Частина ІХ. Кімната, де всі говорили одночасно

У кімнаті одночасно говорили двадцять сім людей.

Фізично там не було жодного.

Це було найгірше.

Юлія стояла посеред архіву, тримаючи чашку кави, й слухала, як із чотирьох колонок одночасно лунають сміх, дзенькіт посуду, дитячий плач, голос тітки Ліди, чиїсь кроки, суперечка про автобуси, Ніна Семенівна з вимогою не ставити гаряче на полірований стіл, молодий Олександр, який десь далеко говорив:

— Та я не ревную!

і молода Юлія, майже в ту саму секунду:

— Мені взагалі байдуже, що він думає!

Сучасні Юлія й Олександр повільно повернули голови одне до одного.

Максим сидів за комп’ютером.

— Я нічого не коментую.

Юлія:

— І правильно.

Олександр:

— Я теж.

— Особливо ти.

— Я мовчу.

— Обличчя.

— Твоє гірше.

— У мене нормальне.

Максим натиснув паузу.

Двадцять сім мертвих, живих, молодших і давно забутих голосів замовкли одночасно.

Тиша після них ударила сильніше за шум.

Юлія поставила чашку.

— Ще раз.

Олександр:

— Ні.

Вона повернулася.

— Чому?

— Тому що за перші сорок секунд я почув себе ідіотом тричі.

— Це статистично нормально.

— Для тебе.

Максим:

— Якщо технічно, запис справді дуже складний.

Юлія нахилилася до монітора.

На екрані лежали чотири звукові доріжки.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/budinok-de-zhili-nash-golosi-b458626?c=5115411