Серіал: Зоряні хроніки

Третій сезон: Веселі похорони імперії
Серія 4: Бал перед крахом

Бал не скасували.

Це було перше справжнє безумство дня, хоча конкуренція була серйозна: імператор помер і залишив після себе архів злочинів, трон відмовився визнавати спадкоємця, генерал Кайн захопив Раду стабілізації, флот розколовся на три види паніки, міністр офіційної правди публічно зрадив власну професію, а на Вейл-Орбіті донька міністра втекла від легіонів у компанії контрабандистки, герцогині та сенаторського сина з ушкодженими ребрами й новонародженою совістю.

Та попри все це, Імперський бал жалоби й єдності, запланований ще за життя Даміана IX, залишився в календарі.

Бо якщо імперія щось і вміла краще за масові репресії, то це не скасовувати прийоми.

У департаменті церемоній пояснили це в офіційному внутрішньому документі так:

“У зв’язку з завершенням біологічної присутності його імператорської величності, бал набуває додаткового траурно-консолідаційного значення”.

Простіше кажучи: старий помер, усі ненавидять усіх, тому настав ідеальний час для музики, шовку, отрути й ввічливих розмов біля шампанського.

Зала Семи Орбіт сяяла так яскраво, ніби намагалася засліпити історію.

Її побудували над найвищою вежею палацу Авреліїв, під прозорим куполом, крізь який було видно столицю, орбіту, палаючі уламки фрегатів і флотські лінії, що повільно переставлялися над планетою, мов ножі на великому обідньому столі. Підлога з чорного дзеркального мармуру відбивала зорі, колони з білого каменю були оповиті золотими лозами, а між ними плавали антигравітаційні люстри, у яких світло горіло всередині кришталевих сфер, схожих на маленькі слухняні сонця.

На стінах висіли портрети імператорів. Даміан IX уже був серед них, хоча тіло ще не встигли офіційно поховати. Художники працювали швидко. Смерть монарха завжди створювала термінові вакансії для талановитих пристосуванців.

Новий портрет показував покійного імператора в золотій броні, з рукою на серці, очима в майбутнє і таким шляхетним виразом обличчя, наче він ніколи не підписував накази, від яких гинули колонії. Під портретом стояли чорні квіти, дві гвардійські свічки й маленька срібна табличка:

ВІЧНИЙ У ПАМ’ЯТІ ІМПЕРІЇ.

Хтось із нижчого персоналу вже встиг прошепотіти: “На жаль, архів теж має пам’ять”.

Цього працівника поки не знайшли. Імперія дуже страждала від кадрової неефективності під час власного падіння.

Бал мав початися о двадцятій нуль-нуль за столичним часом. На вхідних арках гостей зустрічали слуги в чорному й золотому. Вони роздавали маски: траурні, елегантні, оздоблені тонкими срібними лініями. Маски мали символізувати “єдність перед обличчям втрати”. Насправді вони дуже зручно приховували вирази тих, хто вже підраховував, чиї активи можна буде забрати після наступної хвилі арештів.

Першими прибули сенатори.

Вони входили невеликими групами, як старі хижаки, що домовилися тимчасово не кусатися на очах у камер. Сенаторка Еліана Грейн була в чорній сукні, густо розшитій золотими зернами — символ її дому, який контролював харчові колонії й умів перетворювати голод на політичну дисципліну. Її сиве волосся було зібране високо, губи темні, очі холодні. Вона виглядала так, ніби смерть імператора не здивувала її, а просто змусила змінити порядок зустрічей.

Сенатор Орвіс-старший ішов поруч, у темно-синьому мундирі, із родовим знаком паливних коридорів на грудях. Його син Нікол утік із архівом, що робило Орвіса одночасно підозрілим, корисним і дуже роздратованим. Він тримав келих так міцно, ніби той був горлом власного нащадка.

— Ваша родина сьогодні популярна, — сказала Еліана, не дивлячись на нього.

— Популярність — це коли тебе запрошують на вечері, — відповів Орвіс. — Коли тебе шукають легіони Кайна, це вже інший жанр.

— Ваш син викрав архів.

— Мій син завжди мав слабкість до драматичних помилок.

— Це спадкове?

Орвіс кинув на неї погляд.

— Обережніше, Еліано. У нашому віці спадковість — болюча тема.

Вона усміхнулася краєм губ.

— У цій імперії все болюче, якщо копнути досить глибоко.

За ними прибули дипломати, банкіри, командири приватних флотилій, представники колоніальних адміністрацій, кілька верховних священиків Єдиного Порядку, які виглядали ображеними через те, що архів імператора викрив не лише політиків, а й храми, бо святість в імперії теж мала бухгалтерію.

Останнім із великих гостей увійшов генерал Вард Кайн.

І музика на мить змінилася.

Не зупинилася — це було б занадто чесно. Просто струнні перейшли на нижчу тональність, барабани стали повільнішими, а танцювальна мелодія раптом набула ритму похоронного маршу, який намагається вдавати вальс.

Кайн був у чорній парадній формі внутрішніх легіонів. Без зайвого золота. Лише тонка червона лінія на комірі, знак надзвичайної влади, і невеликий срібний орел на грудях. Він не носив маски. Можливо, тому що його обличчя й так було достатньо схоже на державний вирок.

За ним ішли офіцери Ради стабілізації. Вони розташувалися біля виходів, балконів і комунікаційних вузлів. Формально — для безпеки гостей. Фактично — щоб ніхто не переплутав світський захід із свободою пересування.

Еліана Грейн підійшла до генерала з келихом.

— Генерале. Чудово, що ви знайшли час для танців, попри крах держави.

— Бал важливий для стабільності, — відповів Кайн.

— Звісно. Нічого так не заспокоює народ, як вигляд еліти, яка кружляє над його головами під час комендантської години.

— Народ бачить силу традиції.

— Народ бачить, що шампанське в палаці не закінчилося.

