Серіал: Зоряні хроніки

Третій сезон: Веселі похорони імперії
Серія 1: Імперія кашлянула кров’ю

Імперія Авреліїв прокинулася того ранку з урочистим гімном, двадцятьма сімома салютами над столицею і дрібною технічною проблемою: її серце вперше за шістсот років офіційно зупинилося на три секунди.

Звісно, у палацовому бюлетені це назвали «короткочасним символічним затемненням центральної системи». У Міністерстві стабільності сказали, що все під контролем. У Сенаті заявили, що імперія міцна, мов титанова плита. На державних каналах запустили святковий ролик, де діти з різних колоній махали золотими прапорцями й співали про вічність престолу.

А в цей самий момент на двадцять третьому поверсі Головного імперського шпиталю лікарі стояли навколо прозорої капсули з тілом імператора Даміана IX і мовчали так напружено, ніби мовчання мало юридичну силу.

Імператор лежав під білим світлом діагностичних кілець. Його груди ще піднімалися, але кожен подих звучав як стара шлюзова система, яку давно треба було списати, але вона мала титул, герб і власний штат підлабузників. Обличчя його величності було сірим, губи — синюватими, пальці — прозорими, наче влада нарешті висмоктала з нього все людське й залишила тільки політичну оболонку.

На екрані над капсулою миготів напис:

СЕРЦЕВИЙ РИТМ НЕСТАБІЛЬНИЙ.
КРОВООБІГ: КРИТИЧНИЙ.
СТАТУС: ТЕХНІЧНО ЖИВИЙ.

— Приберіть слово «критичний», — сухо сказав міністр останніх відмовок Серафим Вальд, не дивлячись на лікарів. — Воно нервує ринки.

— Ваша світлосте, це медичний протокол, — відповів головний лікар.

— Імператорський організм не має права підпорядковуватися звичайному медичному протоколу. Він підпорядковується державній доцільності.

Лікар подивився на нього так, як дивляться на людину, яка наказує зорі не вибухати, бо завтра прийом послів.

— Державна доцільність не покращує насичення крові киснем.

— Ви просто не вмієте нею користуватися, — відповів Вальд.

Біля дальньої стіни стояла принцеса Лівія Аврелія, друга донька імператора, офіційно — «зоряна троянда династії», неофіційно — єдина людина у палаці, яка ще не продала душу за посаду, бо, за чутками, душі в палаці давно оподатковувалися. На ній була темна сукня з рідкого шовку, яка виблискувала синім відтінком, ніби нічний космос вирішив бути пристойним лише частково. Вона тримала руки схрещеними на грудях і дивилася на батька без сліз.

Сльози в Авреліїв вважалися приватною слабкістю. Їх дозволяли лише на офіційних портретах мучеників, та й то після затвердження композиції.

— Він помирає? — тихо спитала Лівія.

Ніхто не відповів одразу.

У палаці відповідь «так» завжди спочатку проходила через юристів, цензорів, астрологів, службу безпеки й департамент церемоніального оптимізму.

— Його величність переживає період біологічної невизначеності, — сказав Вальд.

— Тобто помирає.

— Принцесо, формулювання важливі.

— Ні, Серафиме. Важливі серце, легені, кров і факт, що половина імперії чекає, коли йому нарешті стане достатньо погано, щоб почати різати іншу половину.

Міністр посміхнувся тонко, без радості.

— Ви завжди мали талант до поезії.

— А ви — до похоронної бухгалтерії.

У капсулі імператор раптом сіпнувся. Його пальці стисли край білої тканини, горло хрипнуло, і з куточка рота потекла темна крапля крові. Вона була майже чорна під стерильним світлом.

Усі застигли.

Імперія, яка століттями ковтала планети, колонії, повстання, конституції, договори й людську гідність, тепер кашлянула кров’ю через рот старого чоловіка.

І це було непристойно чесно.

— Запис знищити, — швидко сказав Вальд.

— Тут немає запису, — відповів лікар.

— Є завжди.

За склом медичного крила, на горизонті планети Аврелія-Прайм, сходило штучне сонце. Його запускали щодня о шостій нуль-нуль, бо справжнє світило системи давно закрили енергетичними щитами, щоб столиця мала «контрольований світанок». Імперія навіть ранок перетворила на адміністративну процедуру.

Над містом піднімалися золоті шпилі палацу, сенатські куполи, храми Єдиного Порядку, башти банків і гігантські голограми імператорського обличчя. На нижніх рівнях столиці в цей самий час прокидалися люди, які не мали золотих шпилів, контрольованих світанків і права голосу, зате мали борги, податки на повітря, три робочі зміни й прекрасну перспективу померти за імперію, яку вони бачили тільки на плакатах.

На центральній площі вже готувалися до Дня Вічної Єдності — щорічного свята, під час якого імперія нагадувала підданим, що вони щасливі, навіть якщо не відчувають цього через брак патріотичної дисципліни.

Роботи розвішували прапори. Дрони розпилювали аромат дорогих квітів, щоб площа не пахла каналізацією нижніх секторів. Хори дітей репетирували гімн. Солдати Імперської гвардії стояли рівними рядами в чорній броні з золотими шоломами, схожі на дорогі труни з ногами.

А під землею, у тунелях старого метро, хтось уже малював на стіні червоною фарбою:

ІМПЕРІЯ НЕ ВІЧНА. ВОНА ПРОСТО ДОВГО ВМИРАЛА.

Першим цей напис побачив двірник-андроїд серії Н-41. Він просканував гасло, три секунди думав, чи вважати його сміттям, потім акуратно об’їхав і прибрав тільки пил поруч. Навіть дешеві прибиральні машини іноді мали смак.

Флагман «Серафічна Воля» висів на орбіті столиці, як залізний бог, який занадто давно повірив у власну рекламу. Його корпус завдовжки сімнадцять кілометрів сяяв чорним металом, вздовж бортів горіли золоті емблеми Авреліїв, а головні гармати були спрямовані в порожнечу з такою впевненістю, наче вакуум уже визнав себе винним.

На командному містку адмірал Кассіан Ровен слухав палацовий канал і не моргав.

Офіційне повідомлення повторювали кожні десять хвилин:

— Його імператорська величність Даміан IX перебуває в стані глибокої медитативної регенерації. Династія сильна. Престол непорушний. Флот відданий. Народ єдиний.

Кассіан вимкнув звук.

