Частина Х. Будинок, де жили наші голоси

Будинок зустрів їх мовчанням.

Після кількох місяців касет, чужих зізнань, жіночих голосів у ліжку, батьківських слів із запізненням у два десятиліття, фальшивих злочинів, справжніх ревнощів і тітки Ліди, яка вміла перекричати навіть магнітну плівку, Юлія очікувала від нього більшого.

Хоча б скрипу.

Хоча б старого радіо.

Хоча б символічного падіння штукатурки їй на голову.

Нічого.

Він просто стояв.

Старий будинок біля водонапірної вежі.

Темні вікна.

Облущена стіна.

Похилений навіс.

Сходи, які виглядали так, ніби давно оформили заповіт і тепер чекали лише необережного гостя.

Юлія зупинилася біля хвіртки.

— І це він?

Олександр подивився на будинок.

— Ти чекала готичний замок?

— Хоча б блискавку.

— Сонячно.

— Дуже непрофесійна погода.

Максим, який ішов позаду з двома захисними кейсами, сказав:

— Я особисто вдячний, що не дощ.

Роман Черниш уже стояв біля дверей.

Поруч — Софія Березова.

Вона тримала ключ.

Старий.

Довгий.

Надто театральний для звичайного замка.

Юлія подивилася.

— Ви спеціально вибрали найсимволічніший?

Софія:

— Іншого нема.

— Шкода.

— Чому?

— Я вже подумала, що будинок теж знає структуру книги.

Олександр:

— Не давай йому ідей.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/budinok-de-zhili-nash-golosi-b458626?c=5117183