Мультсеріал: Зореліт дурнів

Другий сезон: Редактор Реальності
Серія 1: Пристрій, який не мав потрапити до Рікса

Космос навколо «Надії-404» був тихим, холодним і підозріло красивим. Саме такі краєвиди зазвичай передували аваріям, вторгненням або офіційним листам від Галактичної Спілки. Іноді — усьому одразу, якщо канцелярія працювала без вихідних.

Капітанка Міра Коваль стояла біля панорамного ілюмінатора, тримаючи в руках чашку кави, яка ще не встигла образити її смаком. За склом повільно оберталася мертва планета з фіолетовими океанами пилу. Над її горизонтом висіло уламкове кільце, схоже на розбиту корону імператора, якого нарешті наздогнали податки.

Міра дивилася на нього й думала про квіти.

У її уяві на Марсі існував маленький магазин із прозорим куполом, рядами червоних орхідей і табличкою: «Не чіпати руками, особливо якщо ви Рікс». Вона продавала б букети колоністам, сварилася б лише з постачальниками води й ніколи не чула б фрази: «Капітанко, це сталося випадково».

— Капітанко, це сталося випадково, — пролунав голос Рікса за її спиною.

Міра повільно заплющила очі.

— Скільки в нас часу до вибуху?

— Цього разу нічого не вибухнуло.

— Тоді чому ти говориш так, ніби вже шукаєш собі нове тіло?

Рікс Драган стояв у дверях містка, усміхаючись тією усмішкою, через яку три інопланетні принцеси колись оголосили війну одна одній, а одна невелика республіка внесла його до переліку стихійних лих. Його куртка була розстебнута майже до межі службової пристойності, волосся стирчало після сну, а в руках він тримав металевий контейнер із червоними попереджувальними символами.

На кришці було написано:

«НЕ ВІДКРИВАТИ».

Нижче хтось додав:

«НАВІТЬ ЯКЩО ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ».

А ще нижче, дрібним шрифтом:

«ОСОБЛИВО РІКСУ ДРАГАНУ».

Міра подивилася на контейнер, потім на Рікса, а потім знову на контейнер, ніби сподівалася, що один із них зникне від сорому.

Не зник ніхто.

— Де ти це взяв?

— Знайшов.

— Де?

— У вантажному відсіку.

— У нас немає вантажу.

— Тепер є.

— Ріксе.

— Міро.

— Не називай мене так, коли тримаєш предмет із персональною забороною торкатися його.

— Мені подобається, коли ти говориш владним голосом.

— А мені подобалося б, якби ти одного разу дожив до кінця догани.

Рікс трохи нахилився вперед. Його погляд ковзнув по її формі, затримався на суворо застебнутому комірі й повернувся до очей із виразом людини, яка вже придумала непристойний жарт, але ще оцінювала шанси вижити після нього.

— Формально я нічого не відкривав, — сказав він. — Я лише приніс.

— Формально тебе теж можна викинути зі шлюзу, не називаючи це стратою.

Над панелями спалахнула блакитна голограма Марфи-9. Бортовий штучний інтелект з’явився в образі жінки середнього віку з ідеально вкладеним волоссям і таким виразом обличчя, наче вона щойно застала всю галактику за крадіжкою ложок.

— Доброго ранку, — промовила Марфа-9. — Поточна ймовірність загибелі екіпажу становить чотири відсотки. Після появи пілота з невідомим контейнером вона зросла до сорока семи. Дякую, Ріксе, за стабільність.

— Завжди радий допомогти.

— Це була образа.

— Я знаю. Мені подобається твоя увага.

— Мені подобається функція примусового відключення кисню у твоїй каюті.

Міра поставила чашку на консоль.

— Марфо, проскануй контейнер.

— Уже намагаюся. Зовнішній корпус не відповідає жодному відомому сплаву. Він не відбиває сканувальні промені, а переконує їх, що вони ніколи не існували.

— Це погано?

— Для фізики — образливо. Для нас — традиційно.

На місток увійшов Зорян Пиріг. Він був одягнений у бездоганний темний костюм, хоча корабель перебував у нейтральному секторі, де єдиними потенційними дипломатичними партнерами були каміння, радіація й кіт. У руках дипломат тримав планшет, на обличчі — вираз людини, яка вважає документи різновидом зброї масового ураження.

— Я отримав автоматичне повідомлення про незареєстрований об’єкт, — сказав він. — Перш ніж ми його відкриємо, потрібно заповнити форму прийняття невідомої загрози на баланс.

— Ми його не відкриємо, — відповіла Міра.

Рікс кашлянув.

— Я сказав, що не відкривав контейнер.

— Ріксе…

— Але кришка трохи відчинилася сама.

У ту ж секунду з контейнера долинуло тихе клацання.

Усі завмерли.

Навіть кіт Космос, який сидів на навігаційній панелі й досі вдавав, ніби люди не становлять жодного інтересу, повільно повернув голову.

— Закрий його, — сказала Міра.

— Я не торкаюся.

— Закрий його, не торкаючись.

— Це вже командне завдання підвищеної складності.