— «Медитативна регенерація», — сказав він. — Колись брехали коротше.

Його перша офіцерка, коммандер Іра Сен, стояла поруч із тактичною панеллю. Її форма сиділа ідеально, як і належало офіцеру, який навчився не дихати зайвий раз у присутності імперської символіки. Вона мала темні очі, коротке волосся й обличчя людини, яка давно зрозуміла: у флоті виживають не найхоробріші, а ті, хто правильно обирає момент, коли перестати бути хоробрим.

— Розвідка підтвердила? — спитав адмірал.

Іра торкнулася екрана. Над столом з’явилася голограма палацу, медичного крила і закритої зони навколо нього.

— Сигнали з імператорського біомонітора нестабільні. Три зупинки серця за останні дві години. Дві реанімації. Одна внутрішня кровотеча. Палац блокує усі зовнішні канали. Але блокують погано. Мабуть, міністри теж нервують, а коли бюрократ нервує, він натискає не ті кнопки.

Кассіан тихо засміявся.

— Найкращий союзник революції — погано навчений чиновник.

— Ви щойно сказали слово «революція» на імперському флагмані.

— Я сказав його тихо.

— Мікрофони не мають почуття гумору.

— В імперії взагалі мало хто має почуття гумору. Саме тому вона й приречена.

Іра глянула на нього з тим обережним виразом, який у флоті називали «я ще не вирішила, чи ви геній, чи вже самогубець».

Адмірал Кассіан Ровен був героєм трьох прикордонних кампаній, двох придушень повстань і однієї катастрофічно невдалої мирної конференції, після якої обидві сторони попросили повернути війну, бо вона хоча б була чеснішою. Він носив срібні скроні, довгий шрам від брови до вилиці й репутацію людини, яка виконувала накази рівно до того моменту, поки накази не ставали занадто дурними навіть для імперії.

Останніми роками цей момент наставав усе частіше.

— Передайте ескадрам, — сказав Кассіан, — перейти в режим очікування. Без демонстрації. Без зайвого руху. І нехай капітани тримають особисті канали відкритими.

— Це може виглядати як підготовка до заколоту.

— Усе в імперії може виглядати як заколот, якщо дивитися достатньо переляканими очима.

— А якщо це справді заколот?

Кассіан повернувся до неї.

— Тоді, коммандере, бажано, щоб ми виглядали організовано.

На тактичній мапі навколо столиці світилися символи флотилій. Перша гвардійська, Третя церемоніальна, Сьома каральна, Дванадцята резервна, яка резервною була тільки в документах, бо на практиці її кораблі латали так довго, що вони вже вважали ремонт формою існування.

Імперський флот був найбільшим у відомих секторах. У нього були тисячі кораблів, мільйони солдатів, сотні адміралів і рівно нуль спільної думки щодо того, кому присягати, коли старий імператор нарешті стане частиною історичного інтер’єру.

Принцу Адріану? Старшому сину, красеню, дуелянту, офіційному спадкоємцю і неофіційному доказу, що харизма не замінює мозок, але дозволяє довго це приховувати?

Принцесі Лівії? Холодній, розумній, небезпечній, занадто прямій для двору й занадто людяній для династії?

Сенату? Старому клубу багатих павуків, які ще з часів першої колонізації навчилися плести закони так, щоб у них гинули тільки інші?

Чи, можливо, генералу Варду Кайну, командувачу внутрішніх легіонів, який уже три місяці говорив про порядок з таким блиском в очах, ніби під словом «порядок» мав на увазі масові поховання з однаковими табличками?

Кассіан дивився на мапу й розумів: імперія не тріщить.

Вона розшаровується, мов стара броня після плазмового удару.

І кожен уламок думає, що він — справжній трон.

У палаці Авреліїв день почався з запаху квітів, озону й брехні.

У Великій дзеркальній залі вже збиралися сенатори, дипломати, генерали, придворні, коханки з титулами, коханці без титулів, банкіри, священики, інформаційні радники й ті люди, професію яких ніхто не знав, але всі розуміли: без них випадково зникають архіви, свідки й незручні родичі.

Зала була величезною. Її купол підтримували дванадцять колон з білого каменю, привезеного з планети, яку давно виснажили до пилу. Уздовж стін висіли дзеркала, кожне з яких показувало не справжнє відображення, а «політично бажаний образ». Старі сенатори в них здавалися молодшими, генерали — вищими, священики — святішими, а імперія — живішою.

Найбрехливішою річчю у палаці були не люди. Дзеркала просто чесно виконували замовлення.

Принц Адріан увійшов у залу під тихий шепіт. Він був бездоганно красивий: золотаве волосся, чистий профіль, сині очі, біла церемоніальна форма, меч при боці, усмішка чоловіка, якого з дитинства вчили, що всесвіт — це сцена, а він — причина освітлення. За ним ішли радники, охоронці й дві придворні дами, які дивилися на нього з таким захопленням, ніби він особисто винайшов гравітацію і тепер міг її вимикати у приватних покоях.

Адріан зупинився біля центрального вікна. За склом висіло небо столиці, забите дронами, святковими платформами й військовими патрулями.

— Скільки людей на площі? — спитав він.

— Близько восьми мільйонів у центральному секторі, ваша високосте, — відповів радник. — Ще двадцять два мільйони дивляться трансляцію в столиці. По імперії — орієнтовно дев’яносто сім мільярдів підключень.

— Гарна сцена.

— Ваша промова готова.

Адріан взяв планшет, переглянув перші рядки й скривився.

— «У цей день єдності ми дивимося в майбутнє з вірою…» Хто це писав?

— Департамент риторичної спадковості.

— Звільнити.

— Усіх?

— Почніть із тих, хто вживає слово «єдність» частіше, ніж ми маємо гармати.

Радник зблід, зробив нотатку й подумки, ймовірно, почав шукати собі місце на кораблі подалі від столиці.

До Адріана підійшла герцогиня Міра Сальвейн, найвідоміша дипломатка імперії, жінка з усмішкою, яка могла підписати мир, розірвати договір і запросити ворога на вечерю так, щоб він подякував за власне приниження. Її сукня була кольору темного вина, спина відкрита рівно настільки, щоб палац згадав про мораль, але не наважився протестувати. На шиї блищала тонка золота прикраса у формі змії, що кусала власний хвіст.

— Ваше сяйво, — сказала вона, легко схиливши голову.

