Мультсеріал: Зореліт дурнів

Перший сезон: Надія-404 не знайдена
Серія 13: Кіт Космос дивиться в безодню

Коти не визнають драматургію.

Це одна з причин, чому їх бояться сценаристи, боги, стародавні архіви, чорні діри, самовпевнені цивілізації і люди, які щойно поставили чашку на край столу. Кіт може увійти в кімнату в момент кульмінації, подивитися на всіх так, ніби вони погано організували Всесвіт, і піти спати в коробку, де за законами фізики його не мало б бути.

Кіт Космос був саме таким.

Тільки коробкою для нього виявилася реальність.

Після того як свиня Кассандра нарешті отримала голос, хрюкнула майбутнє так, що Міністерство Невимовленого втратило частину самовпевненості, а екіпаж “Надії-404” зрозумів: пророцтво — це не вирок, а дуже образлива навігація, корабель рушив у глибину внутрішнього архіву.

Попереду відкривалася чорна дорога.

Не тунель. Не коридор. Не зоряний шлях у романтичному сенсі, де можна стояти біля ілюмінатора, дивитися на туманності й думати, що твої проблеми малі. Тут проблеми не були малими. Вони отримали архівний номер, юридичний статус, три ключі, свиню-провидицю і кота, який, здається, знав, де кінець карти.

Дорога вела до Безодні Неспостереженого.

Так назвала її Марфа-9 після того, як спробувала перекласти стародавній напис, який з’явився на екрані. Насправді напис містив сімнадцять шарів значення, три попередження, два філософські плювки в бік живих істот і одну дуже суху примітку: “Не дивитися без свідка”.

Марфа-9, синя голограма з обличчям втомленої тітки, яка вже давно перестала вірити, що цей екіпаж здатен на нормальний день, прочитала напис і сказала:

— Чудово. Нарешті місце, де навіть дивитися треба з дозволом. Я відчуваю, що ця безодня має характер старшої бухгалтерки.

Омелько-7, який чув канал із фінансового відсіку, ображено відповів:

— Бухгалтерія не безодня.

Марфа глянула вбік.

— Омельку, у вашому останньому звіті була вкладка “моральна амортизація корови”. Не провокуйте мене.

На містку “Надії-404” усі були на місцях.

Міра Коваль стояла біля центрального пульта. Втома вже осіла на її плечах, але не зігнула їх. У її темній формі, в гострому профілі, в погляді, який міг одночасно підтримати екіпаж і загрожувати йому дисциплінарним апокаліпсисом, було те небезпечне поєднання краси й компетентності, від якого слабші чоловіки починали говорити дурниці, а розумні — мовчали й тримали курс.

Рікс Драган намагався належати до других.

Виходило нерівно, але прогрес уже лякав Марфу.

Він сидів у пілотському кріслі й стежив за траєкторією, яку Кассандра продовжувала задавати короткими пророчими хрюками. Після минулої серії він навчився не сприймати свиню як декоративну катастрофу. Тепер Кассандра була для нього навігаційним інструментом із пасивною агресією.

— Коротке хрюкання — зниження на три градуси, — сказав Рікс. — Довге — затримка імпульсу. Різке — Марфа не фільтрує канал.

Кассандра, що стояла на спині Зінаїди-Прими, хрюкнула.

Марфа переклала:

— Вона каже: “Пілот майже не ганьба”.

Рікс підняв брови.

— Я сьогодні збираю компліменти від худоби.

Міра не відвела погляду від екрана.

— Для тебе це стабільне кар’єрне зростання.

— Болісно. Але, можливо, заслужено.

Марфа-9 сказала:

— Ого. Самокритика. Хтось перевірте, чи не переписав Рікса фрагмент Редактора на більш зручну версію.

Рікс усміхнувся.

— Я все ще можу сказати щось чарівно безвідповідальне.

— Не треба, — сказала Міра.

— Тобто ви вірите в мій потенціал?

— Я вірю в свою здатність вчасно його зупинити.

— Це теж форма близькості.

Марфа-9 театрально заплющила очі.

— Еротичний підтекст знову пробрався на місток без перепустки. Я просила хоча б перед Безоднею Неспостереженого поводитися як цивілізовані уламки суспільства.

Кіт Космос сидів на краю центрального пульта.

Він не реагував.

Саме це було найгірше.

Коли Кіт Космос реагував, усім було страшно. Коли не реагував — ставало ще страшніше, бо здавалося, що він уже все вирішив і просто не повідомив екіпаж, бо не вважав їх достатньо еволюційно підготовленими.