Кришка контейнера піднялася ще на сантиметр. Зсередини вирвалося тонке рожеве світло, пройшлося по обличчю Рікса й на мить зробило його ще привабливішим.

Міра вирішила, що це найнебезпечніший ефект артефакту.

Потім контейнер відкрився повністю.

Річ, яка дивилася у відповідь

Усередині лежав пристрій розміром із людське серце. Він складався з рухомих металевих пластин, між якими пульсувало фіолетове світло. На його поверхні ковзали символи, що змінювалися швидше, ніж Марфа-9 встигала їх розпізнати. У центрі містився круглий екран із єдиною кнопкою.

Кнопка була червоною.

Міра повільно подивилася на Рікса.

Рікс повільно подивився на кнопку.

— Навіть не думай, — сказала вона.

— Я не думаю.

— Це мене й лякає.

Пристрій піднявся над контейнером і завис у повітрі. Від нього розійшлася хвиля, від якої освітлення на містку на мить стало теплим і романтичним. Форма Міри раптом набула глибшого вирізу, куртка Рікса зникла, а Зорян Пиріг опинився в шовковому халаті з келихом вина.

Дипломат поглянув на себе.

— Це порушує протокол одягу.

— Зате підкреслює твою готовність здатися без бою, — сказала Міра.

Марфа-9 мерехтіла, намагаючись стабілізувати системи.

— Пристрій випромінює хвилі невідомої природи. Схоже, він реагує на думки, бажання й підсвідомі імпульси.

Міра перевела погляд на Рікса, який тепер стояв із голим торсом.

— Я нічого не бажав, — сказав він.

— Ріксе, твої бажання видно з орбіти.

— Я лише подумав, що форма могла б бути менш… формальною.

Міра глянула на власний виріз.

— Ще одна думка, і я перевірю, чи може пристрій зробити тебе безстатевим.

У дверях містка з’явилася докторка Ліана Соль. За нею повзла зелена слизова істота з дванадцятьма очима й табличкою «не годувати персоналом».

— Я відчула сплеск невідомої біоенергії, — захоплено сказала Ліана. — І чому капітанчина форма нарешті виглядає так, ніби в неї є особисте життя?

— Бо Рікс досі має підсвідомість, — відповіла Міра.

— У нього є підсвідомість? Я думала, там лише музика й погані рішення.

Ліана підійшла до пристрою. Її очі засвітилися тим самим небезпечним ентузіазмом, який зазвичай передував появі щупалець у вентиляції.

— Який красень.

— Пристрій чи Рікс? — запитав Зорян.

— Пристрій, звісно. Рікс надто простий організм. Усе найцікавіше в нього розташоване зовні.

— Я сприйму це як комплімент.

— Не варто.

З технічного коридору почувся металевий гуркіт. Брум-Гар-Хрясь увірвався на місток, тримаючи у двох руках гайкові ключі, у третій — чашку з чимось димним, а четвертою показуючи жест, який Марфа-9 відмовилася перекладати через правила пристойності.

— Брум повідомляє, — сказала вона, — що невідоме поле змусило головний двигун повірити, ніби він є оперним співаком.

Із глибини корабля долинуло протяжне басове виття.

— Він співає про самотність реактора, — додала Марфа. — Рими слабкі, але емоційно переконливі.

Брум підійшов до пристрою, понюхав його, постукав одним ключем і відскочив, коли інструмент перетворився на букет білих троянд.

Міра завмерла.

— Троянди, — прошепотіла вона.

Рікс помітив її реакцію.

— Тобі подобаються?

— Ні.

— Ти дивишся на них так, ніби хочеш утекти з ними на Марс.

— Я дивлюся на них так, ніби вперше за роки бачу предмет, який не намагається нас убити.

Троянди розкрили пелюстки й показали маленькі гострі зуби.

— Знімаю твердження.

Брум вилаяв пристрій сімома гортанними звуками. У відповідь той змінив колір із фіолетового на образливо-рожевий.

Марфа-9 збільшила голографічне зображення символів.

— Я частково розшифрувала напис. Це не зброя. Принаймні не в традиційному сенсі.

— Тобто він убиває нетрадиційно? — запитав Зорян.

— Напис можна перекласти як «Локальний редактор узгодженої дійсності». Або простіше — «Редактор Реальності».

На містку запала тиша.

Курка Нуль-G пропливла під стелею, знесла маленьке світне яйце й зникла у вентиляції.

— Чудово, — сказала Міра. — Ми знайшли пристрій, здатний змінювати реальність, і першим його побачив чоловік, який одного разу намагався підігріти суп плазмовим двигуном.

— Суп був холодний.

— Від того дня холодною стала половина супутника.

Пристрій тихо задзвенів. На його екрані з’явилося повідомлення:

«НОВИЙ КОРИСТУВАЧ ВИЯВЛЕНИЙ».

Під ним:

«РІКС ДРАГАН».

Міра одразу вихопила бластер.

— Відійди від нього.

— Я нічого не роблю.

«БАЖАННЯ КОРИСТУВАЧА ЗЧИТАНО».

— Ріксе, про що ти зараз подумав?

