Мультсеріал: Зореліт дурнів

Перший сезон: Надія-404 не знайдена
Серія 1: Пілотна серія, яку краще було не запускати

У Галактичній Спілці все починалося з порядку. Принаймні так стверджували офіційні буклети, які друкувалися на переробленому соромі міністерських секретарів. На першій сторінці кожного такого буклета було написано: “Ми тримаємо Всесвіт у стабільності”. На другій сторінці дрібним шрифтом уточнювалося: “Стабільність не гарантується у випадку реальності, розумних істот, космічного пилу, бюрократії, кохання, релігійних конфліктів, аварійних дверей, козлів із військовим минулим і червоних кнопок”.

Третю сторінку ніхто не читав. Саме тому цивілізація ще існувала.

У центральному секторі Галактичної Спілки, на орбітальній станції “Протокол-17”, ранок почався зі звичного звуку великої імперської машини: хтось десь переплутав файли. Це був не просто звук помилки. Це був тонкий, майже музичний хрускіт майбутньої катастрофи, коли маленький клерк у сірому костюмі, якого звали Платон-тимчасово-виконувач-обов’язків, відкрив папку з написом “ЕЛІТНИЙ ЕКІПАЖ ДЛЯ ОСОБЛИВОЇ МІСІЇ” і випадково перетягнув туди файл “ОСТАННІЙ ДОСТУПНИЙ ЕКІПАЖ, ЯКОГО НЕ ШКОДА”.

Система подумала три секунди. Це вже було тривожно, бо зазвичай вона не думала взагалі.

Потім система видала зелений сигнал.

У цей момент десь далеко, на занедбаному доку номер 404-Б, списаний зореліт “Надія-404” прокинувся, кашлянув двигунами, моргнув аварійним освітленням і спробував зробити вигляд, що він корабель, а не металева юридична помилка з реактором.

На його борту бортовий штучний інтелект Марфа-9 увімкнула ранкове повідомлення.

— Доброго ранку, екіпаже. Сьогодні ймовірність загибелі нижча, ніж ваша самооцінка. Це вже прогрес.

У каюті капітанки Міри Коваль спрацював будильник. Він не дзвонив. Він просто вмикав запис голосу колишнього адмірала, який казав: “Коваль, ви знову все зіпсували”. Міра залишила цей будильник не через мазохізм, а через дисципліну. Хоча Марфа-9 вважала, що різниця між цими поняттями в її випадку давно перестала існувати.

Міра відкрила очі.

За ілюмінатором висіла сіра станція, схожа на старий казан, у якому варили бюрократів до консистенції наказів. У каюті пахло кавою, металом і розчаруванням. На стіні висіла форма колишньої офіцерки Галактичної Спілки. Поруч — цивільна куртка, яку вона купила після звільнення, коли вирішила більше ніколи не служити структурі, де слово “логіка” вважалося екстремістським.

Міра сіла на ліжку, провела рукою по короткому темному волоссю й подивилася на екран.

На ньому блимало повідомлення: “ТЕРМІНОВО. СЕКРЕТНА МІСІЯ. РІВЕНЬ ДОСТУПУ: АБСУРД-АЛЬФА”.

— Марфо, — сказала Міра хриплим ранковим голосом. — Скажи, що це спам.

— Це не спам, капітанко. Це офіційний наказ Галактичної Спілки.

— Тоді це гірше за спам.

— Так. Спам хоча б іноді пропонує щось корисне для збільшення впевненості в собі.

Міра встала, натягнула форму й підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася жінка, яка пережила три бойові кампанії, одну дипломатичну катастрофу, два службові розслідування, чотири романи з людьми, яким не можна було давати доступ до важелів влади, і п’ять років командування екіпажем, де найстабільнішим членом команди була корова з антигравітаційним кефіром.

Вона виглядала небезпечно красиво — не в тому сенсі, що її хотілося запросити на вечерю, а в тому, що після вечері вона могла вказати, де саме ви помилилися в житті, і зробити це так, що вам захотілося б вибачитися перед власною генетикою.

— Збери всіх на містку, — сказала вона.

— Усіх? — уточнила Марфа.

— Екіпаж.

— Тоді мені треба уточнення. Ми рахуємо козла?

Міра заплющила очі.

— На жаль, так.

— Свиню?

— Якщо вона вже знає майбутнє, хай хоча б послухає вступ.

— Кота?

— Якщо він існує.

— Камери його не бачать.

— Тоді запроси порожнечу. Вона передасть.

Марфа-9 зітхнула так, як може зітхнути тільки штучний інтелект, який давно обігнав людство в розумі, але за трудовим контрактом мусить відкривати двері перед козлом.

Місток “Надії-404” був побудований у стилі “колись ми мали бюджет, але потім хтось підписав оптимізацію”. Пульти були різних поколінь, крісла — різних цивілізацій, а центральний екран час від часу показував не дані польоту, а рецепти борщу, бо Брум-Гар-Хрясь під час останнього ремонту випадково під’єднав навігаційний модуль до кулінарного архіву колонії “Сало-3”.

Першим на місток зайшов Рікс Драган.

Він не ходив, а з’являвся так, ніби простір сам відчиняв перед ним двері з поганого смаку. Напівлюдина, напівщось, про що його мати воліла мовчати навіть під загрозою податкової перевірки, Рікс мав усмішку пілота, який точно знає, що корабель вибухне не сьогодні. А якщо сьогодні — то ефектно.

— Капітанко, — сказав він, нахилившись до Міри трохи ближче, ніж дозволяв службовий етикет і здоровий глузд. — Якщо це знову про той маневр біля астероїда, я наполягаю: астероїд перший почав.

— Ріксе, якщо ти ще раз назвеш гравітаційне поле “провокацією”, я призначу тебе відповідальним за чистку вентиляції після Зінаїди.

Рікс усміхнувся ширше.

— Ви погрожуєте мені роботою чи інтимною близькістю зі смертю?

— У твоєму випадку це синоніми.

