Серіал: Зоряні хроніки

Третій сезон: Веселі похорони імперії
Серія 2: Принц без трону

У палаці Авреліїв завжди було багато дверей.

Двері для імператора, двері для спадкоємців, двері для сенаторів, двері для коханок із родоводом, двері для коханців без родоводу, але з чудовою спиною, двері для міністрів, двері для катів, двері для архіваріусів, двері для тих, хто ніколи не мав офіційної посади, зате міг зробити так, щоб у потрібний момент людина перестала мати пульс.

Та коли помер імператор Даміан IX і активувався протокол «Останній тост», усі ці двері раптом стали однаковими.

Замкненими.

Медичне крило перейшло в режим ізоляції. На стінах спалахнули червоні аварійні лінії, біле стерильне світло змінилося темним рубіновим мерехтінням, а голос палацового штучного інтелекту, який зазвичай звучав так солодко, ніби його навчали на придворних компліментах, повідомив:

— Увага. Протокол спадкової безпеки активовано. Усі особи імператорської крові мають залишатися в межах контрольованої зони до встановлення легітимного порядку успадкування.

Принц Адріан Аврелій стояв посеред зали з мечем у руці й уперше в житті виглядав так, ніби краса йому заважала.

Його біла церемоніальна форма була вкрита золотим пилом, дрібними скалками, плямами чужої крові й попелом від орбітального фрегата, який ще пів години тому велично носив назву «Аврелійський світанок», а тепер падав на столицю у вигляді дорогого металобрухту. Волосся Адріана залишалося майже ідеальним. Це було непристойно. Навіть катастрофа втомилася намагатися його зіпсувати.

Перед ним, біля капсули з тілом імператора, стояла принцеса Лівія. Вона тримала пістолет, знятий із гвардійця, і дивилася на двері, крізь які щойно намагалися увірватися люди генерала Кайна. Її темна сукня здавалася створеною не для жалоби, а для того, щоб доводити палацу: ніч теж може мати політичну позицію. На оголених плечах блищали тонкі лінії золота, схожі на тріщини в старому ідолі. Вона була спокійна, і саме це найбільше дратувало брата.

— Ти задоволена? — спитав Адріан.

Лівія навіть не повернула голови.

— Ти уточни: смертю батька, архівним апокаліпсисом чи тим, що твою коронацію зіпсував мертвий чоловік із кращим відчуттям драматургії, ніж усі твої радники?

— Він не мав права.

— Бути мертвим?

— Принижувати династію після смерті!

Лівія глянула на нього. У її очах не було ніжності. Але й ненависті не було. Там було щось гірше — ясність.

— Адріане, наша династія принижувала себе шість століть. Батько просто ввімкнув світло.

На екранах медичного крила продовжували відкриватися файли. Вони миготіли один за одним, мов некролог, який втратив сором.

Колоніальна операція “Мирний врожай”: приховане знищення восьми поселень.
Списки таємних в’язниць у секторі Оріон-Мінор.
Протоколи фальсифікації сенатських виборів.
Наказ про ліквідацію журналістів із місячного каналу “Вільний кратер”.
Підписи: Даміан IX, Сенатський комітет стабільності, генерал Вард Кайн.

Останній рядок змусив Адріана стиснути руків’я меча.

— Він підставив нас.

— Ні, — сказала Лівія. — Він нарешті перестав нас прикривати.

— Ти говориш так, ніби не Аврелія.

— Я говорю так, ніби хочу дожити до вечора.

За дверима знову пролунали удари. Палацові гвардійці, що залишилися всередині медичного крила, розгорнулися в оборонну позицію. Їх було семеро. Проти невідомої кількості легіонерів внутрішньої безпеки. У палацових інструкціях такий баланс сил називався «несприятливою церемоніальною обстановкою». Солдати називали це коротше: «нам кінець».

— Ваша високосте, — сказав капітан гвардії, звертаючись одночасно до Адріана й Лівії, бо зараз навіть етикет не знав, кому служити, — внутрішні двері тримаються, але зовнішній коридор уже під контролем легіонів.

— Легіони не мали права увійти до медичного крила, — сказав Адріан.

Лівія сумно всміхнулася.

— Скажи їм. Можливо, вони вибачаться і вийдуть, дуже соромлячись.

Капітан ковтнув.

— У них наказ затримати принцесу.

— Від кого? — спитав Адріан.

Капітан не відповів одразу.

— Від генерала Кайна.

Тиша стала густою.

Адріан повільно обернувся до Лівії.

— Ти чуєш? Він хоче тебе.

— Нарешті хоч один чоловік у цьому палаці чесний у своїх намірах.

— Лівіє.

— Він хоче не мене. Він хоче архів, легітимність і зручну жертву, яку можна назвати причиною хаосу. Я йому ідеально підходжу: жінка з правдою, зброєю і поганою репутацією серед покійних тиранів.

Адріан підійшов до центральної консолі. Спробував увімкнути зовнішній канал. Система відмовила.

ДОСТУП ОБМЕЖЕНО.
ПРОТОКОЛ “ОСТАННІЙ ТОСТ”.
ПРАВА СПАДКОЄМЦЯ НЕ ПІДТВЕРДЖЕНО.

Він завмер.

— Не підтверджено?

Лівія підняла брову.

— О, це цікаво.

Адріан вдарив рукою по панелі.

— Я старший син імператора!

Система відповіла тим самим м’яким голосом:

— Статус: кандидат на спадщину. Легітимність очікує верифікації.

Капітан гвардії опустив погляд. Один із лікарів, сховавшись за капсулою, перехрестився за старим колоніальним звичаєм. Міністр Серафим Вальд, який досі стояв біля стіни й виглядав так, ніби його покинули всі відмовки, тихо прошепотів:

— Неможливо.

Адріан обернувся до нього.

— Що це означає?

Вальд змусив себе випрямитися. Навіть на порозі державного колапсу він мав вигляд людини, яка намагається зберегти адміністративну поставу.

— Протокол спадковості, ваша високосте, був створений після замаху на імператрицю Селіану. Він має перевірити, чи не було примусу, підміни, блокування прав, політичного перевороту або загрози державі під час переходу влади.

— Загроза державі? — Адріан засміявся, але сміх прозвучав зламано. — Флот горить, палац заблокований, мертвий батько виклав архів злочинів, а генерал Кайн уже штурмує коридори. Звісно, загрози немає. Просто сімейний сніданок затягнувся.

— Протокол має визначити, хто може претендувати на регентство, — сказав Вальд. — Ви, принцеса Лівія, можливо, ще кілька членів династії.

— Ще кілька? — Лівія повернулася. — Ти хочеш сказати, що в батька були приховані спадкоємці?

