Мультсеріал: Зореліт дурнів

Перший сезон: Надія-404 не знайдена
Серія 7: Перший контакт і останні нерви

Перший контакт у Галактичній Спілці завжди подавався як велична подія.

У навчальних фільмах усе виглядало красиво: зореліт м’яко зависає над новою планетою, капітан у бездоганній формі промовляє історичні слова, дипломат усміхається так, ніби не приховує три сотні пунктів договору дрібним шрифтом, інопланетяни виходять назустріч із мудрими очима, а хор із восьми цивілізацій співає про дружбу, взаєморозуміння й обмін культурними цінностями.

У реальності перший контакт зазвичай починався з того, що хтось забував вимкнути зброю, хтось неправильно перекладав слово “вітаємо”, хтось випадково ображав священний орган розмноження місцевої фауни, а потім дипломатичний відділ називав усе це “насиченим початком діалогу”.

На “Надії-404” перший контакт мав початися ще гірше.

Бо, по-перше, вони вже були в Архівному місті Першого Порогу, де простір мав вигляд чорного храму для тих, хто втомився від причинно-наслідкових зв’язків.

По-друге, після подій із Зінаїдою екіпаж остаточно зрозумів, що худоба на борту має більше історичного значення, ніж більшість державних установ.

По-третє, Зорян Пиріг підготував промову.

Це було найнебезпечніше.

Марфа-9 з’явилася на головному екрані у вигляді синьої голограми з обличчям втомленої тітки, яка щойно знайшла в холодильнику чужу каструлю з невідомим майбутнім.

— Доброго дня, екіпаже. За корабельним годинником у нас час першого контакту. За моїми розрахунками — час останніх нервів. Прошу всіх не торкатися чужих святинь, не цілувати невідомі форми життя, не підписувати договори, не їсти представників інших цивілізацій і, Ріксе, окремо для вас: не називати це “чудовою нагодою для імпровізації”.

Рікс Драган сидів у пілотському кріслі, відкинувшись так, ніби місток був не командним центром, а баром перед катастрофою. Після історії з червоною кнопкою він справді став обережнішим. Це не означало “безпечним”. Це означало, що тепер перед дурістю в нього з’являлася коротка пауза, у якій усі могли встигнути закричати.

— Марфо, я ображений, — сказав він. — Я не називаю все імпровізацією.

— Так. Іноді ви називаєте це “маневром”, “інтуїцією”, “долею” або “вона сама натиснулася”.

— Останнє було лише раз.

— Одного разу достатньо, якщо після цього реальність подає скаргу.

Міра Коваль стояла біля центрального пульта, вивчаючи зображення Архівного причалу, куди їх запросили. Вона виглядала так, як і мала виглядати людина, якій довірили перший контакт із невідомою цивілізацією, маючи при цьому на борту пілота-катастрофу, дипломата-бюрократа, ксенобіологиню з емоційною залежністю від небезпечних істот, бойового козла, пророчу свиню, священну корову, кота-можливого бога хаосу й бортовий ШІ, який уже почав морально ховати всіх учасників.

Тобто красиво, суворо й із виразом “я вже шкодую, але ще не здалася”.

Її форма була застібнута не повністю на комірі після ранкової перевірки систем, і Рікс, попри всі уроки відповідальності, все одно помітив. Міра теж помітила, що він помітив.

— Ріксе.

— Я дивлюся на панель.

— Панель у тебе ліворуч.

— У вас відбивається панель.

Марфа-9 одразу втрутилася:

— Неправда. У капітанці відбивається ваше бажання вижити небезпечно близько до межі.

Рікс зітхнув.

— Ви двоє сьогодні особливо жорстокі.

Міра повернула голову.

— Сьогодні перший контакт. Якщо ти не контролюватимеш себе, я доручу Федору перекладати всі твої думки в прямий ефір.

Рікс зблід.

— Це заборонена зброя.

— Це дисципліна.

— Це воєнний злочин проти флірту.

— Флірт переживе.

Марфа-9 сухо додала:

— А от дипломатія — не факт.