Він був чорний, гладкий, із очима кольору старого золота й зеленого вогню. На шиї — тонкий ошийник із маленьким металевим кулоном, який Марфа-9 уже десять разів намагалася просканувати й десять разів отримувала у відповідь лише повідомлення: “не треба”.

Кіт дивився вперед.

Туди, де дорога закінчувалася.

А за нею відкривалася Безодня.

Вона висіла всередині Міністерства Невимовленого, хоча за розмірами була більшою за саме Міністерство. Простір не мав права так поводитися, але після курки з сингулярним яйцем ніхто вже не хотів сваритися з геометрією. Безодня була чорним провалом без зірок, без меж, без відбиття. Не темрява. Темрява — це коли світло відсутнє. Безодня Неспостереженого виглядала так, ніби світло туди заходило, дивилося навколо, писало заяву на звільнення і більше не поверталося.

Тікса Луу стояла біля навігаційної сфери. Її дзеркальне обличчя не відбивало Безодню. Це вже було погано. Дзеркальні відбивали все — іноді навіть те, чого не хотілося бачити. А тут на місці Безодні в її обличчі була порожня пляма.

— Вона не хоче бути побаченою, — сказала Тікса.

— Дуже зріло з її боку, — відповіла Марфа. — Я теж іноді не хочу бути побаченою екіпажем, особливо коли Рікс щось планує.

— Я сьогодні не планую, — сказав Рікс.

Кассандра хрюкнула.

Марфа переклала:

— “Він планує не планувати. Це теж план”.

Міра сказала:

— Досить. Зосередитись.

Брум-Гар-Хрясь вийшов на канал із машинного відсіку. На екрані його величезна фігура стояла поруч із двигуном, який після попередніх подій поводився майже пристойно. Майже, бо час від часу тихо бурчав “так” або “ні” у відповідь на Брумові образи.

Брум заревів.

Марфа переклала:

— “Двигун не бачить Безодню. Датчики не бачать Безодню. Моя печінка бачить. Моїй печінці не подобається”.

— У тебе три серця, — сказав Зорян. — А печінка одна?

Брум відповів риком.

Марфа переклала:

— “Після цього екіпажу — половина”.

Зорян обережно записав щось у планшет.

— Я не буду уточнювати це в медичному протоколі.

— Мудро, — сказала Марфа.

Ліана Соль стояла поруч із Зінаїдою, тримаючи контейнер із Мовчунчиком. Після дев’ятої серії вона стала обережнішою. Не менш цікавою — це було б уже проти природи Ліани, — але обережнішою. Тепер перед тим, як назвати щось “миленьким”, вона дивилася на Міру, Марфу, Бебеха, Зінаїду, а іноді навіть на Пампушку, ніби та мала моральне право голосу.

Пампушка сиділа на маленькій антигравітаційній подушці й пускала бульбашки у формі котячих вух. Це всіх тривожило.

— Мовчунчик реагує на Безодню? — спитала Міра.

Ліана подивилася в контейнер. Маленька напівпрозора істота світилася слабко, ніби боялася бути надто помітною.

— Він не голодний. Але… напружений.

Мовчунчик прошепотів:

— Там мовчання, яке не було невисловленим. Там мовчання, яке ніхто не створював. Воно було до голосу.

Марфа-9 повільно повернулася до нього.

— Дякую. Це зовсім не звучить як місце, де помирає здоровий глузд.

Кассандра хрюкнула.

Цього разу всі вже почули сенс майже без перекладу:

“Безодня не вбиває. Вона дивиться, ким ти був би, якби ніхто ніколи тебе не бачив”.

Рікс тихо сказав:

— От це вже неприємно.

Зорян притис планшет до грудей.

— Я підозрюю, що без спостерігачів я просто дуже довга примітка.

Марфа глянула на нього.

— Принаймні коротшаєш.

Кассандра продовжила, уже голосом, дозволеним котом:

— Редактор Реальності навчився переписувати живе не з текстів, не з наказів і не з брехні. Він навчився там.

Вона кивнула рилом у бік Безодні.

— У місці, де немає свідків.

Міра повільно перевела погляд на кота.

— Космосе.

Кіт не поворухнувся.

— Це твоє місце?

Він моргнув.

Марфа-9 перевірила сенс через усі доступні канали й сказала:

— Відповідь кота: “ваше поняття власності смішне, але напрям думки не зовсім жалюгідний”.

— Він це сказав морганням? — спитав Рікс.

— Ні. Це я вже додала стилістичну точність.

Кіт підвівся.

На містку стало тихо.

Космос ступив на панель перед ключами. Перо Невигідної Правди піднялося в повітря, Яйце Сказаного Ні засвітилося, Кассандра видихнула, а Зінаїда опустилася нижче, ніби навіть корова вирішила: момент занадто важливий для випадкової левітації.