Вальд замовк.

Лівія примружилася.

— Серафиме.

— У династичній політиці, принцесо, іноді виникають… побічні лінії.

— Побічні лінії — це коли у графіку помилка. У людей це називається діти.

Адріан стояв блідий. У його очах щось обвалювалося. Не палац, не імперія, не флот. Уявлення про себе. Воно падало найгучніше.

— Він мав інших дітей?

Вальд мовчав.

Лівія тихо сказала:

— Адріане, зараз не найкращий момент для родинної ревнощі.

— Я все життя був спадкоємцем.

— Ти все життя був афішею спадкоємця. Це не завжди одне й те саме.

За дверима пролунав вибух. Внутрішня бронеплита тріснула. В залу посипався пил.

Капітан гвардії крикнув:

— Контакт за тридцять секунд!

Лівія підійшла до брата майже впритул. Її запах — холодні квіти, озон і щось темне, дороге — змішався із запахом диму. Вона говорила тихо, але жорстко:

— Слухай мене дуже уважно. Ти можеш кричати на мертвого батька пізніше. Можеш ненавидіти мене після обіду. Можеш плакати над троном у приватному дзеркалі, якщо знайдеш дзеркало, яке ще бреше достатньо ніжно. Але зараз Кайн хоче нас розділити. Якщо він забере мене, я стану зрадницею. Якщо він забере тебе, ти станеш маріонеткою. Якщо забере нас обох — імперія отримає військовий режим із траурними стрічками.

Адріан дивився на неї, і вперше його погляд не був зверхнім.

— Ти пропонуєш союз?

— Тимчасову гидоту заради виживання.

— Ти завжди так романтично формулюєш?

— Тільки коли навколо вибухають двері.

Вони стояли занадто близько. У будь-якому іншому залі палацу ця близькість між ними виглядала б як родинна сцена, гідна портрета. Тут вона була схожа на договір двох ножів, які вирішили поки різати в один бік.

Адріан повільно опустив меч.

— Добре. Тимчасово.

— Чудово. Я давно мріяла мати союзника, який більше дивиться на себе, ніж на поле бою.

— А я мріяв, щоб ти хоч раз не звучала як отруєна книга етикету.

— Бачиш? Родинна гармонія вже почалася.

Другий вибух розірвав двері.

У залу ввірвався дим.

На площі Вічної Єдності люди більше не слухали промов.

Вони читали архів.

Усі голографічні екрани, які ще годину тому показували усмішку імператора, тепер викладали документи про його злочини. Палац намагався блокувати трансляцію, але протокол «Останній тост» був створений самим Даміаном IX і, як виявилося, мав одну рідкісну імперську чесноту: він не слухав міністрів.

На одному екрані з’явився список колоній, де офіційно «проводили програму стабілізації», а насправді випробовували голод як інструмент політичної покори. На іншому — записи таємних нарад, де сенатори обговорювали, скільки смертей можна назвати статистично прийнятними. На третьому — накази внутрішніх легіонів про «нічні евакуації», після яких люди не поверталися навіть у вигляді рахунків за поховання.

Натовп мовчав недовго.

Спершу хтось кинув імперський прапор на землю. Потім інші. Потім прапори почали рвати. Потім хтось виліз на постамент золотої статуї Даміана VII і намалював на його мармуровому обличчі червону посмішку.

Статуя, яка стояла там двісті років, нарешті стала схожа на державу, яку представляла.

Солдати гвардії не знали, що робити. Наказів не було. Точніше, наказів було занадто багато.

З палацу надходив наказ утримувати площу.
Від генерала Кайна — готуватися до розгону.
Від адмірала Ровена — не провокувати цивільних.
Від сенату — захищати сенаторські квартали.
Від департаменту церемоній — будь-якою ціною зберегти святкове оформлення.

Останній наказ солдати проігнорували першими, бо навіть імперська дисципліна мала межі.

У центрі площі стара жінка в робочому комбінезоні підняла уламок золотого герба й плюнула на нього.

— Мій син помер на Кассіопейській шахті, — сказала вона. Її голос спершу був тихий, але навколо запала така тиша, що його почули десятки. — Вони написали: “аварія через недбалість персоналу”. А тут, — вона показала на екран, — тут написано, що вентиляцію вимкнули, бо шахта мала стати прикладом для інших.

Хтось поруч тихо вилаявся.

Жінка кинула герб під ноги.

— Хай тепер їхня вічність попрацює без повітря.

Ці слова підхопили. Спершу кілька голосів. Потім сотні.

— Без повітря! Без повітря!

Гвардійці нервово підняли щити.

І саме тоді на площу вийшли легіони Кайна.

Вони йшли чорними рядами з нижніх проспектів, броня матово блищала, облич не було видно за шоломами. Позаду рухалися важкі дрони розгону. Над ними зависли платформи з гарматами нелетальної дії, які імперія називала гуманними, бо після них люди часто лишалися живими, хоча не завжди собою.

На головній платформі з’явилася голограма генерала Варда Кайна.

Він був спокійний. Дуже спокійний. Так спокійно виглядають люди, які давно вирішили, скільки крові допустимо пролити, і просто чекають на підпис.

— Громадяни імперії, — сказав він. — У зв’язку зі смертю імператора, диверсійною атакою на орбіті та масованою інформаційною провокацією у столиці запроваджується режим надзвичайної стабілізації.

Натовп загув.

— Це архів імператора! — крикнув хтось.

— Це не провокація! Це їхні підписи!

Кайн не змінив виразу обличчя.

— Будь-яка інформація, поширена без державної верифікації, може бути частиною ворожої операції. Зберігайте спокій. Розійдіться по домівках. Порушники будуть затримані.

На екрані за його спиною миготіло: АРХІВ ЦАРСЬКИХ ЗЛОЧИНІВ. ТОМ 4. ГЕНЕРАЛ ВАРД КАЙН.

Це було незручно.

Навіть для диктатора в прямому ефірі.

Кілька людей у натовпі засміялися. Потім більше. Сміх пішов хвилею — нервовий, гіркий, злий. Кайн говорив про провокацію, а за ним відкривалися файли з його підписами, наказами, датами й печатками. У цьому була така чиста театральна справедливість, що навіть найналяканіші люди на мить забули боятися.

Генерал вимкнув голограму.

Командир легіонів на площі отримав короткий наказ:

РОЗІГНАТИ.

Дрони почали заряджатися.

І тоді з неба пролунав голос.

— Легіони столиці, говорить адмірал Кассіан Ровен, командувач флагманом «Серафічна Воля».