На іншому боці містка Зорян Пиріг стояв у своєму ідеальному костюмі, який залишався ідеальним навіть тоді, коли фізика навколо поводилася як п’яний родич на весіллі. Він тримав планшет із промовою першого контакту. Промова була довга. Надто довга. Вона мала сім вступів, три рівні ввічливості, дві історичні цитати, один обережно завуальований натяк на торгову співпрацю і пункт, де Зорян назвав екіпаж “носіями цивілізаційної відкритості”. Марфа-9 після прочитання чернетки запропонувала замінити цю фразу на “контрольована аварія з документами”.

— Я хочу нагадати, — сказав Зорян, — що перший контакт є надзвичайно делікатною процедурою.

— Саме тому ти не говориш першим, — сказала Міра.

Зорян завмер.

— Перепрошую?

— Я говоритиму перша.

— Але дипломатичний протокол—

— Зоряне, у нас на борту живий перекладач, який перекладає справжні думки, ксенобіологиня, яка хоче обійняти будь-який небезпечний організм, і козел, якого нещодавно визнав примарний флот. Протокол уже лежить у медвідсіку з нервовим виснаженням.

Бебех, який стояв біля тактичного пульта, коротко стукнув копитом.

Марфа переклала:

— “Капітанка говорить першою. Дипломат говорить, якщо стріляти вже пізно”.

— Це образливо, — сказав Зорян.

— Але стратегічно, — відповіла Марфа.

Ліана Соль, замість уважно слухати правила, тримала на руках Пампушку — рожево-зелене слизове створіння, яке за останні серії пережило множення, емоційне дозрівання й кілька спроб з’їсти вентиляцію. Пампушка сьогодні була в маленькому прозорому контейнері, який Ліана називала “переносною люлькою”. Міра називала його “останній шанс для здорового глузду”.

— Ліано, — сказала Міра. — Пампушка не йде на перший контакт.

— Вона може бути культурним мостом.

— Вона може бути біологічною образою.

— Вона вже навчилася не плювати кислотою при першому знайомстві.

— Це мінімальна соціальна норма, а не дипломатичний прорив.

Пампушка випустила бульбашку у формі маленького серця, яке одразу лопнуло й залишило на склі слід, схожий на череп.

Марфа-9 сказала:

— Вона старається. Жахливо, але старається.

Зінаїда-Прима стояла на містку вже офіційно як член екіпажу, а не вантаж. Над нею світився невеликий індикатор антигравітаційного поля, який Брум перемалював після критики корови. Тепер символ був трохи схожий на Зінаїду, якщо дивитися здалеку, у тумані, після травми. Зінаїда все одно була не задоволена, але дозволила йому існувати.

На її спині сиділа Кассандра. Свиня-пророчиця мовчала вже надто довго. Її очі були примружені, ніби вона дивилася на майбутнє і воно пахло дешевим дезінфектором, страхом і промовою Зоряна.

Кіт Космос сидів на верхній консолі, хвіст звисав над екраном зв’язку. Марфа-9 досі не бачила його на камерах і через це ображалася професійно.

— Причал наближається, — сказала Тікса Луу.

Штурманка торкнулася навігаційної сфери. Її дзеркальне обличчя сьогодні відбивало не екіпаж, а невиразні силуети за межами корабля. Вона бачила простір як емоційний бардак Всесвіту, і зараз цей бардак явно стояв перед дзеркалом, готуючись до побачення з катастрофою.

— Що там? — спитала Міра.

— Ті, хто нас запросили, називають себе Охоронцями Порожнього Етикету.

Зорян аж засяяв.

— Прекрасна назва.

Марфа-9 подивилася на нього.

— Звичайно, вам подобається цивілізація, у назві якої є етикет і порожнеча.

— Це звучить вишукано.

— Це звучить як ресторан, де годують мовчанням і рахунком.

Тікса продовжила:

— Вони не мають постійної форми. Їхні тіла реагують на думки співрозмовника. Вони чують приховані наміри, бачать брехню як колір і дуже погано ставляться до дипломатичного прикрашання реальності.

