Епілог

Розділ 42. новлення встановлено

Максим

Через шість місяців після того, як ми виграли двісті п’ятдесят тисяч гривень, я прокинувся від повідомлення:

ОНОВЛЕННЯ ВСТАНОВЛЕНО УСПІШНО.

Це була хороша новина.

Погана полягала в тому, що повідомлення прийшло о 6:48 ранку.

Ще гірша — телефон лежав під Соломією.

Не метафорично.

Вона заснула поперек ліжка, притиснувши мій смартфон стегном до матраца, одну ногу закинувши на мене, а руку — мені на груди.

Людина, яка півтора року тому боялася залежати від інших, тепер спокійно використовувала мене як ортопедичну конструкцію.

Прогрес.

Дуже сексуальний.

Дуже незручний.

Я лежав і намагався вирішити фундаментальне питання:

чи варто ризикувати життям заради телефона?

Соломія ворухнулася.

Я завмер.

Вона не прокинулася.

Телефон знову завібрував.

— Зрадник, — прошепотів я.

— М-м-м, — сказала Соломія.

О.

Ні.

Її очі залишалися заплющеними.

— Спи.

— Ти говориш із телефоном?

— Ні.

— Брехня.

— Спи.

Вона сильніше притиснулася.

Щока на моєму плечі.

Тепло.

Волосся лоскоче шию.

Нічна футболка трохи з’їхала з плеча.

І от у такі моменти особливо складно бути людиною, яка поважає ранковий сон партнерки.

Бо Всесвіт буквально поклав тобі в обійми красиву дівчину й сказав:

перевіримо самоконтроль.

Я дивився на стелю.

Героїчно.

Приблизно секунд двадцять.

Потім поцілував її в оголене плече.

Соломія усміхнулася, не відкриваючи очей.

— Я відчуваю.

— Що?

— Порушення режиму сну.

— Це був поцілунок.

— Саме.

— Можна?

Вона нарешті відкрила одне око.

— Уже зробив.

— Тоді ретроактивний consent?

— Небезпечна юридична практика.

— Визнаю.

Соломія підняла голову.

Подивилася на мене.

Розпатлана.

Сонна.

Абсолютно прекрасна.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Котра?

— Не хочеш знати.

Вона одразу:

— Максиме.

— Шоста сорок вісім.

Соломія впала обличчям мені на груди.

— Я померла.

— Ти сама поставила deployment на шосту тридцять.

— Минулої Соломії я більше не довіряю.

— Розумно.

Телефон знову завібрував під нею.

Вона сіла.

— Що там?

— Оновлення.

— Яке?

— Наше.

І все.

Сон зник.

Оце вона.

Соломія Кравець могла бути напівмертвою через ранковий підйом, але слова production update діяли краще за дефібрилятор.

— Дай.

— Він під тобою.

Вона подивилася вниз.

Пауза.

Потім:

— Чому ти не сказав?

— Я цінував життя.

— Дай.

Я дістав телефон.

На екрані:

Synchro 2.3.0 successfully deployed.

Нижче:

Consent redesign — live.
Conversation cards — live.
Pause mode — live.
Shared goals — live.
Compatibility score — still dead.

Останнє Назар додав у deployment bot.

Я просив не робити.

Тому він зробив.

Соломія прочитала.

Посміхнулася.

— «Still dead».

— Назар.

— Залиш.

— Серйозно?

— Так.

— Ти стала небезпечною.

— Пізно.

Вона забрала телефон.

Прогорнула логи.

Так.

О 6:51 ранку.

У моєму ліжку.

З волоссям, яке виглядало як незалежна екосистема.

Саме так я й уявляв романтичне майбутнє.

Насправді — ні.

І добре.

Реальність виявилася цікавішою.

Оновлення №1: «Синхрон»

За шість місяців після гранту ми витратили приблизно сімдесят відсотків грошей.