Над площею з’явилася флотська проекція. Адмірал стояв на мостку, позаду нього світилися тактичні карти й червоні сигнали тривоги.

— Будь-який вогонь по цивільних у центральному секторі буде вважатися атакою на громадян імперії й порушенням військової присяги. Флот не підтримуватиме розгін.

Командир легіонів завмер.

Площа затамувала подих.

Генерал Кайн на своєму підземному командному пункті дивився на цей виступ, не кліпаючи.

— Він ставить себе між мною і натовпом, — сказав полковник Харн.

— Ні, — відповів Кайн. — Він ставить флот між собою і смертю. Це різні речі.

— Що робити?

Кайн подивився на мапу орбіти.

— Знайдіть адмірала, який ненавидить Ровена достатньо сильно, щоб згадати про вірність престолу.

— Престолу?

Генерал тонко посміхнувся.

— Так. Дуже корисний предмет. Особливо коли на ньому ніхто не сидить.

У коридорах медичного крила бій тривав сім хвилин.

Сім хвилин у мирний час — це нічого. Можна випити каву, підписати непотрібний наказ, поцілувати не ту людину в напівтемному алькові й зробити вигляд, що це була дипломатія. У палацовому бою сім хвилин — це маленька вічність із димом, криком, іскрами й запахом спаленого оксамиту.

Легіонери Кайна прорвали перші двері, але не очікували, що палацова гвардія, яку всі вважали красивою церемоніальною меблею з гвинтівками, справді вміє стріляти. Особливо коли за спиною лежить мертвий імператор, а попереду йде генерал, який завтра назве їх «випадковими втратами протоколу».

Лівія стріляла холодно й точно. Вона не витрачала рухів. Її темна сукня ковзала між уламками, наче тінь знайшла тіло й вирішила помститися. Один постріл — шолом легіонера відкинуло вбік. Другий — дрон спостереження вибухнув у повітрі. Третій — замок бічних дверей розлетівся, відкриваючи шлях до сервісного тунелю.

Адріан бився інакше.

Він був навчений фехтуванню, дуелям, показовим боям, церемоніальним перемогам. Його вчили красиво вбивати на очах у камер. Але коридор не був ареною. Легіонери не кланялися. Вони били прикладами, стріляли з коліна, використовували дим, електрошоки, магнітні захвати. Перший удар мало не вибив меч із руки принца. Другий розітнув йому плече. Третій змусив його впасти на коліно.

Лівія вистрілила нападнику в колінний вузол броні.

— Вставай, спадкоємцю! — крикнула вона. — Трон сам до тебе не приповзе. Хоча з нашим палацом я вже нічому не здивуюся.

Адріан піднявся, злий і задиханий.

— Ти завжди коментуєш бій?

— Тільки коли він погано поставлений.

Легіонер кинувся на неї. Адріан перехопив удар мечем, розвернувся, вдарив руків’ям у шолом. Лівія, не дивлячись, добила електрошокером.

На секунду вони опинилися спина до спини.

— Непогано, — сказала вона.

— Це був комплімент?

— Не звикай.

— Я вже майже зворушився.

— Зворушишся після виживання.

Капітан гвардії показав на відкритий сервісний тунель.

— Туди! Через технічні галереї можна вийти до Західного атріуму, а звідти — до приватного ангара.

— Ангар заблокований? — спитала Лівія.

— Усе заблоковане.

— Прекрасно. Імперська архітектура: якщо не може врятувати, то хоча б створить атмосферу.

Вони відступили в тунель. За ними йшли троє гвардійців, Вальд, два лікарі й один молодий оператор зв’язку, який випадково опинився поруч, а тепер мав такий вигляд, ніби кар’єрне зростання стало надто швидким.

Адріан ішов останнім. Він озирнувся на залу, де в капсулі залишалося тіло імператора. На мить його обличчя змінилося. Зник принц, зник портрет, зник білий мундир. Залишився син.

Лівія побачила це.

— Не можна забрати його, — сказала вона тихіше.

— Я знаю.

— Кайн використає тіло.

— Я знаю.

— Адріане.

Він різко повернувся.

— Не говори зі мною так, ніби ти одна тут розумієш втрату.

Лівія замовкла.

Він видихнув, важко, болісно.

— Я ненавидів його. Хотів його трону. Хотів, щоб він нарешті відійшов, похвалив мене, благословив, помер красиво, дав мені корону й не залишив після себе прокляту архівну бомбу. Я хотів усього одразу. А тепер він мертвий, корони немає, трон заблокований, архів показує, що ми виросли на кістках, а я стою в тунелі, як злодій у власному домі.

Лівія дивилася на нього без насмішки.

— Тепер ти починаєш бачити палац з правильного боку.

— З якого?

— З того, де немає позолоти.

Вони рушили далі.

Позаду в медичній залі автоматичні системи закрили броньовані перегородки. Тіло імператора зникло за білим саркофагом. Навіть мертвим Авреліям подобалося залишати сцену ефектно.

Сенат зібрався в підземній залі, яку офіційно називали Палатою безперервності, а неофіційно — норою старих щурів із державними печатками.

Зала була круглою, низькою, без вікон. Стіни вкривали герби родів, кожен із яких мав за собою достатньо злочинів, щоб прикрасити ними окрему цивілізацію. У центрі висів голографічний трон — порожній, сяючий, символічний. Символи були зручні: вони не ставили незручних питань і не вимагали доказів легітимності.

Сенаторка Еліана Грейн сиділа на чолі старших домів і гортала файли архіву з виразом людини, яка щойно знайшла в сімейному альбомі не весільні фото, а докази масових поховань.

— Це катастрофа, — сказала вона.

— Це витік, — поправив сенатор Орвіс-старший.

— Це правда, — тихо сказав хтось із молодших.

На нього подивилися так, ніби він непристойно роздягнувся посеред державного засідання.

— У політиці, хлопчику, правда — це тільки витік, який не вдалося вчасно купити, — сказала Еліана.

Голограма генерала Кайна з’явилася над столом без запрошення.

— Шановні сенатори.

— Генерале, — Еліана навіть не підвелася. — Ви тепер входите без дозволу?

— Дозволи — розкіш стабільних часів.

— Як зручно для людей із військами.

Кайн не відповів на шпильку. Він умів зберігати обличчя так, ніби народився без зайвих м’язів.

— Ситуація критична. Палац заблокований. Принц Адріан і принцеса Лівія переміщуються внутрішніми тунелями. Флот розколюється. Натовп на площі загрожує громадському порядку. Архів продовжує поширення.

— Ви пропонуєте? — спитав Орвіс-старший.

— Сенат має оголосити тимчасову передачу виконавчої влади Раді стабілізації.