— Міро. Ви прийшли переконати мене бути розумним?

— Ні. Я дипломатка, не некромантка.

Адріан засміявся. Навколо кілька людей теж засміялися, хоча не всі зрозуміли, чи їм дозволено.

— Ви завжди жорстока.

— Жорстокість — це коли кажуть правду без красивого келиха. Я завжди подаю її з вином.

Вона взяла з підноса два келихи, один простягнула принцу. Її пальці торкнулися його руки на мить довше, ніж вимагав етикет. Адріан помітив. Звісно, помітив. Він помічав усе, що стосувалося бажання, захоплення чи потенційної зради. З першим і другим він працював легко. З третім — зазвичай запізнювався.

— Кажуть, батько погано почувається, — сказала Міра.

— Батько почувається імператором. Це хронічна хвороба.

— Хронічні хвороби іноді закінчуються.

— Ви знаєте щось, чого не знаю я?

— У цьому палаці, ваше сяйво, усі знають щось, чого не знають інші. Саме тому він ще стоїть і саме тому впаде.

Адріан дивився на неї, усмішка повільно зникала.

— Ви думаєте, сьогодні?

— Я думаю, сьогодні всі, хто давно чекав, перестануть удавати, що не чекають.

У залі біля сенаторського кола вже зібралися представники старих домів. Вони говорили тихо, але їхні очі рухалися, як холодні зонди. Дім Орвісів контролював паливні коридори. Дім Грейн — харчові колонії. Дім Сальвейн — дипломатичні шлюзи. Дім Кайн — внутрішню безпеку. Дім Ровен мав флотську підтримку, хоч і робив вигляд, що просто любить кораблі.

Кожен дім сьогодні прийшов на свято єдності з власною маленькою громадянською війною в кишені.

— Вам треба вийти до народу першим, — сказала Міра. — До офіційного повідомлення. Показати силу. Спадковість. Красу. У вас із красою завжди було краще, ніж з рештою державного управління.

— Ви лестите.

— Я економлю час.

— А Лівія?

— Ваша сестра не вийде грати в театр, якщо за кулісами лежить труп.

— Батько ще живий.

— Палац завжди використовує це слово оптимістично.

Адріан допив вино.

— Ви будете поруч?

Міра підняла брову.

— Політично чи фізично?

— Обидва варіанти мають свої переваги.

— Політично — поки це вигідно імперії. Фізично — поки це не заважає моєму виживанню.

— Ваша чесність збуджує.

— Ваша необережність теж, але я намагаюся боротися з шкідливими звичками.

Він усміхнувся знову, але вже не так легко.

Десь далеко, у глибині палацу, пролунала сирена. Коротка. Один сигнал. Потім тиша.

Усі в залі завмерли на пів секунди.

Пів секунди — це дуже багато для імперського двору. За цей час можна змінити союзника, переписати заповіт, отруїти келих або зрозуміти, що ти стоїш не біля того спадкоємця.

Потім оркестр заграв голосніше.

Коли імперія боїться, вона додає музики.

Принцеса Лівія йшла коридором медичного крила, а за нею поспішали двоє охоронців, лікар, міністр Вальд і невидима армія палацових камер, які, звичайно, офіційно були вимкнені.

— Ви не маєте права йти до комунікаційного центру, — казав Вальд.

— Я маю імперську кров.

— Саме тому вам треба чекати.

— Кров сьогодні поводиться не надто переконливо.

Лівія не зупинилася. Її каблуки били по мармуровій підлозі чітко, сухо, майже військово. Вона народилася серед шовку, золота й церемоній, але ходила так, ніби весь палац був ворожим кораблем, який вона збиралася захопити голими руками і з огидою.

Біля дверей комунікаційного центру стояли гвардійці. Побачивши принцесу, вони випросталися.

— Відчинити, — сказала вона.

Капітан гвардії зблід.

— Наказ міністра Вальда: доступ обмежено.

Лівія підійшла ближче. Її обличчя залишалося спокійним.

— Капітане, ви присягали міністру Вальду?

— Ні, ваша високосте.

— Ви присягали мені?

— Ні, ваша високосте.

— Ви присягали престолу.

— Так.

— Престол у цей момент хрипить у капсулі й не може самостійно сформулювати побажання. Тому я допоможу. Відчинити.

Капітан глянув на Вальда. Той мовчав, але його очі обіцяли службове самогубство.

Капітан глянув на Лівію. Її очі обіцяли щось значно гірше: пам’ять.

Двері відчинилися.

Комунікаційний центр був круглою залою, в якій сотні операторів керували інформаційними потоками всієї імперії. Тут народжувалися офіційні новини, тут помирали незручні факти, тут реальність проходила стилістичне редагування перед тим, як потрапити до громадян.

На центральному екрані миготіла готова заява:

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ПРОДОВЖУЄ КЕРУВАТИ ІМПЕРІЄЮ У РЕЖИМІ ГЛИБОКОЇ РЕГЕНЕРАЦІЇ. УСІ ЧУТКИ ПРО КРИЗУ Є ДИВЕРСІЄЮ ВОРОГІВ ПОРЯДКУ.

Лівія прочитала текст і повільно видихнула.

— Хто писав?

Один із редакторів підняв руку так обережно, ніби просив не стратити його до обіду.

— Я, ваша високосте.

— Ви одружені?

— Так.

— Діти є?

— Двоє.

— Тоді я вас не страчу. Але текст жахливий.

Редактор мало не заплакав від полегшення.

— Ваша високосте, — втрутився Вальд, — інформаційна стабільність зараз важливіша за фактичну точність.

— Саме через такі речення імперія й заслужила смерть.

Вона підійшла до центральної консолі. Оператори дивилися на неї, на міністра, знову на неї. Усі чекали, хто першим стане історичним винним.

— Підготуйте відкритий канал до столиці, флоту й сенату, — сказала Лівія.

— Ви не можете робити заяву без рішення регентської ради, — прошипів Вальд.

— Регентська рада ще не сформована.

— Саме тому!

— Ні. Саме тому я й говорю.

Вальд наблизився до неї, понизив голос.

— Принцесо, ви розумна. Не поводьтеся шляхетно в кімнаті, де всі давно навчилися виживати. Ваш брат готується виступити. Сенат уже домовляється. Генерал Кайн стягує легіони до столиці. Якщо ви зараз скажете правду, ви не врятуєте імперію. Ви просто дасте всім стартовий постріл.