Перший урок стартапів:

двісті п’ятдесят тисяч гривень звучать як багатство рівно до моменту, коли тобі виставляють рахунок за:

сервери;

юриста;

дизайн;

безпековий аудит;

тестування;

аналітику;

реєстрацію юридичної особи;

і печиво на командні зустрічі.

Останнє було критичним.

Назар стверджував, що без печива velocity падає на двадцять три відсотки.

Доказів не мав.

Але їв переконливо.

«Синхрон 2.0» уже перестав бути версією.

Став продуктом.

Не великим.

Не знаменитим.

Не тим стартапом, про який пишуть:

«Українські студенти створили новий Tinder».

Слава Богу.

Одне видання спробувало.

Соломія відповіла журналістці:

— Ми буквально зробили продукт, який не підбирає партнерів.

Заголовок усе одно вийшов:

«Анти-Tinder: студенти створили алгоритм, який не шукає кохання».

Назар сказав:

— Це навіть краще.

Соломія хотіла його задушити.

Я зупинив.

Не через етику.

Через paperwork.

У нас було понад чотири тисячі зареєстрованих користувачів.

Не мільйон.

Але реальних.

Близько тисячі двохсот активних пар.

Ми додали режим для людей, які тільки починали стосунки.

Окремий — для тих, хто жив разом.

Окремий — для довготривалих пар.

І найпопулярнішою карткою місяця стало питання:

«Що для тебе означає “прибрати квартиру”?»

Людство.

Справжня причина розлучень нарешті була знайдена.

Не зрада.

Не гроші.

Шкарпетки біля ліжка.

Ми не публікували цей висновок як науковий.

Поки.

— Маємо вже перших користувачів на новому релізі, — сказала Соломія.

Я лежав.

Вона сиділа поруч, загорнувшись у ковдру.

— Кравець.

— Що?

— Сьома ранку.

— Шоста п’ятдесят три.

— Це не аргумент.

— Уже п’ять користувачів.

— Люди хворі.

— Один із Канади.

— Там інший час.

— От.

Я закрив очі.

— Ти хочеш повернутися спати?

Пауза.

— Так.

Лягла.

Поклала голову мені на груди.

Телефон залишився в руці.

Я забрав.

— Гей.

— Production стабільний.

— Звідки знаєш?

— Даних недостатньо.

Вона підняла голову.

— Не смій використовувати це проти мене.

— Це наша культурна спадщина.

Соломія засміялася.

Я поцілував її.

Коротко.

Потім ще раз.

Не коротко.

Телефон упав десь у ковдру.

Так production і виживає.

Без нашої постійної присутності.

Дуже важливий архітектурний принцип.

Оновлення №2: Соломія

Соломія вступила.

Не у Варшаву.

Не в Прагу.

В обидві.

Бо Всесвіт вирішив, що одного джерела тривоги нам мало.

Ще й отримала позитивну відповідь із Києва.

Три програми.

Три варіанти.

Три міста.

І приблизно чотири тисячі моїх внутрішніх катастроф.

Коли прийшов лист із Праги, я сказав:

— Клас.

Дуже природно.

Майже переконливо.

Соломія подивилася.

— Не бреши.

— Я радий.

— І?

— Ненавиджу географію.

Вона засміялася.

Потім ми говорили.

Довго.

Без «Синхрону».

Хоча один раз я запропонував використати картку про long-distance.

Соломія сказала, що якщо я ще раз спробую провести UX-тест на наших стосунках, вона перевірить feature single mode.

Не знаю, чи жартувала.

Не став тестувати.

У результаті вона обрала Варшаву.

Магістерська програма з data science та ML.

Початок — через чотири місяці.

Так.

Вона їде.

Ми не розійшлися.

Поки.

Оце «поки» колись убивало.

Тепер — ні.

Майже.

Я все ще ненавидів слово:

відстань.

Але ще більше ненавидів би себе, якби вона лишилася через страх втратити мене.

Тому одного вечора, коли Соломія запитала:

— Ти реально думаєш, що в нас вийде?