На екрані біля них з’явилося голографічне обличчя Марфи-9 — зрілої жінки з очима, в яких можна було побачити сорок років сімейних свят, комунальних платіжок і повного розчарування в людях. Її голос був м’який, майже лагідний, але кожне слово звучало як наклейка на труну.

— Ріксе, я нагадую: вчора ви намагалися підморгнути панелі управління.

— Вона мені відповіла.

— Це був сигнал перегріву.

— Пристрасть завжди починається з тепла.

Міра повільно повернула до нього голову.

— Ще одне слово — і ти підеш фліртувати з відкритим шлюзом.

Рікс замовк, але зробив це так, ніби залишив собі право на апеляцію.

Після нього зайшла докторка Ліана Соль, несучи в прозорому контейнері щось зелене, пухке, вологе й явно незадоволене тим, що його несуть. Ліана була людиною, але дивилася на людську мораль так, як на прострочену підписку: колись корисно, але навіщо платити далі? Вона посміхалася так ніжно, ніби в контейнері було кошеня, а не істота, яка облизувала скло з внутрішнього боку й залишала на ньому сліди, схожі на погрози.

— Ліано, — сказала Міра. — Це що?

— Потенційний союзник.

— Він щойно написав кислотою “відпустіть мене”.

— Самостійна комунікація на ранній стадії розвитку. Я пишаюся ним.

— Він офіційно зареєстрований?

— Як кімнатна рослина.

Марфа-9 втрутилася:

— У базі корабля немає кімнатних рослин.

Ліана не знітилася.

— Тепер є.

Далі на місток увірвався Брум-Гар-Хрясь, механік із раси скреготунів. Він мав чотири руки, три серця, масивну щелепу, плечі ширші за шлюз і вираз обличчя інопланетянина, який щойно побачив людську інженерію й більше не вірить у богів. У двох руках він тримав гайкові ключі, у третій — шматок кабелю, у четвертій — чашку кави, яка, судячи з запаху, могла розчинити совість.

Він заревів.

Марфа переклала:

— “Я прийшов, бо двигун плаче мастилом, а ваші протоколи ремонту написані людиною, яка ненавиділа метал і власну матір”.

— Доброго ранку, Бруме, — сказала Міра.

Брум стукнув ключем по підлозі.

Марфа переклала:

— “Ранок не добрий. Ранок — це повторення помилки творення”.

— Він сьогодні в настрої, — зауважив Рікс.

Брум подивився на нього, видав короткий рик і показав жест, який у культурі скреготунів, імовірно, означав щось про предків, шини й неприпустиме використання пілотського крісла.

Марфа-9 зробила паузу.

— Перекладати не буду. У нас можуть бути глядачі з ніжною психікою.

Потім з’явився Зорян Пиріг.

Він не заходив — він оформлював свою появу. Його костюм був бездоганний, наче пошитий з юридичної зверхності. Волосся лежало ідеально навіть у зоні нестабільної гравітації. У руці він тримав планшет зі звітами, у погляді — впевненість людини, яка може назвати вибух “тепловою формою діалогу”.

— Колеги, — сказав він. — Прошу пам’ятати, що будь-яка місія — це насамперед можливість для конструктивної комунікації.

— Минулого разу твоя конструктивна комунікація закінчилася тим, що нас оголосили священною загрозою, — нагадала Міра.

— Але з дипломатичним імунітетом.

— Нас намагалися спалити.

— Це була локальна форма визнання нашої значущості.

Слідом за ним тихо ковзнула Тікса Луу. Штурманка з раси дзеркальних ніколи не виглядала однаково. Для Міри вона була схожа на ідеальну офіцерку — стриману, уважну, небезпечно спокійну. Для Рікса, очевидно, вона виглядала як його “доля”, бо він одразу поправив комір. Для Брума вона, за словами Марфи, пахла “тривожним прогнозом”. Для самої Марфи-9 Тікса була порушенням правил візуальної безпеки, бо камери не могли вирішити, який із її силуетів справжній.

— Простір сьогодні нервовий, — сказала Тікса.

— Конкретніше, — попросила Міра.

— Він пахне невдалою бюрократією, мокрим металом і майбутнім, яке хтось випадково підписав.

— Тобто нам дали місію, — підсумувала Міра.

— Або прокляття з гербовою печаткою.

Тоді двері містка відчинилися ще раз, і всередину зайшов козел Адмірал Бебех.

Він мав металеві роги, погляд ветерана, який бачив речі гірші за смерть, — наприклад, аграрні збори без кави, — і ходу істоти, яка не визнає ні субординації, ні дверних рам. На шиї в нього висів жетон із написом “тварина супроводу”. Під ним хтось подряпав: “тактичний таран”.

— Чому козел на містку? — спитав Зорян.

Бебех повільно повернув до нього голову.

— Бо він має більше бойового досвіду, ніж половина нашого екіпажу, — сказала Міра. — І більше честі, ніж друга половина.

— Я дипломат, — образився Зорян.

— Саме тому я не уточнюю, до якої половини ти належиш.

З-за дверей долинуло важке “мууу”, після чого в коридорі щось глухо вдарилося об стелю.

Марфа повідомила:

— Корова Зінаїда-Прима знову левітує без дозволу.

— Вона налякалася? — спитала Ліана.

— Ні. Вона прочитала меню сніданку.

— Там був кефір? — запитав Рікс.

— Саме це її й образило.

На місток, підштовхувана мікрогравітаційним полем, повільно впливла Зінаїда-Прима — космічна корова з планети Молочар-6. Вона дивилася на всіх із таким чесним презирством, що навіть Марфа-9 тимчасово знизила рівень сарказму з “родинне застілля” до “м’яке невдоволення”.

На спині Зінаїди сиділа свиня Кассандра — генетично модифікована пророчиця, яка передбачала майбутнє тільки образливим хрюканням. Вона подивилася на Зоряна Пирога й коротко хрюкнула.

— Що вона сказала? — насторожився дипломат.

Ліана нахилила голову.

