Частина ІІ. Світанок, який брехав правдою

Найгірше в старих записах було не те, що люди на них помирали.

Люди на них майже ніколи не помирали.

Вони сміялися.

Просили передати сіль.

Запізнювалися на автобус.

Лаяли сусіда за велосипед.

Забували купити хліб.

Обіцяли передзвонити ввечері.

І саме це було найгірше.

Бо Юлія знала те, чого не знали вони.

Хтось із них через десять років виїде й більше не повернеться.

Хтось переживе всіх.

Хтось зникне.

Хтось стане фотографією.

Хтось перетвориться на ім’я в архіві.

А на касеті людина ще просто запитувала:

— Мам, де моя друга шкарпетка?

Саме тому, коли Максим сказав, що на другій касеті є дитина, яка пізніше зникла, Юлія вперше за кілька місяців роботи не запитала:

«Хто?»

Вона запитала:

— Ми точно повинні це знати?

Максим відсунув навушники.

— Що саме?

— Ім’я.

Олександр, який стояв біля вікна, повільно повернувся.

Він теж не очікував.

Навіть після всіх їхніх правил.

Після листів.

Ключів.

Імен.

Голосів.

Після семи книг професійної війни між Юліною цікавістю й чужим правом не бути перетвореним на матеріал.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/arhv-rozbitih-svtankv-b459869?c=5145435