Лівія подивилася на нього.

— Серафиме, стартовий постріл уже був. Ми просто довго аплодували, щоб не чути.

— Ви хочете громадянської війни?

— Я хочу, щоб люди хоча б раз почули не відредаговану смерть.

— Люди не витримують правди.

— Дивно. Брехню вони витримували століттями.

Вона повернулася до операторів.

— Канал.

Оператор натиснув клавіші.

На площі столиці голограми імператора раптом згасли. Мільйони людей підняли голови. Хори замовкли. Дрони зависли. Солдати напружилися.

Над містом, над усіма екранами, на фасадах башт, у кабінах транспортів, у каютах кораблів, у барах нижніх секторів, у лікарнях колоній і на палацових дзеркалах з’явилося обличчя принцеси Лівії.

Вона не була усміхнена.

Це вже лякало.

Імперія завжди усміхалася, коли збиралася когось обдурити.

— Громадяни Аврелійської імперії, — сказала вона. — Його величність імператор Даміан IX перебуває в критичному стані. Палац приховував це від вас протягом останніх годин. Флот приведено в режим очікування. Сенат збирається на надзвичайне засідання. Я не скажу вам, що все під контролем, бо це було б образою навіть для наших офіційних новин. Я скажу інше: імперія переживає найбільшу кризу за останні століття. І якщо ми зараз почнемо брехати голосніше, ніж руйнуються наші стіни, то поховаємо не тільки трон, а й усіх, хто стоїть поруч.

У центрі столиці запала тиша.

На флагмані «Серафічна Воля» адмірал Кассіан підняв голову.

У Великій дзеркальній залі принц Адріан стиснув келих так, що скло тріснуло.

У бункері внутрішніх легіонів генерал Вард Кайн посміхнувся.

А на нижніх рівнях столиці, у вологому барі «П’яний метеор», старий механік підняв чарку й сказав:

— Ну нарешті. Ця сімейка навчилася кашляти без фанфар.

Промова Лівії тривала ще дві хвилини. Вона закликала флот не діяти без підтверджених наказів, сенат — зібратися відкрито, гвардію — охороняти цивільних, а громадян — зберігати спокій настільки, наскільки це взагалі можливо, коли держава, що вчора вимагала поклоніння, сьогодні звучить як хворий старий у стерильній капсулі.

Потім канал урвався.

Вальд натиснув аварійне відключення.

— Ви щойно вчинили державну зраду, — сказав він.

Лівія обернулася.

— Ні. Я просто вперше за довгий час дала державі подивитися в дзеркало без фільтра.

— Ви зруйнували спадковий порядок.

— Серафиме, порядок, який руйнується від правди, був декорацією.

Міністр мовчав кілька секунд.

— Ваш брат цього не пробачить.

— Мій брат не пробачає навіть погано поставленого світла на власному портреті. Це не критерій.

Двері центру відчинилися. Усередину зайшли гвардійці в чорній броні. Їх було дванадцять. Занадто багато для супроводу. Занадто мало для війни. Саме стільки, скільки треба для арешту, якщо арешт ще соромиться назвати себе арештом.

Капітан зробив крок уперед.

— Ваша високосте, за наказом принца Адріана ви маєте пройти до приватних покоїв до завершення засідання ради.

Лівія подивилася на нього, потім на Вальда.

— Приватні покої. Як мило. У нас тепер темниці з кращими шторами?

Капітан мовчав.

Лівія усміхнулася вперше за день. Усмішка була холодна, тонка й небезпечна.

— Передайте брату: якщо він хоче замкнути мене, хай прийде сам. Я завжди цінувала чоловіків, які мають сміливість особисто робити дурниці.

Генерал Вард Кайн сидів у підземному командному центрі внутрішніх легіонів і дивився на карту столиці. У червоному світлі моніторів його обличчя здавалося вирізаним із темного каменю. Він був високий, худий, з коротким сивим волоссям і руками людини, яка звикла підписувати накази про смерть акуратним почерком.

На столі перед ним лежав чорний шолом легіонера. Поруч — склянка води. Генерал не пив вина. Вино розслабляло. Він вважав розслаблення привілеєм переможених.

— Принцеса зробила заяву, — сказав полковник Харн.

— Чув.

— Принц Адріан наказав ізолювати її.

— Очікувано.

— Сенатори вимагають гарантій безпеки.

— Сенатори завжди вимагають гарантій, коли розуміють, що їхні гроші не куленепробивні.

Кайн збільшив карту. Червоні точки легіонів горіли біля ключових вузлів: станцій зв’язку, урядових мостів, енергетичних башт, портів, складів зброї.

— Чи вводимо війська на площу? — спитав полковник.

— Поки ні.

— Натовп може вийти з-під контролю.

— Натовп уже під контролем. Він просто ще не знає, під чиїм.

Кайн торкнувся екрана. На мапі з’явився палац.

— Палац не головна ціль.

Полковник насупився.

— Не головна?

— Палац — символ. Символи важливі для дітей, поетів і мертвих імператорів. Реальна влада сьогодні в комунікаціях, флотських каналах і продовольчих шлюзах.

— Ви хочете взяти столицю без атаки на палац?

Кайн усміхнувся.

— Я хочу, щоб палац сам попросив нас увійти.

На екрані з’явилося обличчя принца Адріана. Канал був закритий, прямий, терміновий.

— Генерале, — сказав принц. — Ви бачили заяву моєї сестри.

— Уся імперія бачила.

— Вона спровокувала паніку.

— Ваша високосте, паніка була в кімнаті задовго до того, як принцеса ввімкнула світло.

Адріан стиснув щелепу.

— Мені потрібна ваша підтримка.

— Звісно.

— Я скликаю регентську раду. До офіційного переходу влади необхідно забезпечити порядок.

— Порядок — моя спеціальність.

— Лівію треба ізолювати. Сенат — переконати. Флот — привести до присяги.

— У вас великий список бажань.

— У вас велика армія.

— Армія, ваше сяйво, любить ясність. Кому вона має служити?

Адріан нахилився ближче до камери. Його краса на екрані виглядала майже агресивно.

— Законному спадкоємцю.

— Імператор ще живий.

— Формально.

— Формальності — це те, на чому тримається імперія, коли мораль давно здохла.

Принц примружився.

— Ви торгуєтесь.