— Здається, щось про самотню смерть серед формулярів.

— Це непрофесійно.

Кассандра хрюкнула ще раз.

— Тепер вона додала, що формуляри теж тебе покинуть.

Зорян притис планшет до грудей, наче щит.

У кутку містка, де ще секунду тому нікого не було, сидів чорний кіт Космос. Він дивився в порожнечу. Порожнеча, судячи з атмосфери, почувалася винною.

— Марфо, — сказала Міра. — Ти бачиш кота?

— Ні.

— Він там.

— Я не сперечаюся. Я просто офіційно не беру відповідальності за реальність, яка не проходить через мої камери.

Кіт повільно кліпнув.

Усі замовкли на мить.

Навіть Рікс.

Це було найстрашніше.

Міра стала біля центрального пульта й вивела на головний екран наказ.

На екрані з’явився герб Галактичної Спілки: три зорі, одна планета, два лаврові вінки й маленька тріщина по центру, яку ніхто не ремонтував уже сто років, бо для цього треба було створити комісію з ремонту символічних тріщин.

Голос автоматичного секретаря зачитав:

— Екіпажу зорельота “Надія-404” доручається місія рівня “особливо секретно, але якщо провалите — ми вас не знаємо”. Необхідно доставити контейнер дипломатичного значення на станцію “Геліос-Бюро-Нуль”, сектор Крайній Невдалий. Вантаж не відкривати. З вантажем не розмовляти. Вантаж не годувати. У разі якщо вантаж почне співати, плакати, молитися або пропонувати кредитні умови, негайно звернутися до найближчого представника відділу відповідальності, якого не існує.

На містку запала тиша.

— Це помилка, — сказала Міра.

— Безперечно, — погодилася Марфа. — Але вона офіційна.

— Нас не можуть призначити на секретну місію.

— Можуть. Тут стоїть печатка.

— Печатку можна підробити.

— У Галактичній Спілці печатка важливіша за реальність.

Зорян прочистив горло.

— Формально, якщо наказ підписаний, ми зобов’язані виконати його, навіть якщо він нелогічний.

Міра подивилася на нього так, як хірург дивиться на орган, який доведеться видалити без анестезії.

— Зоряне, якби нелогічність була підставою для невиконання наказів, Галактична Спілка розпалася б ще до винайдення письма.

— Власне, вона кілька разів розпадалася. Але через процедурну помилку це не набуло чинності.

Рікс нахилився над пультом.

— Контейнер секретний. Сектор небезпечний. Вантаж не годувати. Я відчуваю пригоду.

— Ти відчуваєш кисневу недостатність у голові, — сказала Марфа.

— Марфо, ти така холодна.

— Я штучний інтелект. Це комплімент.

Брум заревів, тицьнув кабелем у схему корабля й показав на двигун.

Марфа переклала:

— “Якщо ми полетимо зараз, двигун протримається або до стрибка, або до першої думки Рікса. Я не знаю, що станеться раніше”.

— Двигун працює? — спитала Міра.

Брум довго дивився на неї.

Марфа переклала після паузи:

— “Питання образило двигун”.

— Чудово, — сказала Міра. — Ми не летимо.

У цей момент на екрані з’явилося друге повідомлення.

“У РАЗІ ВІДМОВИ ЕКІПАЖУ ВІД ВИКОНАННЯ МІСІЇ ЗОРЕЛІТ БУДЕ ПЕРЕДАНО НА УТИЛІЗАЦІЮ. ЕКІПАЖ — НА ПЕРЕАТЕСТАЦІЮ. ТВАРИН — НА БЮДЖЕТНЕ СКОРОЧЕННЯ”.

Зінаїда повільно опустилася ближче до підлоги. Бебех нахилив голову. Кассандра хрюкнула з таким виразом, що навіть без перекладача стало ясно: майбутнє виглядало як дешевий морг із поганим освітленням.

Міра стиснула щелепи.

Вона не любила корабель. Це було б надто просто. “Надія-404” була старою, проблемною, примхливою, пахла перегрітим металом і чужими рішеннями. Але це був її корабель. Її хаос. Її дурні. Її кіт, якого офіційно не існувало. І ніхто, навіть Галактична Спілка з печаткою, не мав права утилізувати те, що ще могло кусатися.

— Марфо, підготувати до старту.

— З радістю, капітанко. Я давно хотіла померти не від нудьги.

Рікс сяйнув.

— Ось це настрій.

— Ріксе, — сказала Міра. — Ти ведеш корабель. Але якщо натиснеш хоч одну кнопку без мого наказу, я особисто пересаджу твоє его в навігаційний маяк.

— Воно там не поміститься.

— Тоді розріжемо на частини.

Ліана притиснула контейнер до себе.

— А мій маленький потенційний союзник може подивитися старт?

— Якщо він не відкриє контейнер.

Зелена істота всередині контейнера тихо постукала щупальцем по склу.

Марфа додала:

— Вона вже відкрила контейнер. Але поки що лише емоційно.

Стикувальний док 404-Б не бачив нормального старту багато років. Востаннє звідси вилітав вантажний корабель із партією синтетичних огірків, і навіть він повернувся через сором. Тому коли “Надія-404” почала запускати двигуни, док відреагував так, як реагують старі люди на молодіжну музику: застогнав, затремтів і спробував викликати службу безпеки.

На мосту все заблимало одразу.

— Запуск основних систем, — повідомила Марфа. — Реактор прокинувся. Навігація образилася. Система життєзабезпечення поставила запитання “навіщо?”. Я не маю хорошої відповіді.

Рікс зайняв пілотське крісло. Його руки легко лягли на панель, і в цей момент він справді перестав бути повним ідіотом. Не надовго, але достатньо, щоб космос зацікавився. У керуванні кораблем Рікс був небезпечним дивом. Він відчував траєкторії, як інші відчувають дотик. Він міг провести зореліт між уламками, пролетіти крізь гравітаційний шторм і вийти з маневру з усмішкою людини, яка вважає, що смерть просто сором’язлива.