Я відповів:

— Даних недостатньо.

Вона кинула в мене подушку.

Потім сіла на мене.

Не метафорично.

І сказала:

— Ще раз так відповіси на серйозне питання — отримаєш більше даних про біль.

— Погроза?

— Обіцянка.

— Добре.

Її коліна були по обидва боки від моїх стегон.

Обличчя дуже близько.

У такий момент складно вести змістовну дискусію про long-distance relationships.

Мозок переходить у режим:

служба тимчасово недоступна.

Я поклав руки їй на талію.

— Можна?

Соломія закотила очі.

— Так.

— Точно?

— Максиме.

— Все.

Притягнув ближче.

Вона поцілувала.

І, якщо відверто, аргументація після цього стала ще гіршою.

Але загальний висновок залишився:

ми спробуємо.

Не:

«ми обов’язково впораємося».

Не:

«відстань тільки зміцнить кохання».

Люди, які таке кажуть, мають або дуже хороші стосунки, або поганий інтернет.

Ми просто спробуємо.

І говоритимемо.

Коли буде боляче.

Коли буде страшно.

Коли хтось ревнуватиме.

Очевидно, я.

Коли хтось буде перевантажений навчанням.

Очевидно, вона.

Коли часовий пояс у Варшаві відрізнятиметься аж на одну годину.

Я вже пояснив, що це практично міжконтинентальна трагедія.

Соломія відмовилася співчувати.

Жорстока жінка.

Люблю.

Оновлення №3: Максим

Я більше не працюю в кафе щодня.

Мама найняла Марину.

Марині сорок два.

Вона керує «Другою спробою» краще за нас усіх.

Через три тижні мама сказала:

— Максиме, можеш узагалі не приходити по вівторках.

Я відчув себе покинутим.

— Ти мене звільняєш?

— Частково.

— Я твій син.

— Саме тому дорого обходишся.

Яна сміялася хвилин п’ять.

Потім мама додала:

— Ти все одно прийдеш.

Правда.

Я приходжу.

Два вечори на тиждень.

Іноді у вихідні.

Ремонтую кавомашину.

Сварюся з постачальниками.

Їм мамині пироги.

Допомагаю.

Але більше не вважаю, що якщо мене немає в кафе шість годин, родина розвалиться.

Виявляється, мама доросла.

Шок.

Яна теж поступово стає.

Це ще страшніше.

Вона вступає наступного року й уже сказала, що не хоче залишатися в місті.

Я автоматично:

— Куди?

Вона:

— Не твоє рішення.

О.

Сімейна терапія працює надто добре.

Я сказав:

— Правильно.

Вона:

— Фу.

— Що?

— Ти став здоровим.

— Не ображай.

Я тепер офіційно technical lead «Синхрону».

Зарплата невелика.

Але справжня.

Коли перша виплата прийшла на рахунок, я зробив скріншот і відправив мамі.

Вона відповіла:

«Тепер поверни гроші за каву з 2019 року».

Любов.

Сім’я.

Капіталізм.

Оновлення №4: Назар і Марта

Вони разом.

Так.

Ніхто не помер.

Ще.

У «Синхроні» вони тепер внутрішній мем, бо відмовляються повторно проходити анкету.

Назар каже:

— Я не хочу знати наші теми.

Марта:

— Ми їх і так знаємо.

Назар:

— Саме.

У них досі різна потреба в часі разом.

Назар хоче бачитися частіше.

Марта — мати два вечори на тиждень для себе.

Вони домовилися.

Іноді Назар усе одно пише їй у «вечір Марти».

Вона відповідає:

«Ти порушуєш SLA».

Він надсилає сердечко.

Технічно це теж повідомлення.

Вона погрожує блокуванням.

Вони закохані.

На жаль для всіх навколо.

Назар більше нічого не публікує без згоди.

Майже фанатично.

Перед останнім командним фото він запитав дев’ять людей окремо.

Олена сказала:

— Можна було один раз усіх.

