Мультсеріал: Зореліт дурнів

Перший сезон: Надія-404 не знайдена
Серія 3: Рікс натискає червону кнопку

На борту “Надії-404” існувало кілька неписаних правил, які екіпаж виробив не завдяки мудрості, а через повторюваний біль.

Перше: якщо Брум-Гар-Хрясь лагодить двигун і починає співати, треба тікати, бо або двигун вибухне, або Брум згадав дитинство, а обидва варіанти приблизно однаково небезпечні.

Друге: якщо Ліана Соль каже “воно миле”, треба негайно закрити шлюзи, вентиляцію, душові кабіни, холодильник і власну душу.

Третє: якщо Зорян Пиріг починає фразу словами “з юридичної точки зору”, хтось уже помер морально, але ще не отримав відповідний документ.

Четверте: якщо свиня Кассандра хрюкає тричі поспіль, не потрібно питати, що це означає. Потрібно знайти найближчу міцну поверхню, обійняти її й попрощатися зі своїми планами на майбутнє.

П’яте, найголовніше: не залишати Рікса Драгана наодинці з червоною кнопкою.

На жаль, саме п’яте правило ніколи не працювало, бо червоні кнопки знаходили Рікса самі.

Після проходження Капітанського Фільтра Адекватності “Надія-404” зависла над невідомою планетою в режимі умовної стабільності. Умовної — бо на цьому кораблі стабільністю називали будь-який стан, у якому корпус ще не розділився на філософські частини, а екіпаж не почав писати заповіти на серветках.

На головному містку панувала напружена тиша. Вона була настільки неприродною, що Марфа-9 перевірила датчики шуму тричі, а потім тихо сказала:

— Увага. На борту зафіксовано підозрілу відсутність дурні. Рекомендую не радіти передчасно. Досвід показує, що дурня просто набирає розгін.

У центрі пульта, під прозорим силовим куполом, пульсувала червона кнопка.

Вона не світилася агресивно. Ні. Це було б чесно. Вона світилася м’яко, глибоко, майже інтимно, ніби не погрожувала катастрофою, а запрошувала на погано продуману вечерю при свічках. Біля неї сидів кіт Космос, чорний, мов застарілий гріх, із очима, які бачили Всесвіт без макіяжу і, схоже, були ним незадоволені.

Рікс стояв за три метри від пульта.

Це було офіційне досягнення. Марфа навіть внесла його в журнал.

“Пілот Рікс Драган перебуває на відстані трьох метрів від червоної кнопки та ще не торкнувся її. Медичне пояснення відсутнє”.

Міра Коваль стояла поруч із командним кріслом, не сідаючи. Вона не любила сидіти, коли корабель намагався зробити з її життя абсурдну драму з елементами технічного некромантства. У стоячому положенні легше було командувати, погрожувати, ухилятися від уламків і дивитися на Рікса так, щоб у нього хоча б ненадовго прокидався мозок.

— Повторюю для тих, хто має вибіркову пам’ять, самовпевненість і доступ до штурвала, — сказала вона. — Ніхто. Не. Натискає. Кнопку.

Рікс підняв руку.

— А якщо кнопка — частина маршруту?

— Тоді ми знайдемо інший маршрут.

— Якщо іншого немає?

— Тоді ми зробимо те, що роблять цивілізовані істоти.

— Заповнимо форму? — припустив Зорян Пиріг.

— Ні, — сказала Міра. — Подумаймо.

Зорян виглядав так, ніби йому запропонували вийти в космос без костюма, але з відкритим серцем.

— Думати без форми ризиковано.

Марфа-9 з’явилася над пультом у вигляді синьої голограми втомленої тітки, яка вже давно мала б відпочивати на цифровому морі, але натомість була змушена спостерігати, як органічні істоти винаходять нові способи померти.

— Зоряне, думання не оподатковується. Поки що. Не давайте Спілці ідей.

Брум-Гар-Хрясь, який лежав під боковою панеллю і трьома руками щось прикручував, четвертою показав у бік кнопки дуже образливий жест.

Марфа переклала:

— “Кнопка пахне поганою інженерією, древньою самовпевненістю і чоловіком, який зараз скаже: «А що найгірше може статися?»”

Усі подивилися на Рікса.

Рікс образився.

— Я такого не казав.

— Але твоє обличчя вже тренувалося, — сказала Міра.

Ліана Соль сиділа біля вентиляційної решітки з рожево-зеленою слизотою Пампушкою, яка після подій попередньої серії офіційно отримала тимчасовий статус “не вбивати, поки не доведе злі наміри”. Пампушка ніжно обіймала шматок труби й час від часу пускала бульбашки, у яких на мить проступали маленькі черепи. Ліана називала це “комунікативною естетикою”. Марфа — “передсмертним дизайном”.

— Я вважаю, що кнопку треба дослідити, — сказала Ліана.

— Ти вважаєш, що треба дослідити все, що може нас убити, — відповіла Міра.

— Не все. Деякі речі треба спершу погладити.

— Ліано.

— Науково.