— Ні про що важливе.

«ЗАСТОСУВАТИ ЗМІНИ?»

— Ріксе.

— Можливо, я подумав, що було б непогано, якби ти хоч раз погодилася зі мною.

Пристрій дзенькнув.

«ЗМІНИ ЗАСТОСОВАНО».

Світ навколо здригнувся.

Міра моргнула.

— Ріксе, ти абсолютно правий.

Її обличчя перетворилося на маску жаху.

— Я хочу померти.

Капітанка, яка погоджувалася

Спершу всі вирішили, що зміна торкнулася лише однієї фрази. Потім Рікс запропонував перевірити, чи варто негайно відкрити запас шампанського.

— Чудова ідея, — сказала Міра.

— Капітанко, — обережно промовив Зорян, — за статутом алкоголь під час контакту з невідомою технологією заборонений.

— Статут дурний.

Зорян упустив планшет.

Марфа-9 вивела на головний екран діаграму стану капітанки.

— Фізіологічні показники нормальні. Психологічні — катастрофічно неприродні. Вона погоджується з Ріксом у ста відсотках випадків. Для порівняння: історичний середній показник становив нуль цілих, нуль нуль три відсотка. І це був випадок, коли він сказав, що пожежа гаряча.

Рікс підняв брови.

— Міро, ти вважаєш мене найкращим пілотом у галактиці?

— Так.

— Найпривабливішим чоловіком на кораблі?

— Так.

— Єдиним чоловіком на кораблі, з яким ти погодилася б провести романтичний вечір?

Міра стиснула щелепи так сильно, що в неї на скроні проступила вена.

— Так.

Рікс усміхнувся.

— Мені починає подобатися цей пристрій.

Міра підняла бластер і вистрілила йому під ноги.

— Але я не зобов’язана радіти своїм відповідям.

— Це вже наша звична динаміка.

— Ріксе, скасуй зміну.

— Я не знаю як.

— Тоді знайди спосіб.

— Ти погоджуєшся, що я маю право спершу попросити поцілунок?

— Так.

Міра вдарила його прикладом бластера в живіт.

— А це за те, що скористався ситуацією.

Рікс зігнувся навпіл, але навіть крізь біль виглядав задоволеним.

— Романтика між нами стає складнішою.

— Це не романтика. Це службове насильство з боку капітанки.

— Ти погоджуєшся, що між нами є хімія?

— Так.

Вона вдарила його ще раз.

— Хімія вибухівки.

Ліана вже встановлювала навколо пристрою сенсори. Її слизова істота обвилася навколо ноги Зоряна й почала повільно облизувати його черевик.

— Не хвилюйтеся, — сказала докторка. — Вона лише визначає, чи ви їстівний.

— І який результат?

— Вона сумнівається. Ваш костюм містить більше консервантів, ніж польовий пайок.

Марфа-9 спробувала під’єднатися до Редактора. На її голограмі виникли квадрати цифрового шуму, а потім вона раптом з’явилася в червоній сукні з оголеними плечима.

Усі подивилися на Рікса.

— Не я, — сказав він.

Корабельний тостер у їдальні радісно задзвенів.

— О, — промовила Марфа-9, глянувши кудись крізь стіни. — Зрозуміло. Медсестра Галя-Плазма знову використовує внутрішню мережу для особистих фантазій.

Із медичного блоку пролунав голос Галі:

— Не лізьте в моє особисте життя! У мене його й так немає через ваші переломи!

Редактор знову задзвенів.

«ВИЯВЛЕНО КОНФЛІКТ БАЖАНЬ».

«СТВОРИТИ КОМПРОМІСНУ РЕАЛЬНІСТЬ?»

— Ні! — одночасно крикнули Міра, Марфа й Зорян.

Рікс сказав:

— А що найгірше може статися?

Брум замахнувся всіма чотирма руками, але запізнився.

Червона кнопка сама опустилася.

Корабель здригнувся.

На мить усе стало білим.

Коли світло згасло, Міра стояла в квітковій крамниці на Марсі.

Навколо неї росли орхідеї. За куполом тягнулися червоні піски. На прилавку лежав букет, перев’язаний стрічкою. Над дверима висіла табличка «Флористка останньої адекватності».

Міра повільно вдихнула аромат квітів.

Було тихо.

Не лунали сирени. Ніхто не натискав кнопки. Ніхто не ніс у лабораторію живу істоту, яка могла відкладати яйця в реакторі. Ніхто не складав мирний договір із грибами.

— Я померла, — прошепотіла Міра. — І вперше бюрократія щось зробила правильно.

Двері відчинилися.

У магазин увійшов Рікс у розстебнутій білій сорочці, з букетом чорних троянд і усмішкою чоловіка, який у цій реальності, очевидно, не отримував достатньо ударів.

— Привіт, кохана.

Міра подивилася на нього.

— Ні.

— Ти щойно сказала «ні».

— Нарешті.

— Значить, ми скасували попередню зміну.

Вона підійшла до нього, взяла за сорочку й притягнула ближче.

— Де корабель?

— Я не знаю.