Він відповів:

— Я більше не ризикуватиму.

Травма теж іноді масштабується.

Оновлення №5: Данило

Данило все ще дратує.

Стабільність.

«Ідеал» теж отримав інвестиції.

Не великі.

Достатні.

Соломія консультує їх приблизно вісім годин на тиждень.

Я вже майже не ревную.

Це брехня.

Я ревную культурніше.

Одного разу Данило написав їй о 22:17.

Я побачив.

Не спеціально.

Ми лежали поруч.

Телефон був між нами.

Данило:
Подивишся завтра модель?

Я сказав:

— Пізно пише.

Соломія:

— Так.

— Дуже.

— Максиме.

— Що?

— Він написав «завтра».

— Маніпуляція.

— Господи.

— Я спокійний.

— У тебе обличчя.

— Я народився з ним.

Вона засміялася.

Потім поцілувала.

— Краще?

— Трохи.

— Дитина.

— Твоя.

— На жаль.

Зате Данило одного разу попросив у нас API для consent module.

Ми дали open-source частину.

Я написав документацію.

Він залишив issue:

«Good design.»

Я закрив.

Не відповів.

Соломія побачила.

— Чому?

— Що?

— Не подякував.

— Забув.

— Брехня.

Я повернувся й написав:

Thanks.

Ось.

Особистісний розвиток.

Олена була б горда.

Не кажіть.

Оновлення №6: «Синхрон» і 98%

Одного разу ми таки повернули score.

На двадцять хвилин.

Не в production.

Не панікуйте.

Було пізно.

Лабораторія.

Назар приніс піцу.

Ми тестували migration старого архіву.

І хтось — не називатиму імені, але це був Назар — знайшов старий endpoint:

/compatibility-score

Він сказав:

— А давайте.

Соломія:

— Ні.

Я:

— Так.

Вона повернулася.

— Максиме.

— Для науки.

— Ні.

Назар уже запускав.

— ПІЗНО.

Стара модель не мала behavioral features.

Тільки наші старі анкети.

Плюс оновлені добровільні відповіді.

Екран завантажився.

Ми дивилися.

Результат:

84%.

Тиша.

Назар:

— О.

Я:

— Що?!

Соломія засміялася.

Я дивився.

— Було 87.

— Люди змінюються, — сказала вона.

— Ми стали менш сумісними?

— Можливо.

— У нас стосунки покращилися!

— І?

— Модель знизила score!

— Отже, score дурний.

— Я завжди це казав.

Троє людей повернулися до мене.

— Добре, не завжди.

Я відкрив деталізацію.

Різниця в кар’єрних планах.

Локації.

Ризику.

Фінансових пріоритетах.

Смішно.

Наша модель чесно показувала:

зараз у нас більше різниць, ніж пів року тому.

І знаєте що?

Це було правдою.

Соломія готувалася до Варшави.

Я будував стартап тут.

Вона хотіла магістратуру.

Я хотів працювати.

Вона стала ще амбітнішою.

Я — трохи менш хаотичним.

Наші траєкторії не зближувалися.

Вони ставали складнішими.

Соломія подивилася на число.

— Ну?

Я повернувся.

— Що?

— Будемо розходитися?

— Через 84?

— Так.

Я встав.

Підійшов.

— Абсолютно.

Вона підняла брову.

— Зараз?

— Так.

Став перед нею.

— Соломіє Кравець, наші стосунки були прекрасними, але алгоритм сказав…

Вона вдарила мене серветкою.

— Ідіот.

— …що ми недостатньо сумісні.

Ще серветка.

— Тому я змушений…

Вона взяла шматок піци.

— Не смій.

Я зупинився.

— Це зброя?

— Так.

— Добре.

Сів поруч.

Вона поклала голову мені на плече.

Я сказав:

— Видаляємо endpoint.

— Назавжди.

Назар:

— Архів?

Ми:

— НІ.

Видалили.

Цього разу навіть не шкода.

84%.

98%.