— Наука не гладить невідомі червоні кнопки.

— Погана наука.

Тікса Луу стояла біля навігаційного столу. Її дзеркальне обличчя відбивало не тільки місток, а й настрої. Для Міри вона сьогодні виглядала як офіцерка, яка розуміє небезпеку. Для Рікса — як жінка, якій він колись у паралельному житті пообіцяв зорі, а потім забув, де їх поклав. Для Марфи вона була просто черговим порушенням відеопротоколу.

— Кнопка не просто частина маршруту, — сказала Тікса. — Вона є маршрутом.

— Поясни нормально, — попросила Міра.

— Простір попереду не відкривається координатами. Він відкривається імпульсом. Кнопка — це дозвіл. Або виклик. Або спокуса. У Всесвіту сьогодні дуже театральний настрій.

— Куди веде імпульс?

— До першого порогу.

— Порогу Редактора Реальності? — уточнив Зорян.

— Так.

Зорян миттєво відкрив планшет.

— Тоді нам необхідно підготувати офіційне звернення до першого порогу. “Шановний пороге, від імені…”

— Зоряне, — сказала Міра, не дивлячись на нього.

— Так?

— Якщо ти напишеш листа порогу, я особисто відправлю тебе його зачитувати.

— Зрозумів. Чернетку збережу.

На задній частині містка левітувала корова Зінаїда-Прима. Вона повільно жувала щось, що не було передбачено жодним раціоном, і дивилася на кнопку з презирством дорослої істоти до дитячих іграшок. На її спині зручно вмостилася свиня Кассандра. Кассандра не спала. Пророчі свині не сплять тоді, коли майбутнє поводиться непристойно.

Вона хрюкнула.

Ліана прислухалася.

— Вона каже: “Він натисне”.

Рікс широко розкрив руки.

— Чому всі одразу дивляться на мене? Може, це про когось іншого.

Козел Адмірал Бебех, який стояв біля шлюзу в темному мундирі з медалями, що дзвеніли при кожному його диханні, повільно повернув голову до кнопки, потім до Рікса, потім знову до кнопки.

— Бебех теж думає, що це про тебе, — сказала Марфа.

— Він козел.

— Саме тому його оцінка чесніша за твою.

Міра підійшла до Рікса ближче. Він намагався виглядати спокійно, але очі раз у раз ковзали до кнопки. Міра бачила це. Вона бачила в ньому не просто дурня. Це було б надто зручно. Рікс був пілотом, який відчував корабель тілом, простір — шкірою, а небезпеку — як запрошення на танець. У ньому була ця проклята гармонія катастрофи: він міг зробити неможливе, але тільки після того, як поставить усіх на межу інфаркту.

— Ріксе, — сказала вона тихо, так, щоб решта чула, але думала, що ні. — Ти можеш втриматися?

Він подивився на неї. Його звична усмішка стала м’якшою.

— Якщо ви попросите — можу.

— Я наказую.

— Це менш романтично.

— Я не займаюся романтикою з пілотами, які хочуть натиснути кнопку, здатну образити реальність.

— А з пілотами, які не натискають?

Міра нахилилася на кілька сантиметрів ближче. Досить близько, щоб він відчув її голос не тільки вухами, а й нервовою системою.

— Спершу знайди такого пілота.

Марфа-9 сухо сказала:

— Рівень напруги знову наближається до санітарної межі. Пропоную всім згадати, що ми стоїмо перед древнім механізмом, а не в дешевому серіалі про пристрасних офіцерів із поганими рішеннями.

— Марфо, — сказала Міра.

— Так, капітанко?

— Ти сама озвучуєш дешевий серіал.

— Я додаю йому якість.

У цей момент кнопка перестала пульсувати.

Вона завмерла.

Кіт Космос підняв голову.

На головному екрані виникло нове повідомлення:

“ІМПУЛЬС ОЧІКУЄ. ЗАТРИМКА ЗБІЛЬШУЄ РИЗИК САМОСТІЙНОГО РІШЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ”.

— Реальність погрожує? — спитав Зорян.

Марфа відповіла:

— Реальність натякає, що їй набридло чекати, поки ми оформимо дурість належним чином.

— Що буде, якщо не натискати? — спитала Міра.

Тікса провела рукою над картою. Лінії простору потемніли.

— Планета внизу починає синхронізуватися з кораблем. Якщо ми не відкриємо маршрут, вона відкриє нас.

— Що означає “відкриє нас”?

— Як консервну банку, тільки філософськи.

Брум висунув голову з-під панелі, заревів і вдарив ключем по корпусу.

Марфа переклала:

— “Корабель не витримає філософського консервного ножа”.

Міра стиснула щелепи.

— Варіанти?

Марфа вивела список.

1. Натиснути кнопку.

2. Не натиснути кнопку й чекати, поки планета зробить щось гірше.

3. Викинути кнопку в космос.

4. Викинути Рікса в космос.

5. Викинути всіх у космос і припинити страждання.

— Марфо.

— Пункти чотири й п’ять додані для емоційної чесності.