Міра знала це. І саме це її дратувало найбільше.

Бо якби Рікс був просто дурнем, його можна було б списати. Але він був талановитим дурнем. А це вже стратегічна загроза.

— Від’єднання через десять секунд, — сказала Марфа.

— Тіксо, курс?

Тікса торкнулася навігаційної панелі. На екрані замість карти з’явився переливчастий клубок ліній, який нагадував нервову систему Всесвіту після трьох чашок кави.

— Прямий маршрут закритий, — сказала вона. — Там бюрократичний затор.

— У космосі? — спитав Зорян.

— Так. Сімнадцять кораблів чекають дозволу на право чекати дозволу.

— Це нормальна процедура.

— Це вирок розуму, — сказала Марфа.

— Альтернатива? — спитала Міра.

Тікса заплющила очі.

— Є короткий шлях через уламкове поле, зону старого мінного коридору, покинуту митницю і простір, де час поводиться як п’яний родич на весіллі.

— Рівень ризику?

— Для нормального екіпажу — неприйнятний.

Міра подивилася на своїх.

Рікс підморгнув пульту. Брум сварився з кабелем. Ліана годувала контейнер поглядом любові. Зорян уже готував документ “Про відповідальне ставлення до катастроф”. Козел Бебех жував край інструкції. Кассандра сиділа на Зінаїді й хрюкала щось дуже погане. Кіт Космос дивився на порожнечу, і порожнеча, здавалося, почала вибачатися.

— Тобто для нас стандартний маршрут, — сказала Міра.

— Саме так, — кивнула Тікса.

— Ріксе, виводь.

— Із задоволенням, капітанко.

— Без задоволення. З контролем.

— Це майже одне й те саме.

— Ні. Саме через таких, як ти, цивілізації винайшли ремені безпеки, монастирі й роздільне проживання.

Двигуни загуділи.

“Надія-404” від’єдналася від доку, повільно розвернулася, хруснула корпусом, ніби в неї боліла спина, і рушила в космос.

Через три секунди спрацювала перша тривога.

— Що це? — спитала Міра.

— Система попереджає, що ми залишили док без благословення адміністратора, — відповіла Марфа.

— І що буде?

— Нам надішлють штраф.

— Коли?

— Через дві хвилини після смерті Всесвіту. У них хороша доставка.

Контейнер дипломатичного значення завантажили на нижню палубу під охороною Омелька-7, який з’явився так тихо, що всі на мить забули, що він існує. Це була одна з його професійних навичок: бути непомітним до моменту, коли треба виставити рахунок.

Омелько-7 був клонованим фінансовим інспектором, вирощеним у пробірці Міністерства Витрат і Жалю. Він мав обличчя людини, яка бачила бюджетні звіти мертвих цивілізацій і не пробачила їм округлення. Його взяли на борт випадково, переплутавши “бойового аналітика” з “бюджетним аналітиком”. Після першого ж рейсу стало ясно, що помилка була не такою вже страшною: Омелько міг зупинити озброєних піратів фразою “пред’явіть форму 88-Б”, і багато хто волів здатися, ніж уточнювати, що це таке.

Контейнер був чорний, гладкий і занадто дорогий для корабля, де кавоварка мала більше бойових шрамів, ніж корпус. На ньому було написано: “НЕ ВІДКРИВАТИ. НЕ ГОДУВАТИ. НЕ ОБРАЖАТИ. НЕ ОБІЦЯТИ СПІЛЬНЕ МАЙБУТНЄ”.

— Останній пункт дивний, — сказав Рікс, який спустився “просто подивитися”, що в його випадку означало “знайти спосіб зробити гірше”.

— Це офіційна дипломатична рекомендація, — сказав Зорян.

— Що всередині?

— Не знаю.

— Тобто ти дипломат, але не знаєш, що в дипломатичному вантажі?

— Саме так працює довіра.

Марфа-9 з’явилася на настінному екрані.

— Саме так працює кримінальна недбалість.

Ліана обійшла контейнер по колу, її очі світилися дослідницьким голодом.

— Він дихає.

— Контейнер? — уточнила Міра.

— Або те, що всередині. Або ми всі вже галюцинуємо через вентиляцію.

Брум принюхався, видав короткий металевий стукіт і відійшов на крок.

Марфа переклала:

— “Воно пахне старою владою, холодною кров’ю і контрактом без пункту про відповідальність”.

— Тобто політик, — сказав Рікс.

Зорян образився від імені всього класу дармоїдів.

— Політики не пахнуть холодною кров’ю.

— Бо користуються дорогими парфумами.

Козел Бебех підійшов до контейнера, понюхав його й одразу вдарив копитом.

Контейнер тихо загудів.

Кассандра хрюкнула з верхньої полиці.

— Що вона сказала? — запитала Міра.

Ліана прислухалася.

— Приблизно: “Не бийте те, що прокинеться голодним”.

— Чудово. Бебеха прибрати від контейнера.

Бебех уперся копитами, демонструючи, що він не прибирається. Він передислоковується.

У цей момент контейнер видав тихий звук.

Ніби хтось усередині сміявся.

Сміх був низький, вологий і дуже давній. Такий сміх міг мати або древній демон, або чиновник після затвердження бюджету.

Усі завмерли.

— Марфо, сканування, — сказала Міра.

— Сканування показує, що всередині контейнера перебуває об’єкт.

— Який об’єкт?

— Секретний.

— Це не діагноз.

— Для Галактичної Спілки — діагноз.

Омелько підняв планшет.

— У документах вантаж позначено як “дипломатичний символ взаємної довіри”.

— У перекладі з бюрократичної? — спитала Міра.

Марфа відповіла:

— “Ми не знаємо, що це, але вже пізно визнавати”.

Рікс нахилився ближче до контейнера.

— А якщо трохи відкрити?

Міра навіть не повернула голови. Вона просто сказала:

— Ріксе.

— Теоретично.

— Ріксе.

— Для безпеки.

— Ріксе.

— Я замовк.