87%.

Усі вони щось описували.

І нічого не вирішували.

Саме тому «Синхрон 2.0» більше їх не показував.

Ми нарешті довели власну гіпотезу.

Просто не ту, з якої починали.

Оновлення №7: Ми

Наші стосунки не стали ідеальними.

Слава Богу.

Інакше довелося б підозрювати production bug.

Ми сварилися.

Перший великий конфлікт після повернення стався через те, що я погодився на інтерв’ю для подкасту, не перевіривши із Соломією, чи можна говорити про нашу особисту історію.

Так.

Майже.

Знову.

Я не розповів.

Зупинився до запису.

Але Соломія дізналася й сказала:

— Ти серйозно не подумав?

Я:

— Подумав пізно.

Вона:

— Саме.

Було боляче.

Мені — тому що я відчув себе людиною, яка нічого не навчилася.

Їй — тому що старий страх повернувся швидше, ніж ми очікували.

Ми не розійшлися.

Не поцілувалися через п’ять хвилин.

Не сказали:

«головне, що любимо».

Бо любов іноді взагалі не допомагає в момент, коли хочеться кинути в людину чашкою.

Ми говорили.

Потім зробили паузу.

Потім знову.

Наступного дня я відмовився від подкасту.

Не як жест.

Просто тому, що тема була сформульована:

«Як алгоритм закохав власних розробників».

Ні.

Досить.

Через місяць ми дали інше інтерв’ю.

Про product ethics.

Разом.

За взаємною згодою.

Назар плакав від гордості.

Можливо, просто була алергія.

Ще ми сварилися через:

каву;

запізнення;

мої речі на стільці;

її календар;

мою звичку відповідати «подивимося» замість конкретного часу;

її звичку перетворювати відпустку на проект із дедлайнами;

моє бажання купити старий мотоцикл;

її абсолютно правильну думку, що я помру на ньому через три дні.

Мотоцикл не купив.

Поки.

Соломія каже — ніколи.

Даних недостатньо.

А ще було хороше.

Дуже багато.

Ми їздили за місто.

Без маршруту.

Це було її рішення.

Я перевірив тричі.

Вона погрожувала викинути мене з автомобіля.

Ми готували вечерю в гуртожитку.

Пожежна сигналізація не спрацювала.

Ми навіть трохи засмутилися.

Піксель навчився спати на Соломії.

Тобто зрадив мене.

Яна називає її «нормальною частиною Максима».

Марта каже, що це комплімент.

Мама вже дає Соломії ключі від кафе, коли нас немає.

Мене не питає.

Сімейна ієрархія зрозуміла.

Ми багато цілуємося.

Це теж дані.

Важливі.

Наукову статтю не публікуємо.

Один раз у лабораторії зайшов Назар у дуже невдалий момент.

Нічого 18+.

Просто Соломія сиділа на столі.

Я стояв між її колінами.

Її руки були в мене під светром на спині.

Мої — на її талії.

Технічно всі були одягнені.

Морально — Назар був не готовий.

Він відкрив двері.

Завмер.

— О.

Я:

— Вийди.

Соломія:

— Зачини.

Він:

— Я…

— НАЗАРЕ.

Двері зачинилися.

За ними:

— Я НІЧОГО НЕ БАЧИВ!

Соломія сховала обличчя мені в плече.

Я сміявся.

— Ти теж травмований?

— Я переїду до Варшави раніше.

— Не смішно.

Вона поцілувала.

— Трохи.

Після цього Назар запровадив правило:

стукати.

Цифрова етика поступово вийшла в офлайн.

Оновлення №8: Через чотири місяці

Соломія поїде.

Ця дата вже є.

15 лютого.

Поїзд.

Варшава.

Кімната в студентській резиденції.

Навчання.

Нове місто.

Нове життя.

Я не люблю дату.

Не видаляю з календаря.

Ми вже купили квиток.

Я поїду проводжати.

Не знаю, чи буду плакати.