— Тобто вам, — сказала Еліана.

— Раді.

— Ваша скромність сьогодні в чудовій формі.

Кілька сенаторів нервово засміялися. Кайн повернув голову, і сміх помер молодим.

— Принц Адріан не контролює ситуацію, — сказав генерал. — Принцеса Лівія дискредитувала себе публічним порушенням протоколу. Імператор мертвий. Династична система тимчасово паралізована.

— А трон? — спитав сенатор із дому Вейл. — Народ звик до обличчя. До корони. До Аврелія.

— Народ звик до їжі, води й роботи, — відповів Кайн. — Але ми чомусь не питали його, коли забирали всі три речі.

Еліана повільно склала пальці.

— Ваша відвертість майже чарівна. Майже, бо за нею чути гусениці бронетехніки.

Кайн нахилився ближче до камери.

— Сенат може підтримати стабілізацію й зберегти вплив. Або може чекати, поки архів відкриє всі рахунки, всі домовленості, всі приватні накази. Повірте, шановні, народ не відрізнить імператора від сенатора, коли почне палити статуї. Для натовпу ми всі однаково золоті.

Це було переконливо.

Не морально, не законно, не шляхетно.

Зате переконливо.

Орвіс-старший потер обличчя.

— А принц?

— Принц без трону — це просто юнак із гарною формою й поганим днем.

— Його підтримує частина флоту.

— Поки.

— Його любить народ.

Еліана Грейн пирхнула.

— Народ любить картинки. Сьогодні картинка тріснула.

Кайн продовжив:

— Мені потрібна ваша печатка. Тимчасові повноваження. Публічна заява. Доступ до архівної системи.

— А натомість?

— Ви доживете до завтра у власних ліжках.

— Це погроза?

— Це найніжніша пропозиція дня.

У залі знову стало тихо.

Сенатори дивилися одне на одного. Старі доми імперії чудово вміли продавати принципи, але зараз ціна впала так швидко, що навіть вони розгубилися.

Еліана нарешті сказала:

— Ми проголосуємо.

— Швидко, — відповів Кайн. — Історія сьогодні нервова.

Голограма зникла.

Сенатори почали говорити всі одночасно.

У дальньому ряду молодий Нікол Орвіс мав би сидіти поруч із родичами. Але його крісло було порожнім.

Орвіс-старший помітив це тільки зараз.

— Де Нікол?

Ніхто не відповів.

На екрані його особистого комунікатора миготів пропущений сигнал із нижнього сектору.

І коротке повідомлення:

Я забрав копію. Не шукайте мене, якщо хочете померти не сьогодні.

Орвіс-старший закрив очі.

— Діти, — прошепотів він. — Найдорожча форма державної зради.

Рая Морн ненавиділа палацові тунелі.

Не конкретно ці. Взагалі всі тунелі, які будували люди з владою. У них завжди було занадто багато символіки, недостатньо виходів і жахлива вентиляція. Навіть таємні ходи Авреліїв виглядали так, ніби архітектор боявся, що змовники без мармуру й ліпнини не відчують належного класового комфорту.

Вона й Нікол рухалися старою технічною лінією під Західним крилом палацу. Її корабель стояв у приватному доку неподалік, офіційно арештований, неофіційно готовий до старту, якщо вмовити двигун, підкупити портову систему й образити трьох механіків у правильній послідовності.

— Ти впевнений, що цей хід веде до ангарів? — спитала вона.

Нікол ішов позаду, тримаючись за ребро.

— Я виріс у сенаторському домі. Нас учили планам палацу.

— Вас учили таємним ходам?

— Нас учили, куди тікати, коли народ раптом дізнається, що ми називали його “ресурсом”.

— Практична освіта. Майже шкода, що не безкоштовна.

Він усміхнувся криво.

— Ти завжди говориш так, ніби світ — це погано написаний борговий договір.

— Світ і є погано написаний борговий договір. Просто внизу дрібним шрифтом написано: “оплата кров’ю”.

Вони зупинилися біля старого шлюзу. Рая під’єднала зламувальний модуль. Замок пискнув, образився, погрожував повідомити службу безпеки, потім здався.

— Ти справді несеш архів Орвісів? — спитав Нікол.

— Так.

— Де?

— У безпечному місці.

— Рає.

Вона обернулася до нього.

— Ти хочеш, щоб я сказала тобі, де дані, щоб потім, якщо тебе схоплять, ти героїчно мовчав три хвилини, а на четвертій розповів усе людині з електродами й ввічливим голосом?

— Я витримав би більше трьох хвилин.

— Мені подобається твій оптимізм. Він такий аристократичний. Повністю не перевірений реальністю.

Нікол підійшов ближче. У вузькому тунелі це було майже інтимно, майже небезпечно, майже нерозумно. Уламки світла ковзали по його обличчю. Він уже не виглядав таким бездоганним: пил на пальті, кров на губі, біль у русі. Це робило його менш сенаторським і, на жаль для Раї, значно живішим.

— Я знаю, що запізно вирішив бути корисним, — сказав він. — Але я вирішив.

— Вітаю. Моральне пробудження під час краху імперії. Дуже популярний жанр.

— Ти мені не віриш.

— Я вірю, що ти боїшся Кайна. Це вже непоганий початок.

— А тобі?

Вона подивилася на нього.

— Що мені?

— Ти мені віриш?

Рая засміялася тихо, майже беззвучно.

— Ніколе, я тобі настільки не вірю, що досі не застрелила. Людей, у яких я впевнена, я зазвичай прибираю швидше.

Він нахилився ближче.

— Це твоє визначення довіри?

— Це моє визначення романтики.

На мить між ними зависла тиша. Десь далеко гриміли вибухи. У стінах гули системи блокування. Над ними палац розривався між мертвим імператором, живими спадкоємцями й генералом, який мріяв зробити з усього цього гарний наказ.

Нікол міг би її поцілувати.

Рая могла б дозволити.

Саме тому вона відступила першою.

— Пішли, сенаторський уламку. Якщо ми помремо тут, я буду дуже зла. А після смерті це негарно виглядає на обличчі.

Шлюз відчинився.

За ним був не порожній коридор.

Там стояла жінка в червоному палацовому мундирі, з коротким срібним волоссям і пістолетом, спрямованим Раї в груди.

— Рая Морн, — сказала вона. — Ви завжди входите до імператорського палацу через каналізацію?

Рая повільно підняла руки.

— Тільки коли не хочу псувати зачіску головним входом.

Нікол зблід.

— Герцогине Сальвейн.

Міра Сальвейн, дипломатка імперії, посміхнулася так, ніби тримала зброю виключно з естетичних міркувань.