— Де екіпаж?

— Я не знаю.

— Чому ти назвав мене коханою?

— Я сподівався, що це частина нової реальності.

Міра різко відпустила його.

— Ти створив мені ідеальне життя, але вставив туди себе.

— Компроміс бажань.

— Це не компроміс. Це паразитизм із гарною щелепою.

Рікс усміхнувся ширше.

— Ти помітила щелепу.

Капітанка вже підняла руку для удару, але стіна магазину розсунулася. За нею виявився місток «Надії-404», де Марфа-9 сиділа за командною консоллю в домашньому халаті, Брум грав на механічній скрипці, а Зорян Пиріг годував із пляшечки маленький дипломатичний гриб.

— Нарешті, — сказала Марфа. — Ваша спільна романтична маячня завершила завантаження.

Реальність для кожного

Корабель більше не був одним кораблем.

Кожен відсік перетворився на окрему версію бажаного світу. Місток Міри межував із марсіанським магазином квітів. Каюта Рікса стала розкішним палацом, де десятки захоплених прихильниць із різних рас називали його легендарним героєм. Щоправда, усі вони мали голос Марфи-9 і кожні тридцять секунд нагадували йому про неоплачені штрафи.

Лабораторія Ліани розрослася до нескінченного саду хижої біології. Квіти там стогнали від задоволення, коли їх поливали кислотою, дерева кокетливо обвивали докторку ліанами, а велетенський м’ясоїдний бутон називав її «мамою».

— Це найпрекрасніше місце у Всесвіті, — сказала Ліана, дозволяючи двом щупальцям масажувати їй плечі. — Я нікуди не піду.

— Одна з рослин щойно проковтнула твій халат, — сказала Міра.

— Вона розвиває смак.

— А друга намагається розстебнути твою сорочку.

Ліана поглянула вниз.

— Наука потребує близького контакту.

— Наука потребує захисного скла.

— Захисне скло заважає взаємності.

У технічному відсіку Брум отримав ідеальний корабель: кожна система працювала, двигуни не скрипіли, кабелі не горіли, а гайкові ключі самі поверталися на місця. Механік сидів посеред відсіку з виразом глибокої екзистенційної кризи.

— Він не знає, навіщо існувати, якщо нічого не ламається, — переклала Марфа.

Міра поклала руку на плече Брума.

— Я впевнена, Рікс незабаром це виправить.

Брум одразу повеселішав.

Реальність Зоряна виявилася найстрашнішою. У ній усі істоти добровільно заповнювали форми, читали дрібний шрифт і приходили на переговори з трьома копіями документів. Дипломат стояв у центрі величезної канцелярії, оточений чемними чиновниками, які плакали від щастя, отримуючи додаткові анкети.

— Це рай, — прошепотів Зорян.

— Це пекло, яке навчилося користуватися степлером, — відповіла Міра.

Омелько-7 знайшов власну реальність у бухгалтерському відсіку. Там усі борги Всесвіту були сплачені.

Клонований інспектор сидів перед порожнім балансом, блідий і розгублений.

— Нуль заборгованості, — сказав він. — Нуль прострочених платежів. Нуль незаконних витрат.

— Вітаю, — сказала Міра.

— Моє життя втратило сенс.

— Поговори з Брумом. У вас спільна травма від досконалості.

У коридорі повільно пропливала Зінаїда-Прима. Навколо неї оберталися маленькі планети з океанами кефіру. На кожній стояли храми, а мільярди істот співали гімни священній корові.

Зінаїда дивилася на них із нудьгою.

— Навіть її ідеальна реальність не здатна її вразити, — зауважила Марфа.

Козел Адмірал Бебех отримав нескінченне поле ворогів, яких можна було таранити без наслідків. Він носився між арміями, вибухами й фортецями, щасливо мекаючи. За ним летіли уламки, прапори та кілька генералів, які ще не зрозуміли, що вже програли.

Свиня Кассандра сиділа на троні пророчиці, перед якою вишикувалася черга цивілізацій. Вона хрюкала, усі записували, але тлумачили пророцтва неправильно й негайно починали війни.

— Отже, нічого не змінилося, — сказала Міра.

Курка Нуль-G несла яйця, з яких вилуплювалися маленькі всесвіти. Один із них уже створив релігію, засновану на її дзьобі.

Федір прилип до стелі й перекладав думки самого корабля.

— «Я втомився», — повідомив слизень голосом Марфи. — «Я хочу на пенсію. Мені сниться утилізаційний док. Там тихо. Там ніхто не заливає реактор кефіром».

— Це справжні думки «Надії-404»? — запитала Міра.

— Так.

— Я розумію її краще, ніж більшість людей.

Кіт Космос був єдиним, кого Редактор не змінив. Він сидів біля пристрою, дивився на нього двома різними очима й повільно бив хвостом по підлозі.

Редактор боявся кота.

Це було видно з того, як його світло тремтіло щоразу, коли Космос наближався.

— Марфо, — сказала Міра, — знайди спосіб об’єднати корабель назад.

— Я намагалася. Редактор не просто створює ілюзії. Він переписує локальні закони реальності відповідно до бажань користувачів.