Кайн спокійно взяв келих із підноса.

— Це теж форма сили.

Еліана оцінила його поглядом.

— Ви хочете використати бал для оголошення?

— Я хочу використати бал для порядку.

— У вашому виконанні ці слова підозріло часто закінчуються кров’ю.

— Кров — це безлад, який вийшов із тіла. Моє завдання — не допустити безладу.

— Як поетично. Ви точно не приховуєте в собі міністра відмовок?

— Ні. Я не приховую. Я усуваю.

Вона зрозуміла натяк. Серафим Вальд після свого звернення зник у палацових підземеллях разом із принцом Адріаном і принцесою Лівією. Кайн уже наказав знайти його. Не для дискусії про стилістику.

— Вальд живий? — спитала Еліана.

— Поки що.

— У вас сьогодні всі “поки що”.

— Час нестабільний.

— Ні, генерале. Час чесний. Нестабільні ті, хто думав, що купив його назавжди.

Кайн подивився на неї довше, ніж вимагала ввічливість.

— Сенаторко, ваш дім підтримав Раду стабілізації.

— Мій дім підтримав виживання.

— Це те саме.

— Ні. Просто ви поки корисні.

Вона зробила ковток і відійшла, залишивши генерала з холодною усмішкою та ще холоднішим наміром.

У центрі зали почали танцювати.

Перший танець завжди належав імператорській родині.

Але імператор був мертвий. Принц Адріан — не визнаний троном. Принцеса Лівія — оголошена небезпечною. Третя спадкоємиця Селена Кайр — невідома, жива і, за останніми даними, десь у колоніальному секторі, що робило її одночасно важливою, незручною й дуже привабливою для всіх, хто любив тримати корони за горло.

Тому перший танець відкрив генерал Кайн із сенаторкою Грейн.

Це було не просто порушенням традиції. Це було її повільне задушення під музику.

Вони вийшли на дзеркальну підлогу. Люстри засяяли яскравіше. Оркестр заграв вальс “Сонце над Аврелією”, написаний після придушення першого великого повстання колоній. Його мелодія вважалася урочистою. Якщо знати історію, вона звучала як кроки людей до стіни.

Кайн тримав Еліану бездоганно правильно. Вона рухалася легко, з тією старою аристократичною грацією, яку неможливо відрізнити від добре тренованої загрози. Вони кружляли між гостями, а навколо них починали танцювати інші пари: сенатори з банкірками, дипломати з генералами, вдови з майбутніми зрадниками, коханки з чоловіками, яких завтра могли оголосити ворогами держави.

— Ви танцюєте краще, ніж говорите про свободу, — сказала Еліана.

— Я не говорю про свободу.

— Ось саме.

— Свобода — це слово, яке люди використовують, коли ще не зрозуміли ціну хаосу.

— А порядок — слово, яке диктатори використовують, коли вже підрахували прибуток.

Кайн ледь стиснув її пальці.

— Ви дуже смілива сьогодні.

— Ні. Просто стара. Це іноді схоже.

— Старість не захищає від помилок.

— Зате захищає від ілюзії, що молодий генерал із гарними легіонами є новою епохою. Ви не нова епоха, Варде. Ви стара імперія без парфумів.

Його обличчя не змінилося, але очі стали гострішими.

— І все ж ви танцюєте зі мною.

— Бо поки музика грає, ножі лежать нижче ребер.

— Ви в цьому впевнені?

— Ні. Тому й тримаю вас близько.

Він майже посміхнувся.

Цей бал мав бути виставою стабільності.

Натомість став ринком майбутніх похоронів.

Під залою Семи Орбіт, на рівні старих сервісних комунікацій, принц Адріан уперше в житті повз у пилюці.

Це було настільки образливо для його виховання, що він кілька хвилин мовчав. Лівія вирішила насолодитися цим рідкісним явищем і не коментувала, доки він сам не зачепив рукавом трубу й не вилаявся.

— Обережніше, ваша високосте, — сказала вона. — Це історичний пил. Можливо, він старший за деякі ваші переконання.

— Я ненавиджу ці ходи.

— Вони взаємно байдужі.

Позаду них ішов Серафим Вальд, тримаючись за ребра після сутички в Міністерстві офіційної правди. Поруч із ним була Тереза Коль, старша редакторка, яка виявилася озброєною, холоднокровною і значно менш схильною до офіційної покори, ніж її службова біографія обіцяла. Двоє гвардійців замикали групу.

Після вибуху в мавзолеї їм вдалося вирватися через аварійний колектор, але Кайн відрізав шлях до нижніх секторів. Залишався єдиний напрямок — угору, до зали Семи Орбіт, де саме починався бал.

— Ви впевнені, що це гарна ідея? — спитав Вальд. — Підійматися до кімнати, повної людей, які хочуть нас використати, здати або урочисто вбити?

— Ні, — відповіла Лівія.

— Я ціную вашу стратегічну прозорість.

— Бал — єдине місце, де зараз зібралися Кайн, сенат, дипломати й усі головні канали палацу.

Адріан додав:

— Якщо ми з’явимося там живими, Кайну доведеться або арештувати нас перед усією імперією, або слухати.

Вальд сухо сказав:

— Генерал Кайн не з тих, хто соромиться арештів перед публікою.

— Але публіка буде з келихами, камерами і родовими флотами на орбіті, — сказала Лівія. — Навіть диктатори іноді змушені враховувати освітлення.

Тереза тихо засміялася.

— Уперше чую, щоб державний переворот залежав від люстр.

— У цьому палаці все залежить від люстр, — відповіла Лівія. — Ми просто довго називали це політикою.

Вони зупинилися біля старої решітки вентиляції. Крізь неї було видно край бальної зали: золоті колони, нижні частини суконь, черевики офіцерів, відблиски келихів, повільні кола танцю. Музика проникала вниз приглушено, мов згадка про світ, який усе ще вдавав нормальність.

