Частина II. «Анатомія бунтівного серця»

Вірш 11. Я звільнив кохання з одиночної камери

I. Арешт за незаконне серцебиття

ГРОМАДЯНИ!

ТЕРМІНОВЕ
ПОВІДОМЛЕННЯ!

СЬОГОДНІ
О ТРЕТІЙ
ГОДИНІ
НОЧІ

У МОЇХ ГРУДЯХ
ВІДБУЛАСЯ
СПРОБА
ДЕРЖАВНОГО
ПЕРЕВОРОТУ!

СЕРЦЕ
ВІДМОВИЛОСЯ
ПІДКОРЯТИСЯ
РОЗУМУ!

Розум
викликав поліцію.

Пам'ять —
швидку допомогу.

Гордість
забарикадувала
двері.

А Совість,
як завжди,
прийшла останньою

і запитала:

— Ну що?
Догралися?

Я сидів
на ліжку.

Тримав
долоню
на грудях.

Слухав,
як усередині
хтось
відчайдушно
стукає.

ТУК!

ТУК!

ТУК!

Наче в'язень,
якого
замурували
живцем.

І раптом
почув:

— ВИПУСТИ
МЕНЕ!

Я здригнувся.

— Хто тут?!

— ТВОЄ
КОХАННЯ,
ІДІОТЕ!

ТЕ,
ЯКЕ ТИ
ЗАМКНУВ

ЗА ҐРАТАМИ
ВЛАСНОЇ
ОБЕРЕЖНОСТІ!

Я ввімкнув
світло.

Подивився
в дзеркало.

І вперше
побачив:

у мене
на обличчі

був вираз
тюремного
наглядача.

А в очах —
людини,

яка
сама
сидить
у камері.

II. Міністерство емоційної безпеки

Наступного ранку
я вирушив
до Міністерства
емоційної безпеки.

У будівлі
пахло
валідолом,

старими
розлученнями

і кавою,
яку пили
без любові.

На вході
висіло
оголошення:

«КОХАННЯ
БЕЗ ПОПЕРЕДНЬОГО
ПОГОДЖЕННЯ
ЗАБОРОНЕНО!

ОБІЙМИ
ПІСЛЯ
ВІСІМНАДЦЯТОЇ
ГОДИНИ

ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ
ЗА ПОПЕРЕДНІМ
ЗАПИСОМ.

ПОЦІЛУНКИ
ПРИЙМАЮТЬСЯ
ЛИШЕ
В ПИСЬМОВІЙ
ФОРМІ».

За столом
сиділа
чиновниця.

Замість очей —
два калькулятори.

Замість посмішки —
печатка
«ВІДМОВЛЕНО».

— Мета
звернення?

— Хочу
звільнити
кохання.

Вона
підняла
брову.

— На якій
підставі?

— Воно
живе
в мені.

— Документи?

— Ось
моє серце!

— ЦЕ НЕ
ДОКУМЕНТ!

Я розстебнув
сорочку.

Показав
шрам,

якого
не було
на шкірі,

але який
я відчував
щодня.

— А це?!

Чиновниця
надягла
окуляри.

— Душевна
травма.

Потрібна
довідка
про походження.

— Від кого?!

— Від особи,
яка завдала
ушкодження.

Я засміявся.

Так,
що задзвеніли
скляні двері.

— ВИ ХОЧЕТЕ,
ЩОБ Я
ПІШОВ
ДО ЖІНКИ,

ЯКУ
КОЛИСЬ
НЕ ВТРИМАВ,

І ПОПРОСИВ
ЇЇ
ОФІЦІЙНО
ПІДТВЕРДИТИ,

ЩО ВОНА
РОЗБИЛА
МЕНІ
СЕРЦЕ?!

— Так.

Форма
номер
сто сорок сім.

У двох
примірниках.

Без виправлень.

І бажано,
щоб обидва
були
підписані
сльозами.

Я вийшов.

Підняв
голову
до неба.

І сказав:

— ВСЕСВІТЕ!

Я ТЕБЕ
ВЖЕ
ПЕРЕМІГ
У СУДІ!

НЕВЖЕ
ТЕПЕР
МЕНІ
ДОВЕДЕТЬСЯ
ВОЮВАТИ

ІЗ ВЛАСНИМ
СЕРЦЕМ?!

