Частина ІV. Любов, яка платила чужими іменами

Розділ 24. Дівчинка в шахті

Марта прокинулася від того, що хтось плакав під підлогою.

Не стогнав.

Не шепотів.

Не скреготів нігтями по бетону, що після останнього тижня навіть здалося б традиційним і майже затишним.

Саме плакав.

Дитина.

Тихо.

Так плачуть діти, які вже зрозуміли, що дорослі не прийдуть одразу.

Марта лежала нерухомо.

Перші кілька секунд не відкривала очей.

Поруч дихав Андрій.

Рівно.

Тепло його плеча торкалося її щоки.

Квартира, яка ще вчора називала себе квартирою Андрія, поводилася тихо.

Підлога була теплою.

За вікном починався ранок.

І десь унизу:

— Мамо…

Марта відкрила очі.

Не її голос.

Але тіло впізнало.

Не страхом.

Страхів їй досі не повернули.

Гірше.

Пам’яттю.

Вона сіла.

Андрій одразу прокинувся.

— Що?

— Чуєш?

Він прислухався.

Дитячий плач повторився.

— Так.

Марта відкинула ковдру.

Андрій подивився на неї.

На її білу сорочку.

Звісно, його.

Потім на власну футболку.

— Я починаю підозрювати, що моя сорочка юридично перейшла у твою власність.

— Другий архів поки не підтвердив.

— Ти носиш її частіше за мене.

— Фактичне користування.

— Самозахоплення.

— Тихо.

Він усміхнувся.

Плач.

Усмішка зникла.

Марта підвелася.

На підлозі біля ліжка лежала маленька латунна табличка, яку вони знайшли вночі.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НЕ ВИЗНАЧЕНО.

На звороті — чорний ключ.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/budinok-de-zhili-nash-golosi-b458626?c=5107565