Адріан дивився крізь решітку.

— Вони танцюють.

У його голосі було щось між злістю й захопленням. Він виріс серед таких балів. Для нього це була мова влади: хто з ким танцює, хто кому кланяється, хто не знімає рукавичку, хто торкається плеча на пів секунди довше, ніж дозволяє етикет. Бал ніколи не був просто балом. Це була війна, в якій замість гармат використовували погляди, шлюби, запах парфумів і отруєні десерти.

Лівія теж дивилася.

— Так імперія помирає, — сказала вона. — Не в крику. У вальсі.

— Ти думаєш, вони нас підтримають?

— Ні.

— Тоді навіщо йти?

— Бо вони мають нас побачити. Живими. Незручними. Непогодженими з ролями, які для нас пише Кайн.

Вальд поправив розірваний комір.

— Прекрасно. Ми станемо поганою правкою в його сценарії.

— Саме так, — сказала Лівія.

— Мені подобається, коли політика нарешті використовує редакторську лексику.

Тереза відкрила технічну панель.

— Є вихід за оркестровою нішею. Але там охорона.

Адріан витяг меч.

— Скільки?

— Четверо.

— Легіонери?

— Ні. Палацова служба церемоній.

Вальд здивовано підняв брову.

— О, ці небезпечніші. Вони можуть зупинити людину фразою “форма запрошення не відповідає протоколу”.

Лівія перевірила пістолет.

— Не стріляти без потреби. Ми не йдемо різати обслугу.

— А якщо обслуга працює на Кайна? — спитав Адріан.

— У палаці всі на когось працюють. Це ще не причина всіх убивати.

Вальд тихо пробурмотів:

— Дивно чути таку думку від Авреліїв. Історичний момент.

Лівія кинула на нього погляд.

— Не зловживайте тим, що стали корисним.

Вони відчинили решітку.

Музика стала голоснішою.

Бал чекав.

На зовнішньому краю системи, за кілька світлових хвилин від Аврелії-Прайм, «Непристойна надія» летіла в режимі зниженого випромінювання, що в перекладі з технічної мови означало: корабель дуже старався не розвалитися помітно.

У кают-компанії, яка колись була вантажним відсіком, а тепер завдяки килиму й двом лампам вважалася майже цивілізованою, сиділи Рая Морн, Міра Сальвейн, Нікол Орвіс і Еліра Вальд. На столі між ними лежали три архіви: Орвісів, імператорський фрагмент «Останнього тосту» і приватні протоколи Міністерства офіційної правди.

Три бомби без корпусу.

Рая пила каву з металевого кухля, на якому було написано “НЕ ЧІПАТИ, ВИБУХНЕ”. Напис був старий, але всі чомусь вірили.

Міра стояла біля голографічного столу й вивчала мапу політичних каналів. Її мундир був уже не бездоганний, волосся зібране поспіхом, але навіть у напівзруйнованому кораблі вона мала вигляд жінки, яка може оголосити війну за допомогою піднятої брови.

Нікол сидів обережно, бо ребра нагадували йому, що моральне пробудження не входило в медичну страховку сенатських домів.

Еліра Вальд сиділа навпроти всіх, тримаючи руки схрещеними. Вона щойно втекла зі станції, де її тримали як важіль проти батька, але поводилася не як врятована заручниця, а як людина, яку відволікли від важливої роботи й тепер змушують слухати політиків.

— Отже, — сказала Рая, — у нас є документи, які можуть поховати Орвісів, Вальда, Кайна, сенат, частину флоту, три храми і, можливо, виробника імперського шампанського.

Нікол підняв голову.

— Шампанського?

— Там є файл про закупівлі для балів під час голоду на Беллоні.

Міра сухо сказала:

— Символічно.

— Ні, — відповіла Рая. — Символічно було б змусити сенаторів пити воду з Беллони. Це просто мерзенно.

Еліра дивилася на файл батька.

— Він справді сказав це в ефірі?

— Так, — сказала Міра. — Він визнав брехню міністерства і сказав про вас.

Еліра відвела погляд.

— Він завжди любив драму. Просто вдома називав її відповідальністю.

Рая сіла навпроти неї.

— Ти сердишся.

— Я три роки намагалася не бути дочкою Серафима Вальда. А потім якийсь генерал вирішив, що це моя головна професія.

— Родина — це коли твої проблеми приходять раніше за тебе, — сказала Рая.

Нікол тихо додав:

— І виставляють рахунок.

Еліра подивилася на нього.

— Ти сенаторський син?

— На жаль, це теж не лікується.

— Твій дім у файлах?

— Так.

— І ти все одно допомагаєш?

Нікол зробив паузу.

— Мабуть, я втомився успадковувати злочини, які навіть не встиг зробити сам.

Еліра оцінювала його кілька секунд.

— Непогана відповідь. Трохи надто красива, але для аристократа терпимо.

Рая посміхнулася.

— Вона точно Вальдова. Ріже фразами точніше, ніж деякі люди ножами.

Міра торкнулася голографічної мапи.

— Палац відкрив бал.

Усі замовкли.

На екрані з’явилася трансляція з зали Семи Орбіт. Золоті колони, маски, люстри, танцюючі пари, Кайн із Еліаною Грейн у центрі. Під куполом — зорі й бойові кораблі.

Рая повільно поставила кухоль.

— Вони влаштували бал?

Нікол зітхнув.

— Звісно.

Еліра нахилилася ближче до екрана.

— У столиці бунти, орбіта горить, імператор мертвий, а вони танцюють?

Міра сумно всміхнулася.

— Дитино, це імперія. Вона не падає без дрескоду.

Рая провела пальцем по столу.

— Можемо втрутитися?

— У трансляцію? — спитав Нікол. — Теоретично, через палацові ретранслятори, якщо знайти відкритий церемоніальний канал.