III. Допит першої любові

Увечері
я спустився
в підвал
своєї пам'яті.

Там
було сиро.

Пахло
старими
листами,

пилом
нездійснених
побачень

і парфумами,
назву яких
я давно
забув,

але запах
упізнав би
серед
мільярда
світів.

У першій
камері

сиділо
моє
перше кохання.

Молоде.

Безглузде.

Прекрасне.

У старій
шкільній
куртці.

З усмішкою,
від якої
колись
зупинявся
час.

— Привіт, —
сказало воно.

— Давно
не бачились.

Я
опустив
очі.

— Пробач.

— За що?

— Що
залишив
тебе тут.

Воно
засміялося.

— Дурню!

Ти
залишив
тут
не мене.

Ти залишив
хлопця,

який
ще не знав,

що люди
можуть
іти,

а любов
не обов'язково
повинна
помирати
разом
із ними.

Я сів
поруч.

Пригадав
перший
незграбний
дотик.

Першу
ревність.

Перший
поцілунок,

після якого
світ
здався
занадто
маленьким

для двох
щасливих
людей.

І перше
прощання,

після якого
навіть
цілий
Всесвіт

не міг
заповнити
порожнечу.

— Знаєш, —
сказало
перше кохання, —

найбільша
твоя
помилка

була
не в тому,

що ми
розійшлися.

А в тому,
що після
мене

ти вирішив:

БІЛЬ
Є ДОКАЗОМ,

ЩО ЛЮБОВ
БУЛА
НЕПРАВИЛЬНОЮ.

Але це
неправда.

Іноді
щось
прекрасне

просто
не триває
вічно.

Я
простягнув
руку.

І замок
на першій
камері

тихо
клацнув.

IV. Галерея нездійснених обіймів

За наступними
дверима

зберігалося
все,

чого
я
не зробив.

Тут стояли
тисячі
скляних
вітрин.

У першій —
слова,

яких
я
не сказав.

У другій —
руки,

яких
не наважився
торкнутися.

У третій —
поїзд,

на який
міг
устигнути,

але залишився
на пероні,

бо гордість
шепотіла:

— НЕ БІЖИ!

НЕ ПРИНИЖУЙСЯ!

НЕ ПОКАЗУЙ,
ЩО ТОБІ
БОЛИТЬ!

А серце
кричало:

— БІЖИ,
ДУРНЮ!

БО ІНОДІ
ОДНА
ХВИЛИНА

КОШТУЄ
ДОРОЖЧЕ,

НІЖ
СОРОК
РОКІВ
ГОРДОЇ
САМОТНОСТІ!

Я проходив
повз вітрини.

Читав
таблички:

«ОБІЙМИ,
ВІДКЛАДЕНІ
ДО КРАЩИХ
ЧАСІВ».

«ЗІЗНАННЯ,
ЯКЕ
НЕ ВІДПРАВЛЕНО».

«ПРОБАЧЕННЯ,
ЗНИЩЕНЕ
ГОРДІСТЮ».

«ОСТАННІЙ
ТЕЛЕФОННИЙ
ДЗВІНОК,

НА ЯКИЙ
НІХТО
НЕ ВІДПОВІВ».

І в самому
кінці
галереї

стояла
порожня
вітрина.

Я прочитав
напис:

«ТУТ
ЗБЕРІГАТИМЕТЬСЯ
НАСТУПНЕ
ЩАСТЯ,

ЯКЕ
ТИ ЗНИЩИШ,
ЯКЩО
ЗНОВУ
ЗЛЯКАЄШСЯ».

Я розбив
скло.

Голими
руками.

Бо раптом
зрозумів:

**КРАЩЕ
ПОРАНИТИ
РУКИ
ОБ ПРАВДУ,**

**НІЖ
УСЕ ЖИТТЯ
ГЛАДИТИ
БРЕХНЮ
ПО ГОЛОВІ!**

V. Департамент розбитих сердець

На третьому
поверсі
мого
внутрішнього
пекла

працював
Департамент
розбитих
сердець.

Черга —
до самого
горизонту.

Тут стояли
генерали,

які вигравали
війни,

але програли
одну
розмову.

Мільярдери,
які купили
острови,

але не змогли
купити
щирого
«залишайся».

Поети,
які написали
тисячі
віршів,

але так
і не сказали
простого:

— МЕНІ
ТЕБЕ
НЕ ВИСТАЧАЄ.