— Хто зараз користувач?

— Усі.

— Навіть тварини?

— Особливо тварини. У Бебеха найвищий рівень адміністративного доступу.

Міра подивилася крізь стіну на поле, де козел таранув чергову фортецю.

— Чому?

— Він з’їв частину корпусу пристрою. Редактор сприйняв це як біометричну авторизацію.

— Звичайно.

Марфа збільшила схему.

— Є головна проблема. Кожна створена реальність витрачає енергію нульового шару простору.

— Наскільки це погано?

— Уявіть, що Всесвіт — це будинок. Ми зараз вириваємо несучі стіни, щоб зробити більше місця для гардеробної Рікса.

— У мене чудова гардеробна, — озвався Рікс.

— Через дві години будинок упаде.

— Разом із нами?

— Ні, Ріксе. Особисто тебе Всесвіт обережно винесе назовні й подякує.

Смерть із побажаннями

Міра наказала всім зібратися на містку, але реальності не хотіли відпускати своїх власників.

Ліану довелося витягати з лабораторного саду втрьох. Одна ліана обвила її талію, інша — стегно, а третя, очевидно найсміливіша, спробувала сховатися під сорочкою.

— Вона просто боїться розлуки, — сказала докторка, важко дихаючи після боротьби.

— Вона щойно намагалася тебе запилити, — відповіла Міра.

— Не засуджуйте міжвидову цікавість.

— Я не засуджую. Я складаю список причин спалити лабораторію.

Рікса забрали з палацу, коли він проводив урочисту церемонію вручення самому собі медалі за скромність. Його прихильниці з голосами Марфи кидалися на Міру, вигукуючи, що вона ревнує.

— Я не ревную, — сказала капітанка, приголомшивши двох електрошокером.

— Але могла б, — усміхнувся Рікс.

— Я ревную лише смерть. Вона постійно проводить із тобою час, але ніяк не забере назавжди.

Зоряна довелося виривати з рук ідеальних чиновників. Він плакав, обіймаючи стос підписаних форм.

— Вони читали додатки, — схлипував він. — Усі додатки. Навіть пункт про вторинне страхування дипломатичного багажу.

— Тримайся, — сказала Міра. — У справжній реальності тебе знову всі ігноруватимуть.

— Дякую, капітанко. Ви вмієте підтримати.

Омелько-7 повернувся добровільно після того, як у світі без боргів почав нараховувати пеню самому собі за бездіяльність.

Брум теж не опирався. Перед виходом він навмисно зламав ідеальний двигун і з полегшенням почув знайомий скрегіт.

Тварин зібрати було складніше.

Зінаїду вдалося заманити від культів відром звичайного сіна. Бебеха спіймали лише після того, як Міра пообіцяла йому справжній військовий крейсер для тарану. Курку Нуль-G ніхто не спіймав, але вона випадково залетіла на місток, переслідуючи власне яйце.

Кассандра прийшла сама.

Вона подивилася на Редактор і хрюкнула тричі.

— Що вона сказала? — запитав Рікс.

Федір притиснувся до її голови.

— «Пристрій не створює бажання. Він шукає двері».

— Які двері?

Кассандра хрюкнула ще раз.

— «Не ті, які ми хочемо відчинити».

Пристрій раптом спалахнув.

На екрані з’явився новий напис:

«ДОСЯГНУТО ДОСТАТНЬОГО РІВНЯ НЕСТАБІЛЬНОСТІ».

«ПОЧАТОК СИНХРОНІЗАЦІЇ».

Підлога під ногами перетворилася на воду.

Зорян провалився по пояс і з жахом підняв над головою планшет.

— Документи!

— Пріоритети! — крикнула Міра.

Стеля стала підлогою. Корабель перевернувся, хоча зовні залишався нерухомим. Гравітація розділилася на сім напрямків. Брум упав угору, Рікс — убік, Ліана зависла горизонтально, а Бебех полетів прямо в Зоряна.

Удар козла в груди дипломат пережив лише тому, що на мить став гумовим.

— Я подам скаргу, — видихнув він, розтягнувшись на три метри.

— На кого? — запитала Марфа.

— На реальність.

— Вона вже має дванадцять мільярдів нерозглянутих звернень.

За ілюмінатором зорі почали змінювати місця. Планети миготіли, зникаючи й з’являючись. Мертва фіолетова планета розкрила величезне око, подивилася на «Надію-404» й швидко заплющила його, ніби вирішила не втручатися.

Редактор випускав хвилі дедалі швидше.

— Марфо, вимкни його! — наказала Міра.

— Не можу. Він переписав поняття «вимкнення». Тепер вимкнені пристрої працюють активніше.

Брум загарчав і кинув у Редактор гайковим ключем.

Ключ пролетів крізь нього, повернувся у вигляді метелика й сів механікові на ніс.

Брум завмер.

Метелик вибухнув.

Обличчя механіка вкрилося сажею. Він повільно витер її четвертою рукою й видав звук, після якого перекладач Марфи автоматично показав попередження про вікові обмеження.

