Частина Х. Союз, який переміг, бо ніхто більше не міг удавати, що чужий біль дешевший

Карат-9 почав помирати о четвертій сімнадцять ранку.

Не красиво.

Не велично.

Без останнього заходу сонця, нестерпно поетичного грому чи голосу самої планети, який урочисто повідомляє, що настав час прощатися.

Спочатку просто перестала світитися трава.

На три секунди.

Потім знову засвітилася.

За хвилину замовкли нічні хижаки.

Ще через дві в центральній долині одночасно закрилися всі квіти, хоча до світанку лишалося більше години.

А потім Рея відчула, як під її долонею живий корінь здригнувся.

Не від страху.

Від болю.

Вона прокинулася миттєво.

Лада вже сиділа поруч.

Її мітка двох пам’ятей світилася під шкірою тонкою білою лінією.

Провідниця стояла навколішки, притиснувши обидві долоні до землі.

Сайра спала біля стіни.

Марк — напівсидячи над планшетом, який упав йому на груди.

Рея подивилася на живий вузол.

— Скільки?

Лада не перепитала.

— До центрального проникнення?

— Так.

— Якщо темп не зміниться — дві години.

Марк відкрив очі.

— Я чув «дві години»?

— Спи.

— Після слова «проникнення»?

— Марку.

Він уже підвівся.

На його ребрах ще була фіксуюча пов’язка після вчорашнього бою.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/planeta-de-soyuz-koshtu-dorozhche-za-krov-b457978?c=5102945