Біля віконця
сидів
старий
Купідон.

Без крил.

Із сивою
бородою.

Стріли
іржавіли
в кутку.

Лук
лежав
під столом.

На стіні
висів
графік:

«УРАЖЕННЯ
СЕРДЕЦЬ —
ЦІЛОДОБОВО.

ПОВЕРНЕННЯ
ПОЧУТТІВ —
НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО».

Я підійшов.

— Слухай,
старий!

Чому
ти так
погано
стріляєш?!

Він
повільно
зняв окуляри.

— А хто
сказав,

що це
я
погано
стріляю?

— А хто ж?!

— Ви.

Люди.

Я поцілив
у два
серця.

А ви
почали
вимірювати,

хто кому
більше
написав,

хто першим
зателефонував,

хто
повинен
вибачитися,

хто
кому
щось
винен.

Ви навіть
ніжність

перетворили
на бухгалтерію!

Сьогодні
даруєте
тепло,

а завтра
виставляєте
рахунок.

Я хотів
створити
диво.

А ви
відкрили
відділ
претензій!

Старий
Купідон
піднявся.

Взяв
останню
стрілу.

І сказав:

— Найважче,
хлопче,

не влучити
в серце.

Найважче —
знайти
людину,

яка після
першого
болю

не вирішила
жити
в бронежилеті.

Я мовчав.

Бо під
власною
сорочкою

почув
холодний
метал.

VI. Засідання внутрішнього трибуналу

Я скликав
надзвичайне
засідання.

Головував
Розум.

Секретарем
була
Пам'ять.

Прокурором —
Гордість.

Адвокатом —
Надія,

яка знову
запізнилася,

бо дорогою
рятувала
чиїсь
мрії.

На лаві
підсудних
сиділо
Кохання.

Без кайданів.

Без зброї.

Просто
втомлене.

Гордість
ударила
кулаком
по столу.

— ОБВИНУВАЧУЄТЬСЯ!

У ВТРАТІ
СНУ!

У НЕРАЦІОНАЛЬНИХ
ВЧИНКАХ!

У ПОРУШЕННІ
ЕМОЦІЙНОЇ
РІВНОВАГИ!

У НЕЗАКОННОМУ
ПРОНИКНЕННІ
В ДУМКИ!

У СИСТЕМАТИЧНОМУ
ЗНИЖЕННІ
САМООЦІНКИ!

Розум
кивнув.

— Докази
переконливі.

Пам'ять
дістала
коробку
зі старими
фотографіями.

— А ось
речові докази!

Надія
підвелася.

— ПРОТЕСТУЮ!

ТУТ Є
НЕ ЛИШЕ
БІЛЬ!

ТУТ Є
ЩАСТЯ!

ДОТИКИ!

СМІХ!

РАНКИ!

ЛИСТИ!

НОЧІ,
КОЛИ
НАВІТЬ
МІСЯЦЬ

ЗДАВАВСЯ
ЗАЙВИМ
СВІДКОМ!

Гордість
пирхнула.

— І чим
усе
закінчилося?!

Надія
відповіла:

— Тим,
що людина
залишилася
живою.

І здатною
кохати
знову.

Гордість
зареготала.

— Це
твій
захист?!

— Так!

БО СЕРЦЕ,
ЯКЕ
БІЛЬШЕ
НЕ БОЛИТЬ,

МОЖЛИВО,
ПРОСТО
ПЕРЕСТАЛО
ВІДЧУВАТИ!

Розум
задумався.

А я
раптом
підвівся.

І сказав:

— ЗАСІДАННЯ
ПРИПИНЕНО!

Гордість
обурилася.

— НА ЯКІЙ
ПІДСТАВІ?!

Я вдарив
долонею
по столу.

— НА ТІЙ,

ЩО Я
БІЛЬШЕ
НЕ ДОЗВОЛЮ

СУДИТИ
ЖИВЕ
ПОЧУТТЯ

ЗА ТЕ,
ЩО ВОНО
НЕ ВМІЄ
БУТИ
ЗРУЧНИМ!

VII. Розмова з жінкою, яка залишилася

Удома
горіло
світло.

На кухні
стояли
дві чашки.

Вона
сиділа
біля вікна.

У простому
светрі.

