!
— Квітка.
— Я бачу!
Навіщо?!
Я
усміхнувся.
— Просто
так.
Не на похорон.
Не на згадку.
Не на прощання.
На життя,
якого
ти ніколи
не мала.
І раптом
смерть
заплакала.
Не чорними
сльозами.
Не зоряним
попелом.
А звичайними
людськими
сльозами.
Вона
взяла
квітку.
Обережно.
Наче
вперше
торкалася
чогось,
що боялася
зламати.
— Ти
переміг, —
прошепотіла.
Я похитав
головою.
— Ні.
Я знаю,
що одного
дня
ти все одно
прийдеш
по мене.
І не буде
ні дуелі.
Ні квітів.
Ні переговорів.
Але
сьогодні
я хочу
повернутися
додому.
До жінки,
яка
чекає.
До ранку,
якого
ще не бачив.
До слів,
яких
не написав.
До людей,
перед якими
ще маю
вибачитися.
До того,
що називають
звичайним
життям.
Смерть
мовчала.
Потім
запитала:
— То навіщо
ти викликав
мене
на дуель?
Я подивився
на неї.
І відповів:
— Бо все життя
боявся
тебе.
А сьогодні
зрозумів,
що боятися
треба
іншого.
Не того,
що одного
дня
я помру.
А того,
що можу
прожити
все життя,
так і не
наважившись
жити!
XI. Маніфест живого
А ТЕПЕР —
СЛУХАЙТЕ!
ВИ!
ЗІ СТРАХОМ
В ОЧАХ!
ІЗ ВІДКЛАДЕНИМИ
МРІЯМИ!
ІЗ ЖИТТЯМ,
РОЗПИСАНИМ
ПО ХВИЛИНАХ,
АЛЕ
НЕ ПРОЖИТИМ
ПО-СПРАВЖНЬОМУ!
Я ПРИЙШОВ
З ДУЕЛІ
ЗІ СМЕРТЮ!
І МАЮ
ДЛЯ ВАС
НОВИНУ!
СМЕРТЬ
НЕ МОЖНА
ПЕРЕМОГТИ!
Не можна
підкупити!
Не можна
залякати!
Не можна
змусити
забути
твою
адресу!
АЛЕ!
МОЖНА
НЕ ДАТИ
ЇЙ
ЗАБРАТИ
ТВОЄ ЖИТТЯ
ЩЕ ДО ТОГО,
ЯК ВОНА
ПРИЙДЕ!
Бо скільки
людей
помирають
не в старості!
Не в лікарні!
Не на війні!
А щодня!
Потроху!
Коли
відмовляються
від мрії!
Коли
зраджують
любов!
Коли
міняють
совість
на спокій!
Коли
обирають
мовчання,
бо правда
може
зіпсувати
кар'єру!
І коли
одного дня
до них
приходить
смерть,
вона
здивовано
запитує:
— А ДЕ
ЖИТТЯ?!
І люди
відповідають:
— МИ
ВІДКЛАЛИ
ЙОГО
НА ПОТІМ!
А смерть
зітхає:
— ШКОДА.
БО У МЕНЕ
СЬОГОДНІ
ОСТАННІЙ
ТЕРМІН!
Тож слухайте,
люди!
Не треба
перемагати
смерть!
ТРЕБА
ПЕРЕМОГТИ
СТРАХ
ПЕРЕД
ЖИТТЯМ!
Скажіть
«люблю»,
поки
є кому!
Попросіть
пробачення,
поки
вас
можуть
почути!
Здійсніть
мрію,
поки
вона
не перетворилася
на чужий
спогад!
І не бійтеся
бути
живими!
Не ідеальними.
Не безсмертними.
Не безгрішними.
ЖИВИМИ!
А ввечері
я повернувся
додому.
Вона
відчинила
двері.
— Ну що? —
запитала.
— Що?
— Переміг
смерть?
Я
усміхнувся.
— Ні.
Вона
здивувалась.
— То хто
переміг?
Я
обійняв
її.
Притиснув
до себе.
І сказав:
— Сьогодні
ніхто
не програв.
Вона
засміялась.
— І що
тепер?
Я подивився
на неї.
На світло
у вікні.
На чашку
гарячого
чаю.
На маленький
світ,
який
раптом
став
більшим
за весь
Всесвіт.
І відповів:
— А тепер
я хочу
жити.
Не вічно.
Не безстрашно.
Не безболісно.
А ТАК,
ЩОБ КОЛИ
СМЕРТЬ
ПРИЙДЕ
ЗНОВУ,
МЕНІ
НЕ ДОВЕЛОСЯ
ВИБАЧАТИСЯ
ПЕРЕД
ВЛАСНИМ
ЖИТТЯМ!
А десь
за краєм
галактики
смерть
сиділа
сама.
Перед нею
стояла
ваза.
У вазі —
одна
квітка.
Вона
дивилася
на неї.
І вперше
за всю
вічність
не рахувала
чиїсь
останні
секунди.
Вона
рахувала,
скільки
часу
проживе
квітка.
І раптом
зрозуміла:
НАВІТЬ
ТОЙ,
ХТО ЗАВЖДИ
ПЕРЕМАГАЄ,
МОЖЕ
ОДНОГО ДНЯ
ЗАЗДРИТИ
ТИМ,
ХТО ВМІЄ
ПРОСТО
ЖИТИ.
|