— Я уточнюю історичний момент.

— Чого ви хочете?

Кайн відповів не одразу. Він дозволив паузі стати важкою.

— Надзвичайні повноваження для внутрішніх легіонів. Контроль над столичним сектором. Право затримувати осіб, що загрожують стабільності. Тимчасовий доступ до флотських командних каналів.

Адріан засміявся коротко й зло.

— Тимчасовий доступ до флоту? Ви хочете стати імператором у броні?

— Ні. Я не люблю незручні крісла. Я хочу, щоб держава пережила вашу родинну драму.

— Обережніше, генерале.

— З обережності імперії вже зробили труну з подушками.

Принц дивився на нього кілька секунд.

— Добре. Ви отримаєте повноваження. Але флотські канали — тільки після присяги адміралів мені.

— Як скажете, ваше сяйво.

Канал згас.

Полковник Харн видихнув.

— Ви йому служитимете?

Кайн узяв склянку води, нарешті зробив ковток.

— Я служитиму порядку.

— А якщо порядок і принц розійдуться?

Генерал поставив склянку.

— Тоді принц буде змушений проявити державну гнучкість.

— Це означає?

— Померти корисно.

Полковник не засміявся. У внутрішніх легіонах жарти генерала Кайна зазвичай ставали наказами.

У нижніх секторах столиці імперська криза виглядала не як велика політика, а як перебої з транспортом, заблоковані рахунки, завищені ціни на воду і чотири патрулі там, де вчора було два.

Сектор Сімнадцять, відомий як Стара Паща, висів під основною платформою міста. Там сонце бачили тільки через рекламні екрани, повітря пахло металом, потом і дешевою їжею, а люди давно навчилися розрізняти типи державної катастрофи за швидкістю, з якою дорожчав алкоголь.

У барі «П’яний метеор» було людно. На екрані над стійкою крутили повтор заяви принцеси Лівії. Хтось свистів. Хтось молився. Хтось робив ставки, скільки годин вона проживе після такого виступу.

За дальнім столиком сиділа Рая Морн, контрабандистка, колишня пілотка імперської логістики й жінка, яка знала більше секретних маршрутів, ніж палац мав офіційних коханок. Вона була в темній куртці з потрісканої шкіри, на шиї — тонкий металевий ланцюжок, у руці — склянка з напоєм, який міг бути віскі, паливною присадкою або компромісом між ними.

Навпроти неї сидів чоловік із гладко поголеним обличчям і надто чистими руками для Сімнадцятого сектору.

— Ти запізнився, — сказала Рая.

— На чотири хвилини.

— У моїй професії за чотири хвилини можна народитися, зрадити, загинути й отримати рахунок за стоянку.

Чоловік усміхнувся.

— Ти не змінилася.

— Це неправда. Я стала дорожча.

Його звали Нікол Орвіс. Офіційно — молодший представник одного з найстаріших сенаторських домів. Неофіційно — людина, яка купувала інформацію так обережно, ніби кожна таємниця могла вкусити. Колись вони з Раєю мали спільний рейс, спільну ніч на холодному супутнику й спільне рішення більше ніколи не довіряти одне одному, що, за мірками галактики, майже вважалося романтикою.

— Мені потрібен вихід зі столиці, — сказав Нікол.

Рая підняла брову.

— Уже? Імперія тільки кашлянула, а ти вже пакуєш родинне срібло?

— Срібло лишається. Я везу дещо важливіше.

— Совість?

— Архів.

Рая повільно поставила склянку.

— Я ненавиджу це слово. Після нього завжди або стріляють, або не платять.

Нікол дістав маленький чорний накопичувач і поклав на стіл. Він був без маркування, але навколо нього одразу ніби згустилася тиша.

— Це копія внутрішніх протоколів дому Орвісів. Паливні змови. Таємні платежі флоту. Приватні домовленості з генералом Кайном. І список сенаторів, які сьогодні вночі підтримають військовий режим.

Рая дивилася на накопичувач.

— Ти приніс мені самогубство в кишеньковому форматі.

— Я приніс тобі шанс заробити.

— Ні, заробити — це перевезти контрабандні спеції, фальшиві паспорти або чийсь соромний бюст. Це — запросити смерть на побачення і ще оплатити їй вечерю.

Нікол нахилився ближче.

— Якщо Кайн отримає владу, нижні сектори перетворять на військові казарми. Колонії — на табори праці. Флот — на каральний інструмент. Сенат думає, що використає його проти Адріана й Лівії. Насправді він використає всіх.

— І ти, такий раптово моральний, вирішив цьому завадити?

— Я вирішив не жити в державі, де генерал Кайн контролює моє дихання.

— О, нарешті чесність. Я вже злякалася, що ти став хорошим.

Вони дивилися одне на одного. Між ними було кілька років, два невдалі поцілунки, один зірваний контракт і та особлива напруга, яка виникає між людьми, що давно могли б убити одне одного, але досі чомусь обирають флірт як дешевшу форму насильства.

— Мені потрібен корабель, — сказав Нікол.

— Усі порти заблокують.

— Тому я прийшов до тебе.

— Мій корабель не літає.

— Брехня.

— Мій корабель офіційно не літає.

— Оце вже ближче.

Рая взяла накопичувач, покрутила між пальцями.

— Куди?

— До незалежного архіву на Станції Гелія. Якщо дані опублікують, Кайн не зможе взяти владу тихо.

— Тобто він візьме її голосно, з оркестром і трупами.

— Але йому буде складніше.

— Я завжди мріяла померти, ускладнюючи життя чоловіку в уніформі.

Нікол усміхнувся.

— Ти погоджуєшся?

— Я назвала ціну?

— Ні.

— Отже, я ще не погоджуюся. Я просто дозволяю тобі жити достатньо довго, щоб почути суму.

У цей момент двері бару відчинилися. Усередину зайшли четверо легіонерів у чорній броні. Розмови стихли. Навіть музика, здавалося, вирішила не ризикувати.

Один легіонер підняв сканер.

— Увага. Проводиться перевірка на наявність антидержавних матеріалів.

Рая зітхнула.

— Бачиш, Ніколе? Ти запізнився не на чотири хвилини. Ти запізнився на цілу диктатуру.