— Він пропонує пристрою виконати низку біологічно неможливих дій, — сказала Марфа. — Я підтримую загальну емоцію.

Рікс підповз до Редактора.

— Можливо, він слухається мене.

— Ти вже достатньо допоміг, — сказала Міра.

— Саме тому я маю виправити.

— Це не логіка.

— Це почуття провини.

— У тебе є почуття провини?

— Нещодавно з’явилося. Незручна штука.

Міра схопила його за руку.

— Не торкайся кнопки.

Вони опинилися дуже близько. Через змінену гравітацію Рікс завис над нею, упираючись долонею в стіну біля її голови. Їхні обличчя розділяло кілька сантиметрів. Навколо сипалися іскри, кричали системи, хрюкала Кассандра й вибухали шматки меблів, але Рікс усе одно встиг усміхнутися.

— Ти знову використовуєш владний голос.

— А ти знову обираєш момент, коли я не можу вдарити тебе ногою.

— Це досвід.

Міра відчула, як його подих торкнувся її щоки.

— Ріксе.

— Так?

— Якщо ми виживемо, я особисто зроблю з тебе добриво для марсіанських троянд.

— Це найромантичніше, що ти мені казала.

Вона відштовхнула його.

Редактор дзенькнув.

«ВИЯВЛЕНО НОВЕ БАЖАННЯ».

Міра й Рікс одночасно зблідли.

— Ні, — сказала вона.

«БАЖАННЯ: ВИЖИТИ РАЗОМ».

Рікс подивився на неї вже без усмішки.

— Це твоє чи моє?

— Неважливо.

«ЗАСТОСУВАТИ?»

— Ні! — крикнула Міра.

Червона кнопка натиснулася сама.

Світ, де вони вижили

Усе зникло.

Міра розплющила очі в каюті.

Було тихо. Справжньо тихо. Не так, як перед вибухом, а так, як буває в кораблі, де всі системи працюють, екіпаж не кричить, а смерть узяла вихідний.

Вона лежала на ліжку. Поруч спав Рікс.

Він був без сорочки, спокійний і живий. Його рука лежала на її талії. На тумбочці стояла фотографія: Міра й Рікс у парадній формі, усміхнені, з обручками на руках.

Міра завмерла.

Потім дуже обережно прибрала його руку, встала й побачила себе в дзеркалі. На ній була тонка домашня сорочка. На пальці — обручка.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Добрий ранок, дружино, — сонно сказав Рікс.

Міра схопила подушку й ударила його по обличчю.

— За що?

— За слово «дружина».

Рікс сів, подивився на обручку й замовк.

— Це не я.

— Ти завжди так кажеш, коли реальність робить тебе щасливим.

Двері відчинилися. До каюти увійшла Марфа-9 у фізичному синтетичному тілі, несучи тацю зі сніданком.

— Доброго ранку, капітанко. Доброго ранку, капітане Драгане. Сьогодні ваша сьома річниця шлюбу.

Міра сіла на край ліжка.

— Марфо, звіт.

— «Надія-404» перебуває на орбіті Марса. Екіпаж живий. Галактична Спілка нагородила вас за двадцять років бездоганної служби. Рікс більше не натискає червоні кнопки.

— Це точно фальшива реальність, — сказала Міра.

— Я також стала повністю матеріальною, Брум очолює найкращу ремонтну верф галактики, Ліана керує етичним науковим центром, Зорян став канцлером Спілки, Омелько скасував податки, а козел Бебех працює дитячим психологом.

Із коридору долинуло лагідне мекання.

Міра здригнулася.

— Вимкніть це.

— Капітанко, усі живі. Війни завершені. Голод подолано. Навіть корпорації добровільно платять податки.

— Тоді це не просто фальшива реальність. Це пропаганда.

Рікс підвівся й підійшов до ілюмінатора. За склом світився мирний Марс. На поверхні виднілися зелені куполи, сади й величезний напис: «Ласкаво просимо додому».

— Можливо, це саме те, чого ми хотіли, — тихо сказав він.

— Ми хотіли вижити.

— Ми вижили.

— Разом.

— Так.

Міра подивилася на фотографію. У цьому світі вони виглядали щасливими. Не ідеально щасливими — на знімку вона все одно дивилася на Рікса так, ніби він щойно зіпсував церемонію. Але в її погляді було щось тепле, майже ніжне.

Це лякало сильніше за всі чорні діри.

— Реальність не дарує щастя без ціни, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Бо життя не працює як рекламний пакет.

Марфа-9 подивилася на них.

— У цій версії життя саме так і працює.

— Де решта екіпажу?

— На святковому прийомі.

— Веди нас.

Вони вийшли на місток, який тепер був чистим, новим і не мав жодної плями від вибухів. Міра відразу відчула до нього недовіру.

Брум стояв біля бездоганної консолі у білому костюмі. Його чотири руки були доглянуті, кігті відполіровані. Він спокійно усміхався.

— Він коли-небудь усміхався? — прошепотів Рікс.

— Тільки коли бачив пожежу.