— Нікол Орвіс. Я думала, ваш дім тримає вас на коротшому повідку.

— Сьогодні всі повідки горять.

— Поетично. Майже шкода, що вас, можливо, доведеться здати.

Рая глянула на неї.

— Кому?

— Це залежить від того, хто запропонує менш огидне майбутнє.

— У вас дипломатичний підхід.

— Ні. Дипломатія — це коли огидне майбутнє пакують у оксамит. Сьогодні я просто втомилася.

Міра опустила пістолет.

— Ідіть за мною. Якщо у вас справді є архів Орвісів, ми можемо ще зіпсувати генералу Кайну день. А це, погодьтеся, вже майже суспільне благо.

Рая не опустила рук одразу.

— Чому ви нам допомагаєте?

Міра подивилася крізь них, ніби бачила не тунель, а весь палац зверху — блискучий, отруйний, приречений.

— Бо імперія помирає. І я не хочу, щоб її похорон вів чоловік, який не розуміє іронії.

Адріан уперше побачив тронну залу не з парадного входу.

Вони вийшли до неї через службову галерею за старими статуями. Звідти Великий трон Авреліїв виглядав не як святиня, а як занадто велике крісло, поставлене в центрі театру, де глядачі давно померли, але вистава ще йшла за інерцією.

Зала була порожня.

Майже.

У центрі, на підвищенні, стояв трон: чорний метал, золото, червоний камінь, кістки старих кораблів, уламки першого колоніального флагмана, легенди, брехня і дуже багато дорогого несмаку. Над ним висів розколотий герб Авреліїв. Підлога навколо була вкрита тонкою мережею світла — протокол спадковості заблокував доступ.

Адріан зробив крок уперед.

Система заговорила:

— Кандидат Адріан Аврелій. Доступ до трону відхилено.

Він зупинився.

У залі стало дуже тихо.

Лівія не сказала нічого. І саме це було нестерпно.

— Повторити запит, — сказав Адріан.

— Доступ відхилено.

— Я законний спадкоємець.

— Легітимність не підтверджено.

— На підставі чого?

— Дані архіву обробляються. Виявлено ризик примусу, фальсифікації спадкової лінії, військового втручання та політичної нестабільності.

Адріан засміявся.

— Політичної нестабільності? Дякую, палаце, я не помітив.

Лівія підійшла ближче до світлового бар’єра. Її обличчя відбивалося в гладкій підлозі. Трон попереду здавався живим. Не як істота. Як хвороба.

— Запит: кандидат Лівія Аврелія, — сказала вона.

Система відповіла майже одразу:

— Кандидат Лівія Аврелія. Доступ до трону відхилено.

Адріан, попри все, усміхнувся.

— Вітаю. Тебе теж не люблять меблі.

— Я завжди підозрювала.

— Причина? — спитала Лівія.

— Публічне порушення інформаційного протоколу. Ризик радикалізації громадянського простору. Конфлікт із регентською радою. Непередбачуваність.

Лівія повернулася до брата.

— Мені подобається останнє. Звучить майже як комплімент.

Адріан глянув на трон. Його обличчя знову стало напруженим.

— Тобто ніхто з нас не може сісти.

— Поки ні.

— Тоді хто?

Палацова система мовчала.

І це мовчання було значно промовистішим за відповідь.

Вальд, який стояв біля дверей і намагався не померти від кількості політичних ускладнень, тихо сказав:

— Є третій кандидат.

Адріан повільно обернувся.

— Хто?

Вальд зняв окуляри. Протер їх. Це був безглуздий жест, бо окуляри були ідеально чисті, але людині іноді потрібно хоч щось робити руками, коли вона збирається підірвати залишки династичної впевненості.

— Після народження принцеси Лівії імператор підписав закритий протокол про визнання ще однієї спадкової лінії.

— І ти мовчав? — голос Адріана став небезпечним.

— Це було державною таємницею.

— Я був спадкоємцем!

— Саме тому це було державною таємницею.

Лівія склала руки на грудях.

— Ім’я.

Вальд не відповів.

Адріан зробив крок до нього.

— Ім’я!

Система тронної зали випередила міністра.

На центральному екрані з’явився файл:

КАНДИДАТ СПАДКОВОЇ ЛІНІЇ C-17.
ІМ’Я: СЕЛЕНА КАЙР.
СТАТУС: ЖИВА.
МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: НЕВІДОМЕ.
БІОЛОГІЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК: ПІДТВЕРДЖЕНО.

Адріан дивився на ім’я так, ніби воно було ножем, встромленим не в спину, а в корону.

— Хто вона?

Вальд мовчав.

Лівія прочитала рядок ще раз.

— Кайр… Це не придворний рід.

— Ні, — сказав Вальд.

— Колоніальна лінія?

— Так.

Адріан різко засміявся.

— У батька була дитина від колоніалки?

— Формулювання не найкраще, — сказав Вальд.

— А яке найкраще? “Імператорський внесок у демографічну різноманітність”?

Лівія подивилася на нього холодно.

— Обережно.

— Що?

— Ти зараз говориш як трон, а не як людина.

Адріан замовк.

Це вдарило сильніше, ніж він хотів визнати.

У цей момент до тронної зали увірвався сигнал. Не палацовий. Флотський.

На голограмі з’явився адмірал Кассіан Ровен.

— Ваші високості, якщо ви живі, відповідайте швидко. Якщо мертві — теж спробуйте, у нас сьогодні дивні протоколи.

Лівія підійшла до консолі.

— Ми живі.

— Це найкраща погана новина дня, — сказав Ровен. — Кайн блокує палац. Сенат голосує за Раду стабілізації. Частина флоту отримала наказ визнати Адріана регентом під контролем легіонів. Інша частина чекає мого сигналу. Третя частина робить вигляд, що в них технічні проблеми, бо боягузтво завжди любило інженерну лексику.

Адріан підійшов ближче.

— Адмірале, я наказую вам підтримати мене як законного спадкоємця.

Ровен глянув на нього без особливого захоплення.

— Ваша високосте, палацова система щойно розіслала флоту повідомлення, що ваша легітимність не підтверджена. Ви зараз принц. Без трону. Без печатки. І, якщо дозволите, з не найкращим рейтингом після архіву.

Адріан зблід.

— Флот присягав династії.

— Флот присягав імперії. Різниця сьогодні стала неприємно помітною.

Лівія втрутилася:

— Кайн не має отримати контроль над орбітою.

— Погоджуюсь.

— Що вам потрібно?

— Публічний спільний сигнал від вас обох. Не коронаційний. Не династичний. Наказ флоту не відкривати вогонь по столиці, не визнавати командування Кайна й утримувати орбіту до завершення спадкової верифікації.