— Бал обов’язково має церемоніальний канал, — сказала Міра. — Аристократи не існують без аудиторії. Це як риби без води, тільки дорожче й огидніше.

Еліра витягла з кишені маленький модуль.

— Якщо мій батько досі живий і поруч із внутрішньою мережею, я можу знайти його службовий ключ. Він тримав резервні канали для випадків, коли треба швидко замінити правду на “емоційно прийнятнішу версію”.

Рая підняла брову.

— Твоя родина жахлива.

— Так. Але зручна.

Міра нахилилася до Еліри.

— Що ти хочеш передати?

Еліра подивилася на батькові файли. Потім на бал.

— Не все. Якщо вивалити всі архіви одразу, люди втратять нитку. Батько мав рацію в одному: послідовність важлива. Треба показати їм щось таке, що зіпсує бал, але не спалить всю гру.

Рая задоволено усміхнулася.

— Мені подобається це формулювання.

— Є список гостей, які прямо під час балу голосували за Раду стабілізації й одночасно виводили родини на приватні кораблі, — сказав Нікол, переглядаючи файли Орвісів.

Міра очі примружила.

— Прекрасно. Лицемірство в реальному часі завжди ефектне.

Еліра додала:

— І є записи, що Кайн наказав взяти заручників серед родин ключових чиновників до того, як Сенат передав йому повноваження.

Рая підняла кухоль.

— За бал перед крахом. Нехай у них буде музика, але без можливості вдавати, що не чують тріск.

У залі Семи Орбіт бал досяг фази, коли перші гості вже достатньо випили, щоб говорити правду, але ще недостатньо, щоб потім не пам’ятати, кому саме.

Герцогиня Лаура Вейл шепотілася з командиром приватної ескадри біля фонтану з чорним вином. Банкір Мортен Клайд домовлявся про евакуаційні кредити під грабіжницький відсоток, бо навіть кінець імперії був для нього фінансовим інструментом. Двоє молодих дипломатів цілувалися за колоною так пристрасно, ніби намагалися встигнути до військового перевороту. Старий священик Єдиного Порядку благословляв шампанське й непомітно перевіряв, чи не можна втекти через службовий вихід.

Кайн стояв біля центрального балкона й дивився на орбіту. Його офіцер підійшов тихо.

— Принца й принцесу ще не знайшли.

— Знайдуть.

— Вальда теж.

— Вальда знайдуть останнім. Він знає, де ховатися від речень.

— Селена Кайр?

— Пошук триває.

— Є припущення, що вона на промисловій колонії Тарсіс-12.

Кайн трохи повернув голову.

— Припущення?

— Дані неповні.

— Дані завжди неповні. Саме тому існує допит.

Офіцер кивнув.

Кайн зробив ковток води. Не вина. Навіть на балу він пив воду. Це ображало присутніх сильніше, ніж якби він прийшов із гарматою.

— Підготуйте моє оголошення, — сказав він. — Після третього танцю.

— Про Раду стабілізації?

— Про початок спадкової операції. Ми оголосимо, що захищаємо всі лінії Авреліїв, включно з третьою.

— Тобто Селену Кайр?

— Ні. Ми скажемо “можливу особу, пов’язану з династичним контуром”. Ім’я зайве.

— Якщо Лівія вже оголосила його в ефірі…

— Лівія багато говорить. Саме тому її треба навчити мовчати.

Офіцер пішов.

Кайн подивився на натовп. Вони танцювали. Усміхалися. Шепотіли. Торгувалися. Зраджували подумки й фізично, кому як дозволяли сукні, костюми і старі обіцянки.

Він не любив балів.

Занадто багато неконтрольованих дотиків. Занадто багато приватних розмов. Занадто багато людей, які думають, що їхні родові імена важать більше за батальйон.

Але бал мав одну перевагу: він збирав усіх в одному місці.

Кайн цінував ефективність.

Під куполом заграли нову мелодію. Другий великий танець. Гості знову вийшли на підлогу. Кайн мав танцювати з представницею дому Сальвейн, але Міра Сальвейн була втікачкою на контрабандному кораблі. Її місце зайняла далека кузина, яка нервувала так сильно, що ледь не вклонилася не в той бік.

І саме тоді оркестр збився.

Спочатку одна скрипка взяла неправильну ноту. Потім друга. Потім у мелодію вплівся тихий електронний шум. Диригент зблід. Люстри над залом мигнули. Голографічні екрани, які транслювали імперські символи, раптом потемніли.

На куполі з’явилося зображення.

Не герб.

Не портрет Даміана IX.

Не прапор Ради стабілізації.

Список.

ГОСТІ БАЛУ, ЯКІ ПІД ЧАС ТРАУРНОЇ ЦЕРЕМОНІЇ ПОДАЛИ ЗАПИТИ НА ПРИВАТНУ ЕВАКУАЦІЮ РОДИН І АКТИВІВ.

У залі настала тиша.

Першим у списку був банкір Мортен Клайд.

Другим — священик Єдиного Порядку.

Третьою — герцогиня Лаура Вейл.

Четвертим — сенатор Орвіс-старший.

Далі імена йшли десятками.

Поруч із кожним — час запиту, маршрут, кількість місць на кораблі, пріоритет вивезення майна, і, що було особливо неприємно, коментарі з приватних повідомлень.

Біля імені Клайда стояло:

“Народ заспокоїться, якщо ми не будемо поруч, коли він зрозуміє”.

Біля священика:

“Реліквії вивезти першими. Послушників — якщо залишиться місце”.

Біля герцогині Вейл:

“Собак обов’язково. Племінника можна другим рейсом”.

Хтось у залі нервово засміявся.

Потім сміх став ширшим. Не веселий. Отруйний.

Кайн обернувся до офіцерів.

— Перекрити канал.

Але екрани вже показали наступний файл.

НАКАЗИ ВНУТРІШНІХ ЛЕГІОНІВ. ОПЕРАЦІЯ “СІМЕЙНА ТИША”.