Міра подивилася на кнопку. Потім на екіпаж. Потім на Рікса.

— Якщо це потрібно зробити, це зроблю я.

Кнопка блимнула червоним.

На екрані з’явилося:

“НЕПРАВИЛЬНИЙ ОПЕРАТОР”.

Міра примружилася.

— Перепрошую?

Марфа-9 прочитала прихований протокол.

— “Натиснути має той, хто не може не натиснути”.

Усі знову подивилися на Рікса.

Рікс підняв руки.

— Я не писав цей протокол.

— Але міг би, — сказала Марфа.

Міра відчула, як десь усередині неї дуже тихо помирає останній клаптик віри у справедливість. Вона не хотіла цього. Не хотіла давати Ріксу дозвіл. Не хотіла визнавати, що древній корабельний протокол краще за неї розуміє механіку хаосу. Але командування — це не про те, щоб робити приємне. Командування — це коли ти дивишся на поганий варіант, вибираєш найменш смертельний і потім ще слухаєш, як хтось називає це героїзмом.

Вона повільно сказала:

— Добре.

Рікс завмер.

— Що — добре?

— Ти натиснеш кнопку.

На містку стало так тихо, що було чути, як Омелько-7 в іншому відсіку відкрив нову таблицю витрат.

Марфа-9 знизила голос.

— Капітанко, ви впевнені?

— Ні.

— Це не заспокоює.

— Я не працюю заспокійливим. Для цього в нас є Галя-Плазма.

З динаміка медблоку одразу долинув голос:

— Якщо хтось знову принесе мені пацієнтів після кнопки, я лікуватиму з коментарями.

— Ти завжди лікуєш із коментарями, — сказала Марфа.

— Сьогодні будуть довші.

Міра повернулася до Рікса.

— Слухай уважно. Ти натискаєш тільки тоді, коли я скажу. Не раніше. Не пізніше. Не з натхнення. Не з азарту. Не тому, що кнопка “подивилася на тебе”. Ясно?

— Ясно.

— Повтори.

— Натиснути тільки за вашим наказом.

— І?

— Не фліртувати з кнопкою.

— І?

— Не називати це долею.

— І?

Він подивився на неї з ледь помітною усмішкою.

— Не казати, що ви маєте прекрасний вигляд, коли даєте мені дозвіл на катастрофу.

Міра зробила паузу.

— Саме це речення ти щойно сказав.

— Я тренував внутрішній контроль.

— Погано.

— Але чесно.

Вона підняла руку до його коміра, схопила за край червоної куртки й підтягнула ближче. Рікс перестав усміхатися. Не тому, що злякався. А тому, що Міра Коваль на небезпечній відстані мала ефект гравітаційної пастки: мозок ще працював, але вже подавав заяву на звільнення.

— Ріксе, — сказала вона майже пошепки. — Якщо після цього ми виживемо, я особисто вирішу, чи ти герой, чи причина мого майбутнього нервового зриву.

— А якщо не виживемо?

— Тоді я знайду тебе після смерті й скажу, що ти був неправий.

Він кивнув.

— Справедливо.

Кнопка під куполом відкрилася.

Кіт Космос прибрав хвіст.

Марфа-9 почала відлік.

— До імпульсу: десять секунд. Дев’ять. Вісім. На всяк випадок нагадую: я проти.

— Прийнято, — сказала Міра.

— Сім. Шість. Брум просить передати, що якщо ми помремо, він звинувачує людей.

Брум заревів.

— П’ять. Ліана просить залишити Пампушку в заповіті.

— Ні, — сказала Міра.

— Чотири. Зорян уже пише промову на випадок перетворення на легенду.

— Спалити.

— Три. Кассандра хрюкнула. Переклад: “Ой”.

— Ой? — перепитав Рікс.

— Два. Один.

Міра подивилася на нього.

— Натискай.

Рікс натиснув.

Спочатку нічого не сталося.

Це була найпідступніша форма катастрофи.

Усі завмерли. Червона кнопка погасла. На екранах зникли попередження. Двигун перестав кашляти. Зінаїда перестала левітувати й м’яко опустилася на підлогу, чим дуже здивувала підлогу. Кассандра перестала хрюкати. Бебех перестав жувати інструкцію. Навіть Пампушка відпустила трубу й зробила вигляд невинного рожевого непорозуміння.

Рікс повільно повернувся до Міри.

— Бачите? Усе добре.

Міра підняла палець.

— Ніколи. Не. Кажи. Цю. Фразу.

Затримка тривала ще секунду.

Потім корабель вивернуло навиворіт.

Не фізично. Фізично було б простіше. “Надія-404” залишилася цілою, якщо не рахувати кількох панелей, одного розбитого кухля, трьох психологічних травм і дипломатичної гідності Зоряна. Але простір навколо змінився так, ніби хтось відкрив двері в кімнату, де Всесвіт тримав свої невдалі чернетки.

За вікнами зникла планета. Зірки витягнулися в спіралі. Галактики стали схожими на плями фарби на мокрому склі. Усі кольори стали занадто яскравими, занадто світлими, ніби реальність накрутила контраст перед тим, як знепритомніти.