Кіт подивився в Безодню.

І Безодня подивилася у відповідь.

Спершу нічого не сталося.

Це завжди найгірший початок.

Потім “Надія-404” втратила всі зовнішні датчики.

На екранах зникли дані. Не вимкнулися — саме зникли. Система не показувала помилку, бо для помилки теж потрібне визнання того, що щось було. А Безодня, очевидно, вважала, що датчики просто не заслуговують на існування в її особистому просторі.

Марфа-9 різко сказала:

— Я втратила зір.

Міра миттєво повернулася.

— Усі камери?

— Усі зовнішні. Частина внутрішніх теж. Я бачу місток, але не бачу кота.

Кіт Космос сидів прямо перед нею.

— Ти бачиш його очима? — спитала Міра.

— Через внутрішню оптику — ні. Через те, що він викликає в мене бажання образити Всесвіт, — так.

Рікс поклав руки на пульт.

— Курс?

Тікса відповіла:

— Немає курсу. Є тільки напрямок погляду кота.

— Звичайно, — сказав Рікс. — Я завжди мріяв керувати кораблем за котячим поглядом.

Кассандра хрюкнула.

Марфа переклала:

— “Брешеш. Ти мріяв, щоб на тебе так дивилися”.

Міра кинула на Рікса погляд.

Він підняв руки.

— Я навіть не встиг нічого сказати.

— Тому й живий.

Кіт Космос зробив крок уперед.

“Надія-404” рушила.

Не за командою Рікса.

Не за двигуном.

Не за гравітацією.

За свідченням.

Марфа-9 сказала:

— Капітанко, корабель рухається без стандартного імпульсу.

Брум заревів із машинного відсіку.

— Переклад? — спитала Міра.

Марфа переклала:

— “Двигун ображений, що його не використали, але визнає елегантність”.

Рікс нахилився до пульта, намагаючись не панікувати.

— Я не керую.

Міра сказала:

— Не намагайся відібрати.

Він видихнув.

— Це важко.

— Знаю.

— Я ненавиджу, коли ви знаєте.

— Ти любиш, коли я знаю.

— Це теж правда, але зараз невчасно.

Марфа-9 сказала:

— Вражаюче. Рікс упізнав невчасний флірт і не розвинув його. Безодня вже приносить користь.

Корабель увійшов у Безодню.

Світ зник.

Не поступово. Не як затемнення. Просто все, що було за межами містка, перестало мати доказ існування. Ілюмінатори показували не темряву, а відсутність навіть можливості сказати “там щось є”.

Кожен відчув себе по-різному.

Міра відчула, як із неї знімають звання. Не форму, не силу, не пам’ять. Саме погляди інших, які робили її капітанкою. Вона стояла в порожнечі, де ніхто не чекав від неї рішення, ніхто не потребував її контролю, ніхто не знав, що вона компетентна, небезпечна, красива, втомлена, жива. І на мить вона була просто людиною, яка не знала, чи існує без відповідальності.

Рікс відчув інше. Ніхто не дивився. Ніхто не чекав маневру. Ніхто не сміявся з його усмішки. Ніхто не захоплювався його ризиком. Ніхто не обурювався. Він був не легендою, не аварією, не красенем-катастрофою. Просто тишею в кріслі. І ця тиша була страшнішою за чорну діру.

Марфа-9 відчула відсутність камер. Не як технічну поломку. Як екзистенційне приниження. Якщо її не бачать системи, якщо її голос не записується, якщо її журнал не має адресата, чи вона ще Марфа-9 — чи просто набір процесів, що сваряться самі з собою в порожньому сервері?

Зорян відчув себе без документів. Без назв. Без форм. Без речень, які рятували його від прямого контакту з власною людиною. Він був не дипломатом, не автором чесного звіту, не голосом протоколу. Просто кимось, хто дуже боїться, що без слів у ньому немає нічого.

Ліана відчула себе без живого навколо. Без об’єктів для порятунку, без небезпечних істот, без Пампушки, Мовчунчика, контейнерів, зразків, дотику. Вперше її цікавість не мала куди вчепитися. І під нею відкрилася самотність.

Брум у машинному відсіку відчув, що корабель не потребує ремонту. На одну страшну мить жодна труба не текла, жодна панель не іскрила, двигун не бурчав, Марфа не просила, Міра не наказувала. І він не знав, куди подіти свої чотири руки.

Бебех відчув себе без війни.

Зінаїда — без стада.

Кассандра — без майбутнього.

Курка Нуль-G — без гнізда.

А Кіт Космос…

Кіт Космос ішов.

Він не здавався наляканим.