На голограмах з’явилися імена заручників: доньки міністрів, брати сенаторів, діти командирів, коханки банкірів, старі матері губернаторів. Дати. Місця. Підписи. Печатка Кайна.

Сенатори почали відступати від генерала майже непомітно. Майже.

Еліана Грейн, навпаки, підійшла ближче.

— Варде, — сказала вона тихо, — ви брали наших родичів до голосування?

Кайн дивився на екран.

— Безпека вимагала запобіжників.

— Запобіжники? Це люди.

— Саме тому вони працюють.

Еліана вдарила його по обличчю.

Це було настільки несподівано, що навіть музика, яка вже й так померла, ніби померла ще раз.

Кайн повільно повернув голову назад.

У залі ніхто не дихав.

— Ви забулися, сенаторко, — сказав він.

— Ні, генерале. Я щойно згадала, що мій дім старший за ваші легіони.

— Старі речі легко горять.

— Зате дають гарне світло.

Він зробив крок до неї.

І в цей момент за оркестровою нішею відчинилися двері.

До зали Семи Орбіт увійшли Лівія, Адріан, Серафим Вальд і Тереза Коль.

Ніхто не оголосив їхні імена.

Не треба було.

Усі впізнали спадкоємців, міністра, який щойно поховав власну професію, і редакторку з пістолетом, що виглядала так, ніби може виправити граматику в смертному вироку.

Лівія була в темній подертій сукні, але йшла так, ніби це була нова мода революційного двору. Адріан у пошкодженій білій формі здавався менш блискучим, але більш живим. Вальд був блідий, із розбитою губою, але тримався рівно. Тереза несла невеликий передавач, спрямований на купол.

Гості розступилися.

Кайн стояв у центрі зали, поруч із Еліаною.

— Ваші високості, — сказав він. — Ви з’явилися без запрошення.

Лівія озирнулася на натовп.

— Дивно. Ми думали, це сімейний похорон.

Адріан подивився на золоту залу, гостей, списки на куполі, генерала.

— А схоже на аукціон боягузтва.

Кілька гостей ображено заворушилися. Ніхто не наважився заперечити, бо їхні евакуаційні запити ще світилися над головами.

Кайн зробив крок уперед.

— Ви порушили безпеку палацу.

— Палац порушив здоровий глузд, коли відкрив бал, — сказала Лівія. — Ми просто підтримали традицію.

Вальд тихо додав:

— Формально бал не відповідає траурному протоколу після активації архіву злочинів. Я міг би скласти висновок на шістдесят сторінок, але сьогодні ми економимо папір для доказів.

Кайн перевів погляд на нього.

— Міністре Вальд. Ви заарештовані.

— Знаю. Ви дуже наполегливі. Це майже зворушливо, якби не заручники.

Гості знову загуділи.

Кайн підняв руку, і офіцери біля виходів поклали пальці на зброю.

Адріан виступив уперед. Його меч був опущений, але всі бачили, що він готовий.

— Якщо ви арештуєте нас тут, генерале, це побачить уся імперія.

— Імперія вже бачила достатньо цирку.

— Ні, — сказала Лівія. — Вона бачила тільки клоунів у золоті. Справжній цирк починається, коли вони бояться, що глядачі прочитали програму.

На куполі з’явився новий сигнал. Лівія підняла голову. Вальд теж.

Це був прямий канал із «Непристойної надії».

Зображення мигнуло, і в повітрі над залою з’явилися обличчя Раї Морн, Міри Сальвейн, Нікола Орвіса й Еліри Вальд.

У залі прокотився шепіт.

— Міра, — прошепотіла одна з кузин Сальвейнів так, ніби побачила не родичку, а скандал із гарним освітленням.

Міра дивилася прямо в залу. Вона була втомлена, трохи поранена й прекрасна такою небезпечною красою, яку палац любив у жінках тільки до моменту, коли вони починали говорити.

— Шановні гості балу, — сказала вона. — Перепрошую за втручання. Знаю, більшість із вас планувала сьогодні тільки танцювати, зраджувати й таємно евакуювати майно. Ми не хотіли псувати вечір без достатньої підстави.

Рая поруч підняла кухоль.

— А потім знайшли підстави.

На екрані з’явилися документи Орвісів, Вальда й Кайна.

Нікол Орвіс говорив наступним:

— Я, Нікол Орвіс, підтверджую справжність частини архіву мого дому. Так, мій дім фінансував політичні блокади паливних коридорів. Так, ми торгували голосами сенаторів. Так, ми підтримали Кайна, думаючи, що зможемо його контролювати. Це була помилка. Не моральна. Математична. Ми недооцінили чудовисько, яке самі годували.

Орвіс-старший закрив очі.

Еліана тихо сказала:

— Принаймні хлопець формулює краще за більшість вашого роду.

Орвіс не відповів.

Потім уперед вийшла Еліра Вальд.

Серафим завмер.

Вона дивилася на залу, але її очі на мить знайшли батька.

— Мене звати Еліра Вальд. Генерал Кайн узяв мене як заручницю, щоб змусити мого батька брехати. Це майже смішно, бо мій батько брехав імперії більшу частину життя без додаткової мотивації.

У залі хтось тихо ахнув.

Вальд опустив голову. Але не відвернувся.

Еліра продовжила:

— Він не герой. Я не прошу його таким вважати. Я також не прошу співчувати мені. Я жива, зла і тепер маю доступ до занадто багатьох файлів. Але якщо Рада стабілізації починає з родин заручників, не називайте це порядком. Назвіть це чесно: страх із печаткою.

Кайн стояв нерухомо.

Рая нахилилася до камери.

— І ще. Якщо хтось із присутніх думає, що його приватний евакуаційний корабель досі приватний, маю погані новини. У вашому житті вперше з’явиться економ-клас.

Міра втрутилася:

— Ми передаємо копії архівів незалежним ретрансляторам, флоту, колоніальним радам і нижнім секторам. Якщо канал зникне, дані підуть автоматично.