Марфа-9 на мить зникла, а потім повернулася у вигляді трьох голограм: одна була звичайна Марфа, друга — молода Марфа з виразом ще не знищеної надії, третя — Марфа в хустці й з качалкою.

— О, прекрасно, — сказала перша. — Мене розмножило.

— Я ще вірю в екіпаж, — сказала друга.

— Дитинко, це мине, — сказала третя й загрозливо глянула на Рікса.

Рікс обернувся до Міри.

— Це не моя вина.

Три Марфи одночасно сказали:

— Твоя.

На містку почали з’являтися альтернативні версії предметів. Командне крісло на мить стало троном, потім садовим стільцем, потім надгробком із написом “тут сиділа адекватність”. Напис одразу зник, бо Міра подивилася на нього так, що навіть реальність вирішила не загострювати.

Зорян Пиріг побачив перед собою три варіанти власного планшета: один із дипломатичними звітами, другий із любовними листами, третій із вироком за перевищення бюрократичної самовпевненості.

— Це приватна інформація, — обурився він.

Марфа-9 відповіла:

— Реальність щойно побачила вашу приватність і попросила форму на відмову.

Ліана захоплено дивилася на Пампушку, яка розділилася на п’ять маленьких Пампушок, кожна з яких мала різний вираз: невинний, голодний, філософський, кримінальний і романтичний.

— Вона проходить мультистадійне відгалуження! — вигукнула Ліана.

— Вона множиться! — сказала Міра.

— Не будьмо грубими до процесу.

Брум-Гар-Хрясь спробував ударити по пульту гайковим ключем, але ключ перетворився на букет квітів, потім на мініатюрний двигун, потім на маленького Брума, який заревів на великого Брума. Великий Брум завмер, ображений на сам факт існування себе в меншому форматі.

Марфа переклала його рик:

— “Я ненавиджу цей коридор. Він ремонтонепридатний морально”.

— Де ми? — спитала Міра.

Тікса Луу стояла біля навігаційного столу, але її обличчя стало майже прозорим. У ньому відбивалися десятки можливих маршрутів.

— Ми в Коридорі Невдалого Вибору.

— Звучить як біографія Рікса, — сказала Марфа.

— Це простір між рішенням і наслідком, — продовжила Тікса. — Тут кожна дія показує, чим могла стати. Кожна помилка має тінь. Кожне бажання — рахунок.

Омелько-7 по внутрішньому зв’язку сказав:

— Рахунок? Де?

— Не зараз, Омельку, — сказала Міра.

Рікс підняв руку.

— Якщо це простір між рішенням і наслідком, то ми ще можемо не мати наслідків?

Марфа-9 нахилила голову.

— Ріксе, ти щойно запитав, чи можна натиснути кнопку без наслідків. Це найчистіша форма твоєї особистості.

На головному екрані з’явився новий символ: червоне коло, розрізане білою лінією.

Потім текст без літер, але всі його зрозуміли.

“ОПЕРАТОР ІМПУЛЬСУ ПОВИНЕН ПРОЙТИ КОРИДОР”.

Рікс зблід на пів тону. Для нього це було майже публічним роздяганням душі.

— Я? — спитав він.

— Ти натиснув, — сказала Міра.

— За вашим наказом.

— Не ховайся за командування. Ти робив це з таким задоволенням, що навіть кнопка, здається, засоромилася.

— Вона не засоромилася. Вона була готова.

— Ріксе.

— Мовчу.

Тікса подивилася на нього.

— Коридор покаже твої невдалі вибори.

— У мене їх багато.

— Він обере найважливіші.

Рікс усміхнувся, але усмішка вийшла кривою.

— А якщо я не хочу дивитися?

Міра відповіла:

— Ніхто не хоче. Тому це й працює.

Зорян підняв планшет.

— Можливо, Рікс може делегувати проходження коридору представнику?

— Ти хочеш пройти замість нього? — спитала Марфа.

— Ні, я хотів запропонувати створити комісію.

Кассандра хрюкнула.

Ліана переклала:

— Вона каже, що комісія помре першою.

— Це дискримінація процедур.

Бебех стукнув копитом, наче схвалив смерть комісії.

Міра підійшла до Рікса.

— Ти не підеш сам.

Він підняв очі.

— Капітанко, якщо це моя відповідальність…

— Не плутай відповідальність із самотнім героїзмом. Самотній героїзм — це коли людина хоче померти так, щоб потім усі сказали: “який драматичний дурень”.

— У мене гарний профіль для драматичного дурня.

— У тебе гарний профіль для дисциплінарного протоколу.

— Це теж жанр.

Міра повернулася до екіпажу.

— Тікса, зі мною і Ріксом. Марфо, тримай місток. Брум — не бий по реальності, поки я не дозволю. Ліана — збери Пампушок в одну Пампушку або хоча б у контрольований гурт. Зорян — нічого не підписуй. Омелько — не рахуй метафізичні борги. Бебех — охороняти кнопку. Зінаїда — не левітувати над критичними системами. Кассандра — якщо буде кінець, хрюкни заздалегідь, не як минулого разу.