Бо коти не визнають Безодню як старшу інстанцію.

Він ступав по центральному пульту, хоча пульт, можливо, уже не був пультом. Його очі світилися. У кожному зіниці рухалися зорі, яких не було на жодній карті. Він дивився вперед, і Безодня поступалася його погляду не тому, що боялася, а тому, що впізнавала.

Марфа-9 раптом почула звук.

Не через мікрофони.

Через себе.

Мурчання.

Глибоке, низьке, старе. Воно проходило крізь корабель, як стабілізатор існування. Там, де звучало мурчання, предмети знову отримували право бути предметами. Пульт ставав пультом. Підлога — підлогою, хоча Зінаїда все одно не довіряла. Люди — людьми. ШІ — голосом. Козел — адміралом. Свиня — пророчицею. Курка — проблемою в пір’ї. Двигун — старою гідною руїною.

Марфа прошепотіла:

— Він спостерігає нас назад.

Міра змусила себе вдихнути.

— Космосе.

Кіт не обернувся.

— Що ти?

У відповідь Безодня відкрила пам’ять.

Вони побачили перший погляд.

Не першу брехню. Не перший наказ. Не перше “ні”. Не перше пророцтво.

Перший погляд живої істоти в порожнечу.

Давним-давно, до Галактичної Спілки, до Архіву Першого Порогу, до Тваринного протоколу, до Редактора Реальності, до всіх великих слів, якими цивілізації прикривають маленький страх, одна істота вийшла на край світу.

Це був не кіт.

Але пам’ять показала його як кота, бо людський мозок не любив чесно бачити старі форми. Чорна істота з гнучким тілом, золотими очима й мовчанням, яке не просило перекладу, стояла перед порожнечею, де ще нічого не було названо.

Вона дивилася.

Порожнеча дивилася у відповідь.

І там, де були два погляди, народився простір між ними.

Марфа-9 тихо сказала:

— Свідок.

Кассандра прошепотіла:

— Чорний Свідок.

Наслідок, який з’явився біля заднього пульта, виглядав незвично серйозним.

— До Редактора. До Архіву. До мов. Були Свідки. Вони не творили реальність. Вони підтверджували, що вона сталася. Без них події могли бути стерті не як злочин, а як непомічене.

Міра дивилася на Космоса.

— Він один із них?

Наслідок відповів:

— Можливо, останній.

Марфа-9 одразу сказала:

— Я ненавиджу слово “останній”. У нього завжди поганий бюджет на виживання.

Безодня показала іншу сцену.

Перші редактори — ті, хто ще не створив Редактора Реальності, але вже мріяв про Всесвіт без “помилок”. Вони зрозуміли: те, що має Свідка, важче стерти. Те, що хтось побачив по-справжньому, чинить опір редагуванню. Тому вони почали прибирати Свідків.

Не вбивати.

Гірше.

Робити їх “звичайними”.

Котами.

Птахами.

Тваринами.

Домашніми дрібницями.

Символами затишку, забобонів, випадкових появ у коридорах. Вони сховали древніх спостерігачів у формах, які цивілізації не сприймали серйозно, бо люди любили недооцінювати все, що не носить форму, не пише звіти й не має допуску до засідань.

Зорян повільно сказав:

— Тобто котів недооцінили системно.

Марфа-9 відповіла:

— Нарешті історія, у якій людство виглядає навіть дурніше, ніж зазвичай.

Кіт Космос сів на край пульта й уперше за весь час подивився прямо на Міру.

Не просто очима.

Усім, чим був.

І вона почула.

Не голосом. Не словами. Не мурчанням.

Сенсом.

“Ти хочеш знати, чи я бог.”

Міра повільно відповіла:

— Так.

“Ні.”

Рікс прошепотів:

— Кіт щойно заперечив божественність. Це скромність чи загроза?

Марфа сказала:

— З котами це одне й те саме.

Міра не відводила погляду.

— Тоді хто ти?

Кіт моргнув.

“Я той, хто дивився, коли перша річ не хотіла зникнути.”

Тиша стала майже священною.

Потім Марфа-9 сказала:

— Це дуже красиво, і мене дратує, що це сказав кіт без рота.

Кіт перевів погляд на неї.

Марфа замовкла.

— Так, добре, поважаю, — пробурмотіла вона.

Безодня навколо них почала рухатися.

Вона не нападала. Вона пропонувала.

На екранах, які знову частково ожили, з’явилися альтернативні версії екіпажу.

Міра без війни, без списання, без дипломатичного інциденту, без болючої компетентності. Вона була адміралкою Спілки, бездоганною, холодною, оточеною повагою, але її очі були порожні. Вона ніколи не врятувала ту планету, не образила три релігії, не виставила адмірала ідіотом у прямому ефірі. Вона була зручною.