Контейнер знову засміявся.

Цього разу Марфа-9 знизила освітлення на палубі.

— Не я, — сказала вона. — Світло саме вирішило, що нам потрібна драматургія.

Перший стрибок пройшов майже нормально. У випадку “Надії-404” це означало, що ніхто не помер остаточно, а корабель втратив лише два декоративні елементи, одну службову панель і віру Зоряна Пирога в технічний прогрес.

Космос за ілюмінаторами розтягнувся в світлові нитки. Зорі перетворилися на довгі подряпини на чорному склі реальності. “Надія-404” увійшла в гіперканал, де простір поводився чемно лише з тими, хто мав нову навігацію, чистий двигун і позитивну карму. У цього корабля не було нічого з переліченого.

— Курс стабільний, — сказала Тікса. — Але попереду щось дивне.

— Наскільки дивне? — спитала Міра.

— Дивніше за Ріксову впевненість у собі, але менш дивне за кота.

— Це широкий діапазон.

На екрані з’явилася темна пляма в гіперканалі. Вона не була об’єктом. Вона була, швидше, місцем, де реальність перестала робити вигляд, що старається.

Марфа-9 провела аналіз.

— Попереду нестабільна зона. Можливо, залишки старої митниці.

— Митниці? — перепитав Рікс. — У гіперканалі?

Зорян ожив.

— Старі міжсекторні митниці будували для контролю транзиту, запобігання контрабанді й збереження цивілізованого порядку.

— А чому вони покинуті? — запитала Ліана.

— Бо стали настільки ефективними, що рух між секторами зупинився на двадцять років.

— Класика, — сказала Марфа. — Бюрократія перемогла контрабанду, торгівлю, дипломатію і сенс.

Раптом корабель здригнувся.

На екрані перед ними виник голографічний знак: “ВІТАЄМО НА МИТНИЧНОМУ ПУНКТІ 12-Ж. ПРИГОТУЙТЕ ДОКУМЕНТИ, ТЕРПІННЯ І ДУШУ”.

— Ми можемо облетіти? — спитала Міра.

Тікса торкнулася карти.

— Теоретично так. Практично нас уже помітили.

— Хто?

З темряви гіперканалу випливли три старі митні дрони. Вони були іржаві, озброєні, прикрашені гербами, що давно втратили державу, і мали вигляд техніки, яку забули вимкнути після кінця епохи.

Перший дрон навів сканер на корабель.

— Зореліт “Надія-404”, — промовив механічний голос. — Ви перевозите незадекларований вантаж, тварин із підвищеним рівнем абсурду, одного неіснуючого кота і морально нестабільного пілота. Пред’явіть документи.

Омелько-7 підняв руку.

— Нарешті цивілізована ситуація.

Міра подивилася на нього.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Збройний конфлікт — це хаос. Перевірка документів — це структура.

— Структура з гарматами.

— Найкращий тип структури.

Дрони зарядили зброю.

Рікс поклав руки на штурвал.

— Капітанко, я можу нас вивести.

— Без трюків.

— Я не знаю таких маневрів.

— Саме цього я й боюся.

Зорян виступив уперед.

— Дозвольте мені врегулювати це дипломатично.

— У нас немає часу.

— Саме тому потрібна дипломатія.

— Минулого разу твоя дипломатія зайняла шість годин і закінчилася тим, що нам подарували труну.

— Дорогу труну.

Дрони повторили:

— Пред’явіть документи.

Омелько вже підключив планшет до системи зв’язку.

— Форма 88-Б про законність перевезення невідомого дипломатичного вантажу, форма 12-К про присутність священної худоби, форма 71-Ж про тимчасове ігнорування кота, форма 3-Г про право козла дивитися зневажливо на державні органи.

— Така форма існує? — прошепотів Рікс.

— Тепер існує, — відповів Омелько.

Дрони зависли.

Марфа-9 тихо сказала:

— Вони думають.

— Дрони? — спитала Міра.

— Бюрократичні системи не думають. Вони страждають від вибору між двома протоколами.

Перший дрон видав скрегіт.

— Форма 3-Г не знайдена в архіві.

Омелько поправив комір.

— Згідно з процедурою архівної недосконалості, відсутність форми в архіві не доводить її неіснування, а лише свідчить про можливу недбалість архіву. Ви готові взяти відповідальність за недбалість архіву?

Дрони зависли ще сильніше.

У цей момент контейнер на нижній палубі знову засміявся.

Сміх пройшов по корпусу корабля, як холодний палець по спині. Світло мигнуло. Зінаїда заревла. Кассандра хрюкнула так, що Ліана зблідла. Кіт Космос, який сидів на пульті зв’язку, повільно повернув голову до нижньої палуби.

Марфа сказала:

— Контейнер активувався.

— Наскільки? — спитала Міра.

— На рівні “чому ми не стали флористами”.

Дрони одразу змінили режим.

— Виявлено заборонений об’єкт. Підлягає конфіскації, опечатуванню, поклонінню або знищенню після засідання комісії.

— Ні, — сказала Міра.

Рікс усміхнувся.

— Оце вже моя мова.

— Я ще не дала наказ.

— Але ваші очі дали.

— Мої очі щойно подали заяву на втому.

Дрони відкрили вогонь.

Рікс рвонув корабель убік так різко, що Зорян Пиріг втратив рівновагу, але не ідеальність костюма. Брум схопився трьома руками за поручні, четвертою все ще тримав каву. Ліана притисла контейнер із зеленою істотою, яка, здається, була в захваті від бойових умов. Бебех уперся копитами в підлогу й видав звук, який можна було перекласти як “нарешті”.

— Ріксе! — крикнула Міра.

— Я ухиляюся!

— Ти робиш петлю навколо митного дрона!

— Це називається психологічний тиск!

— Це називається спроба самогубства з елементами хореографії!

Корабель пролетів між двома дронами, зачепив стару антену, відбив її корпусом і випадково запустив у третій дрон. Той вибухнув не сильно, але з таким ображеним звуком, ніби перед смертю згадав про незакритий звіт.