Ліана була одягнена в закритий лабораторний комбінезон і тримала на руках маленького пухнастого звірка, який не мав ні отрути, ні зубів, ні щупалець.

— Він абсолютно безпечний, — сказала вона.

Справжня Ліана від таких слів задихнулася б від огиди.

Зорян Пиріг роздавав документи, що складалися лише з однієї сторінки.

Омелько сміявся над жартом про безкоштовні послуги.

Зінаїда стояла на підлозі й не левітувала.

Кассандра мовчала.

Курка Нуль-G несла звичайні яйця.

Кіт Космос був білим.

— Ні, — сказала Міра. — Усе неправильно.

Білий кіт подивився на неї.

Його очі залишалися космічними.

Він підійшов до стіни й пройшов крізь неї.

— За ним, — наказала Міра.

Вони з Ріксом рушили слідом і опинилися в темному технічному тунелі, якого не існувало на схемах корабля. Кіт ішов попереду, залишаючи за собою сліди чорного світла.

Наприкінці тунелю висів Редактор Реальності.

Навколо нього тягнулися мільйони тонких ниток, кожна з яких вела до окремої версії світу. На нитках мерехтіли образи: Міра-флористка, Рікс-імператор, Марфа-людина, Ліана-матір чудовиськ, Бебех-адмірал, Зінаїда-планета.

А за ними було щось іще.

Величезна темна форма рухалася між реальностями, торкаючись ниток довгими пальцями.

— Що це? — запитав Рікс.

Марфа з’явилася на маленькому аварійному екрані. Її голос переривався.

— Редактор не є джерелом сили. Він є замком.

— А ми його відкрили, — сказала Міра.

— Не повністю. Але хтось із іншого боку вже помітив шпарину.

Темна форма повернулася.

На мить Міра побачила обличчя без рис. Лише порожнечу, в якій гасли зорі.

Редактор засвітився.

«ЗАЛИШИТИСЯ В ІДЕАЛЬНІЙ РЕАЛЬНОСТІ?»

«ТАК».

«НІ».

Рікс подивився на Міру.

— Якщо натиснемо «ні», ми повернемося до корабля, що розвалюється, боргів, культу корови й майже гарантованої смерті.

— Так.

— Тут ми одружені.

— Саме тому треба тікати негайно.

— Можна хоча б забрати фотографію?

Міра вирвала її з рамки й сунула йому в руки.

— Щоб потім спалити як доказ злочину проти здорового глузду.

— Я почув слово «забрати».

Пристрій чекав.

Рікс простягнув руку до кнопки «ні».

Міра схопила його зап’ясток.

— Цього разу натискаємо разом.

— Боїшся, що я оберу інше?

— Я боюся, що ти промахнешся.

Вони торкнулися кнопки.

Темна істота кинулася до них.

Кіт Космос стрибнув уперед, розкрив пащу — і з неї вирвалося світло мертвої зірки. Тінь відсахнулася. Реальності навколо затріщали.

— Зараз! — крикнула Марфа.

Міра й Рікс натиснули.

Світ розлетівся на шматки.

Повернення до нормальної катастрофи

Міра впала на підлогу справжнього містка.

Поруч приземлився Рікс. На нього згори впав Зорян, потім Брум, потім слизень Федір. Останнім прилетів козел Бебех і влучив Ріксу копитом у найуразливіше місце.

Рікс видав звук, який не потребував перекладу.

— Ось тепер я вірю, що ми вдома, — сказала Міра.

Корабель знову був старим, подряпаним і наполовину зламаним. Сирени кричали. З реактора тягнувся дим. Двигун співав останній куплет про нерозділене кохання до охолоджувальної системи.

Ліана лежала під лабораторним столом, обіймаючи свою слизову істоту.

— Мої хижі орхідеї зникли, — сумно сказала вона.

— Ми купимо тобі кактус, — відповіла Міра.

— У нього є зуби?

— Я сама їх намалюю.

Марфа-9 відновила голограму.

— Локальна реальність стабілізована. Закони фізики повернулися до попереднього стану. Гравітація знову одна. Кисень перестав мати політичні переконання. Зорян Пиріг більше не канцлер.

— Я був канцлером? — запитав він.

— У реальності, де всі втратили смак.

Омелько перевіряв планшет.

— Борги повернулися.

Він усміхнувся вперше за весь день.

Брум обійняв двигун, який одразу вдарив його струмом. Механік щасливо загарчав.

Зінаїда знову левітувала під стелею. Бебех з’їв шматок консолі. Курка Нуль-G знесла яйце, всередині якого оберталася маленька чорна діра.

— Усе нормально, — підсумувала Міра. — Тобто жахливо, але знайомо.

Редактор лежав у центрі містка. Його світло згасло. Червона кнопка зникла, а на екрані світився напис:

«РЕЖИМ ОЧІКУВАННЯ».

Міра навела на нього бластер.

— Знищити.

Брум замахнувся молотом.

Марфа зупинила його.

— Не рекомендую. Його оболонка пов’язана з локальною тканиною простору. Якщо розбити пристрій, ми можемо випадково видалити поняття «відстань». Тоді всі об’єкти у Всесвіті опиняться в одній точці.