З розпущеним
волоссям.

І читала
книжку,

поки
Всесвіт
вкотре
намагався
з'ясувати,

що робити
з моєю
дурною
головою.

— Ти знову
десь
воював? —
запитала
вона.

— Так.

— Із ким
цього разу?

— Із собою.

Вона
закрила
книжку.

— Ну,
це серйозний
противник.

Я сів
поруч.

Довго
мовчав.

А потім
запитав:

— Скажи...

Чому
ти
досі
зі мною?

Вона
здивувалась.

— А чому
повинна
піти?

— Я
нестерпний.

— Знаю.

— Впертий.

— Дуже.

— Іноді
поводжуся
як ідіот.

— Іноді? —
перепитала
вона.

Я
розсміявся.

Потім
замовк.

— А якщо
колись
я
зроблю
тобі
боляче?

Вона
подивилася
прямо
в очі.

— Тоді
ми
поговоримо.

— А якщо
посваримося?

— Помиримося.

— А якщо
я
помилюся?

— Визнаєш
помилку.

А якщо
не визнаєш —

ми знову
поговоримо.

Я
опустив
голову.

— А якщо
одного
дня

ти
перестанеш
мене
кохати?

Вона
не відповіла
одразу.

І саме
ця
пауза

була
чеснішою,

ніж тисяча
урочистих
обіцянок.

— Я не можу
гарантувати
тобі
майбутнє, —
сказала
вона.

Не можу
поклястися,

що ми
ніколи
не будемо
нещасними.

Не можу
зробити
так,

щоб час
нас
не змінював.

Але
сьогодні

я тут.

Поруч.

І кохаю
тебе.

Хіба
цього
замало,

щоб ми
перестали
боятися

й нарешті
почали
жити?

Я взяв
її
руку.

І вперше
за багато
років

не став
вигадувати
відповідь.

Бо
зрозумів:

**КОХАННЯ
НЕ ВИДАЄ
ГАРАНТІЙНИХ
ТАЛОНІВ.**

**ВОНО
ДАЄ
МОЖЛИВІСТЬ**

**БУТИ
ПОРУЧ
СЬОГОДНІ.**

**А ЗАВТРА
ПОТРЕБУЄ
НЕ КЛЯТВ,**

**А НОВОГО
ВИБОРУ
ОДНЕ
ОДНОГО.**

VIII. Чорний ринок ніжності

Наступної ночі
я побачив
дивний сон.

На центральному
ринку
людської душі

продавали
почуття.

Любов —
за підпискою.

Вірність —
із прихованими
платежами.

Пристрасть —
зі знижкою
до понеділка.

Ніжність —
у кредит.

Самотність —
безкоштовно.

Із доставкою
просто
додому.

Біля прилавка
стояв
продавець.

У костюмі
з реклами
щасливого
життя.

— ПІДХОДЬТЕ!

КУПУЙТЕ
ІДЕАЛЬНІ
СТОСУНКИ!

БЕЗ СВАРОК!

БЕЗ СЛІЗ!

БЕЗ НЕПРИЄМНИХ
РОЗМОВ!

БЕЗ ПОТРЕБИ
РОЗУМІТИ
ІНШУ
ЛЮДИНУ!

Я підійшов.

— А любов
справжня
є?

Продавець
зам'явся.

— Є
бюджетний
аналог.

— Чим
відрізняється?

— Менше
відповідальності.

Більше
красивих
фотографій.

І жодних
незручних
запитань!

— А скільки
коштує
справжня?

Він
нахилився.

І прошепотів:

— Дорого.

Іноді —
гордості.

Іноді —
безсонної
ночі.

Іноді —
мужності
почути
правду.

Іноді —
відмови
від бажання
перемогти
в суперечці.

Але
найбільша
ціна —

навчитися
бачити
поруч

не власну
мрію,

не ідеальний
образ,

не людину,
яка повинна
відповідати
твоїм
очікуванням,

а іншу
живу
особистість.

Я
усміхнувся.

— То це
не товар.

— А що?!

— Це
спільна
праця.

Продавець
обурився.

— ГРОМАДЯНИНЕ!

НЕ ПСУЙТЕ
РИНОК
РЕАЛЬНІСТЮ!

Я розвернувся.

І пішов.