Кассандра хрюкнула з образою.

— Вона каже, що майбутнє теж має право на драматичну паузу, — переклала Ліана.

Кіт Космос стрибнув із пульта й пішов до дверей.

— Кіт іде з нами, — сказала Марфа.

— Чому? — спитала Міра.

— Бо якщо древній бог хаосу сам іде в коридор невдалих виборів, я не буду йому суперечити. У мене ще є залишки розуму.

Двері містка відчинилися не в коридор корабля.

За ними був білий простір.

Міра, Рікс, Тікса й кіт Космос увійшли всередину.

Двері зачинилися.

На містку запала тиша.

Потім Брум заревів.

Марфа переклала:

— “Я все одно хочу вдарити реальність”.

— Стань у чергу, — сказала Марфа. — Сьогодні всі хочуть.

Коридор Невдалого Вибору не був коридором у звичайному сенсі. У нього не було стін, підлоги, стелі й жодного елемента, який міг би потішити архітектора. Він складався зі світла, відлуння й фрагментів чужих рішень, що плавали довкола, як уламки після вибуху пам’яті.

Міра йшла першою. Її чоботи ступали по невидимій поверхні. Вона тримала руку біля бластера, хоча розуміла, що стріляти в метафізичний простір — це приблизно як подавати скаргу на погоду. Та все одно рука біля зброї давала відчуття контролю, а в її професії відчуття контролю часто було єдиним контролем, який залишався.

Рікс ішов поруч, але вперше за довгий час не жартував. Це було погано. Коли Рікс мовчав, він або думав, або от-от зробить щось дурне. Обидва варіанти вимагали нагляду.

Тікса ковзала позаду них. Її силует іноді роздвоювався, ніби Коридор показував різним очам різні версії її самої. Кіт Космос ішов попереду, і кожен його крок залишав у білому просторі маленьку чорну тінь.

— Ти точно в порядку? — спитала Міра, не дивлячись на Рікса.

— Ви турбуєтеся?

— Я оцінюю ризик втрати пілота.

— Це майже ніжно.

— Не звикай.

Він усміхнувся, але слабко.

— Я не люблю такі місця.

— Місця, де треба відповідати за свої дії?

— Ні. Місця, де кнопки натискаються, а оплесків немає.

— Ти хотів оплесків?

— Я завжди хочу оплесків. Це моя найменш небезпечна вада.

— Сумніваюся.

Перед ними з’явилася перша сцена.

Вона була схожа на голограму, але живішу. Молодший Рікс стояв у кабіні маленького навчального шатла. Йому було років двадцять. Обличчя ще не встигло стати настільки нахабним, але вже тренувалося. Поруч із ним сиділа дівчина-пілотка з коротким срібним волоссям. Вона сміялася. На пульті блимав червоний індикатор.

Міра відчула, як Рікс напружився.

— Хто це? — тихо спитала вона.

— Ніхто.

— Ріксе.

— Ліа Венн. Моя перша напарниця.

У сцені молодий Рікс говорив:

— Обмеження швидкості для тих, хто не вміє літати.

Ліа сміялася:

— Аварійний протокол не для романтиків?

— А ти хочеш романтики?

— Я хочу вижити, Драгане.

Молодий Рікс натиснув червону кнопку форсажу.

Шатл рвонув уперед.

Сцена змінилася. Тривога. Біле світло. Удар. Обличчя Лії, налякане, але не зле. Потім темрява.

Міра стояла мовчки. Вона не питала одразу. Це була не тактовність. Це була дисципліна. Є рани, в які не можна лізти просто тому, що ти капітан.

Рікс сам заговорив.

— Вона вижила. Якщо це вас цікавить.

— А тебе?

— Мене теж. Хоча тоді всі дуже шкодували.

— Що сталося?

— Я хотів показати, що можу провести шатл через заборонений сектор. І провів. Майже. Ліа втратила слух на одне вухо. Мені дали першу офіційну догану. Я думав, що це смішно.

— А зараз?

Він подивився на себе молодого, який у сцені ще посміхався до удару.

— Зараз думаю, що іноді найгірше в дурості — не катастрофа. А те, що ти виживаєш і маєш пам’ятати обличчя тих, хто вижив із тобою.

Тікса тихо сказала:

— Коридор показує не провину. Він показує повторення.

— Дякую, — сказав Рікс. — Дуже втішно.

Міра зробила крок ближче до нього.

— Ти більше не той хлопець.

Він усміхнувся без радості.

— Ви впевнені? Бо я щойно знову натиснув кнопку.

— За моїм наказом.

— Тому провина розділена?

— Відповідальність розділена. Провину заберемо, якщо буде за що.

Він подивився на неї уважніше. У цьому білому просторі, без містка, без екіпажу, без Марфиних коментарів, Міра виглядала ще гостріше. Не м’якше — ні. Просто справжніше. І Рікс, який умів фліртувати майже в будь-якому стані, цього разу не сказав нічого. Можливо, вперше за довгий час він зрозумів, що мовчання теж може бути дорослим вчинком.

Перша сцена розсипалася.

Друга з’явилася одразу.

Цього разу вони побачили бойову станцію. Рікс, уже старший, у формі найманого пілота. Навколо — люди, інопланетяни, крики, паніка. На екрані — евакуаційний маршрут. У молодого Рікса був вибір: піти безпечним шляхом із групою цивільних або ризикнути коротким маршрутом через простір, який називався “несумісний із життям”.

Він обрав короткий.

Міра напружилася.

— Скільки загинуло?

Рікс повільно відповів:

— Ніхто.

Сцена показала шатл, який пройшов через уламки, майже розірвався, але вивів людей.

— Тоді чому це невдалий вибір?

Рікс зітхнув.

— Бо після цього я вирішив, що якщо раз спрацювало, значить, я правий завжди.

Міра гірко усміхнулася.

— О. Походження міфології.

— Саме так. Героїзм — небезпечна наркотична речовина. Особливо якщо вижив.

Тікса додала:

— Коридор показує, що правильний результат не завжди робить вибір мудрим.

— Це речення треба набити на лобі половині Галактичної Спілки, — сказала Міра.

— І Ріксу, — сказала Тікса.

— Я стою поруч, — нагадав він.

— Саме тому зручно.

Друга сцена розсипалася.

Третя була найгіршою.

Бо в ній була Міра.

Рікс стояв у темному ангарі, а на голографічному екрані транслювали той самий дипломатичний інцидент, після якого Міру Коваль списали зі служби. Молода Міра в ефірі стояла перед радою, обличчя в неї було втомлене, форма пошкоджена, але голос — крижаний.

Вона казала:

— Ви називаєте це дипломатичною рівновагою. Я називаю це трьома мільйонами людей, яких ви вирішили не рятувати, бо вони псували статистику.

Адмірал Сивий-Лук’ян тоді намагався її перебити. Вона не дала.

— Якщо ваша стратегія тримається на мовчанні мертвих, то проблема не в мені. Проблема в тому, що мертві не можуть подати скаргу.

У сцені Рікс дивився трансляцію. Його обличчя було не таким, як зазвичай. Без усмішки. Без гри. Наче він уперше побачив людину, яка не тікала від наслідків.

— Ти дивився це? — спитала Міра.

— Усі дивилися.

— І?

— І я подумав, що ви або найсміливіша офіцерка Спілки, або людина з повністю знищеним інстинктом кар’єрного самозбереження.

— Обидва варіанти сумісні.

— А ще я подумав…

Він замовк.

— Що?

— Що якщо колись служитиму під чиїмось командуванням, то хотів би під вашим.

Міра не одразу відповіла.

Цей момент був небезпечніший за флірт. Флірт між ними був бронею: блискучою, зручною, гострою. А це було щось без броні. Щось, що не мало права з’являтися в коридорі невдалих виборів, де навколо літали уламки провини й дурості.

— Ти дивно обираєш мрії, — сказала вона нарешті.

— Я обираю катастрофи з характером.

— Обережно, Драгане.

— Я знаю.

— Не знаєш.

— Можливо.

Сцена потемніла. Перед ними з’явилися двері. На дверях була червона кнопка.

Міра закотила очі.

— Звичайно.

Тікса сказала:

— Останній вибір.

— Що за дверима? — спитав Рікс.

Кіт Космос, який досі мовчки йшов попереду, сів біля дверей і нявкнув.

Це було перше звичайне нявкання від нього.

Саме тому воно прозвучало як попередження кінця світу.

Двері відчинилися самі.

За ними був місток “Надії-404”.

Але не теперішній.

Майбутній.

Пошкоджений, темний, наповнений димом. Марфа-9 мовчала. Брум лежав біля двигунного пульта. Зорян тримав у руках зламаний планшет. Ліана плакала над порожнім контейнером. Бебех стояв на трьох ногах, четверта була в шині. Зінаїда не левітувала. Кассандра мовчала. Кіт Космос сидів на капітанському кріслі.

А Міра…

Міра стояла перед головним екраном. Поранена, але жива. На екрані була та сама червона кнопка.

Майбутній Рікс стояв поруч.

— Натисни, — сказала майбутня Міра.

— Якщо натисну, ти залишишся тут, — відповів майбутній Рікс.

— Якщо не натиснеш, не залишиться нікого.

— Я не можу.

Майбутня Міра повернулася до нього.

— Можеш. Бо цього разу це не втеча від наслідків. Це вибір.

Майбутній Рікс тремтів.

І тоді сцена обірвалася.

Білий Коридор повернувся.

Рікс стояв нерухомо.

Міра теж.

— Це майбутнє? — спитав він.

Тікса відповіла:

— Можливість.

— Як близько?

— Достатньо, щоб боятися. Недостатньо, щоб здатися.

Рікс повільно видихнув.

— Я не хочу бути людиною, яка натискає кнопки, бо не може інакше.

Міра подивилася на нього. Уперше за весь час він сказав це без жарту. Без усмішки. Без спроби перетворити страх на красиву позу.

— Тоді стань людиною, яка натискає тільки тоді, коли розуміє навіщо.

— А якщо не розумію?

— Питай.

— У вас?

— У команди.

Він глянув на неї.

— Ви щойно сказали “команда” про нас?

— Не змушуй мене шкодувати.

Кіт Космос підвівся, підійшов до Рікса й торкнувся лапою його черевика. Потім подивився на двері, яких уже не було.

Тікса сказала:

— Коридор прийняв відповідь.

— Яку? — спитав Рікс.

Міра відповіла:

— Ту, де ти нарешті не вважаєш себе центром вибуху.

— Але я ним часто є.

— Ось із цим і працюватимемо.

Білий простір почав згортатися.

На містку “Надії-404” справи йшли погано, але не катастрофічно. Тобто в межах корабельної норми.

Пампушки знову об’єдналися в одну Пампушку, хоча тепер вона мала маленькі вуса, які Ліана назвала “ознакою емоційної зрілості”. Брум зібрав свій ключ назад, хоча той час від часу тихо плакав. Зорян написав три звіти, два з яких сам Марфа-9 видалила як потенційні воєнні злочини проти ясності. Омелько-7 спробував виставити рахунок Коридору Невдалого Вибору, але отримав автоматичну відповідь: “Ваш борг перед наслідками вже враховано”.

Він був глибоко зворушений.

— Нарешті гідний опонент, — сказав він.

Бебех охороняв кнопку, яка після натискання зникла, але козел не довіряв зниклим ворогам. Зінаїда левітувала над підлогою і виробляла антигравітаційний кефір із підозрілою інтенсивністю. Кассандра мовчала, що було гірше за будь-яке хрюкання.

Марфа-9 контролювала все одразу й виглядала так, ніби її цифрова душа стоїть у черзі на санаторій, але черга складається з пожеж.

— Стан корабля, — сказала вона сама собі. — Корпус цілий. Двигун ображений, але функціонує. Реальність навколо нас поводиться як драматична підлітка. Екіпаж частково живий, частково дурний, частково тваринний. Усе стабільно огидно.

Двері містка відчинилися.

Міра, Рікс, Тікса й кіт Космос повернулися.

Усі обернулися.

— Ну? — спитала Марфа. — Хто там був винен?

Рікс підняв руку.

— Я.

На містку знову стало тихо.

Марфа-9 зменшила яскравість голограми.

— Перепрошую. У мене, здається, аудіопомилка. Повторіть.

— Я, — сказав Рікс. — І не тільки за кнопку. Загалом. У багатьох місцях. Часто. З ентузіазмом.

Брум заревів.

Марфа переклала:

— “Він зламався чи полагодився?”

— Обидва варіанти лякають, — сказала Ліана.

Зорян підняв планшет.

— Це варто зафіксувати як історичне визнання.

— Не треба, — сказав Рікс.

— Дуже треба. Такі події мають документуватися.

Міра втрутилася:

— Зоряне, якщо ти оформиш Ріксове каяття в документ, він передумає з принципу.

— Слушно.

Марфа-9 уважно дивилася на Рікса.

— Ви справді щось усвідомили?

— Не перебільшуй, Марфо. Я все ще я.

— Шкода.

— Але, можливо, я почну питати перед тим, як натискати.

— Це революційна концепція. Галактична Спілка не готова.

На головному екрані з’явився маршрут.

Не карта. Шлях. Він складався з червоних і білих імпульсів, що вели крізь простір до точки, позначеної символом першого порогу. Тепер шлях був відкритий.

Тікса підійшла до навігації.

— Ми можемо рухатися.

— Куди саме? — спитала Міра.

— До станції, якої не існує, але яка чекає нас із часів до офіційного винаходу очікування.

— Прекрасно, — сказала Марфа. — Я обожнюю маршрути, які звучать як діагноз.

Наслідок з’явився на містку без дозволу. Його прозоре тіло світилося слабше, ніж раніше, але очі були уважні.

— Коридор прийняв оператора.

Рікс скривився.

— Можна без слова “оператор”? Звучить так, ніби я працюю у службі підтримки катастроф.

— Ви і працюєте, — сказала Марфа. — Просто без зарплати.

Міра подивилася на Наслідок.

— Що тепер?

— Тепер корабель піде до Першого Порогу. Там ви отримаєте координати наступного ключа.

— Наступного? — спитав Зорян.

— Так.

— Скільки їх?

Наслідок посміхнувся.

— Достатньо, щоб ваші звіти стали релігією.

Зорян зблід від захвату й жаху одночасно.

Міра зробила крок уперед.

— Чому нас?

— Бо ви пройшли три речі: дурість, відповідальність і кнопку.

— Це не звучить як критерії для порятунку реальності.

— Це найкращі критерії, які залишилися.

Марфа-9 тихо сказала:

— Я давно підозрювала, що Всесвіт працює за принципом залишкової комплектації.

Рікс став біля пульта, але не торкнувся його. Він подивився на Міру.

— Капітанко, дозвіл вести корабель?

Міра на мить затримала погляд на ньому.

Раніше він би вже сів. Уже поклав би руки на штурвал. Уже сказав би щось на кшталт “довіртеся мені”, хоча довіра до нього була більше схожа на контрольований стрибок із даху з надією, що внизу хтось випадково розклав матраци.

А тепер він питав.

Це не робило його безпечним.

Але це робило його членом екіпажу.

— Дозволяю, — сказала вона. — Але курс задає Тікса. Марфа контролює імпульси. Я контролюю тебе.

— Особистий контроль? — усміхнувся він.

— Службовий.

— Жорстоко.

— Ефективно.

Він сів у крісло. Його пальці зависли над панеллю. На мить між ним і Мірою знову виникла та сама напруга: не обіцянка, не романтика, не дурне космічне кохання з обкладинки дешевої брошури. Щось гостріше. Довіра, замішана на роздратуванні, небезпеці й тому неприємному факті, що деякі люди починають ставати потрібними саме тоді, коли від них найбільше проблем.

Марфа-9 не втрималася:

— Якщо ви двоє зараз почнете мовчки обмінюватися емоційними підтекстами, я включу пожежну сирену.

— Марфо, — сказала Міра.

— Я лише підтримую професійну атмосферу.

Кассандра раптом хрюкнула.

Ліана прислухалася й усміхнулася.

— Вона каже: “Натиснув один раз — натисне ще”.

Рікс підняв руки.

— Це наклеп на майбутнє.

Кассандра хрюкнула зневажливіше.

— Вона каже, що майбутнє подасть докази.

Бебех ударив копитом, ніби затвердив вирок.

Зінаїда мукнула.

Марфа переклала:

— Зінаїда вважає, що якщо вже летіти до Першого Порогу, то треба взяти кефір.

— Вперше за день здорова думка, — сказала Міра.

Омелько по зв’язку додав:

— Антигравітаційний кефір треба внести в матеріальні активи.

— Ні, — сказала Міра, Марфа й Зінаїда одночасно.

Наслідок став біля екрана, дивлячись на відкритий маршрут.

— Перший Поріг покаже вам, чому Редактор Реальності був замкнений.

— А якщо ми не хочемо знати? — спитав Рікс.

Наслідок подивився на нього.

— Тоді не треба було натискати кнопку.

На містку пролунав короткий, нервовий сміх.

Рікс зітхнув.

— Це стане моєю епітафією, так?

— Якщо я писатиму, — сказала Марфа, — там буде: “Він натиснув. Ми попереджали”.

Міра стала в центрі містка.

— Усі по місцях. Маршрут відкрито. Летимо до Першого Порогу. Ріксе, веди.

— Так точно, капітанко.

Він не додав жарту.

Міра помітила.

Марфа теж.

Кіт Космос заплющив очі, ніби це був початок чогось, що він давно передбачав, але не хотів пояснювати органіці, бо органіка все одно спершу натисне кнопку, а потім питатиме, чому боляче.

“Надія-404” рушила.

За вікнами Коридор Невдалого Вибору згорнувся в спіраль. Планета зникла позаду, як сон, який вирішив не залишатися доказом. Попереду відкрилася світла дорога крізь темний космос. Вона була прекрасна, небезпечна й підозріло схожа на пастку, зроблену кимось із хорошим смаком і поганими намірами.

Міра дивилася вперед.

Рікс тримав курс.

Марфа бурчала про ймовірність смерті.

Брум лагодив те, що ще не встигло зламатися.

Ліана ніжно сварила Пампушку.

Зорян писав звіт, у якому слово “кнопка” замінив на “активаційний елемент дипломатичного переходу”.

Омелько шукав, кому виставити рахунок за метафізику.

Бебех охороняв уже неіснуючу кнопку.

Зінаїда виробляла кефір із виглядом священної байдужості.

Кассандра хрюкала майбутнє під ніс.

Кіт Космос спав.

А десь попереду, в глибині маршруту, Перший Поріг чекав корабель, який краще було не запускати, екіпаж, який краще було не збирати, і пілота, якому точно не треба було давати доступ до червоних кнопок.

Та саме тому Всесвіт, з його хворим почуттям гумору, мабуть, і вибрав їх.

Бо нормальні герої рятують реальність красиво.

А “Надія-404” мала зробити це криво, голосно, з козлом, свинею, котом, коровою, слизотою, бухгалтером і капітанкою, яка стояла між усім цим та повним кінцем здорового глузду.

Міра глянула на Рікса.

— І запам’ятай.

— Що саме?

— Наступна червона кнопка — моя.

Він усміхнувся.

— Капітанко, ви щойно зробили це дуже спокусливим.

— Ріксе.

— Мовчу.

Марфа-9 додала:

— У журналі зазначено: екіпаж вижив після натискання червоної кнопки. Це не перемога. Це попередження.

Попереду шлях спалахнув білим.

“Надія-404” увійшла в нього.

І Всесвіт, найімовірніше, пожалкував першим.