На площі Вічної Єдності натовп уже не був святковим. Він був густим, нервовим, живим. Мільйони людей стояли під золотими прапорами й чекали пояснень. Коли держава шістсот років каже, що вона безсмертна, новина про її можливу смерть викликає не тільки страх. Вона викликає цікавість. А цікавість — перший ворог імперії після правди.

На головній платформі з’явився принц Адріан.

Голограми збільшили його образ у тисячі разів. Він стояв у білому, сяючий, прекрасний, майже нереальний. Поряд із ним майорів прапор Авреліїв: золотий орел на чорному тлі, кігті стискають зорю. Символ був старий, гордий і трохи смішний, якщо знати, скільки реальних зірок імперія втратила через корупцію в навігаційному департаменті.

Адріан підняв руку.

Натовп стих.

— Громадяни імперії, — почав він. — Сьогодні наша держава переживає складний, але контрольований момент.

У нижніх рядах хтось голосно крикнув:

— Він сказав «контрольований»! Значить, уже горить!

Люди навколо нервово засміялися.

Адріан зробив вигляд, що не почув.

— Мій батько, ваш імператор, бореться за життя з мужністю, гідною його імені. Династія Авреліїв не похитнеться. Престол не впаде. Флот не зрадить. Сенат не розколеться. Народ не піддасться паніці.

Щоразу, коли він казав «не», площа ставала менш упевненою.

— Моя сестра, принцеса Лівія, зробила емоційну заяву, продиктовану турботою, але не державним розумінням ситуації.

У натовпі загуло.

— Вона сказала правду! — крикнула якась жінка.

— Правда без порядку — це зброя ворога, — відповів Адріан, і його голос посилили динаміки.

— А порядок без правди? — крикнув чоловік із нижнього сектору.

Принц на мить зупинився.

Це був поганий знак. Спадкоємців престолу вчили говорити перед натовпом, але не слухати його. Коли натовп раптом ставить запитання, навіть найкращий принц виглядає так, ніби сцена почала говорити у відповідь.

— Порядок, — сказав Адріан повільно, — це те, що дозволяє вам жити.

— Нам? — озвався інший голос. — Чи вам?

Гвардійці напружилися.

На дахах навколо площі активувалися снайперські дрони.

У цей момент над містом пролунав вибух.

Не на площі. Вище.

Усі підняли голови.

На орбіті, у блакитному небі столиці, спалахнула біла зірка. Потім друга. Потім третя. Це не був салют. Салюти не залишали за собою уламків, що падали в атмосферу з вогняними хвостами.

На тактичних каналах флоту почався хаос.

— Невідомий запуск із Третьої церемоніальної ескадри!

— Ціль?

— Неясно!

— Влучання у фрегат «Аврелійський світанок»!

— Це дружній корабель!

— Повторіть!

— Дружній вогонь!

На мостку «Серафічної Волі» адмірал Кассіан уже стояв біля командного столу.

— Хто дав наказ?

— Немає підтвердження, — відповіла Іра. — Канал підписаний кодом регентської безпеки.

— У регентської безпеки немає права запуску.

— Тепер, очевидно, є почуття гумору.

На мапі один імперський фрегат розпадався на уламки. Його реактор ще не вибухнув, але корпус уже тріщав. Рятувальні капсули висипали в простір, як іскри з розбитої печі.

Кассіан стиснув кулаки.

— Передати всім ескадрам: не відкривати вогонь без мого підтвердження.

— Адмірале, наказ із палацу: усі кораблі мають перейти під командування принца Адріана.

— Підтвердження імператора?

— Немає.

— Підтвердження сенату?

— Немає.

— Підтвердження здорового глузду?

Іра глянула на нього.

— В імперських протоколах такого поля немає.

— Звісно. Саме тому ми тут.

На екрані з’явився генерал Кайн.

— Адмірале Ровен, — сказав він. — Столиця під загрозою. Ваші кораблі мають прийняти координацію внутрішніх легіонів до стабілізації ситуації.

Кассіан повільно обернувся до екрана.

— Генерале, флот не підпорядковується наземним легіонам.

— У надзвичайному стані всі структури підпорядковуються командуванню безпеки.

— Хто оголосив надзвичайний стан?

— Обставини.

— Обставини не мають печатки.

— Уламки корабля над столицею достатньо переконливі?

— Особливо якщо їх хтось дуже зручно створив.

Очі Кайна стали холоднішими.

— Ви натякаєте на зраду?

— Ні. Я дивлюся на неї без натяків.

Канал обірвався.

Іра тихо сказала:

— Тепер він вас уб’є.

— Він і до цього хотів. Тепер хоча б матиме зайнятий день.

На площі тим часом почалася паніка. Уламки фрегата входили в атмосферу. Захисні щити столиці активувалися, але не повністю: частина енергетичних вузлів чомусь була вимкнена на профілактику. У День Вічної Єдності. Над столицею. Дуже імперсько.

Перший уламок ударив по зовнішньому куполу торгового району. Спалахнув вогонь. Другий згорів у верхніх шарах атмосфери. Третій, найбільший, летів у напрямку палацу.

На головній платформі Адріан стояв блідий, але ще тримав позу.

— Захист! — кричали радники.

— Ваша високосте, треба евакуюватися!

— Ні, — сказав Адріан. — Камери працюють?

— Що?

— Камери працюють?!

— Так!

Він розвернувся до натовпу, підняв меч і сказав:

— Дивіться! Престол не тікає!

Це було ефектно.

Також це було абсолютно безглуздо, бо уламок не цікавився риторикою.

За кілька секунд над палацом розкрився золотий щит. Уламок ударив у нього, розсипався на вогняний дощ, і небо столиці стало схожим на святковий апокаліпсис. Люди кричали, плакали, сміялися, падали на землю. Дехто знімав усе на особисті камери. Навіть кінець епохи вимагає хорошого ракурсу.

Адріан стояв під вогняним небом, меч у руці, золотий пил на плечах. Камери ловили його профіль. Він виглядав як герой.

І ненавидів сестру за те, що вона була права раніше за нього.

У барі «П’яний метеор» легіонери вже сканували відвідувачів.

Рая сиділа спокійно, поклавши руку на стіл. Накопичувач з архівом зник. Нікол не бачив куди. Це було водночас заспокійливо й тривожно. Рая завжди ховала речі так, що потім навіть сама знаходила їх із легким подивом.

Легіонер підійшов до їхнього столика.

— Документи.

Рая простягнула чип.