Бо раптом
зрозумів:

**НАЙСТРАШНІШИЙ
ДЕФІЦИТ
НА ЗЕМЛІ —**

**НЕ ЗОЛОТО.**

**НЕ НАФТА.**

**НЕ БЕЗСМЕРТЯ.**

**А ЛЮДИНА,
ЯКА
ЗДАТНА**

**СЛУХАТИ
ТЕБЕ
НЕ ДЛЯ ТОГО,**

**ЩОБ
ДОЧЕКАТИСЯ
СВОЄЇ
ЧЕРГИ
ГОВОРИТИ.**

IX. Остання камера

Повернувшись
у власну
пам'ять,

я знайшов
останні
двері.

Вони
були
найміцніші.

Без замка.

Без ручки.

Без напису.

Лише
маленьке
віконце,

крізь яке
пробивалося
світло.

Я постукав.

— ХТО
ТАМ?!

Ізсередини
почувся
голос:

— Той,
кого
ти
найбільше
боїшся.

Я
усміхнувся.

— Смерть?

— Ні.

— Самотність?

— Ні.

— Бог?

— Ні.

Я
насупився.

— То хто?!

За дверима
тихо
відповіли:

— ТИ.

ТІЛЬКИ
БЕЗ МАСКИ.

Я
відступив.

А голос
продовжив:

— Тут
сидить
хлопець,

який
колись
повірив,

що любов
треба
заслужити.

Що бути
слабким —
соромно.

Що сльози —
поразка.

Що просити
обіймів —
приниження.

Що справжній
чоловік

повинен
витримувати
все
мовчки.

Що можна
рятувати
інших,

не дозволяючи
нікому
рятувати
себе.

Я
притулився
чолом
до дверей.

І прошепотів:

— Я
хотів
зробити
тебе
сильним.

Ізсередини
почувся
сміх.

Гіркий.

Майже
дорослий.

— Ні.

Ти
зробив
мене
самотнім.

Я
заплющив
очі.

Бо від
цієї
фрази

не захищали
ні революції,

ні сарказм,

ні всі
філософські
трактати
Всесвіту.

І тоді
я сказав:

— ВИХОДЬ.

— А ти
не злякаєшся?

— Злякаюся.

— Не соромитимешся?

— Можливо.

— І все одно
відчиниш?

Я
відповів:

— ТАК.

БО Я
ВТОМИВСЯ
БУТИ
ТЮРЕМНИКОМ

ДЛЯ ТОГО,
ХТО
ВСЕ ЖИТТЯ

ПРОСТО
ХОТІВ
БУТИ
ЛЮБЛЕНИМ.

Двері
розчинилися.

І назустріч
мені

вийшов
маленький
хлопчик.

Із моїми
очима.

Він
не сказав
нічого.

Лише
обійняв
мене.

І я
вперше
зрозумів:

найважче
іноді —

не пробачити
ворога.

А дозволити
собі

перестати
карати
самого
себе.

X. Втеча з фортеці страху

Тієї ночі
я повернувся
до свого
серця.

Там стояла
фортеця.

Із високими
стінами.

Із колючим
дротом
недовіри.

Із гарматами
сарказму.

Із прожекторами
підозри.

На центральній
брамі
висіла
табличка:

«ПОЧУТТЯМ
ВХІД
ЗАБОРОНЕНО!

ТЕРИТОРІЯ
ОХОРОНЯЄТЬСЯ
ПОПЕРЕДНІМИ
РОЗЧАРУВАННЯМИ».

Я зірвав
табличку.

Кинув
на землю.

Підійшов
до воріт.

І закричав:

— ГЕЙ!

УСІ,
ХТО ЖИВЕ
ЗА ЦИМИ
СТІНАМИ!

ВИХОДЬТЕ!

Гордість
вискочила
на бастіон.

— ТИ ЩО
РОБИШ?!

НАС
ЗНОВУ
МОЖУТЬ
ПОРАНИТИ!

— ЗНАЮ!

— НАС
МОЖУТЬ
ЗРАДИТИ!

— ЗНАЮ!

— НАС
МОЖУТЬ
ЗАЛИШИТИ!

— ЗНАЮ!

— ТО НАВІЩО
ВІДЧИНЯТИ
ВОРОТА?!

Я
подивився
на неї.

І відповів:

— БО ЗА
ЦИМИ
СТІНАМИ

МИ
ВЖЕ
ПОМИРАЄМО.