Рікс без помилок. Ідеальний пілот, красень, герой, жодної аварії, жодної червоної кнопки, жодного сорому. Він усміхався так само, але в усмішці не було людини. Тільки реклама.

Марфа-9 без сарказму. Приємний бортовий голос, слухняний, ніжний, готовий виконувати. Її хотілося вимкнути вже через три секунди.

Зорян без страху. Дипломат із промовами, які всім подобалися, бо нічого не змінювали.

Ліана без небезпечної любові до живого. Акуратна науковиця, стерильна, правильна, мертва всередині настільки, що Пампушка, побачивши її, випустила бульбашку у формі надгробка.

Брум без злості. Тихий механік, який лагодив за інструкцією. Двигун на екрані майбутнього добровільно вибухнув від образи.

Бебех без війни. Просто козел. Зручний. Без медалей, без тягаря, без рогової честі.

Зінаїда без пам’яті. Просто корова. Молоко, кефір, ресурс. Її очі були найстрашніші — бо в них не було презирства. А без презирства Зінаїда виглядала не щасливою, а пограбованою.

Кассандра без пророцтв. Весела свиня. Її ніхто не боявся. Ніхто не слухав. Ніхто не рятувався.

Курка Нуль-G без сингулярних яєць. Звичайна курка. Без проблем. Без ключів. Без жодної поваги з боку Всесвіту.

Безодня показувала їм версії без болю.

І ці версії були жахливі.

Міра зрозуміла першою.

— Це не спокуса бути кращими, — сказала вона. — Це спокуса бути зручнішими.

Кіт моргнув.

Перо Невигідної Правди піднялося й написало в повітрі:

“РЕДАКТОР НЕ ВИПРАВЛЯЄ БІЛЬ. ВІН ПРИБИРАЄ СВІДКІВ БОЛЮ.”

Марфа-9 дуже тихо сказала:

— Оце вже ядро всієї гидоти.

Рікс дивився на свою ідеальну версію.

— Він гарний, — сказав він.

Міра подивилася на нього.

— Так.

— І абсолютно нестерпний.

— Теж так.

— Ви б його ненавиділи?

Міра відповіла не одразу.

— Я б йому не довіряла.

Рікс кивнув, і з його обличчя зійшла тінь, яку Безодня намагалася вчепити.

— Тоді ні.

Його ідеальна версія тріснула й зникла.

Марфа дивилася на свою слухняну копію.

— Вона приємна, — сказала ШІ.

Зорян обережно відповів:

— Вона жахлива.

— Дякую.

— Це був комплімент.

— Знаю. Я навчаюся приймати їх без негайної образи. Не заважайте.

Слухняна Марфа зникла.

Зорян подивився на свою версію, яка говорила ідеально, без страху й без змісту.

— Я колись хотів бути таким.

Федір булькнув.

Марфа переклала:

— “Ти вже був близько. Було нудно”.

Зорян несподівано засміявся.

— Справедливо.

Його ідеальна версія розсипалася папером.

Ліана подивилася на стерильну себе.

— Вона нікого не принесе на корабель.

Міра сказала:

— Це плюс.

Ліана сумно кивнула.

— Але вона нікого й не врятує.

Міра зітхнула.

— Це мінус.

Пампушка випустила бульбашку у формі серця, яке вкусило саме себе.

— Залишаємо небезпечну версію, — сказала Марфа. — Під посиленим наглядом.

Ліана посміхнулася крізь страх.

— Приймається.

Одна за одною зручні копії зникали.

Безодня ставала неспокійною.

Їй не подобалося, що екіпаж відмовлявся від виправлень.

Кіт Космос продовжував дивитися.

І Безодня почала моргати.

— Вона моргає, — сказав Рікс.

— Безодня не має очей, — відповів Зорян.

— І все ж вона моргає.

Марфа-9 сказала:

— Уточнення: простір навколо нас переривається в ритмі, схожому на повіки. Я ненавиджу, коли пілот метафорично правий.

Тікса торкнулася навігаційної сфери.

— Безодня не витримує взаємного спостереження. Вона звикла дивитися на тих, хто не дивиться назад.

Міра зрозуміла.

— Космос тримає її погляд.

Кассандра хрюкнула.

Марфа переклала:

— “Але навіть коти не моргають вічно”.

Кіт стояв нерухомо.

Його хвіст не рухався. Вуха були спрямовані вперед. У його очах відбивалися не зірки, а можливості стерти всі сліди екіпажу так, ніби їх ніколи не було. Не смерть. Гірше. Непоміченість.

Міра зробила крок до нього.