Яна каже:

— Будеш.

Я кажу:

— Ні.

Вона:

— Зніму.

Я:

— Без згоди не можна.

Вона:

— Чорт.

Освіта працює.

Ми не знаємо, що буде після.

Саме так.

І це епілог.

Жахливий, правда?

Зазвичай тут треба сказати:

вони одружилися;

купили квартиру;

завели двох дітей;

собаку;

дерево;

бізнес;

пенсійний план;

і жодного разу не забули день річниці.

Я вже зараз один раз забув місяць нашої другої спроби.

Соломія сказала, що це не річниця.

Потім ображалася дві години.

Людська логіка.

Неможлива.

Увечері дня оновлення ми сиділи в «Другій спробі».

Після закриття.

Те саме місце.

Початок.

Майже.

Соломія сиділа навпроти.

Пила чай.

Я — каву.

Другу.

Реально.

На столі лежав ноутбук.

На ньому dashboard нового релізу.

Поруч — блокнот.

Той самий, де ми колись писали:

Рекомендація: продовжити життя за взаємною згодою.

Соломія відкрила.

Перегортала.

— Дивись.

— Що?

Перша сторінка.

Просто день.

Далі нотатки.

Не кожного дня.

Слава Богу.

Ми не настільки хворі.

Але іноді.

«Максим навчився готувати пасту без пожежі».

Неправда.

Майже була.

«Соломія пройшла співбесіду у Варшаву».

«Піксель уперше добровільно сів Максиму на коліна після трьох місяців зради».

«Перша тисяча користувачів».

«Посварилися через подкаст. Не розійшлися».

«Максим купив третю каву. Соломія конфіскувала».

«84%. Посміялися. Видалили».

«Соломія отримала студентську резиденцію».

«Максим сказав, що Варшава — переоцінена. Досі не навів жодного аргументу».

Я:

— Є аргументи.

— Які?

— Далеко.

— Це один.

— Достатньо.

Вона усміхнулася.

Перегорнула.

Порожня сторінка.

— Пиши, — сказала.

— Що?

— Сьогодні.

Я взяв ручку.

Написав:

«Оновлення встановлено».

Соломія прочитала.

— Що оновилося?

Я подумав.

— Продукт.

— Очевидно.

— Ми.

Вона підняла брову.

— Версія?

— Не знаю.

— Слабко.

— Максим 2.4.

— Що було в 2.3?

— Більше кофеїну.

— Downgrade.

— А ти?

Вона задумалася.

— Соломія 3.0.

— Чому третя?

— До тебе.

— Зі мною.

— Після тебе.

О.

— «Після» звучить погано.

— Після твоєї дурниці.

— Краще.

— І тепер.

— 3.0?

— Так.

Я дописав:

Максим — unstable release.
Соломія — major update.

Вона забрала ручку.

Дописала:

Стосунки — beta назавжди.

Я засміявся.

— Назавжди?

Вона завмерла.

О.

Слово.

Велике.

Колись страшне.

Соломія подивилася.

— Не обіцянка.

— Знаю.

— Напрям.

О.

Добре.

— Мені подобається.

— Можливо?

Я усміхнувся.

— Дуже.

Закрили ноутбук.

Залишився блокнот.

Чай.

Кава.

Тиша.

Мама була нагорі.

Яна ночувала в подруги.

Кафе наше.

На пару годин.

Соломія дивилася на мене поверх чашки.

— Що?

— Нічого.

— Обличчя.

— Думаю.

— Небезпечно.

— Дуже.

Вона поставила чашку.

— Про що?

Я подивився.

— Ти через чотири місяці їдеш.

— Так.

— Я ненавиджу.

— Знаю.

Погляд.

— Можна.

Вона усміхнулася.

— Але я хочу, щоб ти поїхала.

— Я знаю.

— Чорт.

— Це теж можна.

Ми засміялися.

Потім я став серйозним.

— Я не хочу, щоб останні чотири місяці тут перетворилися на countdown.