— Якщо нас уб’ють, теж, — додала Рая.

— Якщо нас не уб’ють, — сказала Еліра, — ми ще подумаємо, які частини викласти наступними. Поводьтеся пристойно, якщо пам’ятаєте, як це.

Зв’язок обірвався.

У залі запала тиша.

А потім банкір Мортен Клайд, який побачив, що його евакуаційний запит досі світиться на куполі, тихо сказав:

— Я можу пояснити.

І в цей момент хтось у натовпі засміявся.

Сміх почався з одного гостя, потім із другого, третього, десятого. Він котився залом, нервовий, злий, ганебний. Люди сміялися не тому, що було весело. Вони сміялися тому, що вся урочиста конструкція влади раптом стала схожа на погано поставлений фарс.

Генерал Кайн витяг пістолет.

Сміх обірвався.

— Досить.

Його голос був тихим, але зала почула.

— Цей бал завершено. Усі гості залишаються на місцях до завершення перевірки. Принц Адріан, принцеса Лівія, Серафим Вальд і Тереза Коль — під арешт.

Легіонери підняли зброю.

Адріан підняв меч.

Лівія — пістолет.

Еліана Грейн зробила крок убік від Кайна й голосно сказала:

— Дім Грейн не визнає арешту спадкоємців у залі Семи Орбіт без сенатського перегляду.

Орвіс-старший, після секунди болісного вагання, додав:

— Дім Орвіс також.

Кайн повернувся до них.

— Ви щойно підтримали Раду стабілізації.

Еліана всміхнулася.

— Ми підтримали її, коли вона була зручна. Не плутайте це з вірністю. Ми сенатори, генерале, не романтики.

Ще кілька домів почали озиратися. Бал став полем голосування без бюлетенів.

Кайн зрозумів.

Йому більше не можна було грати в легітимність.

Тільки в силу.

— Вогонь по стелі, — наказав він.

Легіонери вистрілили вгору. Кришталеві люстри вибухнули дощем світла. Гості закричали й кинулися вниз. Дзеркальна підлога вкрилася уламками, келихами, кров’ю від порізів і пелюстками чорних квітів.

Оркестр розбігся.

Один віолончеліст, старий і, мабуть, дуже втомлений життям, продовжував грати ще кілька секунд, доки його інструмент не пробив уламок люстри. Він подивився на дірку в дереві й сказав:

— Нарешті нормальний фінал сезону.

Потім теж утік.

Лівія схопила Вальда за руку.

— До балкона!

— Там висота двісті поверхів!

— Тоді не падайте.

Адріан відбив удар легіонера, штовхнув його в стіл із десертами. Той упав у піраміду траурних тістечок. Чорна глазур розмазалася по броні так, ніби навіть кондитери приєдналися до громадянського спротиву.

— Це за імператора! — крикнув якийсь п’яний дворянин і кинув у легіонера пляшку.

— За якого? — крикнув інший.

— Не знаю! За будь-якого, якого вже не шкода!

Зала вибухнула хаосом.

Гості ховалися за колонами, штовхали одне одного, зривали маски, бігли до виходів, які вже були заблоковані. Дехто намагався домовитися з легіонерами. Дехто згадував, що має особисту охорону. Дехто виявляв, що особиста охорона вже втекла через кухню.

Кайн ішов крізь хаос прямо до Лівії.

— Принцесо!

Вона обернулася, пістолет спрямований на нього.

— Генерале. Ви так наполегливо шукаєте моєї уваги, що це вже майже непристойно.

— Ви руйнуєте державу.

— Ні. Я просто заважаю вам забрати уламки без конкурсу.

Він підняв пістолет.

Адріан став між ними.

Це здивувало всіх трьох.

Особливо Адріана.

Кайн повільно нахилив голову.

— Принце, відійдіть.

— Ні.

— Ви не маєте трону. Не маєте печатки. Не маєте флоту повністю. Не маєте сенату. Ви — хлопчик у білій формі, якому не сказали, що вистава закінчилася.

Адріан стиснув меч.

— Можливо. Але я все ще Аврелій. А ми, як виявилося, дуже довго псуємо життя після того, як нас списали.

Лівія тихо сказала:

— Непогано.

— Не зараз, — відповів він.

Кайн не вистрілив. Навколо було забагато камер, забагато свідків, забагато домів, які ще не вирішили, кому присягати. Він міг убити їх усіх. Але тоді бал став би не стабілізацією, а різаниною в прямому ефірі. Навіть диктаторам іноді доводиться рахувати декорації.

Замість цього він зробив інше.

— Активувати купол, — сказав у комунікатор.

Червоне світло спалахнуло над залою. Вікна, двері, балкони, всі виходи вкрилися енергетичною сіткою. Зала Семи Орбіт стала кліткою.

Гості закричали.

Кайн підняв голос:

— Усі залишаються всередині. Поки я не визначу, хто ще вірний імперії.

Еліана Грейн із-за колони сказала:

— Імперія теж у списку підозрюваних?

Лівія швидко оглянула купол.

— Він замкнув усіх.

Вальд, задихаючись, подивився на систему контролю під балконом.

— Не всіх. Церемоніальний купол має аварійний музичний канал.

Адріан здивовано глянув на нього.

— Що?

— Під час балу імператриці Селіани був інцидент: один ревнивий барон заблокував залу, бо його коханка танцювала з адміралом. Після цього в систему додали аварійний протокол: оркестр міг вимкнути захисне поле, якщо танець загрожував життю учасників.

Лівія завмерла.

— Ви хочете сказати, що купол можна зняти музикою?

— Не музикою. Ритмічним кодом у головному акустичному контурі.

Адріан дивився на нього.

— Імперська безпека — це жарт.

— Так, — сказав Вальд. — Але дуже дорогий.

