Кладовище виявилося мобілізаційним резервом, і це дуже поганий знак

Частина VІІІ шостої книжки «Планета, яка не віддає своїх мертвих» циклу «Чужа земля, гострі зуби»

Перший доброволець із найдавнішого військового поясу прокинувся, подивився на Сайру й відмовився їй підкорятися.

Це було чудово.

Другий прокинувся, попросив води, поцікавився, яка зараз епоха, почув відповідь і попросив ще води.

Це було зрозуміло.

Третя повернена побачила Рею, назвала людей «тонкошкірими тваринами з надмірно складними інструментами», після чого відмовилася від запропонованої зброї, поки їй не пояснять, хто саме ворог.

Це було навіть обнадійливо.

Четвертий усміхнувся.

Правильно.

Надто правильно.

Рея помітила це не відразу.

На Карат-9 останнім часом усміхалося стільки істот, які ще вчора були мертвими, що саме поняття «нормальність» остаточно втратило право голосу.

Поверненого звали Ваар.

Принаймні так він назвався.

Він належав до виду, який існував задовго до сучасних кланів: вищий за провідницю, з довшими кінцівками, світлою шкірою й темними смугами вздовж ребер. Його пальці закінчувалися короткими кігтями, а по шиї проходили стародавні мітки військового рангу.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/planeta-yaka-ne-vdda-svoh-mertvih-b458581?c=5112748