Марфа-9 оголосила:

— Мінус один дрон. Плюс один штраф за пошкодження історичної бюрократичної спадщини.

— Запиши на ім’я Рікса, — сказала Міра.

— У нього вже немає місця в особовій справі.

— Відкрий додаткову.

На нижній палубі контейнер почав світитися.

Тікса здригнулася.

— Він не просто активується. Він кличе щось.

— Кого? — спитав Зорян.

Кіт Космос раптом встав, вигнув спину й прошипів у порожнечу.

Марфа-9 тихо сказала:

— Я не люблю моменти, коли кіт, якого я не бачу, бачить те, чого не бачить ніхто.

З гіперканалу попереду почала виринати тінь.

Вона була величезна. Надто велика для корабля. Надто жива для астероїда. Надто організована для випадковості. Вона нагадувала чорну квітку з металевими пелюстками, що розкривалася в просторі, де нічого не мало розкриватися.

Брум заревів. Марфа переклала з незвичною серйозністю:

— “Це стара машина. Дуже стара. Старіша за дурість. Можливо.”

— Неможливо, — сказав Рікс.

— Так, — погодилася Марфа. — Дурість дуже давня.

Тінь відкрила центральне око.

І поглянула на “Надію-404”.

Усі системи корабля на мить вимкнулися.

У темряві пролунав голос. Не через динаміки. Не через зв’язок. Просто в головах.

“ПОВЕРНІТЬ КЛЮЧ”.

Міра повільно вдихнула.

— Який ще ключ?

Контейнер відповів сміхом.

А потім відкрився.

На нижній палубі замки контейнера розлетілися, хоча ніхто до них не торкався. Кришка повільно піднялася, і зсередини вирвався холодний синій світ. Зорян Пиріг, який прибіг першим із документами, одразу підняв руки.

— Від імені Галактичної Спілки я вітаю вас у конструктивному діалозі!

З контейнера вилізла маленька істота.

Вона була розміром із дитину, але старість у її очах могла б образити кілька галактик. Її тіло нагадувало поєднання кристала, слизу й поганої політичної ідеї. Вона мала чотири тонкі руки, прозору шкіру, крізь яку світилися символи, і маленький рот, що посміхався занадто людяно.

— Я не діалог, — сказала істота. — Я наслідок.

Зорян завмер.

— Це теж можна оформити.

Міра витягла бластер.

— Назвися.

Істота повернула до неї голову.

— Ви називали мене дипломатичним вантажем. До того — артефактом. До того — помилкою. До того — ключем. До того — причиною п’яти війн, трьох культів і одного дуже поганого шлюбу між богинею пилу та міністром оборони.

Рікс прошепотів:

— Звучить як цікава біографія.

— Ти захоплюєшся всім, що може нас убити, — сказала Міра.

— Не всім. Деяким я просто посміхаюся.

Істота поглянула на Рікса.

— Ти натиснеш червону кнопку.

— Я ще не знав, що вона буде.

— Це не заважає майбутньому розчаровуватися наперед.

Кассандра голосно хрюкнула.

Ліана зблідла ще більше.

— Вона підтвердила.

— Що? — спитав Рікс.

— Що ти натиснеш.

— Ну тепер це вже тиск очікувань.

Марфа-9 увімкнула аварійне освітлення.

— Капітанко, стара машина в гіперканалі наближається. Її енергетична сигнатура збігається з контейнером. А ще митні дрони намагаються нас арештувати за незаконне володіння екзистенційною проблемою.

— Варіанти?

Тікса відповіла:

— Тікати вперед — погано. Назад — гірше. Стояти — смерть. Убік — неможливо.

— Ріксе?

Він усміхнувся.

— Мені подобається “неможливо”.

— Я знала, що скажеш цю дурню.

— Ви тому мене й тримаєте.

— Я тримаю тебе, бо викидати небезпечні відходи в космос заборонено.

Істота з контейнера підняла одну руку.

— Якщо стара машина забере мене, вона відкриє координати Першого Редактора.

— Першого кого? — спитав Зорян.

— Того, хто може переписувати реальність.

На містку настала тиша, яку можна було б продати як преміум-послугу.

Марфа-9 сказала:

— Я офіційно заявляю: мені не подобається слово “переписувати” поруч зі словом “реальність”. У мене й так достатньо проблем із вашою версією.

Міра опустила бластер лише на сантиметр.

— Чому Спілка відправила тебе з нами?

Істота посміхнулася.

— Бо не знала, що відправила.

Зорян тихо видихнув.

— Помилка в документах.

Омелько-7, який стояв позаду, підняв палець.

— Я казав, що треба перевіряти вкладення.

Брум заревів так, що труби затремтіли.

Марфа переклала:

— “Ваш уряд передав нам древній ключ до реальності на кораблі, який я ремонтую молитвами, образами і скотчем”.

— Саме так, — сказала Міра.

Брум стукнув ключем по стіні.

— “Тоді я хочу надбавку”.

Стара машина в гіперканалі випустила щупальця з темної енергії. Вони потягнулися до корабля, минаючи митні дрони. Один дрон спробував просканувати щупальце й одразу вибухнув від адміністративного жаху.

— Мінус другий дрон, — сказала Марфа. — Він не витримав невизначеності.

— Ріксе, — сказала Міра. — Виведи нас.

— Куди?

Міра подивилася на Тіксу.

— Де найменша ймовірність миттєвої смерті?

Тікса провела рукою над навігаційним полем. Її обличчя змінювалося: то було обличчям холодної офіцерки, то чиєюсь мрією, то дзеркальною порожнечею.

— Є вузький розрив між старою машиною і митними залишками. Він веде в звичайний простір. Але треба пройти під кутом, який технічно образить фізику.

— Фізика переживе, — сказав Рікс.

Марфа-9 додала:

— Фізика вже бачила твої маневри. Вона звернулася до психолога.

Міра встала біля пілотського крісла.