Лівія оглянула залу. Оркестр утік, але інструменти лишилися. На центральній платформі стояв диригентський пульт, пов’язаний з акустичною системою.

— Треба дістатися пульта.

Кайн уже зрозумів, куди вона дивиться.

— Зупинити їх!

Легіонери рушили.

І тоді сталося щось абсолютно безглузде.

Еліана Грейн підняла келих і голосно сказала:

— Панове! Якщо вже нас замкнули на балу, пропоную не забувати манери.

Вона вийшла на середину зали й почала танцювати сама.

Орвіс-старший подивився на неї, на легіонерів, на купол, на список власної ганьби над головою — і раптом зробив крок до неї.

— Дозволите?

— Запізно питаєте, Орвісе. Як завжди.

Вони почали танець.

За ними вийшла ще одна пара. Потім ще. Старі сенатори, дипломати, перелякані аристократи, люди, які хвилину тому думали тільки про евакуацію, раптом зрозуміли: рух у натовпі заважатиме легіонерам прицілитися. Бал, який мав показати стабільність Кайна, перетворювався на хаотичний танцювальний щит.

Чорний гумор історії любив симетрію.

Адріан засміявся коротко.

— Вони танцюють, щоб вижити.

Лівія кинулася вперед.

— Нарешті бал набув сенсу.

Вони проривалися крізь рухомий натовп. Гості кружляли, штовхали легіонерів, випадково наступали їм на ноги, закривали лінії вогню широкими спідницями, плащами, келихами й власним страхом. Один старий дипломат так елегантно вдарив офіцера ліктем у горло під час повороту, що це можна було б включити в підручник з етикету.

Тереза дісталася першою до пульта, але легіонер перехопив її. Вальд кинувся на нього з такою відчайдушною незграбністю, що це було майже зворушливо. Він не був бійцем. Він був людиною слів. Тому вдарив легіонера важким томом “Кризи та формулювання, частина IV”.

Книга розсипалася, легіонер упав.

— Нарешті вона принесла користь, — сказав Вальд.

Тереза активувала пульт.

— Код?

Вальд назвав послідовність.

— Вальс, три удари, пауза, два удари, зворотний такт.

— Це звучить як назва поганого шлюбу.

— Так його й придумали.

Тереза запустила акустичний контур. З динаміків раптом зазвучала музика. Не та, що грала на початку. Інша. Стара, різка, майже дика мелодія колоніального походження, яку колись заборонили за “надмірну свободу ритму”.

Лівія впізнала її.

— Це “Танець без дозволу”.

Вальд знизав плечима.

— У моєму архіві були не тільки відмовки.

Червоний купол над залом замиготів.

Кайн підняв пістолет і вистрілив у пульт.

Адріан кинувся й відбив його руку мечем. Постріл пішов у стелю. Кайн ударив принца кулаком у живіт, той відступив, але втримався. Лівія вистрілила біля ніг генерала, змушуючи його відступити.

— Наступний буде вище, — сказала вона.

— Ви не вистрілите, — відповів Кайн.

— Ви дуже покладаєтеся на виховання, генерале.

— А ви — на хаос.

— Ні. На те, що хаос хоча б чесніший за вас.

Купол згас.

Вікна й балкони відкрилися.

Ззовні увірвався холодний висотний вітер, запах озону, диму, нічного міста й далекої війни. Гості кинулися до виходів. Дехто біг, дехто намагався зберегти гідність, дехто все ще тримав келих, бо аристократія помирала, але не з порожніми руками.

Лівія схопила Адріана за рукав.

— Йдемо!

— А Кайн?

Генерал уже відступав до своєї охорони. Не тікав. Перегруповувався. Так люди з владою називають втечу, коли поруч є свідки.

Він подивився на них востаннє.

— Це ще не кінець.

Лівія відповіла:

— Звісно. Ви ж не з тих чоловіків, які розуміють, коли бал закінчився.

Кайн зник серед легіонерів.

На зовнішньому ретрансляторі «Непристойна надія» передала останній пакет даних.

Після цього корабель затрусився так, ніби вирішив висловити політичну позицію проти надмірного героїзму.

— Двигун перегрівається! — крикнув Нікол.

— Він завжди перегрівається, коли відчуває відповідальність, — сказала Рая.

Міра трималася за край консолі.

— Ми виконали передачу?

Еліра перевірила канал.

— Так. Бал розвалився. Купол знято. Лівія й Адріан живі. Вальд теж.

Вона сказала це спокійно, але Рая помітила, як у неї здригнулися пальці.

— Рада?

— Кайн втратив контроль над сенатськими домами. Частково. Не повністю.

Міра видихнула.

— Частково — це вже розкіш.

Рая глянула на неї.

— Куди тепер, герцогине?

— До Селени Кайр.

Нікол насупився.

— Ми не знаємо, де вона.

Еліра підняла очі від екрана.

— Уже знаємо. Тарсіс-12. Промислова колонія. Нижній житловий сектор. Вона працює інженеркою на лінії атмосферних фільтрів.

Рая усміхнулася.

— Імперія шукала спадкоємицю в палацах, а вона лагодить фільтри.

— Символічно, — сказала Міра.

— Ні, — відповіла Еліра. — Практично. На відміну від трону, фільтри хоча б дають людям повітря.

На кілька секунд у каюті стало тихо.

Потім Рая розвернула корабель.

— Тарсіс-12 так Тарсіс-12. Хто хоче врятувати ще одну людину, яка точно не просила народитися проблемою?

Нікол підняв руку наполовину.

— У нас є вибір?

— Завжди є вибір, — сказала Рая. — Просто погані варіанти зазвичай приходять першими й займають кращі місця.

Міра сіла в крісло поруч із нею.

— Летіть, капітанко.

— Ви мене щойно підвищили?

— Тимчасово.

— Обережно. Я можу звикнути.

— Я теж.

