Планета вчиться відпускати тих, кого любить

Частина Х шостої книжки «Планета, яка не віддає своїх мертвих» циклу «Чужа земля, гострі зуби»

Першою ознакою того, що Карат-9 вирішив остаточно втратити здоровий глузд, стало зникнення озера.

Не висохло.

Не випарувалося.

Не витекло через тріщину.

Воно просто пішло під землю.

Усе.

За одну ніч.

Ще ввечері Рея, Лада й провідниця сиділи на його теплому березі, сперечаючись, чи вважається поцілунок під час планетарної кризи відповідальною поведінкою.

Рея наполягала, що так.

Лада вимагала наукових доказів.

Провідниця запропонувала повторити експеримент.

Доказова база почала стрімко зростати.

А вранці замість озера залишилася велика мокра западина, кілька ображених водяних хижаків і Рея, яка стояла посеред багнюки в одному чоботі.

Другий чобіт засмоктав мул.

Рея дивилася вниз.

Потім на Ладу.

— Не смій.

Лада:

— Я нічого.

— У тебе обличчя.

— Яке?

— Те, що передує науковому поясненню, чому я сама винна.

Провідниця підійшла ближче.

Поглянула на Рею.

На болото.

На один чобіт.

Через Союз Коренів передала:

красива.

Рея:

— Оце вже відвертий сарказм.

вчилася.

— Поверни мені взуття.

Провідниця встромила руку в мул майже по лікоть.

Витягнула чобіт.

Подала Реї.

тримай.

Рея взяла.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/planeta-yaka-ne-vdda-svoh-mertvih-b458581?c=5114740