НЕ ВІД
РАН.

А ВІД
ВІДСУТНОСТІ
ЖИТТЯ!

І тоді
я
відчинив
браму.

Не для
кожного
випадкового
перехожого.

Не для
тих,

хто вважає
чужу
довіру
слабкістю.

Не для
тих,

хто приходить
лише
руйнувати.

А для
можливості

знову
відчувати.

Вірити,
не втрачаючи
розуму.

Любити,
не відмовляючись
від себе.

Бути
ніжним,

не дозволяючи
себе
принижувати.

Я зняв
із серця
броню.

І вперше
побачив:

під нею
не було
слабкості.

Там
було
життя.

XI. Звільнення

О п'ятій
ранку

я офіційно
оголосив
амністію.

Усім
невисловленим
почуттям!

Усім
непролитим
сльозам!

Усім
нездійсненим
обіймам!

Усім
словам
«ПРОБАЧ»,

які
роками
чекали
дозволу

на вихід
із горла!

Я розірвав
наказ

про заборону
ніжності.

Спалив
постанову

про обов'язкову
емоційну
броню.

Скасував
закон,

за яким
людина

мусила
прикидатися
байдужою,

щоб
не здатися
вразливою.

І підписав
єдиний
новий
документ:

«МАНІФЕСТ
ВІЛЬНОГО
СЕРЦЯ».

СТАТТЯ ПЕРША.

Я МАЮ
ПРАВО
КОХАТИ!

СТАТТЯ ДРУГА.

Я МАЮ
ПРАВО
БОЯТИСЯ!

СТАТТЯ ТРЕТЯ.

Я МАЮ
ПРАВО
ПЛАКАТИ!

СТАТТЯ ЧЕТВЕРТА.

Я НЕ ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ
ТЕРПІТИ
ПРИНИЖЕННЯ
В ІМ'Я
ЛЮБОВІ!

СТАТТЯ П'ЯТА.

Я НЕ МАЮ
ПРАВА
ПРИНИЖУВАТИ
ІНШОГО,

ПРИКРИВАЮЧИСЬ
ВЛАСНИМ
БОЛЕМ!

СТАТТЯ ШОСТА.

МОЄ СЕРЦЕ —
НЕ ТЮРМА!

НЕ БАНК!

НЕ СКЛАД
СТАРИХ
ОБРАЗ!

НЕ ПОЛЕ
БОЮ,

ДЕ КОЖНА
НОВА
ЛЮДИНА

МУСИТЬ
ВІДПОВІДАТИ
ЗА ЗЛОЧИНИ
ПОПЕРЕДНЬОЇ!

І ОСТАННЯ
СТАТТЯ.

**Я НЕ ОБІЦЯЮ
НІКОЛИ
НЕ БОЛІТИ.**

**Я ОБІЦЯЮ
НЕ ПЕРЕТВОРЮВАТИ
СВІЙ БІЛЬ**

**НА КАЙДАНИ
ДЛЯ ТИХ,
КОГО
ЛЮБЛЮ!**

І серце
відповіло.

ТУК!

ТУК!

ТУК!

Але тепер
це був
не стукіт
в'язня.

Це був
ритм

вільної
людини.

XII. Маніфест серця без кайданів

ГРОМАДЯНИ!

СЛУХАЙТЕ!

Я
ВИГРАВ
СУД
У ВСЕСВІТУ!

Я
ВИКЛИКАВ
СМЕРТЬ
НА ДУЕЛЬ!

Я
ОБРАЗИВ
ВІЧНІСТЬ!

Я
ОГОЛОСИВ
ВІЙНУ
ТИШІ!

АЛЕ
НАЙВАЖЧА
МОЯ
БИТВА

ВІДБУВАЛАСЯ
НЕ СЕРЕД
ЗІРОК!

НЕ ПЕРЕД
СУДДЯМИ!

НЕ НА КРАЮ
НЕСКІНЧЕННОСТІ!

А ТУТ!

У ГРУДЯХ!

ДЕ МІЖ
ДВОМА
УДАРАМИ
СЕРЦЯ

ВМІЩАЄТЬСЯ
БІЛЬШЕ
СТРАХУ,

НІЖ У ВСІХ
ЧОРНИХ
ДІРАХ
ГАЛАКТИКИ!