Їхні погляди зустрілися. На мить між ними знову промайнуло те саме небезпечне тепло, яке не потребувало слів і дуже погано поєднувалося з погонями, архівами й падінням імперії. Але саме тому воно було майже доречним. Коли цивілізація сиплеться, люди раптом згадують, що вони мають не тільки політичні позиції, а й шкіру, подих, руки й бажання не померти на самоті серед документів.

— Після Тарсіса, — сказала Міра тихо, — ви покажете мені, де тут нормальна кава.

Рая посміхнулася.

— На цьому кораблі нормальна кава — це міф.

— Тоді покажете міф.

Корабель пішов у стрибок.

Зала Семи Орбіт після балу виглядала так, ніби світська еліта імперії нарешті зустріла власну метафору й програла.

Люстри розбиті. Дзеркальна підлога подряпана. Портрет Даміана IX висів криво, ніби покійний імператор не хотів дивитися на те, що сталося з його похороном. Чорні квіти розсипалися по мармуру. На сходах лежала одна золота маска, роздавлена чиїмось чоботом.

Лівія стояла біля відкритого балкона. Вітер ворушив її темну сукню. Внизу світилася столиця — жива, розлючена, налякана, прекрасна в своїй небезпечній непокорі. На площах збиралися люди. У верхніх районах спалахували тривожні маяки. На орбіті кораблі флоту рухалися новими лініями: частина до Ровена, частина до Кайна, частина ще робила вигляд, що вивчає ситуацію, хоча всі розуміли: вони чекають, хто першим стане достатньо мертвим.

Адріан підійшов до неї.

— Ти поранена?

— Ні.

— Брешеш?

— Трохи.

Він не став наполягати.

Поруч з’явився Вальд. Тереза перев’язувала йому руку, а він робив вигляд, що не боляче. Виходило погано, але достойно.

— Бал офіційно завершено? — спитав Адріан.

Вальд глянув на руїни.

— За всіма протоколами — ні. Для завершення балу потрібне слово старшого церемоніймейстера.

— Де він?

Тереза показала на дальній кут, де старший церемоніймейстер непритомнів у вазі з траурними ліліями.

Вальд зітхнув.

— Отже, формально бал триває.

Лівія подивилася на залу, де ще кілька сенаторів сперечалися, хто кого зрадив першим, а двоє офіцерів намагалися зняти з колони тіло дрона, застрягле в декоративному вінку.

— Тоді це найчесніший бал імперії, — сказала вона.

Адріан дивився на місто.

— Кайн повернеться.

— Так.

— Сенат нас не любить.

— Ніколи й не любив. Просто раніше краще приховував.

— Флот розколотий.

— Так.

— Селена Кайр може не захотіти мати з нами нічого спільного.

— Якщо вона розумна, саме так і зробить.

Він тихо засміявся.

— Ти чудово вмієш надихати.

— Я не надихаю. Я зменшую кількість ілюзій до переносного рівня.

До них підійшла Еліана Грейн. Вона була без маски, з подряпиною на щоці й келихом у руці. Дивовижно, але келих вона зберегла навіть під час втечі від легіонів.

— Ваші високості, — сказала вона. — Дім Грейн тимчасово не підтримує Кайна.

Адріан підняв брову.

— Тимчасово?

— Я сенаторка, хлопчику. У нас навіть смерть тимчасова, якщо активи правильно оформлені.

Лівія спитала:

— Чого ви хочете?

— Не генерала на троні. Не вас без перевірки. Не божевільну громадянську війну, в якій мої харчові колонії стануть полем бою.

— Тобто стабільності?

Еліана усміхнулася.

— Ні. Прибуткової нестабільності.

— Чесно, — сказав Вальд. — Неприємно, але освіжаюче.

Еліана глянула на нього.

— А ви, міністре, сьогодні всіх здивували. Виявляється, під шарами відмовок було щось схоже на хребет.

— Не перебільшуйте. Це, можливо, просто старий біль у спині.

Вона зробила ковток.

— Селена Кайр. Якщо вона справді третя спадкова лінія, Кайн шукатиме її. Сенат теж.

— І ви? — спитала Лівія.

— Звісно. Але я принаймні чесно кажу це вам в обличчя.

Адріан подивився на неї холодно.

— Якщо ви спробуєте використати її…

— Усі спробують використати її, принце. Питання в тому, хто запропонує їй найменш огидну клітку.

Лівія відповіла:

— А якщо вона не захоче клітки?

Еліана подивилася на столицю.

— Тоді, можливо, імперія вперше зустріне спадкоємицю, яка справді підходить для нового часу.

Вона пішла.

Адріан мовчав.

Лівія знала, що він думає. Ще кілька днів тому сама думка про іншу спадкоємицю була б для нього приниженням. Тепер вона стала необхідністю. У ньому щось змінювалося. Повільно, болісно, з тріском старої позолоти. Він ще хотів трон. Але вже починав бачити, що трон — не нагорода, а пастка з підлокітниками.

Знизу піднявся гул натовпу.

Не панічний.

Не святковий.

Інший.

На площі люди скандували не ім’я Адріана. Не Лівії. Не Селени.

Вони скандували:

— Архів! Архів! Архів!

Вони хотіли не нового обличчя на старій короні.

Вони хотіли продовження правди.

Вальд слухав і виглядав старшим, ніж зранку.

— Ось тепер, — сказав він, — у нас справді проблема.

— Чому? — спитав Адріан.

— Бо коли люди звикають до правди, відмовки дорожчають і гірше продаються.

Лівія подивилася на місто.

— Добре.

— Принцесо, ви недооцінюєте небезпеку.

— Ні. Я просто вперше бачу небезпеку, яка не працює тільки на палац.

Далеко на орбіті спалахнула нова битва. Один корабель відкрив вогонь по іншому. Зоряна ніч над столицею знову засяяла вибухами, як феєрверк, що забув, що має бути красивим, а не смертельним.

Бал перед крахом завершився.

Крах, здається, тільки входив до зали.