Соломія подумала.

— Я теж.

— Не «залишилося сто двадцять днів».

— Так.

— Просто дні.

— Так.

Я показав на блокнот.

— Просто день.

Вона кивнула.

Ось.

Ми не будемо жити до від’їзду.

Будемо просто жити.

А потім — нова версія.

Якщо буде.

Коли буде.

Я більше не хочу випереджати.

Соломія встала.

Обійшла стіл.

Стала біля мене.

— Посунься.

— Куди?

— Посунься.

Я відсунув стілець.

Вона сіла мені на коліна.

О.

Добре.

Дуже.

— Це зараз…

— Мовчи.

Обійняла за шию.

Я поклав руки їй на талію.

— Так можна?

— Так.

— Добре.

Вона поцілувала.

Повільно.

Смак чаю.

Тепло.

Її пальці у волоссі.

Моя долоня на спині.

Светр тонкий.

Дуже невдалий матеріал для самоконтролю.

Поцілунок став глибшим.

Я притягнув ближче.

Соломія тихо видихнула мені в губи.

О.

Ні.

— Що? — прошепотіла.

— Нічого.

— Обличчя.

— Ти сидиш на мені.

— Спостережливий.

— Дуже.

Вона усміхнулася.

— Це проблема?

Я подивився.

— Критичний production incident.

Вона засміялася.

— Є mitigation?

— Так.

— Який?

— Не рухайся.

Звичайно, вона рухнулася.

Спеціально.

— Соломіє.

— Що?

— Це вже тероризм.

— Технічний?

— Біологічний.

Вона сміялася.

Я поцілував у шию.

Зупинився.

— Нормально?

Її усмішка змінилася.

М’якша.

— Так.

Поцілував ще раз.

Вона заплющила очі.

Пальці стиснули плечі.

Еротичний підтекст давно звільнився й відкрив власну компанію.

Але далі ми не пішли.

Не тому, що не хотіли.

Хотіли.

Дуже.

Просто мама була поверхом вище.

І я все ще мав інстинкт самозбереження.

Корисна функція.

Соломія притулилася лобом до мого.

— Максиме.

— М?

— Ти щасливий?

О.

Велике питання.

Раніше я б пожартував.

Зараз подумав.

— Так.

— Просто?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Поясни.

— Мені страшно.

— Через Варшаву?

— І не тільки.

— Через стартап?

— Так.

— Гроші?

— Так.

— Майбутнє?

— Так.

— Мене?

— Іноді.

Вона підняла брову.

— Що?

— Ти страшна.

— Добре.

— Але я щасливий.

Вона дивилася.

— Одночасно.

— Так.

— Можна?

— Виявляється.

Я провів пальцем по її щоці.

— А ти?

Соломія теж не відповіла одразу.

— Так.

— Страшно?

— Дуже.

— Добре.

— Чому?

— Бо я не один.

Вона закотила очі.

— Це було майже красиво.

— Я старався.

Потім вона запитала:

— А якби зараз «Синхрон» мав оцінити нас?

Я подивився.

— Ми це вже робили.

— Ні. Не score.

— А що?

— Теми.

О.

Подумав.

— Відстань.

— Так.

— Кар’єра.

— Так.

— Гроші.

— Так.

— Час разом.

— Так.

— Ревнощі.

— Ти.

— Справедливо.

— Контроль.

— Ти.

Вона вдарила мене по плечу.

— Обоє.

— Добре.

— Родина.

— Так.

— Майбутнє.

— Так.

Пауза.

— Секс, — сказала вона.

Я завмер.

Вона теж.

Потім дуже спокійно:

— Що?

— Нічого.

— Це тема.

— Абсолютно.

— Ми дорослі.

— Так.

— І?

Я усміхнувся.

— Мені дуже подобається ця тема.

Вона почервоніла.

— Ідіот.

— Ти почала.

— Науково.

— Я теж.

— Ні.

Поцілував.

Щоб завершити методологічну дискусію.