І БІЛЬШЕ
НАДІЇ,

НІЖ У ВСІХ
РЕЛІГІЯХ,
НАУКАХ
І ПРОРОЦТВАХ!

Я НЕ СТАВ
НЕВРАЗЛИВИМ!

НЕ СТАВ
ІДЕАЛЬНИМ!

НЕ СТАВ
МУДРЕЦЕМ!

Я ПРОСТО
ВИРІШИВ:

БІЛЬШЕ
НЕ ХОВАТИ
ЖИВЕ
СЕРЦЕ

ВІД ЖИВОГО
СВІТУ!

НЕ ВИМАГАТИ
ВІД КОХАННЯ
ВІЧНОСТІ,

ЩОБ ДОЗВОЛИТИ
СОБІ
ОДНУ
ЩАСЛИВУ
МИТЬ!

НЕ ПЛУТАТИ
ГОРДІСТЬ
ІЗ ГІДНІСТЮ!

НЕ ПЛУТАТИ
САМОТНІСТЬ
ІЗ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ!

НЕ ПЛУТАТИ
ХОЛОДНІСТЬ
ІЗ СИЛОЮ!

І НЕ НАЗИВАТИ
ПЕРЕМОГОЮ

ЖИТТЯ,
У ЯКОМУ
НІХТО
НЕ МОЖЕ
ДО МЕНЕ
ДОТОРКНУТИСЯ!

БО Я
НЕ КАМІНЬ!

НЕ БРОНЯ!

НЕ СТАТУЯ!

Я —
ЛЮДИНА!

І Я
НАРЕШТІ
ДОЗВОЛЯЮ
СОБІ

БУТИ
ЖИВОЮ
ЛЮДИНОЮ!

А вранці
вона
прокинулася.

Побачила,
що я
сиджу
біля вікна.

І запитала:

— Ну що,
революціонере?

Знову
повалив
якийсь
уряд?

Я
усміхнувся.

— Так.

— Який?

— Свій.

Вона
розсміялася.

Підійшла.

Сіла
поруч.

Поклала
голову
мені
на плече.

Ми
мовчали.

За вікном
народжувався
ранок.

Світ
залишався
недосконалим.

Люди
продовжували
помилятися.

Всесвіт
не став
справедливішим
за одну ніч.

Смерть
не пішла
у відставку.

Але
у моїх
грудях

уперше
не було
тюремника.

І не було
в'язня.

Були
лише
два
серцебиття.

Два
теплих
людських
тіла.

І тиша,
з якою
більше
не потрібно
було
воювати.

Я
обійняв
її міцніше.

І прошепотів:

— Знаєш...

Я сьогодні
звільнив
кохання.

Вона
підняла
голову.

— І куди
воно
пішло?

Я
поцілував
її
в чоло.

— НІКУДИ.

ВОНО
ВПЕРШЕ
ЗМОГЛО
ЗАЛИШИТИСЯ

НЕ ТОМУ,
ЩО ЙОГО
ТРИМАЛИ,

А ТОМУ,
ЩО ВОНО
САМЕ
ЦЬОГО
ХОТІЛО.

І десь
у далекому
кабінеті

Міністерства
емоційної
безпеки

стара
чиновниця

вперше
за сорок років

не поставила
печатку
«ВІДМОВЛЕНО».

Вона
тихенько
заплакала.

Відчинила
вікно.

І випустила
на волю

останнього
паперового
метелика,

на якому
було написано:

«ЛЮБОВ
НЕ ПОТРЕБУЄ
ДОЗВОЛУ.

АЛЕ
ПОТРЕБУЄ
СВОБОДИ,

ЩОБ
ЗАЛИШИТИСЯ
ЛЮБОВ'Ю».

І тоді
моє серце
зробило
ще один
удар.

ТУК!

Не проти
світу.

Не проти
смерті.

Не проти
Всесвіту.

**ЗА ЖИТТЯ.**

**ЗА ЛЮБОВ.**

**ЗА ПРАВО
БУТИ
ЛЮДИНОЮ.**

**І ЗА ТЕ,
ЩОБ НІКОЛИ
БІЛЬШЕ**

**НЕ ПЛУТАТИ
БЕЗПЕКУ
СЕРЦЯ**

**З ЙОГО
УВ'ЯЗНЕННЯМ.**