Епілог. Архів розбитих світанків

Після того як Будинок голосів офіційно відкрився, нічого урочистого не сталося.

Ніхто не почув хор мертвих.

Стеля не розійшлася.

Старі касети не почали самостійно крутитися в магнітофонах.

Ніна Семенівна не вознеслася над полицями у вигляді покровительки архівної етики, хоча Юлія підозрювала, що за правильного освітлення й достатньої кількості чаю жінка цілком могла б організувати і це.

Люди просто приходили.

Забирали голоси.

Залишали голоси.

Змінювали дозволи.

Додавали примітки.

Просили закрити одне й відкрити інше.

Сварилися з формами.

Перепитували, чи справді можна передумати.

І дуже дивувалися, коли чули:

— Можна.

Архів поступово переставав бути місцем, де Юлія рятувала пам’ять.

Це, мабуть, було її найбільшим професійним приниженням за останні роки.

Виявилося, пам’ять не просила рятувати її щодня.

Іноді їй достатньо було не заважати.

У неділю вранці Юлія прокинулася о восьмій сорок сім і зрозуміла дві речі.

Перша: Олександр уже не спав.

Друга: він щось робив на кухні.

Це було значно небезпечніше.

Вона лежала ще хвилину.

Слухала.

Шафа.

Чашки.

Холодильник.

Щось металеве впало.

Тихе:

— Чорт.

Юлія усміхнулася.

Жодної касети.

Жодного запису.

Жодної спектрограми.

Просто чоловік, який намагався приготувати сніданок і вже програвав кухонному приладдю.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/budinok-de-zhili-nash-golosi-b458626?c=5122879