Частина ІХ. Нуль відсотків довіри

Розділ 36. Вибачення без красивого фіналу

Максим

Після поцілунку я зробив те, що робить будь-який дорослий, емоційно стабільний чоловік.

Прийшов додому.

Сів на край ліжка.

І сорок хвилин дивився в стіну.

Назар зайшов приблизно на дванадцятій хвилині.

Побачив мене.

Вийшов.

На двадцять сьомій повернувся з бутербродом.

Поставив поруч.

Знову пішов.

На тридцять восьмій хвилині визирнув із коридору.

— Ти живий?

— Ні.

— Ясно.

Хотів піти.

— Назаре.

— М?

— Ми поцілувалися.

Він завмер.

Повільно повернувся.

— Що?

Я подивився на стіну.

— Ми поцілувалися.

— І ти сидиш так, ніби тобі повідомили про смертельний діагноз?

— Це складно.

— Поцілунок?

— Все.

Назар зайшов.

Сів на своє ліжко.

— Вона тебе поцілувала?

— Я її.

— Ти питав?

Я подивився.

— Так.

— Добре.

— Потім вона сама поклала мою руку собі на талію.

Назар підняв обидві брови.

— О.

— Не кажи «о».

— Це твоя репліка.

— Не зараз.

— І що далі?

Я зітхнув.

— Нічого.

— Як це?

— Вона сказала, що не повернулася.

— А.

— І що поцілунок нічого автоматично не змінює.

— Логічно.

— Так.

— І ти погодився.

— Так.

— То чого сидиш?

Я повернувся.

— Бо вона мене поцілувала.

Назар дивився.

— Ми зараз ходимо колами.

— Так.

Він взяв бутерброд, який приніс мені.

Почав їсти сам.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/ti-moya-pomilka-v-algoritm-b457365?c=5131209