— Рая Морн. Вантажна ліцензія, ремонтний статус, два несплачені штрафи й одна офіційна подяка за участь у евакуації Ганімедського порту, яку я отримала помилково, але залишила, бо вона пасувала до куртки.

Легіонер просканував чип.

— Ваш корабель арештований за борги.

— Він не арештований. Він відпочиває під наглядом держави.

— Ви маєте пройти з нами.

— Я часто це чую від чоловіків у формі. Зазвичай вони принаймні купують напій.

Легіонер навів на неї зброю.

— Зараз.

Нікол підняв руки.

— Офіцере, я представник дому Орвісів.

Легіонер перевів сканер на нього. На мить на його шоломі мигнула службова позначка. Потім він сказав:

— Саме вас ми й шукаємо.

Рая повернулася до Нікола.

— Ти навіть арештованим бути вмієш заразно.

Перший постріл зробила не вона.

Постріл пролунав із кухні. Старий бармен, який виглядав так, ніби його ще в дитинстві зібрали з уламків старого двигуна, вистрілив із обрізаного плазмового карабіна. Легіонера відкинуло на стійку. У барі миттєво почався хаос.

Рая перекинула стіл, схопила Нікола за комір і потягла вниз.

— Біжимо!

— А рахунок?

— Імперія помирає, Ніколе! Спробуй хоч раз не бути аристократом!

Вони кинулися до заднього виходу. За спиною кричали, стріляли, ламали меблі й державну монополію на насильство. У вузькому коридорі Рая натиснула приховану кнопку, люк у підлозі відкрився, і вони впали в технічний тунель.

Нікол приземлився невдало, застогнав.

— Я, здається, зламав ребро.

— Якщо ти можеш скаржитися, ребро ще імперське — тримається на пафосі.

Вона підняла його, потягла вперед. Тунель був темний, вологий, забитий кабелями й старими сервісними дронами. Десь угорі лунали вибухи. Столиця здригалася.

— Де накопичувач? — спитав Нікол.

— У безпечному місці.

— Де?

— У мене.

— Де саме у тебе?

Рая озирнулася, усміхнулася.

— Ти справді хочеш обговорити це під час втечі?

Він замовк на секунду.

— Так, питання було необережне.

— Нарешті ми знайшли межу твоєї допитливості.

Вони бігли крізь нутрощі столиці, а над ними імперія вперше за довгий час не знала, кому належить завтрашній день.

У медичному крилі імператор Даміан IX розплющив очі.

Лікарі здригнулися. Монітори пищали. Біомеханічні системи вводили препарати, стабілізатори, нанокров, кисень і, можливо, трохи молитви, хоча офіційна медицина це не визнавала.

Принцеса Лівія стояла біля його капсули. Вона повернулася сюди після того, як гвардійці так і не наважилися силою відвести її до покоїв. Влада іноді тримається не на наказах, а на тому, що люди в коридорах ще пам’ятають, кому соромно дивитися в очі.

Імператор дивився на неї мутним поглядом.

— Лівіє, — прошепотів він.

Вона нахилилася ближче.

— Я тут.

— Ти… сказала їм?

— Так.

Його губи сіпнулися. Можливо, це була усмішка. Можливо, біль.

— Дурна дівчинка.

— Ви завжди мріяли про чесних дітей, але виховували зручних.

— Імперія… не терпить чесності.

— Я помітила.

Він закашлявся. На губах знову з’явилася кров. Лівія взяла серветку й витерла її. Жест був майже ніжний. Майже доньчин. Майже людський. У палаці такі жести виглядали як незаконне вторгнення.

— Адріан? — спитав імператор.

— Готується бути великим.

— Він красивий.

— Це не форма правління.

— Для натовпу… іноді достатньо.

— Натовп сьогодні бачив, як падає корабель.

Імператор заплющив очі.

— Кайн?

— Рухається.

— Завжди рухався.

— Чому ви його не прибрали?

Старий довго мовчав.

— Бо я думав… що він потрібен.

— Усі тирани думають, що їм потрібні чудовиська. Потім чудовиська читають інструкцію до трону.

Імператор хрипко засміявся. Сміх перейшов у кашель.

— Ти говориш… як моя мати.

— Вона була розумною?

— Вона була страшною.

— Дякую.

Даміан IX підняв руку. Лівія взяла її. Пальці батька були холодні.

— У моєму приватному архіві, — прошепотів він, — є файл… «Останній тост».

— Що це?

— Страховка.

— Проти кого?

Імператор подивився на неї.

— Проти всіх нас.

За дверима пролунали кроки. Швидкі. Важкі. Впевнені.

До зали увійшов принц Адріан. На його білому мундирі ще лежав золотий пил від небесного уламка. Він виглядав чудово, розлючено й небезпечно — як мармурова статуя, яка щойно навчилася ображатися.

За ним ішли гвардійці.

— Лівіє, — сказав він. — Відійди від імператора.

— Він наш батько.

— Він імператор.

— У цьому й була проблема.

Адріан подивився на капсулу.

— Батьку.

Імператор повернув голову. Його очі затрималися на сині. У цьому погляді було багато всього: гордість, розчарування, страх, любов, втома і холодне знання, що династії рідко породжують дітей — частіше вони вирощують майбутні претензії.

— Адріане, — прошепотів він.

Принц опустився на одне коліно. Камер у залі офіційно не було, але він усе одно зробив це красиво.

— Я збережу імперію.

Лівія тихо сказала:

— Почалося.

Адріан не глянув на неї.

— Я візьму регентство до вашого одужання.

Імператор дихав важко.

— Ти… хочеш трон.

— Я народився для нього.

— Ніхто не народжується для крісла, хлопчику. Просто деяких дітей достатньо рано саджають на коліна мертвим предкам.

Адріан здригнувся, ніби його вдарили.

Лівія вперше за довгий час побачила в ньому не спадкоємця, не красеня, не суперника, а маленького хлопчика, якого все життя гладили по голові золотими рукавичками і казали: «Одного дня все це буде твоє». Ніхто не уточнював, що «все це» включає страх, кров, борги, змови й ненависть мільярдів.

— Я маю право, — сказав Адріан.

— Маєш, — прошепотів імператор. — Але право — це тільки двері. За ними… сходи вниз.

Сигнали моніторів прискорилися.

Лікар кинувся до панелі.

— Тиск падає!

Імператор стиснув руку Лівії сильніше. Другу руку він простягнув до Адріана. Той узяв її.