Адріан стиснув зуби.

— Тобто я маю визнати, що не імператор.

— Ваша високосте, зараз ви можете або визнати, що не імператор, або дуже швидко стати гарним портретом невдалого претендента.

Лівія ледь помітно всміхнулася.

— Мені подобається адмірал.

— Мені ні, — сказав Адріан.

— Це підвищує мою довіру до нього.

Ровен сухо кивнув.

— Я все ще на лінії.

Адріан дивився на трон. Потім на світловий бар’єр. Потім на ім’я невідомої Селени Кайр, яке висіло на екрані, мов нова тріщина в його житті.

Принц без трону.

Уперше він відчув вагу цього словосполучення.

Трон був за кілька метрів від нього. Він бачив його, міг торкнутися світла навколо нього, міг уявити себе на ньому так легко, як дихати. Але система, мертвий батько, жива сестра, невідома колоніальна спадкоємиця, флот, сенат і генерал із руками, чистими тільки на відстані, — усі стояли між ним і тим, для чого, як він думав, його народили.

Лівія тихо сказала:

— Адріане. Обери не трон. Обери шанс.

Він повернувся до неї.

— Ти б обрала?

— Я вже обрала. Коли сказала правду.

— І тепер ми в пастці.

— Зате не в красивій брехні.

Він заплющив очі на секунду.

Потім відкрив.

— Передавайте сигнал, адмірале.

Ровен нахилив голову.

— Говоріть.

Адріан став поруч із Лівією. Камера показала їх разом: білий принц із пораненим плечем і темна принцеса зі зброєю в руці. Два уламки династії, які ще не знали, чи стануть союзниками, ворогами, чи просто взаємними свідками кінця.

Адріан почав:

— Флот Аврелійської імперії. Говорить принц Адріан Аврелій.

Він зробив паузу. Слово «принц» різало язик.

— Статус спадковості не завершено. Я не проголошую себе імператором.

Десь на орбіті сотні офіцерів одночасно затамували подих.

Лівія продовжила:

— Говорить принцеса Лівія Аврелія. До завершення перевірки влади жоден наземний командувач не має права перебирати контроль над флотом. Будь-які накази генерала Кайна щодо орбітальних сил вважати нелегітимними.

Адріан додав:

— Флот має захищати столицю від зовнішньої загрози й утриматися від атак по цивільних, сенату та палацу.

Лівія глянула на нього краєм ока.

— І по нижніх секторах.

Адріан трохи скривився, але сказав:

— І по нижніх секторах.

Ровен вимкнув запис на мить і сказав:

— Це було майже державницьки. Не хвилюйтеся, я нікому не скажу, щоб не зіпсувати вам репутацію.

Сигнал пішов флотом.

У ту ж секунду Кайн отримав копію.

Він переглянув її без емоцій.

— Отже, принц навчився чекати, — сказав він.

Полковник Харн спитав:

— Це погано?

— Це робить його менш корисним і більш небезпечним.

— Наказ?

Кайн повернувся до карти.

— Активувати план “Порожній трон”. Сенату — прискорити голосування. Легіонам — перекрити всі виходи з палацу. Розвідці — знайти Селену Кайр.

— Ви знали про неї?

Генерал поглянув на полковника так, ніби той щойно попросив його пояснити очевидне.

— Даміан IX був тираном, не дурнем. Звісно, у нього була запасна дитина.

— І якщо ми знайдемо її?

— Тоді в імперії з’явиться корона, яку можна тримати за горло.

У приватному ангарі Західного крила було темно.

Корабель Раї Морн, «Непристойна надія», стояв між двома імператорськими шатлами, схожими на золоті труни з двигунами. Його корпус був подряпаний, сірий, із плямами старого ремонту, незаконних модифікацій і тієї особливої гордості, яку мають речі, що неодноразово мали зламатися, але з принципу відмовилися.

— Це ваш корабель? — спитала Міра Сальвейн.

Рая погладила борт.

— Не ображайте її тоном.

— Вона виглядає як алібі після невдалого злочину.

— Зате літає краще за більшість ваших дипломатичних обіцянок.

Нікол, який ледве тримався на ногах, підняв руку.

— У нас мало часу.

— У нас завжди мало часу, — сказала Рая. — Просто сьогодні він ще й стріляє.

Міра підійшла до термінала доку, ввела код. Система запросила підтвердження. Вона посміхнулася, наче зустріла старого ворога.

— Ангар заблокований наказом генерала Кайна.

— Можете зняти?

— Я дипломатка. Я можу переконати замок, що він хоче кращого життя.

Вона ввела ще кілька команд. Замок довго думав, потім видав повідомлення:

ДОСТУП ВІДХИЛЕНО.
ПРИЧИНА: ВІЙСЬКОВИЙ ПРОТОКОЛ.

Рая зітхнула.

— Дайте я. Я переконую грубіше.

Вона відкрила панель, вирвала два кабелі, з’єднала їх із власним модулем. Система заіскрила.

— Це безпечно? — спитав Нікол.

— Ні.

— Ви могли б хоча б збрехати.

— Я не сенатор.

Міра дивилася на неї з цікавістю.

— Ви завжди так працюєте?

— Тільки коли навколо гинуть імперії. У звичайні дні я більш елегантна.

— Сумніваюся.

— Це майже комплімент.

— Не звикайте.

На мить між ними промайнула напруга — не ворожа, але гостра, тепла, небезпечна. Міра була жінкою палацу: холодна, вишукана, звикла роздягати людей словами ще до того, як вони зрозуміють, що втратили захист. Рая була жінкою тунелів і кораблів: груба, швидка, жива, з руками, які могли лагодити двигун, тримати зброю й торкатися так, ніби світ ще не повністю програв. Вони дивилися одна на одну секунду довше, ніж вимагала ситуація.

Нікол помітив. І зробив вигляд, що не помітив, бо мав хоча б інстинкт самозбереження.

Система доку нарешті пискнула.

БЛОКУВАННЯ ЗНЯТО.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ: НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ СТАРТ БУДЕ РОЗЦІНЕНО ЯК ДЕРЖАВНА ЗРАДА.

Рая посміхнулася.

— Як мило. Вона думає, що ми ще не там.

Двері ангара почали відкриватися.

І в ту ж мить на протилежній платформі спалахнули прожектори.

Легіонери.

Два десятки.

Попереду — офіцер у чорній броні з червоною смугою Кайна.

— Рая Морн! Нікол Орвіс! Герцогиня Сальвейн! Ви затримані за підозрою у співучасті в інформаційній диверсії.