Ефективно.

Потім ми все-таки говорили.

Так.

Навіть про це.

Без деталей, які я зараз віддам Назару на майбутню біографію.

Не дочекається.

Про близькість.

Темп.

Комфорт.

Відстань.

Очікування.

Те, що для нас означає бути разом.

Колись «Синхрон» намагався перетворити такі речі на features.

Тепер я знав:

краще просто сидіти з людиною в порожньому кафе о десятій вечора й питати.

Складніше.

Повільніше.

Зате відповідає вона.

Не модель.

Ближче до одинадцятої ми вийшли.

Холод.

Я дав їй шарф.

Вона сказала:

— У мене є.

— Цей тепліший.

— Це твій.

— Саме.

— Ти замерзнеш.

— Я чоловік.

— І?

— Не знаю.

— Сильний аргумент.

— Дуже.

Вона все одно взяла.

Ми пішли.

Руки разом.

Звичайно.

Біля гуртожитку зупинилися.

Те саме місце, де шість місяців тому ми вчилися просто стояти поруч після того, як усе зламалося.

Тепер я вже не думав про це щоразу.

Оце, мабуть, і є зцілення.

Не коли забуваєш.

Коли пам’ять перестає бути головною подією кожного дня.

— До завтра, — сказала Соломія.

— До завтра.

Не «назавжди».

Не «завжди».

До завтра.

Нормальна одиниця майбутнього.

Я поцілував.

Вона вже відходила, коли я сказав:

— Соломіє.

— Що?

— У мене питання.

— Яке?

— Як думаєш, через сорок років ми все-таки можемо запустити той score?

Вона дивилася.

Довго.

— Максиме.

— Для науки.

— Ні.

— Через п’ятдесят?

— Ні.

— На пенсії?

— Ні.

— Перед смертю?

— Я тебе сама вб’ю раніше.

— Чорний гумор?

— Прогноз.

Я засміявся.

Вона теж.

Потім стала серйознішою.

— Хочеш знати наш score?

— Ні.

І це було правдою.

Вона усміхнулася.

— Добре.

— А ти?

— Теж ні.

Пауза.

— Даних недостатньо, — сказав я.

Соломія підняла брову.

— Що нам робити?

Я вже відкрив рот.

Вона підняла руку.

— Ні.

О.

Усміхнулася.

І сказала сама:

— Збирати їх усе життя.

Ось.

Все.

Можна було завершувати.

Але я — це я.

— За взаємною згодою?

Соломія закрила очі.

— Романюк.

— Важливо.

— Так.

— Добре.

— Іди додому.

— Люблю тебе.

Вона вже відкрила двері.

Зупинилася.

Повернулася.

— Я тебе теж.

І зайшла.

Без музики.

Без 98%.

Без красивого прогнозу.

Просто так.

Наступного ранку «Синхрон» показав:

1 317 активних розмов.

428 завершених тематичних сесій.

94 добровільно видалені профілі.

Раніше цифра 94 могла б засмутити.

Тепер ні.

Люди вирішили видалити.

Система виконала.

Все правильно.

Я відкрив dashboard.

Потім закрив.

Відкрив чат.

Я:
Доброго ранку.

Соломія відповіла через хвилину:

Соломія:
Доброго.

Ще:

Кава?

Я:

Перша.

Вона:

Фото.

Я засміявся.

Надіслав.

Вона:

Добре.

Пауза.

Ще повідомлення:

Сьогодні ввечері вільний?

Я:

Так.

Вона:

Хочу побачення.

Я:

План?

Вона:

Ні.

Я дивився.

Я:
Ти точно Соломія?

Вона:

Зараз заблокую.

Я:

Мовчу.

Вона:

О 19:00.

Я:

Буду.

Пауза.

Соломія:
Не приходь за сорок хвилин.

Я усміхнувся.

Деякі речі оновлювати не треба.

Саме вони й тримають систему живою.

Теги:

Мегатег — рівно 150 символів: