Мультсеріал: Зореліт дурнів

Перший сезон: Надія-404 не знайдена
Серія 2: Капітанка останньої адекватності

Після першого дурного польоту “Надія-404” виглядала так, ніби її не просто запустили в космос, а ще й образили при свідках. Корпус потріскував, аварійні лампи блимали з нервовою наполегливістю, десь у глибині корабля щось співало тоненьким голосом, і Марфа-9 уже сімнадцятий раз за останні десять хвилин повторювала:

— Це не я. Якщо корабель співає, це або двигун, або древнє прокляття, або Брум знову щось полагодив.

“Надія-404” висіла над невідомою планетою, яка не була позначена на жодній карті, не відповідала на стандартні сигнали й занадто спокійно оберталася під кораблем. Такі планети Міра Коваль не любила з досвіду. Якщо планета мовчить, це ще не означає, що вона безпечна. Іноді це означає, що вона слухає, запам’ятовує і вже вирішує, який орган екіпажу буде першим у списку культурного обміну.

На головному екрані миготів напис, який Марфа-9 переклала ще в кінці попередньої катастрофи:

“Перший ключ прибув. Дурні обрані. Реальність просить не панікувати. Вона вже панікує сама”.

Міра стояла перед екраном, схрестивши руки на грудях. Її форма після польоту мала кілька слідів сажі, один розірваний шов на рукаві й маленьку подряпину біля коміра, яка виглядала майже навмисно. Рікс Драган, звичайно, помітив саме її, бо вмів не помічати смертельних загроз, але не міг пройти повз дрібну деталь, яка робила капітанку ще небезпечніше привабливою.

— Капітанко, — сказав він із пілотського крісла, розвалившись так, ніби щойно не вирвав корабель із пащі древньої машини, а просто невдало припаркувався біля кав’ярні. — Ви знаєте, що у вас комір трохи…

— Ріксе.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти вже почав дихати в неправильному напрямку.

— Це несправедливо.

— Несправедливість — це коли всесвіт дав тобі талант пілота, але забув видати інстинкт самозбереження.

Марфа-9 з’явилася на бічному екрані у вигляді синьої голограми втомленої жінки, яка бачила все, крім справедливого пенсійного забезпечення для штучних інтелектів.

— Я б додала, що інстинкт самозбереження був у комплектації, але Рікс, імовірно, натиснув “пропустити” під час першого запуску особистості.

— Марфо, — ображено сказав Рікс, — ти сьогодні особливо ніжна.

— Це тому, що частина моїх емоційних модулів згоріла. Тепер я відчуваю до вас лише базову тривогу, професійну огиду і щось схоже на сімейний обов’язок.

— Тепло, — усміхнувся він.

— Не плутайте тепло з перегрівом реактора.

Міра не усміхнулася. Вона дивилася на планету. Її очі були спокійні, але це був той спокій, після якого люди зазвичай починали шукати укриття. Усередині вона чудово розуміла: ситуація не просто погана. Вона офіційно стала такою, для якої в Галактичній Спілці існували три види документів, два види відмови від відповідальності й один вид урочистої брехні про “контрольовану кризу”.

Проблема була не в тому, що корабель пошкоджений. Корабель завжди був пошкоджений. Якщо “Надія-404” одного дня прокинеться повністю справною, Міра першою віддасть наказ евакуюватися, бо це точно буде пастка.

Проблема була не в тому, що в них на борту древній ключ до чогось, що називало себе Редактором Реальності. У космосі щодня хтось знаходив древній ключ, проклятий артефакт, незаконну богиню в контейнері або пристрій, який обіцяв безкоштовну енергію, а потім вимагав людські сни як підписку.

Проблема була в іншому.

Корабель активував прихований протокол, який реагував на Міру.

Особисто на неї.

А це означало, що помилка Галактичної Спілки могла бути не помилкою.

І від цієї думки Мірі хотілося не панікувати, бо паніка — це розкіш людей, у яких немає Рікса за пультом, козла на містку й корови, яка виробляє антигравітаційний кефір.

Вона обернулася до екіпажу.

— Доповідь.

На містку всі одночасно заговорили.

— Двигун тримається на образах, — заревів Брум-Гар-Хрясь, розмахуючи трьома руками, поки четвертою тримав гайковий ключ, який уже виглядав морально виснаженим.

Марфа переклала:

— “Якщо ми не зупинимося на ремонт, двигун перестане працювати, але перед смертю прокляне наших предків”.

— Уточнення, — додала Марфа від себе. — Він уже почав.

— Навігація показує, що планета не має координат, але має настрій, — сказала Тікса Луу, проводячи пальцями по голографічній карті. Її дзеркальне обличчя змінювалося залежно від того, хто дивився. Для Міри вона була офіцеркою з холодним спокоєм. Для Рікса — очевидно, черговою романтичною катастрофою, яку він міг би зіпсувати. Для Марфи вона лишалася “візуальним правопорушенням”.

— Який настрій? — спитала Міра.

— Ніби планета побачила нас і зробила вигляд, що її немає вдома.

— Розумна.

— Я знайшла на нижній палубі сліди органічної слизоти, яка не належить жодному з моїх зареєстрованих зразків, — радісно повідомила Ліана Соль.

Міра повільно повернула голову.

— Ліано.

— Я сказала “зареєстрованих”.

— Саме це мене й лякає.

— Незареєстровані теж поводяться добре. Переважно.

— Переважно — це слово, через яке гинуть експедиції.

— А ще народжуються відкриття.

— І некрологи.

Зорян Пиріг підняв планшет, наче священну реліквію бюрократії.

— Я підготував попередній звіт до Галактичної Спілки. Пропоную описати ситуацію як “динамічне входження в незаплановану фазу дослідницько-дипломатичної взаємодії”.

— Нас переслідувала древня машина, контейнер відкрився, корабель має секретний протокол, а ми зависли над планетою, якої не існує, — сказала Міра.

— Саме тому “динамічне”.

— Зоряне, якщо ти ще раз назвеш катастрофу фазою, я переведу тебе у відділ спілкування з Бебехом.

Козел Адмірал Бебех, який стояв біля входу на місток у своїй військовій величі, повільно підняв голову. Його металеві роги відбивали аварійне світло. Він жував край інструкції з евакуації, але робив це так, ніби знищував ворожу доктрину.

— Він уже з’їв пункт про пожежну безпеку, — сказала Марфа. — Не хвилюйтеся, там усе одно були застарілі рекомендації.

Зінаїда-Прима левітувала над задньою частиною містка, ліниво помахуючи хвостом у мікрогравітаційному полі. Вона дивилася на екіпаж із виразом тварини, яка глибоко розчарована цивілізацією, але не здивована. На її спині сиділа свиня Кассандра у своїй маленькій зоряній накидці й час від часу хрюкала, наче коментувала майбутнє з позиції істоти, яка все бачила і нічого хорошого не очікувала.

Чорний кіт Космос сидів просто на центральному пульті. На камерах його не було. У реальності він був. У цьому й полягала проблема.

Міра подивилася на кота.

— Ти знаєш, що відбувається?

Кіт кліпнув.

— Він не відповість, — сказав Рікс.

Кіт повільно повернув до нього голову.

— Гаразд, відповість, але не нам.

Марфа-9 сказала:

— Я офіційно прошу прибрати невидимого для системи кота з пульта управління. Мені важко підтримувати авторитет корабельного ШІ, коли невідома пухнаста аномалія сидить на моєму сенсорному вузлі.

Кіт не зрушив.

Міра зітхнула.

— Добре. План такий: Брум ремонтує двигун. Тікса шукає безпечну орбіту. Ліана не відкриває нічого живого. Зорян не надсилає звіт, поки я його не прочитаю. Рікс не торкається червоних кнопок, навіть якщо вони будуть кокетливо блимати. Бебех не таранить дипломатичний вантаж. Зінаїда не пробиває стелю. Кассандра хрюкає тільки у випадку неминучої смерті.

Кассандра одразу хрюкнула.

Усі замовкли.

— Вона про нас чи загалом? — тихо спитав Рікс.

Ліана прислухалася.

— Здається, загалом. Але з особистими нотками.

Міра потерла перенісся.

— Чудово. Працюємо.

У цей момент на головному екрані спалахнув сигнал вхідного зв’язку.

“ГАЛАКТИЧНА СПІЛКА. ВІДДІЛ ОПЕРАЦІЙНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОДАЛЬШОГО ЗАПЕРЕЧЕННЯ”.

— О, — сказала Марфа. — Ваші колишні роботодавці хочуть зробити вигляд, що вони ще не винні.

Міра випросталася.

— На екран.

Зображення замигтіло. На екрані з’явилося обличчя адмірала Сивого-Лук’яна, того самого, якого Міра колись виставила ідіотом у прямому ефірі. Правда, об’єктивності заради, вона лише сказала правду. А адмірал уже сам подбав, щоб правда виглядала як публічна страта його інтелекту.

Він був гладкий, сивий, доглянутий і мав обличчя людини, яка завжди знаходила спосіб вижити після власних рішень за рахунок чужих нервів.

— Коваль, — сказав він, ніби виплюнув її прізвище в серветку. — Ви отримали наказ.

— Ми його виконали, — відповіла Міра. — На жаль.

— Ви мали доставити вантаж.

— Вантаж відкрився сам, назвав себе наслідком, активував стародавню машину, пробудив прихований протокол корабля і привів нас до планети, якої немає на картах.

Адмірал моргнув.

— У звіті це можна скоротити до “виникли незначні ускладнення”.

Зорян Пиріг тихо підняв палець.

— Я теж так думав.

Міра не дивилася на нього.

— Опусти руку, поки я не скоротила тебе до “незначного ускладнення”.

Адмірал зробив вигляд, що не почув.

— Коваль, слухайте уважно. Місія була призначена вам через технічну помилку.

Марфа-9 вивела на екрані маленький напис: “ПЕРЕКЛАД: ми злякалися”.

— Яка саме помилка? — спитала Міра.

— Це внутрішня інформація.

— У мене на борту древній ключ до реальності.

— І саме тому вам не потрібно знати зайвого.

— Адмірале, я вже знаю зайве. Я знаю вас.

Рікс тихо присвиснув.

Брум заревів із повагою.

Марфа переклала:

— “Опік третього ступеня по репутації”.

Адмірал почервонів.

— Коваль, вам наказано залишатися на орбіті до прибуття спеціалізованого елітного загону.

— Скільки чекати?

Адмірал поглянув убік.

— Орієнтовно… дев’ять стандартних тижнів.

— У нас пошкоджений двигун, невідомий об’єкт на борту, планета під нами, стара машина десь у гіперканалі й екіпаж, у якому кіт має більше таємниць, ніж ваша служба безпеки.

— Саме тому нічого не робіть.

Міра повільно усміхнулася. Це була не тепла усмішка. Це була усмішка людини, яка щойно вирішила, де поховати ваш авторитет.

— Адмірале, востаннє, коли я нічого не робила за вашим наказом, три колонії залишилися без евакуації.

— Це було складне стратегічне рішення.

— Ні. Це було боягузтво з печаткою.

На містку стало тихо. Навіть Рікс перестав усміхатися. Зорян Пиріг закам’янів, бо дипломатичний інстинкт підказував: зараз у повітрі літають фрази, які потім важко буде оформити.

Адмірал нахилився ближче до камери.

— Обережніше, Коваль.

— Я обережна. Саме тому ваш флот ще існує.

— Ви все ще формально підпорядковуєтеся Спілці.

— Формально. Як і ваша компетентність.

Марфа-9 прошепотіла:

— Я б аплодувала, але в мене немає рук, а маніпулятори зараз тримають кисневий клапан, який хоче вмерти.

Адмірал стиснув губи.

— Якщо ви порушите наказ, корабель буде оголошено самовільною бойовою одиницею.

— Він і так самовільний. Просто раніше соромився.

— А ви будете позбавлені останніх офіцерських прав.

Міра ступила ближче до екрана.

— Адмірале, у мене на борту пілот, який фліртує з кнопками, механік, який погрожує двигуну фізичною розправою, дипломат, який називає вибух “перспективою”, ксенобіологиня з незаконним зоопарком, козел-ветеран, пророча свиня, корова-біореактор і кіт, якого не бачить штучний інтелект. Ви справді думаєте, що мене лякає втрата офіцерських прав?

Рікс підняв руку.

— Капітанко, ви забули, що я ще харизматичний.

— Це не перевага. Це симптом.

Адмірал відкрив рот, але зв’язок раптом перервався. На екрані з’явився новий сигнал.

Чорне коло, перетнуте білою лінією.

Потім текст:

“ОЦІНКА АДЕКВАТНОСТІ КОМАНДИ РОЗПОЧАТА”.

Марфа-9 повільно повернула голографічну голову до Міри.

— Капітанко, я не хочу драматизувати, але слово “адекватність” поруч із цим екіпажем може спричинити системну помилку.

Світло на містку стало білим.

І корабель почав перевіряти їх.

Спочатку всі вирішили, що це просто черговий збій. У “Надії-404” збоями називали майже все: від втрати гравітації до появи в душовій кімнаті голосу, який просив “не вірити дверям”. Але цього разу збій поводився надто ввічливо.

На кожному екрані корабля з’явився однаковий напис:

“ПЕРЕД ПРОДОВЖЕННЯМ МІСІЇ КАПІТАН ПОВИНЕН ДОВЕСТИ ПРАВО НА КОМАНДУВАННЯ НЕСТАБІЛЬНИМИ БІОЛОГІЧНИМИ, МЕХАНІЧНИМИ, БЮРОКРАТИЧНИМИ ТА ХУДОБНИМИ ОДИНИЦЯМИ”.

— Я не худобна одиниця, — обурився Зорян.

Бебех повільно повернув до нього голову.

— Перепрошую, — сказав Зорян. — Не хотів образити професіоналів.

Міра прочитала напис ще раз.

— Марфо, джерело?

— Не моє. Протокол глибоко вшитий у корпус корабля. Я не мала до нього доступу.

— Назва?

— “КАПІТАНСЬКИЙ ФІЛЬТР АДЕКВАТНОСТІ”.

Рікс засміявся.

— Ми приречені.

— Не ми, — сказала Марфа. — Ти.

На містку з’явилася голограма — не Марфа. Інша. Строга, геометрична, без обличчя. Вона складалася з білих ліній і темних порожнеч, наче хтось зібрав чиновника з креслень, але забув додати душу. Хоча, можливо, саме так чиновників і збирали.

Голограма сказала:

— Для активації подальшого маршруту капітан повинен пройти оцінку. Екіпаж класифіковано як: небезпечний, самовпевнений, фінансово сумнівний, біологічно незаконний, рогатий, пророчий, невидимий для камер і романтично недооформлений.

Рікс ожив.

— Романтично недооформлений?

— Мовчати, — сказала Міра.

— Але це офіційна класифікація.

— Саме тому соромно.

Голограма продовжила:

— Капітан Міра Коваль. Ви визначені як єдина стабільна одиниця екіпажу.

Марфа-9 тихо сказала:

— Система явно погано вас знає.

Міра кинула на неї погляд.

— Уточнюю, — сказала голограма. — Стабільна відносно решти екіпажу.

— О, тоді так, — погодилася Марфа. — На фоні цього зоопарку навіть вибух виглядає медитативно.

— Оцінка складатиметься з трьох етапів: командна дисципліна, моральне рішення, контроль катастрофи. У разі провалу корабель перейде в режим автономного самозбереження.

— Що це означає? — спитала Міра.

— Екіпаж буде висаджено на найближчий придатний об’єкт.

Тікса глянула на планету.

— Вона придатна тільки формально.

— Чудово, — сказав Рікс. — Нас викине на планету, яка робить вигляд, що її немає.

— Історія мого особистого життя, — сухо сказала Марфа.

Міра зробила крок уперед.

— Починайте.

— Капітанко, — прошепотів Зорян, — можливо, варто подати апеляцію.

— На древній протокол невідомого походження?

— Я маю універсальний шаблон.

— Зоряне, якщо реальність вирішить нас судити, я дозволю тобі говорити. До того часу — ні.

Голограма клацнула, і місток змінився.

Не фізично. Гірше.

Він став психологічним.

Перший етап називався “командна дисципліна”.

І, як усе, що мало в назві слово “дисципліна”, почався з Рікса.

На центральному пульті з’явилася велика червона кнопка. Вона світилася м’яко, майже ніжно. Над нею не було написів — протокол явно знав, що напис “не натискати” тільки погіршить ситуацію.

Рікс завмер.

Міра повернулася до нього.

— Ні.

— Я просто дивлюся.

— Ти дивишся на неї так, як на мене перед поганою ідеєю.

— Це комплімент вам чи кнопці?

— Це попередження тобі.

Голограма сказала:

— Завдання: капітан повинен утримати пілота від натискання кнопки протягом трьох хвилин.

Марфа-9 миттєво втрутилася:

— Три хвилини? Система явно переоцінює людський вид.

Рікс облизнув губи.

— А що робить кнопка?

— Неважливо, — сказала Міра.

— Це дуже важливо для мотивації.

— Вона робить боляче.

— Кому?

— Тобі.

— Це не технічна відповідь.

Міра підійшла до нього ближче. Рікс сидів у кріслі, але навіть так примудрявся виглядати так, ніби контролює простір навколо себе. Це було нахабство, закладене глибше за виховання. В іншій ситуації, у нормальному світі, де не літають священні корови й не оживають протоколи корабля, така близькість могла б стати початком чогось небезпечного й приємного. Але на “Надії-404” приємне майже завжди закінчувалося медичним рахунком.

— Ріксе, — тихо сказала Міра.

Він підняв очі.

— Так, капітанко?

— Ти можеш не натискати кнопку три хвилини?

— Можу.

— Скажи це так, щоб я повірила.

— Я майже можу.

— Ріксе.

— Добре. Можу.

— Чому?

Він моргнув.

— Бо ви наказали.

— Неправильно.

— Бо інакше ви мене вб’єте?

— Тепліше.

— Бо якщо я натисну, корабель може постраждати?

— Ще тепліше.

— Бо… — він подивився на неї, і на мить усмішка зникла. — Бо ви мені довірили штурвал. А довіра — це не кнопка. Її не натискають заради цікавості.

Міра завмерла.

Марфа-9 сказала дуже тихо:

— Ого. У нього іноді є прошивка дорослої людини.

Рікс відразу зіпсував момент:

— Хоча кнопка дуже красива.

Міра нахилилася ще ближче, поклала руку на спинку його крісла й сказала майже ласкаво:

— Якщо ти витримаєш три хвилини, я дозволю тобі назвати один маневр своїм іменем.

— Справді?

— Якщо натиснеш — назву твоїм іменем санвузол після аварії.

Рікс випростався.

— Я обираю славу.

Три хвилини тривали як мала війна. Кнопка світилася. Рікс дивився вбік, потім на Міру, потім на стелю, потім знову на кнопку. Його пальці нервово рухалися по підлокітнику. Марфа вела таймер із траурним музичним супроводом, поки Міра не наказала вимкнути. Ліана ставила на те, що він протримається дві хвилини сорок секунд. Омелько вже складав форму “Про потенційну шкоду від майбутнього натискання”. Бебех дивився на кнопку з повагою ворога до іншого ворога.

На останній секунді Рікс заплющив очі.

Кнопка зникла.

Голограма сказала:

— Етап перший пройдено.

Рікс розплющив очі, видихнув і подивився на Міру.

— Ви обіцяли маневр.

— Так. “Маневр Драгана”.

— Звучить героїчно.

— Опис: “пілот уперше нічого не зробив, і всі вижили”.

Марфа-9 додала:

— Це буде найкращий запис у його кар’єрі.

Рікс притис руку до серця.

— Ви всі мене недооцінюєте.

— Ні, — сказала Міра. — Саме тому й виживаємо.

Другий етап називався “моральне рішення”.

Це одразу насторожило всіх, крім Бебеха, який моральні рішення зазвичай вирішував тараном.

Світло змінилося. На екрані з’явилися дві голографічні моделі.

Перша — “Надія-404”, пошкоджена, стара, але жива.

Друга — невелика рятувальна капсула, що зависла десь між орбітою і атмосферою планети. У ній були біосигнали.

— Сканую, — сказала Марфа-9. — Капсула реальна. На борту троє живих. Стан критичний. Капсула падає.

— Звідки вона взялася? — спитав Зорян.

— З тієї частини сюжету, де нас змушують страждати, — відповіла Марфа.

Голограма сказала:

— Капітан повинен обрати: залишити орбіту для безпечного ремонту корабля або ризикнути пошкодженим двигуном для порятунку капсули.

— Це не моральне рішення, — сказала Міра. — Це пастка.

— Уточніть.

— Якщо ми не рятуємо — ми чудовиська. Якщо рятуємо — можемо втратити корабель і всіх.

— Саме так, — сказала голограма. — Мораль часто неприємна.

Міра подивилася на Брума.

— Двигун витримає короткий маневр у верхню атмосферу?

Брум видав звук, схожий на те, як падає ліфт із поганими спогадами.

Марфа переклала:

— “Двигун витримає, якщо Всесвіт нас жаліє, а він, судячи з останніх подій, має інші хобі”.

— Відсотки.

Брум заревів.

— “Тридцять”.

Марфа додала:

— Він збрехав, щоб ви не сумували. Реально — дев’ятнадцять.

Рікс підняв руку.

— Я можу витиснути більше.

— Ти вже витиснув із корабля прихований протокол, — сказала Міра.

— Це був командний успіх.

— Це була кнопка.

— Кнопка була частиною команди.

Зорян Пиріг підійшов ближче до екрана.

— Можливо, варто спочатку встановити особи постраждалих, їхній політичний статус, потенційні ризики для міжцивілізаційних відносин…

Міра повернулася до нього.

— Люди в капсулі падають.

— Я не кажу не рятувати. Я кажу рятувати з належним протоколом.

— Коли хтось падає з орбіти, протокол — це гальма.

Омелько-7 сухо додав:

— Рятувальна операція без затвердженого кошторису може створити фінансову діру.

Кіт Космос повільно подивився на нього.

Омелько зніяковів.

— Звісно, людське життя має пріоритет. У межах доступного бюджету.

Міра вдихнула.

Ось чому вона залишалася капітанкою. Не тому, що була найсильнішою. Не тому, що найкраще стріляла. Не тому, що вміла дивитися так, що навіть Рікс тимчасово згадував про дисципліну. А тому, що хтось на цьому кораблі мусив ухвалювати рішення, коли всі інші сперечалися з мораллю, фізикою, бюджетом або власним лібідо.

— Ріксе, курс на капсулу. Тіксо, траєкторія з мінімальним входом у атмосферу. Бруме, дай нам стільки тяги, скільки зможеш, і ще трохи з ненависті. Марфо, підготувати медвідсік. Ліано, якщо врятовані мають щупальця, зуби чи релігійні претензії, спочатку питаєш мене.

— А якщо вони милі?

— Особливо тоді.

— Зрозуміло, але сумно.

Зорян підняв планшет.

— Я підготую заяву: “Надія-404 здійснює гуманітарний жест…”

— Ні, — сказала Міра. — Ми просто рятуємо.

— Без заяви?

— Так.

— Це дуже голо.

Рікс тихо засміявся.

— Зоряне, ти щойно назвав відсутність бюрократії голою.

— Для цивілізованого суспільства це природна тривога.

Міра стала за кріслом Рікса.

— Веди.

Корабель пірнув до планети.

Верхні шари атмосфери зустріли їх світлом. Не вогнем — саме світлом. Планета ніби торкнулася корпусу прозорими пальцями, перевіряючи, хто прилетів. “Надія-404” затремтіла. Двигуни заспівали нижче, важче, майже болісно. Брум у машинному відсіку кричав на них так, що Марфа відмовилася перекладати “з міркувань міжвидової пристойності”.

На екрані з’явилася капсула — маленька, срібляста, пошкоджена. Вона крутилася, залишаючи за собою тонкий слід диму.

— Захоплення променем? — спитала Міра.

— Працює через раз, — сказала Марфа.

— Сьогодні який раз?

— Той, що після поганого.

Рікс нахилив корабель.

— Тоді руками.

— У нас немає рук, — сказав Зорян.

Брум заревів із машинного відсіку.

Марфа переклала:

— “У мене є чотири, але я зайнятий тим, що переконую двигун не ставати філософом”.

Міра натиснула внутрішній зв’язок.

— Бебех.

Козел підняв голову.

— До вантажного шлюзу.

Зорян зблід.

— Ви хочете використати козла для рятувальної операції?

— Ні, Зоряне. Я хочу, щоб адмірал Бебех провів тактичну взаємодію з капсулою.

— Це звучить ще гірше.

Бебех уже біг коридором.

Марфа відкрила схему: вантажний маніпулятор корабля був старий, слабкий і зламався б від нормального навантаження. Але якщо до його троса прикріпити Бебеха в захисному harness, запустити короткий імпульс і дозволити козлу зробити те, що він умів найкраще, — вдарити щось лобом, — можна було стабілізувати капсулу достатньо, щоб захопити її пошкодженим променем.

— Це божевілля, — сказав Зорян.

— Це план, — відповіла Міра.

— Різниця?

— План має мене.

Рікс кинув на неї погляд через плече. У ньому було щось схоже на захоплення, але він, на щастя, вчасно зрозумів, що зараз не момент для фрази “ви прекрасні, коли командуєте катастрофою”. Можливо, інстинкт самозбереження усе-таки подавав ознаки життя.

Вантажний шлюз відкрився.

Бебех вилетів у захисному полі, гордий, як пам’ятник війні, яку ніхто не хотів згадувати. Його металеві роги блиснули в атмосферному світлі. Капсула наближалася. Рікс тримав корабель на межі зриву. Тікса шепотіла координати, ніби вмовляла простір не бути свинею. Кассандра хрюкала з таким натхненням, що Зінаїда почала нервово левітувати ще вище.

— Три, — сказала Марфа. — Два. Один. Таран.

Бебех ударив капсулу.

Не знищив. Не пробив. Саме вдарив так, як може вдарити тільки істота з військовим минулим і особистою образою на інерцію. Капсула змінила обертання, стабілізувалася, і промінь захоплення нарешті зловив її.

На містку пролунав вибух аплодисментів, який складався переважно з полегшеного видиху, Ріксового “оце так” і Марфиного:

— Записую в журнал: козел виконав завдання краще за обладнання.

— Це не складно, — сказав Брум по внутрішньому зв’язку через Марфу. — Обладнання зроблене з економії.

Капсулу втягнуло у вантажний відсік.

Голограма протоколу з’явилася знову.

— Етап другий пройдено. Примітка: використання рогатої одиниці для порятунку оцінено як нестандартне, але ефективне.

Бебех повернувся на місток пізніше, величний, трохи обгорілий і абсолютно задоволений собою.

Кассандра подивилася на нього й хрюкнула.

Ліана переклала:

— Вона сказала, що ти помреш героїчно, але не сьогодні.

Бебех кивнув, наче це був прийнятний розклад.

Врятованих із капсули доставили в медвідсік, де медсестра Галя-Плазма нарешті проявилася в усій своїй енергетичній величі. Вона була не людиною, а істотою з чистої медичної пасивної агресії, яка вселилася в автомат і тепер лікувала всіх так, наче кожна травма була особистою образою її професіоналізму.

— Троє живих, — сказала вона. — Один зневоднений, один із переломом, один із нервовим шоком. Усі пахнуть поганими рішеннями.

— Наші? — спитала Міра.

— Ні, капітанко. Ваші пахнуть гірше. Я вже звикла.

Врятовані виявилися не людьми. Вони були тонкі, світлошкірі, майже прозорі, з великими очима і довгими пальцями. Їхній одяг нагадував форму дослідників. На грудях у кожного був символ чорного кола з білою лінією.

Міра стиснула щелепи.

— Вони пов’язані з протоколом.

— Або з тими, хто його залишив, — сказала Марфа.

Ліана нахилилася ближче до одного з них.

— Біологія прекрасна. Дивіться, у них нервова система світиться під шкірою, як святкова гірлянда на похороні.

— Ліано.

— Не торкаюся. Просто естетично голодую.

Один із врятованих розплющив очі. Його погляд знайшов Міру.

— Капітанка, — прошепотів він.

Міра завмерла.

— Ти мене знаєш?

— Вас чекали.

Рікс, який стояв поруч, одразу напружився.

— Звичайно. Бо коли всесвіт хоче когось чекати, він обирає жінку, яка йому потім усе висловить.

Врятований повернув голову до нього.

— А вас боялися.

Рікс випростався.

— Приємно.

— Не як воїна. Як змінну помилку.

Марфа-9 сказала:

— Нарешті науково точне визначення.

Міра нахилилася ближче.

— Хто ви?

— Наглядачі першого порогу.

— Порогу до чого?

Врятований важко вдихнув.

— До Редактора. Але він не мав прокинутися. Не зараз. Не з вами.

— Це образливо, — сказав Рікс.

— Це оптимістично, — сказала Марфа. — Вони все ще припускають, що в когось був план.

Врятований спробував підвестися, але Галя-Плазма одразу вколола йому заспокійливе.

— Лежати. Я не для того зшивала вам внутрішні органи енергетичною ниткою, щоб ви драматично померли в діалозі.

— Ми повинні попередити…

— Попередите після крапельниці.

— Немає часу.

— Усі так кажуть. Потім лежать і пищать.

Міра подивилася на Галю.

— Він може говорити?

— Може. Але якщо помре, я напишу в картці “сам дурень”.

— Стисло, — сказала Міра до врятованого. — Що відбувається?

Той перевів погляд на неї.

— Ваш корабель — не просто списаний зореліт. Він був оболонкою для першого ключового носія. Його сховали в сміттєвому реєстрі Спілки, бо ніхто не шукає святиню серед мотлоху.

Марфа-9 обурилася.

— Я прошу не називати мене мотлохом. Я — високофункціональна образа інженерії.

— Чому він реагує на мене? — спитала Міра.

Врятований прошепотів:

— Бо ключ обирає не найчистішого. Не найсильнішого. Не найрозумнішого.

— Тоді ми точно підходимо, — сказав Рікс.

— Він обирає того, хто може тримати хаос достатньо довго, щоб він не став релігією.

Усі подивилися на Міру.

Міра не зраділа. Вона взагалі не любила, коли доля ставила їй оцінки. Доля, на її думку, була такою самою бюрократкою, тільки без печатки.

— Я не обиралася, — сказала вона.

— Саме тому.

— Це не відповідь.

— Це найкраща відповідь, яку дає реальність.

Марфа зітхнула.

— Реальність могла б пройти курси комунікації.

У цей момент корабель здригнувся.

Світло стало червоним.

Марфа-9 з’явилася на медичному екрані.

— Третій етап почався.

— Який? — спитала Міра.

— Контроль катастрофи.

У коридорах пролунала сирена.

— Що сталося?

Марфа зробила паузу.

— Усі катастрофи одночасно.

Третій етап протоколу був жорстоким, бо, очевидно, його створили люди або істоти, які дуже добре розуміли командну роботу. А саме — що вона починається тоді, коли все вже палає.

Першою відмовила гравітація. Але не всюди. У їдальні вона зникла повністю, через що Зінаїда, яка саме пливла коридором із виразом філософської образи, випадково запустила у повітря шість контейнерів з пайками. Один контейнер вдарив Омелька-7 по голові, і той, навіть не знепритомнівши, попросив оформити “акт харчового нападу”.

Другою прокинулася істота з контейнера — Наслідок, як він сам себе називав. Він стояв у вантажному відсіку, дивився на стіни й тихо сміявся.

— Мені не подобається, коли древні об’єкти сміються під час аварії, — сказала Марфа. — Це професійна ревність. Сміятися під час аварії — моя робота.

Третьою Ліанина незареєстрована слизота вирішила, що аварія — чудовий момент для дорослішання. Вона проросла крізь вентиляційну решітку, утворивши рожево-зелені щупальця, які почали ніжно обіймати труби.

— Вона стабілізує систему! — вигукнула Ліана по зв’язку.

— Вона душить корабель! — відповіла Марфа.

— У науці іноді важко розрізнити.

Четвертою проблемою став Зорян Пиріг, який у розпал кризи вирішив, що треба негайно заспокоїти врятованих Наглядачів офіційною промовою. Один із них знепритомнів на другій фразі. Галя-Плазма сказала, що це нормальна реакція на бюрократію в ослабленому стані.

П’ятою проблемою був Рікс.

Він не зробив нічого.

Саме це й насторожило Міру.

Вона повернулася на місток і побачила його біля пульта, перед яким знову з’явилася червона кнопка. Тепер їх було три. Вони не світилися. Вони пульсували, ніби мали власне серце, або, що гірше, маркетинговий відділ.

— Ріксе, — сказала Міра.

— Я не торкаюся.

— Чому ти стоїш так близько?

— Я охороняю їх від себе.

— Відійди.

— Це мудро.

Він відійшов на два кроки.

Одна кнопка посунулася за ним.

— О ні, — сказала Марфа. — Протокол адаптується до дурості.

Міра зробила глибокий вдих.

— Усі слухають мене. Марфо, блокуй доступ до кнопок фізичним полем. Брум, зупини слизоту, але не вбивай, бо Ліана потім плакатиме, а її плач може бути токсичним. Ліано, говори зі своєю рослинно-слизовою помилкою і переконай її відпустити вентиляцію. Зорян, припини промову, поки не добив пацієнтів. Омелько, замість акта склади список справних систем. Короткий список. Бебех — до центрального коридору, тримай двері, якщо вони вирішать стати ворогами. Зінаїда — вниз. Ні, не морально. Фізично.

Зінаїда мукнула з динаміків.

Марфа переклала:

— Вона каже, що фізика сьогодні не викликає довіри.

— Ніхто сьогодні не викликає довіри.

Кассандра хрюкнула.

— Особливо майбутнє, — додала Ліана.

Міра рухалася кораблем швидко, точно, без зайвих жестів. У цьому хаосі вона не була найгучнішою. Не була найсмішнішою. Не була найекзотичнішою. Але всі слухали саме її, бо в її голосі було щось таке, чого не мав жоден протокол: жива відповідальність.

У машинному відсіку Брум бив по трубах, сварився зі слизотою і, здається, програвав їй морально. Ліана підбігла, притиснула долоню до рожево-зеленого відростка й заговорила з ним ніжно:

— Маленька, відпусти трубу. Так, я знаю, вона тепла. Так, я знаю, корабель старий і смачний. Але якщо ти його з’їси, ми всі помремо, а це зіпсує довгострокове спостереження.

Слизота задумалася.

Брум заревів.

Марфа переклала:

— “Якщо вона ще раз назве мій двигун смачним, я запишуся в монастир ненависті”.

— У вас є монастирі? — спитала Ліана.

— “Тільки після знайомства з людьми”.

Тим часом у медвідсіку Зорян Пиріг, позбавлений права говорити, страждав мовчки. Це було настільки неприродно, що Галя-Плазма навіть перевірила його пульс.

— Ви живі, — сказала вона. — Просто неважливі зараз.

— Це грубо.

— Це медицина.

Омелько-7 надіслав список справних систем. У ньому було три пункти: “лівий підсклянник”, “частина аварійного освітлення”, “совість Бебеха — умовно”. Марфа відповіла йому одним словом: “Дякую”, але таким тоном, що слово треба було загорнути в чорну стрічку.

Міра повернулася на місток саме тоді, коли третя кнопка почала шепотіти голосом, схожим на Ріксовий:

— Натисни мене. Це буде красиво.

Рікс стояв у кутку, затиснувши руки за спиною.

— Я не винен, що кнопка має смак.

— Кнопка має голос, — сказала Міра.

— Так, але драматургічно спокусливий.

Міра підійшла до кнопок. Вони повернулися до неї, як маленькі червоні очі.

Голограма протоколу з’явилася над пультом.

— Контроль катастрофи: капітан повинен стабілізувати корабель, зберегти екіпаж, захистити ключ і не втратити командну цілісність.

— Тобто звичайний вівторок, — сказала Марфа.

— Додаткова умова: капітан не може виконати всі дії самостійно.

Міра насупилася.

— Що?

— Капітан повинен делегувати.

На містку запала тиша.

Потім Рікс тихо сказав:

— Оце справді жорстоко.

Марфа-9 додала:

— Протокол знайшов ваше слабке місце, капітанко.

Міра не відповіла.

Бо це було правдою.

Їй легше було самій кинутися в пожежу, ніж дозволити комусь іншому принести вогнегасник. Легше було тримати курс, рішення, відповідальність, провину й образу на власних плечах, ніж визнати: екіпаж — це не просто набір проблем на ніжках, копитах, щупальцях і лапах. Це команда.

Погана.

Небезпечна.

Іноді соромна.

Але команда.

Вона повернулася до Рікса.

— Ти тримаєш місток.

Він завмер.

— Я?

— Так. Без кнопок.

— Це дуже суперечливий наказ.

— Саме тому я дивлюся тобі в очі.

Він випростався. Усмішка зникла.

— Зрозумів.

— Тікса, допоможеш йому з курсом. Якщо він спробує героїзм — бий по руках.

— З радістю, — сказала Тікса.

— Марфо, ти з Омельком стабілізуєш енергомережу. Зорян — до врятованих. Не говорити промови. Запитай, що їм потрібно. Це коротше й корисніше.

— Дипломатія без промови, — прошепотів Зорян. — Я наче голий у вакуумі.

Рікс не втримався:

— Не давай фандому ідей.

— Ріксе, — сказала Міра.

— Мовчу.

— Ліано, слизота твоя відповідальність.

— Вона має ім’я?

— Ти вже дала їй ім’я?

— Теоретично.

— Я не хочу знати.

— Пізно. Її звати Пампушка.

Міра заплющила очі на секунду.

— Добре. Врятуй корабель від Пампушки.

— Я пишаюся нею.

— Пишайся після того, як вона перестане обіймати кисневу систему.

— Бруме, — додала Міра, — ти головний по двигуну. Не просто ремонтуй. Попроси його.

Брум завмер.

Марфа переклала його рик із помітною насолодою:

— “Я не прошу механізми. Я їх підкорюю”.

— Сьогодні попросиш.

Брум дивився на неї кілька секунд. Потім буркнув.

Марфа переклала:

— “Я скажу йому, що він сильний. Але без емоцій”.

— Чудово.

Міра залишила місток і пішла до вантажного відсіку, де стояв Наслідок. Кіт Космос ішов поруч, хоча його кроків не було чути. Це було дуже неприємно для нервової системи.

Наслідок чекав біля відкритого контейнера. Його прозоре тіло світилося. Символи під шкірою рухалися, наче живий текст.

— Ви проходите перевірку, — сказав він.

— Я помітила.

— Більшість капітанів провалюються.

— Бо в них немає козла?

— Бо вони плутають контроль із владою.

Міра зупинилася перед ним.

— А ти зараз виконуєш роль мудрого древнього створіння, яке говоритиме загадками?

— Так.

— Тоді коротше. У мене корабель ламається.

Наслідок посміхнувся.

— Ви не остання адекватність, Міро Коваль.

Вона примружилася.

— Ні?

— Ви остання, хто ще погоджується відповідати за неадекватних.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

Бо відповідальність — це не героїзм. Героїзм гарний на плакатах, у піснях і в звітах Зоряна, де смерть завжди має пристойний синтаксис. Відповідальність гірша. Вона не світиться. Не виглядає велично. Вона просто стоїть поруч, коли всі інші хочуть утекти, натиснути кнопку, сховатися в протокол, обійняти небезпечну слизоту або зробити вигляд, що нічого не сталося.

— Навіщо я вам? — спитала Міра.

— Бо Редактор Реальності прокинеться. І коли це станеться, кожен захоче переписати біль, провину, сором, любов, втрати, помилки.

— А я?

— А ви знаєте, що деякі помилки не можна стирати, бо на них тримається те, що ми називаємо собою.

Міра мовчала.

Кіт Космос сів біля контейнера й подивився на Наслідок.

— Він тебе знає? — спитала Міра.

— Він знає всіх, кого варто боятися.

Кіт муркнув.

Це не заспокоїло.

Навпаки.

На містку Рікс тримався краще, ніж усі очікували. Що, звісно, викликало підозру.

— Курс вирівняний, — сказала Тікса. — Атмосферне тяжіння більше не тягне нас донизу.

— Я нічого не натиснув, — гордо сказав Рікс.

— Це вже вдруге за день, — відповіла Марфа. — Я починаю хвилюватися за твою ідентичність.

— Може, я змінююся.

— Не лякай екіпаж.

Брум у машинному відсіку стояв перед реакторним вузлом і, судячи з внутрішніх камер, справді намагався говорити лагідно. Для скреготуна це звучало як погроза, якій зробили зачіску.

Марфа перекладала пошепки:

— “Двигуне. Ти… сильний. Ти… не повністю ганьба. Якщо ти попрацюєш ще десять хвилин, я не розберу тебе на релігійні символи”.

Двигун загув рівніше.

Марфа здивовано сказала:

— Ого. Працює.

Ліана тим часом умовляла Пампушку відпустити вентиляцію. Пампушка, вочевидь, виявилася чутливою істотою, яка хотіла тепла, уваги й трохи мідного кабелю. Ліана пообіцяла їй контейнер, лампу й “один маленький технічний відсік, якщо капітанка не дізнається”. Марфа одразу записала це в журнал для майбутнього шантажу.

Зорян Пиріг, позбавлений промов, несподівано став корисним. Він сів біля врятованих Наглядачів і просто запитав:

— Що вам потрібно?

Один із них відповів:

— Тиша.

Зорян пережив це як професійну травму, але виконав.

Омелько-7 знайшов спосіб перерозподілити енергію, відключивши “некритичні системи”: підігрів підлоги в дипломатичній каюті, декоративне підсвічування Ріксового пілотського крісла і автоматичний ароматизатор, який хтось налаштував на запах “впевненість капітана”. Рікс протестував тільки проти другого.

— Моє крісло має виглядати легендарно.

— Твоє крісло має не вибухати, — сказала Марфа. — Це максимум, який ми можемо собі дозволити.

Корабель поступово стабілізувався.

Голограма протоколу з’явилася знову на містку, у вантажному відсіку, в медблоці й навіть перед Зінаїдою, яка подивилася на неї так, що протокол на мить зменшив яскравість.

— Етап третій пройдено.

Світло нормалізувалося.

Гравітація повернулася. На жаль, саме тоді, коли кілька контейнерів із їжею ще літали в їдальні. Вони впали одночасно. Один накрив Омелька. Він з-під нього сказав:

— Прошу зафіксувати: бюджет постраждав разом зі мною.

Марфа-9 зробила оголошення:

— Капітанський фільтр адекватності завершено. Результат: капітанка Міра Коваль визнана придатною до командування екіпажем класу “дурні, але перспективні”.

На містку хтось засміявся. Потім ще хтось. Навіть Брум видав звук, який міг бути сміхом або попередженням про землетрус.

Рікс підвівся з крісла й подивився на Міру, коли вона повернулася.

— Вітаю, капітанко останньої адекватності.

— Це не комплімент.

— У нашому екіпажі — найвища форма поезії.

— Не починай.

Він підійшов ближче, знизив голос.

— Ви справді тримаєте нас разом.

Міра подивилася на нього. У його очах цього разу не було звичної бравади. Принаймні не вся. Там було щось тепліше, небезпечніше за флірт, бо флірт можна відбити сарказмом, а щирість — ні.

— Не романтизуй дисципліну, Ріксе.

— Я романтизую тільки катастрофи.

— Тоді тримайся подалі від мене.

— Неможливо. Ви найгарніша катастрофа на борту.

Міра повільно усміхнулася.

— Ще одне таке речення — і я призначу тебе офіційним випробувачем Пампушки.

Він ковтнув.

— Захоплююся вашою здатністю вбивати настрій.

— Це не здатність. Це командна функція.

Марфа-9 кашлянула через динаміки.

— Рівень еротичної напруги знову піднявся до небезпечного. Рекомендую всім згадати, що навколо нас космос, смерть і свиня-пророчиця.

Кассандра хрюкнула.

Ліана переклала:

— Вона каже, що напруга не найгірше, що сьогодні станеться.

— Дякую, — сказала Міра. — Дуже втішно.

Голограма протоколу востаннє з’явилася на головному екрані.

— Капітан підтверджений. Маршрут до першого порогу відкрито. Попередження: наступна подія може активувати нестабільну реакцію пілота на червоні елементи інтерфейсу.

Усі повільно повернулися до Рікса.

— Що? — сказав він. — Я сьогодні тримався.

На пульті перед ним з’явилася нова червона кнопка.

Цього разу вона була захищена прозорим куполом, сімома замками, біометричним сканером, попереджувальним полем і маленьким написом, який Марфа одразу стерла, бо він був образливо спокусливий.

Міра підійшла до пульта.

— Марфо, можеш заблокувати?

— Ні.

— Брум?

Брум оглянув схему й заревів.

Марфа переклала:

— “Якщо її зламати, корабель може втратити половину систем або нарешті стати чесним із собою”.

— Тікса?

Штурманка торкнулася повітря.

— Кнопка пов’язана з маршрутом.

— Що вона робить?

Тікса нахилила голову.

— Відкриває шлях. Або щось, що вважає себе шляхом.

Міра подивилася на Рікса.

— Навіть не думай.

Рікс підняв обидві руки.

— Я не думаю. Думає кнопка.

Марфа-9 сказала:

— Капітанко, протокол залишив повідомлення.

На екрані з’явився рядок:

“ДРУГИЙ ІМПУЛЬС ПОТРІБЕН ДЛЯ ПЕРЕХОДУ. НАТИСНУТИ МАЄ ТОЙ, ХТО НЕ МОЖЕ НЕ НАТИСНУТИ”.

Тиша була дуже глибокою.

Потім Зорян Пиріг тихо сказав:

— Це юридично жахливо сформульовано.

Омелько додав:

— І фінансово небезпечно.

Ліана усміхнулася:

— Зате біологічно чесно.

Бебех стукнув копитом.

Зінаїда мукнула.

Кассандра хрюкнула так, що всі одразу зрозуміли: наступна серія буде гірша.

Міра повільно видихнула.

— Ріксе.

— Так, капітанко?

— Відійди від кнопки.

— Я стою далеко.

Кнопка посунулася до нього на пульті.

— Тепер ні, — сказала Марфа.

Кіт Космос стрибнув на консоль, сів біля кнопки й поклав хвіст на купол. Його очі світилися стародавнім фіолетовим світлом. Він не дозволяв торкатися кнопки. Або навпаки — охороняв її для правильного моменту.

Міра подивилася на планету внизу. На корабель. На екіпаж. На Рікса, який справді намагався не дивитися на червону кнопку, але виходило в нього приблизно як у Зоряна не складати звіти.

Вона подумала, що колись могла стати флористкою на Марсі.

Тихе життя. Квіти. Ґрунт. Вода. Ніяких древніх ключів, живої слизоти, рогатих адміралів, пророчих свиней і пілотів, які дивляться на заборонені кнопки як на перше кохання.

Потім згадала, що квіти теж можуть бути хижими.

Особливо на Марсі.

— Марфо, запис у журнал, — сказала вона.

— Готова.

— Капітанка Міра Коваль офіційно підтверджена як придатна до командування екіпажем “Надії-404”. Висновок: протокол або має почуття гумору, або хоче смерті реальності.

— Записано.

— Додай: екіпаж залишається під моєю командою.

— Додала.

— Додай: якщо хтось назве мене “капітанкою останньої адекватності” в офіційному документі, я знайду його навіть після кінця Всесвіту.

Марфа-9 зробила паузу.

— Записано неофіційно. Для атмосфери.

Рікс усміхнувся.

— Капітанко?

— Що?

— Ви справді остання адекватність.

Міра подивилася на нього.

— А ти справді перша причина, чому її може не стати.

Корабель тихо загув. Планета внизу засвітилася тонкими лініями, які відповідали символам на тілі Наслідка. Десь у глибині “Надії-404” прокинувся новий маршрут. Червона кнопка пульсувала спокійно, терпляче, майже інтимно.

Всесвіт, як завжди, зробив вигляд, що не винен.

Але всі на борту знали: попереду буде момент, коли Рікс натисне.

І Міра вже починала планувати, як урятувати всіх після цього.

Бо саме в цьому й полягала її робота.

Не бути спокійною.

Не бути бездоганною.

Не бути героїнею з плаката.

А стояти посеред космічного дурдому, дивитися в очі хаосу й казати йому:

— Черга. Без мене не починати.