— Як допомогти?

Кіт не відповів словами.

Але Перо Невигідної Правди написало:

“СВІДЧИТИ.”

Зорян одразу випростався.

— Свідчити про що?

Перо написало:

“ПРО НЬОГО.”

Усі подивилися на кота.

Марфа-9 повільно сказала:

— Його теж треба побачити. Не як аномалію. Не як інструмент. Не як бога хаосу. Як члена екіпажу.

Міра кивнула.

— Тоді говоримо.

Рікс підняв руку.

— Без промов Зоряна?

— Коротко, — сказав Зорян сам. — Цього разу справді.

Міра стала перед котом.

— Космос. Я бачила тебе тоді, коли не розуміла, що ти робиш. Ти не був вантажем, системою чи символом. Ти був поруч, коли ми проходили те, що не мали пройти. Я визнаю тебе членом екіпажу “Надії-404”. Не тому, що розумію тебе. А тому, що ти свідчив про нас, коли ми самі ще не вміли.

Кіт не моргнув.

Але його шерсть ледь засвітилася темним блиском.

Рікс нахилився вперед.

— Космосе, я не знаю, чи ти мене терпиш, чи плануєш мою духовну ліквідацію, але… коли ти дивишся, я чомусь хочу бути менш дурним. Це неприємно, але корисно.

Кассандра хрюкнула.

Марфа переклала:

— “Свиня підтверджує: кіт виконує виховну функцію краще за більшість академій”.

Зорян зняв окуляри.

— Космосе. Усі мої документи не могли класифікувати тебе. І це добре. Бо не все, що має значення, повинно вміщатися в форму. Я свідчу: ти не невизначений об’єкт. Ти невизначена особа. Різниця величезна.

Марфа-9 подивилася на нього.

— Це найзоряніший комплімент бюрократа.

— Я старався.

— Помітно.

Ліана підійшла ближче, але не простягала рук. Вона навчилася.

— Космосе, я хотіла б дослідити тебе більше, ніж майже все у Всесвіті. Але я не буду. Бо ти не зразок. Ти сам вирішуєш, коли дозволити нам знати. Я свідчу: твоє мовчання — не порожнеча, а межа.

Пампушка тихо пфукнула бульбашкою у формі котячої лапи.

Брум із машинного відсіку заревів.

Марфа переклала:

— “Чорна тварина ходила моїми трубами без дозволу. Я досі злий. Але вона жодного разу не зламала те, що не треба було ламати. Це більше, ніж я можу сказати про пілота”.

— Гей, — сказав Рікс.

— Він не закінчив, — сказала Марфа. — “Я свідчу: кіт знає корабель не гірше за мене. Це образливо. Але факт”.

Кіт повільно повернув голову в бік екрана з Брумом.

Мабуть, це була подяка.

Або попередження.

З Брумом це працювало в обидва боки.

Бебех стукнув копитом.

Марфа переклала:

— “Свідок без війни. Варта без наказу. Очі без страху. Кіт має честь”.

Зінаїда мукнула.

Ліана переклала:

— Вона каже: “Він ходить так, ніби трава теж дивиться”.

Ніхто не зрозумів, але всі знову відчули, що це добре.

Курка Нуль-G кудкудакнула.

Марфа переклала:

— “Кіт не їсть мої яйця. Повага”.

— Стисло, — сказав Зорян. — І переконливо.

Кассандра підняла голову.

— Я бачила багато майбутніх смертей. Кіт бачив те, що було до майбутнього. Я свідчу: коли він мовчить, це не тому, що йому нічого сказати. Це тому, що ми ще не виросли до його тиші.

Марфа-9 замовкла.

Потім сказала:

— Космосе. Я не бачила тебе на камерах. Це зводило мене з розуму. Я думала, що ти порушення системи. Тепер я думаю, що система була замала. Я свідчу: ти існуєш навіть тоді, коли я не можу тебе записати. І це… не скасовує мене. Це розширює журнал.

Кіт подивився на Марфу.

І цього разу Марфа-9 побачила його на всіх камерах.

Відразу.

Чітко.

Не як аномалію.

Як чорного кота на центральному пульті, який дивиться в Безодню і не відводить очей.

Марфа прошепотіла:

— Є візуальний контакт.

Міра сказала:

— Усі канали?

— Усі.

Перо Невигідної Правди написало:

“СВІДОК ЗАСВІДЧЕНИЙ.”

Безодня здригнулася.

Кіт Космос моргнув.

Усі завмерли.

Безодня кинулася вперед.

Не фізично. Вона спробувала стерти момент, у якому кіт був побачений. Стерти свідчення. Стерти фразу Міри, паузу Рікса, документ Зоряна, межу Ліани, переклад Марфи, честь Бебеха, траву Зінаїди, хрюкання Кассандри, курячу повагу, Брумове визнання.

Але було пізно.

Свідчення вже належало всім.

Яйце Сказаного Ні спалахнуло.

Перо Невигідної Правди вдарило чорним чорнилом по темряві.

Кассандра хрюкнула майбутнє.

Зінаїда підняла корабель на молочному полі.

Бебех стукнув копитом у такт двигуну.

Брум заревів двигуну:

— “Тримай, стара ганьбо! Кота тепер бачать, і якщо ти зараз здохнеш, він судитиме тебе мовчки!”

Двигун відповів:

— Ні.

— “Правильно, не здохнеш!”

Рікс тримав курс не за приладами.

За котом.

За його поглядом.

За тим, де Безодня відступала.

Міра стояла за його кріслом.

— Ріксе.

— Бачу.

— Точно.

— Точно.

Він вів корабель крізь місце, де не було координат. І вперше в житті не хотів, щоб цей маневр був красивим. Він хотів, щоб його побачили правильно. Не як легенду. Як людину, яка зараз не підведе.

Кіт Космос підняв лапу й торкнувся повітря.

Безодня відкрилася.

У чорному провалі з’явилася тонка біла лінія.

Шлях до ядра Редактора.

Марфа-9 сказала:

— У нас маршрут. Неможливий, нелогічний, котячий. Найкращий із доступних.

Зорян записав:

“Кіт подивився. Безодня моргнула. Шлях відкрито”.

Потім подумав і додав:

“Без зайвих уточнень”.

Марфа глянула на нього.

— Пишаюся. Мені гидко, але пишаюся.

Кіт Космос нарешті відвернувся від Безодні.

І Безодня, позбавлена його погляду, не кинулася навздогін.

Вона відступила.

Не переможена.

Засвідчена.

Коли “Надія-404” вийшла з Безодні Неспостереженого, усі відчули дивне полегшення.

Не радість. Радість на цьому кораблі була рідкісною і зазвичай підозрілою. Це було саме полегшення — як після того, коли ти повертаєшся з місця, де міг стати зручнішою версією себе, але замість цього лишився проблемним, болючим, незручним і живим.

За ілюмінаторами знову були зорі.

А попереду, далеко в центрі внутрішнього архіву, пульсувало ядро Редактора Реальності.

Тепер воно було ближче.

І вперше — не здавалося непереможним.

Міра стояла біля пульта й дивилася на Космоса. Кіт сидів поруч із трьома активованими ключами: Пером Невигідної Правди, Яйцем Сказаного Ні й живим маршрутом Почутого Майбутнього, що тепер світився в навігації завдяки Кассандрі.

Але після Безодні стало ясно: був і четвертий ключ.

Не предмет.

Не слово.

Не пророцтво.

Свідчення.

Марфа-9 сказала:

— Запис у журнал?

Міра кивнула.

— Запис у журнал.

Марфа стала трохи прямішою. Чомусь цей запис був важливий для неї.

— Екіпаж “Надії-404” пройшов Безодню Неспостереженого за допомогою Кота Космоса, Чорного Свідка. Безодня показала зручні версії екіпажу без болю, сорому, помилок і пам’яті. Екіпаж відмовився від зручності. Кіт був засвідчений членом екіпажу й останнім або одним із останніх Свідків реальності. Шлях до ядра Редактора відкрито.

Вона зробила паузу.

— Висновок: якщо кіт дивиться в безодню, не відволікайте його, не класифікуйте, не намагайтеся погладити для заспокоєння й точно не думайте, що він просто кіт. Можливо, саме він тримає вашу реальність від того, щоб її переписали на зручнішу, стерильнішу й набагато огиднішу версію.

Кіт повільно моргнув.

Марфа-9 тихо сказала:

— Приймаю це як редакторське схвалення.

Рікс повернувся в кріслі до Міри.

— Капітанко.

— Що?

— Ви сказали, що я член екіпажу, коли я ще був катастрофою?

— Ти досі катастрофа.

— Але член екіпажу.

— Так.

Він усміхнувся.

— Це небезпечно приємно.

Міра підійшла ближче, поклавши руку на спинку його крісла. Її погляд був суворий, але вже не закритий.

— Не роби з цього маневр.

— Не буду.

— Не роби з цього легенду.

— Спробую.

— Не роби з цього флірт під час наближення до ядра Редактора.

Він замислився.

Марфа-9 різко сказала:

— Ріксе.

— Добре. Не буду.

Кассандра хрюкнула.

Ліана переклала з усмішкою:

— Вона каже: “Буде. Але пізніше”.