— Ріксе, слухай уважно. Один маневр. Без імпровізації. Без героїзму. Без флірту з смертю.

Рікс подивився на неї з тією усмішкою, яка мала б бути заборонена наказом санітарної служби.

— А якщо смерть почне першою?

— Тоді скажеш їй, що я зайнята.

Їхні погляди зустрілися. На секунду між ними справді щось промайнуло — не романтика, ні. Романтика була б надто дешевим поясненням. Це було напруження двох людей, які занадто добре знають, що можуть довіряти одне одному в момент катастрофи, але не готові визнати це без саркастичної броні. Рікс бачив у Мірі жінку, яка могла наказати Всесвіту відійти вбік, і Всесвіт хоча б подумав би. Міра бачила в Ріксі чоловіка, якого треба було б тримати в клітці, якби він не був настільки корисним за штурвалом.

— Є хімія, — тихо сказав Рікс.

— Це витік палива, — відповіла Міра.

— Романтично.

— Смертельно.

— У нас багато спільного.

— Керуй кораблем.

Він керував.

“Надія-404” кинулася вперед, наче старий металевий пес, якого щойно образили словом “утилізація”. Двигуни завили. Брум у машинному відсіку кричав на них мовою, від якої навіть реактор намагався виправитися. Марфа-9 перерозподіляла енергію, одночасно проклинаючи людську концепцію “авось”. Тікса тримала маршрут через простір, який на карті виглядав як нервовий зрив. Ліана, замість ховатися, захоплено дивилася на древню машину й робила нотатки. Зорян диктував собі звіт: “Під час дружнього контакту з невідомою стародавньою структурою виникли незначні просторові непорозуміння”. Омелько рахував потенційні штрафи. Бебех готувався таранити все, що наблизиться. Зінаїда левітувала, стабілізуючи гравітацію самим фактом своєї зневаги. Кассандра хрюкала майбутнє так образливо, що воно, мабуть, намагалося змінитися. Кіт Космос сидів на центральному пульті й дивився на древню машину як на старого знайомого, який знову винен гроші.

Щупальце темної енергії вдарило по корпусу.

Корабель закрутило.

— Права стабілізація відмовила! — крикнула Марфа.

— Ліва? — спитала Міра.

— Ображена за праву!

— Бруме!

З машинного відсіку долинув рик.

Марфа переклала:

— “Я або полагоджу стабілізацію, або вб’ю її, щоб не мучилася”.

— Перше!

— Він не обіцяв.

Рікс кинув корабель у розрив. Старі митні дрони відкрили останній вогонь. Древня машина розкрила металеві пелюстки. Контейнерна істота засміялася. Світло стало білим. Час на секунду зробив непристойний жест і пішов у відпустку.

І тоді Рікс побачив червону кнопку.

Вона була на панелі поруч із його рукою. Її там не було раніше. Або була. Або реальність спеціально підсунула її, як офіціант підсовує меню найдорожчих страв людині, яка вже п’яна від власної самовпевненості.

На кнопці було написано: “НЕ НАТИСКАТИ ДО ФІНАЛЬНОЇ НЕОБХІДНОСТІ”.

Рікс подивився на Міру.

Міра подивилася на Рікса.

— Ні, — сказала вона.

— Але—

— Ні.

— Там написано “фінальна необхідність”.

— У тебе фінальна необхідність починається після сніданку.

— Капітанко, або ми проходимо, або нас розриває.

Міра стиснула поручень.

Вона ненавиділа цей момент. Не тому, що треба було ризикувати. Вона ризикувала стільки разів, що страх уже вітався з нею за руку. Вона ненавиділа, що вибір іноді зводився до довіри людині, яка вважала попереджувальні написи особистим викликом.

— Натискай, — сказала вона.

Рікс натиснув.

На кораблі щось прокинулося.

Не двигун. Не система. Не протокол.

Щось глибше.

“Надія-404” рвонула вперед так, ніби згадала, що колись мала інше ім’я. Корпус засвітився лініями стародавніх символів. Марфа-9 на мить зникла з екранів, а потім повернулася з виразом людини, яка щойно побачила сімейний архів і хоче все забути.

— Капітанко, — сказала вона тихо. — У кораблі є прихований протокол.

— Який?

— Назва зашифрована. Але він реагує на контейнер, кота і вашу командну біометрію.

— Мою?

— Так.

Древня машина спробувала схопити корабель, але “Надія-404” пройшла крізь розрив. Простір вивернувся. Гіперканал розірвався позаду. Митні дрони, стара машина й темне око зникли в білій тріщині.

Корабель вилетів у звичайний космос, зробив три некрасиві оберти й завис над невідомою планетою.

На містку щось іскрило. Десь кричала сигналізація. Зі стелі впав шматок декоративної панелі з написом “НАДІЯ”. Поруч відвалилися цифри “404”.

Залишилося просто: “НАДІЯ”.

Марфа-9 довго мовчала.

— Ну, — сказала вона нарешті. — Ми живі. Це або перемога, або погано оформлена відстрочка.

Рікс відкинувся в кріслі.

— Я ж казав, червоні кнопки корисні.

Міра підійшла до нього, нахилилася так близько, що він на секунду забув, як дихати. Її очі були холодні, темні й дуже красиві в тому сенсі, в якому красивим буває лезо перед тим, як пояснити тобі твої помилки.

— Ріксе, — сказала вона тихо. — Ще раз натиснеш червону кнопку без мого наказу — і я зроблю з тебе навчальний манекен для медсестри Галі-Плазми.

Він ковтнув.

— Зрозумів.

— Добре.

Вона випросталася.

Марфа-9 сухо додала:

— Рівень романтичної напруги на містку перевищив санітарні норми. Рекомендую провітрювання, душ або терапію.

— Марфо, — сказала Міра.

— Мовчу. Але з осудом.

На нижній палубі контейнерна істота стояла біля відкритої кришки й дивилася на зорі. Кіт Космос сидів поруч. Вони мовчали. Але це мовчання не було порожнім. Воно було схоже на розмову тих, хто знає, що перша серія щойно зіпсувала життя всім учасникам.