Рая повернулася до Міри.

— Ви популярніша, ніж здаєтеся.

— Це прокляття гарної репутації.

Нікол прошепотів:

— Що робимо?

Рая кинула йому ключ запуску.

— Ти вмієш запускати корабель?

— Я сенаторський син.

— Тобто ні. Чудово. Натискай усе, що блимає зеленим. Червоне не чіпай, якщо не хочеш померти урочисто.

— А ви?

Рая витягла пістолет.

Міра теж.

Дві жінки стали поруч біля трапа «Непристойної надії». Одна — у шкіряній куртці й пилу тунелів. Друга — у червоному дипломатичному мундирі, бездоганна навіть у момент державної зради. Позаду них прогрівався старий корабель. Попереду йшли чорні легіони.

Міра підняла келих, який невідомо як досі тримала з палацової зали. У ньому залишалося трохи вина.

— За імперію, — сказала вона сухо.

Рая скривилася.

— Серйозно?

— Ні. За те, щоб вона подавилася власним пафосом.

Вони вистрілили одночасно.

Тронна зала здригнулася від далекого вибуху.

Лівія отримала повідомлення на комунікатор.

ЗАХІДНИЙ АНГАР: НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ СТАРТ.
КОРАБЕЛЬ: “НЕПРИСТОЙНА НАДІЯ”.

Вона прочитала назву й уперше за цей день щиро всміхнулася.

— Що? — спитав Адріан.

— Схоже, у нас є союзники з почуттям стилю.

— Це добре?

— Для нас — можливо. Для Кайна — образливо.

Флотський канал Ровена знову ожив.

— Ваші високості, із Західного ангара стартує цивільний корабель. Його переслідують дрони легіонів. Код корабля пов’язаний із Раєю Морн.

Вальд різко підняв голову.

— Рая Морн? Контрабандистка?

— Ви її знаєте? — спитала Лівія.

— Вона фігурувала у дванадцяти справах про незаконні перевезення, трьох справах про підробку імперських печаток і одному дуже неприємному інциденті з губернаторською яхтою.

— Звучить як людина, якій можна довіряти більше, ніж сенату.

Адріан глянув на екран.

— Що вона везе?

Ровен відповів:

— Невідомо. Але Кайн дуже хоче її зупинити.

Лівія подивилася на брата.

— Тоді нам треба, щоб вона вилетіла.

— Ми навіть не знаємо, що на борту.

— Якщо Кайн хоче це вбити, я вже зацікавлена в його житті.

Адріан кивнув, хоч і неохоче.

— Адмірале, прикрийте корабель.

Ровен дивився на нього кілька секунд.

— Це наказ принца чи прохання чоловіка, який щойно зрозумів, що влада — це не просто гарно стояти біля трону?

Адріан напружився.

Лівія втрутилася:

— Адмірале.

— Так, принцесо?

— Прикрийте клятий корабель.

Ровен посміхнувся.

— Оце вже звучить легітимно.

На орбіті «Серафічна Воля» розвернула частину малих гармат. Не на столицю. На дрони Кайна, що підіймалися з військових платформ, аби перехопити «Непристойну надію».

Корабель Раї вилетів із ангара криво, з димом, із двома іскристими двигунами й таким виглядом, ніби його старт більше нагадував втечу з похмілля, ніж космічний маневр. За ним рвонули дрони.

— Рая! — кричав Нікол у кабіні. — Червона лампа блимає!

— Я ж сказала не чіпати червоне!

— Я не чіпав! Вона сама!

— У цьому кораблі нічого не “само”, окрім бажання померти!

Міра, пристебнута до бокового крісла, витирала кров із брови й виглядала ображеною не через поранення, а через інтер’єр.

— Ваш корабель порушує щонайменше сорок норм безпеки.

— Сорок три, якщо рахувати туалет.

— Я не хочу рахувати туалет.

— Ніхто не хоче, герцогине. Але свобода вимагає жертв.

Дрони відкрили вогонь.

Рая кинула корабель вниз між палацовими шпилями. Один дрон врізався в золоту статую Даміана III. Статуя втратила голову. Голова, впавши на дах міністерства церемоній, пробила купол і знищила залу, де саме обговорювали, які стрічки доречні для похорону імператора.

Це був перший корисний внесок Даміана III за останні сто років.

Флотські гармати Ровена вдарили по другому дрону. Третій відступив. Четвертий вибухнув сам, бо, як з’ясувалося, його програмне забезпечення не оновлювали з часів, коли імперія ще вірила в компетентність.

«Непристойна надія» рвонула до верхніх шарів атмосфери.

У її вантажному відсіку, захований у старому термоблоці з написом «солоні гриби», лежав архів Орвісів.

А в зашифрованій пам’яті корабля вже почала розгортатися перша частина файлів «Останнього тосту», автоматично передана невідомим каналом.

Рая цього ще не знала.

Нікол — теж.

Міра підозрювала. Бо дипломатів учать відчувати катастрофу навіть тоді, коли вона прикидається багажем.

У підземному командному центрі Кайн спостерігав, як корабель Раї проривається крізь орбітальний коридор.

— Вони втекли, — сказав полковник Харн.

— Ні, — відповів Кайн. — Вони просто перенесли проблему вище.

— Флот Ровена заважає перехопленню.

— Ровен заважає давно.

— Усунути?

Кайн кілька секунд дивився на мапу. Потім сказав:

— Поки ні. Нехай адмірал стане прапором для тих, хто вагається. Прапори зручно спалювати публічно.

Він відкрив інший канал.

На екрані з’явилося обличчя сенаторки Еліани Грейн.

— Генерале, сенат готовий до голосування.

— Результат?

— Більшість підтримає Раду стабілізації. Але є умова.

— Сенат завжди приносить умову, як стара кішка мертву мишу.

Еліана не змінила виразу обличчя.

— Нам потрібен символ. Якщо Адріан не підтверджений троном, а Лівія неприйнятна для більшості домів, потрібна третя спадкова лінія.

— Селена Кайр.

— Ви вже знаєте.

— Я люблю знати речі до того, як вони стають модними.

— Знайдіть її. Привезіть. Сенат підтримає стабілізацію під захистом легіонів і тимчасову регентську формулу.

— Тобто ви хочете дівчину з колоній на троні, поки я триматиму палац.

— Я хочу трон із обличчям і державу з кермом.

Кайн усміхнувся.

— Ви хочете маріонетку.

— Я сенаторка, генерале. Я хочу інструмент. “Маріонетка” — це слово для театральних критиків.

— А якщо Селена не захоче?

Еліана нахилилася ближче.