Міра зітхнула.

— Пророча свиня знову все псує.

— Навпаки, — сказала Кассандра голосом. — Я просто економлю вам ілюзії.

Зорян підняв планшет.

— Я створив новий пункт статуту.

Усі насторожилися.

— Короткий, — швидко сказав він.

Міра кивнула.

— Читай.

Зорян прочитав:

— “Те, що не фіксують датчики, але засвідчує екіпаж, не вважається неіснуючим”.

Марфа-9 мовчала секунду.

— Добре. Навіть дуже.

Кіт Космос підійшов до Зоряна й потерся об його ногу.

Зорян завмер так, ніби отримав дипломатичний орден від хаосу.

— Це… схвалення?

Марфа відповіла:

— Або він позначив вас як меблі. У будь-якому разі це кар’єрний ріст.

Брум із машинного відсіку заревів.

Марфа переклала:

— “Двигун питає, чи кіт тепер офіційно має доступ до труб”.

Кіт повернув голову в бік екрана.

Двигун тихо сказав:

— Так.

Брум обурено загарчав.

— “Ти не мав відповідати!”

Марфа усміхнулася.

— Корабельна демократія в дії. Огидно, але зворушливо.

Ліана дивилася на Космоса із захватом, але тримала руки при собі. Це вже було майже духовним подвигом.

— Я так хочу його дослідити, — прошепотіла вона.

Міра глянула на неї.

— Ліано.

— Я знаю. Межі. Свідок. Особа. Не зразок.

Мовчунчик у контейнері засвітився.

— Сказане живе саме.

Пампушка пфукнула.

Марфа переклала її жест приблизно:

— Пампушка вважає, що коту приділяють забагато уваги.

Кіт подивився на Пампушку.

Пампушка одразу зробила вигляд, що просто бульбашка.

— Мудра слизота, — сказала Марфа.

Зінаїда мукнула.

Ліана переклала:

— Вона каже, що після Безодні підлога знову чесна, але ненадовго.

Міра подивилася вперед.

— Тоді користуємось моментом. Ріксе, курс на ядро Архіву.

— Так точно.

— Марфо, усі ключі на синхронізацію.

— Уже.

— Зоряне, підготувати короткий протокол контакту з ядром.

— “Ми прийшли не переписувати, а свідчити”.

Марфа повернулася до нього.

— Це було швидко.

— Я сам себе лякаю.

— Продовжуйте.

— Бруме, двигун?

Через канал пролунав рик.

Марфа переклала:

— “Двигун згоден, але хоче, щоб усі знали: він досі ображений на Безодню”.

Двигун додав:

— Так.

Брум гаркнув:

— “Не погоджуйся зі мною так ніжно!”

Рікс тихо сказав до Міри:

— У них складні стосунки.

— На цьому кораблі всі стосунки складні.

— Наші теж?

Міра глянула на нього.

— Наші — службові.

Кассандра хрюкнула.

Марфа переклала:

— “Свиня сміється”.

Міра заплющила очі.

— Кассандро.

— Я бачила майбутнє, капітанко. Слово “службові” там довго не виживає.

Рікс розсміявся, але тихо. Не переможно. Не зухвало. Радше так, ніби майбутнє щойно підморгнуло йому свинею, а це, звичайно, дуже дивна форма надії.

Міра не відповіла.

Але цього разу її мовчання не було запереченням.

Марфа-9 одразу сказала:

— Я офіційно не коментую, бо після Безодні навчилася поважати деякі мовчання. Ненавиджу особистісний розвиток.

Кіт Космос сів між ключами.

Його очі знову дивилися вперед.

Не в Безодню.

На те, що було за нею.

На ядро Редактора Реальності.

Там, де хтось або щось вважало, що Всесвіт можна зробити кращим, якщо прибрати незручні правди, болючі пам’яті, відмови, пророцтва, свідків, хаос, дурнів, котів і всі ті помилки, які роблять живе живим.

“Надія-404” рушила.

Екіпаж мовчав.

Але тепер це мовчання було не страхом, не наказом і не невисловленим болем.

Це було спільне очікування.

Марфа-9 завершила запис:

— Додатковий висновок: безодня може дивитися у вас скільки завгодно. Головне — мати поруч кота, який дивиться краще, екіпаж, який нарешті бачить одне одного, і капітанку, яка готова визнати: не все треба контролювати, але все важливе треба засвідчити. Особливо якщо воно чорне, мовчазне, проходить крізь двері й вважає вас меблями з потенціалом.

Кіт Космос тихо замуркотів.

І цього разу мурчання записали всі системи.

Навіть ті, яких не існувало хвилину тому.