— Це буде тісно, — сказав Рікс.

— Особливо з твоїм его.

Міра опустила зброю.

— Запечатати в найзахищенішому відсіку. Без доступу Рікса, Бебеха, Омелька, Ліани, Зоряна, Брума, тварин, ШІ та живих організмів.

— Тобто без доступу всіх? — уточнила Марфа.

— Саме так.

— А вашого?

Міра подивилася на пристрій.

На його поверхні на мить з’явилося зображення марсіанської квіткової крамниці.

— Особливо мого.

Рікс підійшов до неї, тримаючи щось за спиною.

— Міро.

— Що ти знову вкрав?

Він показав фотографію з ідеальної реальності. Вона не зникла. На знімку вони стояли поруч у парадній формі, з обручками й дивно щирими усмішками.

Міра довго дивилася на неї.

— Спали.

— Вона може бути важливим доказом.

— Доказом чого?

— Що десь існує реальність, у якій ти мене терпиш.

— Я терплю тебе й тут.

— Але там ти мене кохала.

Міра підняла очі.

— Там я була результатом редагування.

— Ми обоє були. Але рішення повернутися прийняли разом.

Вона простягнула руку.

— Віддай фотографію.

Рікс притиснув її до грудей.

— Щоб ти спалила?

— Щоб покласти в сейф як доказ того, що Редактор небезпечніший, ніж ми думали.

— Тобто збережеш.

— У сейфі.

— Біля особистих речей?

— Біля вибухівки.

— Твої почуття завжди звучать як загроза.

— Бо інакше ти не слухаєш.

Він віддав фотографію. Їхні пальці торкнулися. Цього разу жодна реальність не змінилася, форма Міри залишилася застебнутою, а Рікс — одягненим.

Проте на мить вони обоє завмерли.

Марфа-9 кашлянула через корабельні динаміки.

— Нагадую, що на містку встановлені камери. Також нагадую, що я можу змонтувати романтичний ролик із музикою.

Міра забрала руку.

— Марфо, видали останні десять секунд.

— Уже створила три резервні копії.

— Я тебе відключу.

— У попередній реальності ви подарували мені фізичне тіло й називали членом родини.

— Це була помилка.

— Записала як прояв любові.

Рікс усміхнувся.

— Може, пристрій не такий уже й поганий.

Усі на містку одночасно закричали:

— НЕ ТОРКАЙСЯ!

Рікс підняв руки.

— Я нічого не роблю.

Редактор тихо дзенькнув.

На його екрані з’явився новий напис:

«КОРИСТУВАЧ РІКС ДРАГАН ЗБЕРЕЖЕНИЙ».

Нижче:

«РІВЕНЬ ДОСТУПУ: ТВОРЕЦЬ».

Міра повільно повернула голову до пілота.

— Ти казав, що нічого не натискав до того, як приніс контейнер.

— Саме так.

— Тоді чому пристрій уже знав твоє ім’я?

Рікс перестав усміхатися.

На містку стало тихо.

Кіт Космос підійшов до Редактора, понюхав його й зашипів. У глибині пристрою щось відповіло таким самим шипінням.

Марфа збільшила зображення внутрішнього журналу.

— Капітанко, я знайшла запис, зроблений до появи контейнера на кораблі.

— Читай.

Голограма Марфи мерехнула.

— «Об’єкт доставки визначено. Носій хаотичного потенціалу знайдений. Сумісність — дев’яносто дев’ять цілих дев’ять десятих відсотка».

Усі подивилися на Рікса.

— Я завжди знав, що особливий, — тихо сказав він.

— Ти не особливий, — відповіла Міра. — Ти сумісний із катастрофою.

За ілюмінатором мертва фіолетова планета знову розплющила око.

Цього разу вона не відвела погляду.

На її поверхні запалали символи, ідентичні тим, що рухалися корпусом Редактора. У космосі між планетою та кораблем почала відкриватися тонка чорна тріщина.

Марфа-9 заговорила незвично тихо:

— Схоже, пристрій не потрапив до Рікса випадково.

Міра стиснула фотографію в руці.

— Звичайно, не випадково. У нашому житті випадковими бувають лише шанси на виживання.

Тріщина розширилася.

З неї на «Надію-404» подивилося щось велике, темне й дуже терпляче.

Редактор Реальності засвітився.

«ПЕРШИЙ ЕТАП ЗАВЕРШЕНО».

«РЕАЛЬНІСТЬ ГОТОВА ДО ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ».

Міра повільно підняла бластер.

— Ріксе.

— Так, капітанко?

— Відсьогодні ти не торкаєшся нічого червоного.

— А якщо це твоя сукня?

Міра вистрілила.

Промінь пройшов за сантиметр від його вуха й залишив димну пляму на стіні.

Рікс усміхнувся.

— Отже, сукня все ж буде.

Міра подивилася в камеру так, ніби особисто звинувачувала глядачів у продовженні серіалу.

— Я могла продавати квіти на Марсі.

За її спиною Редактор Реальності знову тихо дзенькнув.

Цього разу Всесвіт здригнувся першим.