— Діти імператорів рідко обирають, чого хочуть. Це сімейна традиція Авреліїв.

Кайн вимкнув канал.

— Знайти Селену Кайр, — наказав він. — Усі колоніальні реєстри. Медичні бази. Старі імперські виплати. Приховані маршрути. Якщо Даміан сховав її, він залишив слід.

Полковник Харн кивнув.

— А принц Адріан?

Кайн подивився на схему тронної зали.

— Нехай подивиться на трон, який його не визнає. Для чоловіка, вихованого бути королем, це гірше за камеру.

У тронній залі Адріан справді дивився на трон.

Довго.

Лівія не заважала.

Вальд, навпаки, хотів щось сказати, але Лівія одним поглядом пояснила йому, що деякі міністри живуть довше, коли мовчать. Він прийняв цю реформу без голосування.

— Я думав, що коли він помре, усе стане простим, — нарешті сказав Адріан.

— Це тому, що тебе виховували люди, яким платили за прості думки.

— Я мав стати імператором.

— Так.

— Ти не заперечуєш?

— Ні. Ти справді мав. Уся система була зроблена під тебе. Портрети, паради, флотські присяги, академії, дами з вологими очима, генерали з сухими руками, навіть твої дурні промови. Усе готувало тебе до трону.

— Але?

— Але трон не людина. Він не вдячний за підготовку.

Адріан усміхнувся гірко.

— Ти насолоджуєшся.

— Ні.

— Не бреши.

— Я не насолоджуюся твоїм болем, Адріане. Я насолоджуюся смертю міфу, який намагався з’їсти нас обох.

Він повернувся до неї.

— А що тепер? Ти хочеш знайти цю Селену й посадити її на трон?

— Я хочу знайти її раніше за Кайна.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яка сьогодні має значення.

Адріан провів рукою по пораненому плечу. Кров уже просочилася крізь білу тканину, червона пляма розповзалася, як небажана правда.

— Якщо вона справді донька батька, вона має право.

— Право — це початок проблеми, не кінець.

— А якщо вона краще підходить?

Лівія подивилася на нього уважно.

— Ти щойно припустив, що хтось може краще підходити для трону, ніж ти. Треба записати. Можливо, архіву не вистачає розділу “Дива після смерті імператора”.

— Я серйозно.

— Я теж.

Він відвернувся.

— Я не знаю, хто я без трону.

Цього разу Лівія не відповіла сарказмом одразу.

Вона підійшла ближче. Не надто близько, але достатньо, щоб її голос став приватним.

— Можливо, саме тому тобі не можна було сідати на нього сьогодні.

Адріан глянув на неї.

— Ти ненавидиш мене?

Лівія мовчала кілька секунд.

— Іноді.

— Чесно.

— Завжди. Але не тільки. Ти мій брат. Ти був нестерпний, пихатий, красивий до образи, сліпий, самозакоханий і часто дуже зручний для тих, хто хотів керувати тобою через дзеркало. Але ти не Кайн. І не батько. Поки що.

— “Поки що” — ніжно.

— Я сьогодні економлю ніжність. Попереду громадянська війна.

Він тихо засміявся.

Сміх був втомлений, але справжній.

— Що робимо?

Лівія повернулася до екрана з іменем Селени Кайр.

— Знаходимо дівчину, яку імперія сховала від самої себе.

— А трон?

Вона подивилася на чорне крісло за світловим бар’єром.

— Нехай почекає. Йому корисно вперше в житті посидіти самому.

У цей момент палацова система видала нове повідомлення:

УВАГА. СЕНАТСЬКЕ ГОЛОСУВАННЯ ЗАВЕРШЕНО.
РАДУ СТАБІЛІЗАЦІЇ ВИЗНАНО ТИМЧАСОВИМ ОРГАНОМ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ.
ГОЛОВА РАДИ: ГЕНЕРАЛ ВАРД КАЙН.

Адріан стиснув меч.

Лівія підняла пістолет.

На великому екрані з’явилася голограма Кайна. Він стояв на тлі чорного прапора без герба. Дуже показово: люди, які кажуть, що рятують державу, зазвичай першими прибирають її символи.

— Громадяни імперії, — сказав він. — У зв’язку з династичною кризою, смертю імператора, терористичною активністю на орбіті та загрозою розпаду держави, Сенат Аврелійської імперії передав Раді стабілізації тимчасові повноваження. Порядок буде відновлено. Винні будуть знайдені. Трон буде захищено.

Лівія вимкнула звук, але зображення лишилося.

— Він вкрав імперію за один день, — сказав Адріан.

— Ні. Він просто підняв те, що давно лежало біля його ніг.

Кайн на екрані продовжував мовчки рухати губами. За ним світився новий девіз:

ПОРЯДОК ПЕРЕД СПАДКОВІСТЮ.

Адріан довго дивився на ці слова.

Потім сказав:

— Він назвав мене зайвим.

— Так.

— Він думає, що я принц без трону.

— Ти ним і є.

Адріан повернувся до неї.

У його погляді вже не було розгубленого хлопчика. Щось у ньому згоріло й залишило після себе твердіший метал. Можливо, це була пиха. Можливо, дитяча віра в призначення. Можливо, перша справжня лють не за те, що йому не дали влади, а за те, що хтось вирішив використати його як декорацію.

— Тоді, — сказав він, — доведеться стати чимось гіршим.

Лівія ледь помітно всміхнулася.

— Ось тепер ти починаєш бути корисним.

Десь високо над столицею «Непристойна надія» прорвалася крізь орбітальний заслін і зникла в гіперсвітловому коридорі.

На площі Вічної Єдності натовп кинув перший камінь у легіонерський щит.

У сенатській залі старі доми підписували угоду з генералом і вже планували, як зрадять його, якщо переживуть тиждень.

У тронній залі принц, якого не визнав трон, і принцеса, яку не прийняла система, стояли перед порожнім символом влади й нарешті дивилися не на нього, а за нього — туди, де починалася справжня війна.

А десь на далекій колоніальній станції, під чужим небом, жінка на ім’я Селена Кайр прокинулася від того, що її старий браслет, який вона все життя вважала дешевою пам’яткою матері, раптом спалахнув золотим світлом.

На його крихітному екрані з’явився напис:

СПАДКОВА ЛІНІЯ АКТИВОВАНА.
ВАС ШУКАЮТЬ.
НЕ ДОВІРЯЙТЕ КОРОНІ.

Селена подивилася на повідомлення, потім на темне вікно, за яким дихала холодна промислова ніч.

— Та пішли ви, — сказала вона тихо. — Я завтра на зміну.

І це, можливо, була найчесніша реакція на імперську спадщину за шістсот років.