На одну мить вони були не династією, не символами, не майбутніми ворогами. Вони були трьома людьми навколо старого тіла, яке більше не могло тримати на собі вагу цілої галактики.

— Не… довіряйте… Кайну, — прошепотів Даміан.

— Ми знаємо, — сказала Лівія.

— Ні, — видихнув імператор. — Не знаєте.

Його очі широко розкрилися.

— Він… уже… має…

Слова обірвалися.

Монітор видав рівний довгий звук.

Лікарі закричали команди. Капсула спалахнула синім світлом. Системи почали реанімацію. Тіло імператора сіпнулося раз, другий.

Адріан стояв нерухомо.

Лівія не відпускала руку батька.

За склом медичного крила над столицею ще падали вогняні уламки фрегата. На площі люди кричали. У флоті адмірали сперечалися. У сенаті старі доми рахували голоси. У нижніх секторах контрабандистка несла архів, який міг підірвати перший день нового режиму. У підземному командному центрі генерал Кайн отримував повідомлення про смерть імператора на тридцять секунд раніше, ніж палац офіційно її підтвердив.

Він прочитав його й сказав:

— Починаємо.

У палаці монітор раптом змінив напис.

СТАТУС: КЛІНІЧНА СМЕРТЬ.
ПРОТОКОЛ СПАДКОВОСТІ АКТИВОВАНО.

Світло в залі стало червоним.

Усі двері медичного крила заблокувалися.

Адріан повільно повернувся до Лівії.

— Що це?

Вона подивилася на екран. Потім на гвардійців. Потім на замкнені двері.

— Схоже, батько залишив нам сімейний подарунок.

З динаміків пролунав голос старого імператора. Не живий. Записаний. Холодний. Урочистий.

— Якщо ви чуєте це повідомлення, значить, я більше не можу брехати особисто. Вітаю, діти. Імперія перейшла до фінальної стадії. Не поспішайте радіти. Трон, за який ви будете битися, заміновано не тільки політично.

У тиші було чути, як хтось із лікарів упустив інструмент.

Голос продовжив:

— Протокол «Останній тост» активовано. Усі спадкоємці, члени регентської ради, командувачі флоту й голови сенатських домів отримають доступ до правди, яку імперія ховала шість століть. Якщо хтось спробує знищити архів, дані буде передано всім колоніям. Якщо хтось спробує захопити владу силою, будуть оприлюднені накази, підписи, записи й імена. Якщо хтось думає, що може поховати мене красиво й правити, як раніше, — мої співчуття. Я теж колись був молодим і дурним.

Адріан зблід.

Лівія майже усміхнулася.

Голос імператора став тихішим:

— Імперія кашлянула кров’ю не сьогодні. Сьогодні ви просто побачили серветку.

Запис обірвався.

За кілька секунд усі екрани палацу, столиці, флоту й сенату одночасно показали один символ: чорну корону, розколоту навпіл.

А потім почали відкриватися файли.

Перший мав назву:

АРХІВ ЦАРСЬКИХ ЗЛОЧИНІВ. ТОМ 1.

Лівія прошепотіла:

— О ні.

Адріан дивився на екран, наче той щойно вдарив його по обличчю рукою мертвого батька.

— Що він зробив?

Десь далеко в залі зв’язку міністр Вальд сидів перед десятками екранів і вперше в житті не мав готової відмовки.

На орбіті адмірал Кассіан Ровен побачив символ чорної корони й тихо сказав:

— Старий мерзотник усе-таки мав почуття гумору.

У нижніх секторах Рая Морн зупинилася в тунелі, коли її кишеньковий комунікатор сам увімкнувся і показав той самий символ. Вона глянула на Нікола.

— Твій архів щойно отримав конкурента.

Нікол, кульгаючи, усміхнувся.

— Чудово. Я завжди мріяв бути зайвим у власній зраді.

У підземному центрі генерал Кайн дивився на чорну корону без жодної емоції. Потім наказав:

— Відрізати палац від зовнішніх каналів. Захопити комунікаційні вузли. Заблокувати сенат. І знайдіть мені принцесу Лівію.

— А принц Адріан? — спитав полковник.

Кайн глянув на карту столиці, де червоні точки легіонів уже рухалися, як кров у хворому тілі імперії.

— Принц нехай поки думає, що він важливий. Це заспокоює красивих людей.

На площі Вічної Єдності натовп побачив перші файли: списки страчених колоній, таємні угоди, накази про зникнення цілих міст, фінансування провокацій, підроблені вибори сенату, заборонені експерименти, приватні рахунки, флотські чистки, підписи живих і мертвих.

Свято єдності перетворилося на колективне читання некролога.

Люди спершу мовчали.

Потім хтось кинув прапор на землю.

Потім ще хтось.

Потім тисячі.

Золото Авреліїв падало в пил, під ноги тим, кому століттями наказували дивитися вгору.

У медичному крилі Лівія відпустила руку мертвого батька й піднялася.

— Треба вийти з палацу, — сказала вона.

Адріан подивився на неї.

— Разом?

— Якщо хочеш вижити — так.

— А якщо хочу трон?

— Тоді спершу виживи. Мертві імператори сьогодні надто балакучі.

Він майже засміявся. Майже.

За дверима забили перші постріли.

Гвардійці розвернули зброю до входу. Лікарі сховалися за капсулою. Світло миготіло. Десь у вентиляції завив аварійний сигнал. Імператор лежав нерухомо, нарешті звільнений від влади, але достатньо підлий, щоб залишити її всім іншим у найгіршому можливому вигляді.

Лівія зняла з пояса охоронця пістолет.

Адріан витяг меч.

Вони стояли поруч, брат і сестра, спадкоємці трону, діти мертвого тирана, майбутні вороги або останні союзники — ще не вирішено. За стінами палацу імперія вже кашляла не просто кров’ю. Вона захлиналася власною історією.

Лівія глянула на Адріана.

— Готовий?

Він посміхнувся тією самою бездоганною усмішкою, яку любили портрети, коханки й державні плакати.

— Я народився готовим.

— Ні, — сказала вона й зняла запобіжник. — Тебе народили красивим. Різницю зараз пояснять постріли.

Двері вибухнули всередину.

І третій сезон почався не з коронації.

Він почався з того, що імперію довелося витягати з власної труни, поки вона ще намагалася командувати похороном.