Зорян Пиріг уже писав звіт.

“Місія розпочалася успішно. Вантаж доставляється. Незначні труднощі включали напад митних дронів, активацію древньої машини, самовільне відкриття контейнера, часткове пробудження корабля, порушення стабільності гіперканалу та психологічно неоднозначну поведінку козла. Загалом ситуація контрольована”.

Кассандра прочитала через його плече й хрюкнула.

— Що? — спитав Зорян.

Ліана переклала:

— Вона сказала, що ти брешеш так гарно, що навіть смерть аплодує.

— Це комплімент?

— Від неї — майже.

Брум прийшов на місток, вкритий мастилом, пилом і моральною втомою. Він показав на центральний екран, де тепер блимало нове повідомлення:

“ПРОТОКОЛ ПЕРШОГО ДУРНОГО ПОЛЬОТУ АКТИВОВАНО. КООРДИНАТИ ПРИЙНЯТО. РЕДАКТОР РЕАЛЬНОСТІ ОЧІКУЄ”.

Міра повільно повернулася до екрана.

— Марфо, це жарт?

— Ні, капітанко. Я б пожартувала краще.

Тікса дивилася на зоряну карту. Її обличчя змінювалося швидше, ніж зазвичай.

— Майбутнє розгалужується.

— Наскільки погано?

— Як весілля, де всі родичі озброєні, а торт живий.

Рікс підняв руку.

— Я був на такому.

— Ніхто не сумнівався, — сказала Міра.

Корабель повільно плив над планетою. Внизу хмари закручувалися в дивні символи. На горизонті блищало щось схоже на місто, але занадто правильне, занадто мовчазне, занадто схоже на пастку, яку хтось зробив зі смаком.

Марфа-9 увімкнула зовнішній сканер.

— Планета не позначена на картах. Атмосфера придатна. Рівень небезпеки — “автор сценарію був у поганому настрої”.

— Життя? — спитала Ліана з радістю людини, якій не можна ставити такі питання.

— Є біосигнатури. Деякі з них дивляться на нас у відповідь.

Зінаїда тихо мукнула.

Кассандра хрюкнула.

Бебех ударив копитом по підлозі.

Кіт Космос повільно кліпнув.

Міра подивилася на свій екіпаж. На пілота, який щойно врятував усіх і майже заслужив смерть. На ШІ, яка приховувала страх за сарказмом. На механіка, який міг полагодити неможливе, якщо достатньо його образити. На ксенобіологиню, яка дивилася на потенційну загибель як на наукову конференцію. На дипломата, який уже готував виправдання для майбутніх катастроф. На штурманку, що бачила простір як нервовий розлад Всесвіту. На бухгалтера, здатного виставити рахунок безодні. На худобу, яка, можливо, була ключем до чогось більшого. На кота, який, можливо, був богом хаосу, але поки що поводився краще за Рікса.

Вона зітхнула.

— Отже, підсумуємо. Нам дали секретну місію помилково. Вантаж виявився древнім ключем. За нами полює стара машина. Корабель має прихований протокол. Ми опинилися біля невідомої планети. І десь там існує Редактор Реальності.

— Так, — сказала Марфа. — Але є й хороша новина.

— Яка?

— Кавоварка досі працює.

У цей момент з машинного відсіку пролунав вибух, а потім голос Брума, який, судячи з інтонації, щойно оголосив війну напою.

Марфа зробила паузу.

— Відкликаю хорошу новину.

Міра заплющила очі.

Рікс обережно сказав:

— Капітанко, накази?

Вона відкрила очі.

— Перший наказ: ніхто не чіпає червоні кнопки.

Рікс підняв палець.

— А якщо—

— Другий наказ: Рікс мовчить.

Він опустив палець.

— Третій наказ: Ліана не бере з планети нічого, що дихає, кусається, співає, світиться або виглядає мило в її нездоровому розумінні.

— Це обмежує науку, — зітхнула Ліана.

— Це рятує цивілізацію.

— Цивілізація переоцінена.

— Четвертий наказ: Зорян не підписує нічого, що не прочитав.

Зорян ображено підняв брову.

— Це радикально.

— П’ятий наказ: Бебех не таранить планету.

Козел повільно відвів погляд.

— Я бачила.

Марфа-9 додала:

— Він удає, що не планував. Дуже непереконливо.

Міра підійшла до головного екрана. На ньому невідома планета повільно оберталася, світла, красива й підозріло спокійна. Саме такі місця зазвичай їдять експедиції без солі.

— А тепер, — сказала капітанка, — ми з’ясуємо, у що нас втягнули.

Кіт Космос раптом стрибнув на пульт і лапою торкнувся екрана.

Планета на мить зникла.

Замість неї з’явився символ: чорне коло, перетнуте білою лінією. Під ним проступив напис мовою, якої не знав жоден перекладач. Федора, живого слизня-перекладача, ще не встигли принести, і це, можливо, врятувало кілька шлюбів, війн і чесних ілюзій.

Але Марфа-9 раптом переклала сама.

Її голос став тихішим.

— “Перший ключ прибув. Дурні обрані. Реальність просить не панікувати. Вона вже панікує сама”.

На містку знову стало тихо.

Потім Рікс тихо засміявся.

— Ну що, капітанко. Схоже, Всесвіт нас любить.

Міра подивилася на нього.

— Ні, Ріксе. Всесвіт просто зробив найгірший вибір із доступних.

Марфа-9 додала:

— Це, до речі, девіз нашого екіпажу.

Десь унизу Зінаїда мукнула, Кассандра хрюкнула, Бебех ударив копитом, Брум знову щось підірвав, а контейнерна істота тихо засміялася.

І “Надія-404”, зореліт, який краще було не запускати, повільно рушила до планети, з якої починалася не просто місія.

Починалася помилка такого масштабу, що майбутні історики назвуть її героїзмом.

Бо історики, як і дипломати, часто просто не були на місці подій.