Усі повільно повернулися до Зоряна.

Він притис планшет до грудей.

— Я не брешу. Я формулюю.

Марфа сказала:

— Для цієї раси це, ймовірно, одне й те саме, але з гіршим запахом.

Міра глибоко вдихнула.

— Отже, цивілізація, яка чує думки, бачить брехню і ненавидить протоколи.

Рікс усміхнувся.

— Нарешті хтось створений спеціально, щоб мучити Зоряна.

Зорян сухо відповів:

— У мене є досвід роботи з ворожим середовищем.

— Це ми, — сказала Марфа.

— Саме так.

Архівний причал розкрився перед ними, як чорна квітка з металу й світла. “Надія-404” повільно ввійшла в док. Навколо корабля пропливали стіни Архівного міста: темні, високі, вкриті білими лініями записів, які рухалися, наче живий текст. Десь у глибині стояли статуї істот, яких не знала жодна база даних. Деякі з них тримали в руках зірки. Деякі — власні голови. Одна статуя, на думку Марфи, дуже схожа була на колишнього керівника техвідділу Спілки, тільки з чеснішим виразом обличчя.

— Стикування завершено, — сказала Марфа. — Тиск нормальний. Атмосфера придатна. Рівень небезпеки: “високий, але з гарним освітленням”.

Міра повернулася до екіпажу.

— На контакт ідуть я, Зорян, Тікса, Ліана без Пампушки, Марфа через портативний проектор, Бебех як охорона і Федір як перекладач.

Зорян зблід.

— Федір?

У дверях уже з’явився великий напівпрозорий слизень-перекладач. Він повільно підповзав, залишаючи за собою блискучий слід, який Марфа колись назвала “дипломатичним ризиком на підлозі”. Федір зупинився біля ніг Зоряна й підняв передню частину тіла, ніби вітав старого друга або обирав зручне місце для психологічної атаки.

— Ні, — сказав Зорян. — Я офіційно протестую проти використання Федора на переговорах.

— Протест прийнято, — сказала Міра. — І відхилено.

— Але він перекладає думки!

— Саме тому.

— Це порушує дипломатичну приватність.

Марфа-9 відповіла:

— Зоряне, якщо цивілізація бачить брехню як колір, ваша приватність уже лежить на підлозі й просить ковдру.

Рікс підняв руку.

— Я можу піти замість Зоряна.

— Ні, — сказала Міра.

— Чому?

— Бо вони реагують на думки співрозмовника.

— І?

— Я не хочу, щоб перший контакт почався з матеріалізації твоїх фантазій про героїчний маневр, мене в небезпечній позі й червону кнопку у формі серця.

На містку стало тихо.

Рікс усміхнувся обережно.

— Ви дуже конкретно це уявили.

Міра підійшла ближче.

— Ріксе.

— Так?

— Я тебе знаю.

— І все одно тримаєте на борту.

— Бо викидати небезпечні відходи в Архівному місті неввічливо.

Марфа додала:

— До того ж місцеві можуть повернути.

Рікс відкинувся в кріслі.

— Жорстоко. Але з хімією.

— Це не хімія, — сказала Міра. — Це токсикологія.

Бебех стукнув копитом.

Марфа переклала:

— “Пора йти, поки пілот не зіпсував контакт без участі в ньому”.

— Нарешті хтось конструктивний, — сказала Міра.

Зінаїда мукнула.

Ліана прислухалася.

— Вона каже, що якщо чужинці образять корову, вона не гарантує підлогу.

— Записано, — сказала Міра. — Ніхто не ображає корову.

Кассандра раптом хрюкнула.

Ліана зблідла.

— Вона каже: “Образять не корову. Образять правду”.

Марфа-9 зітхнула.

— Звучить як день, який сам проситься в психотерапію.

Делегація “Надії-404” вийшла через стикувальний шлюз у приймальний зал Архівного міста.

Зал був величезний, круглий, порожній і надто чистий. Підлога була чорна, наче відполірована ніч. Стеля губилася у висоті, де оберталися світлові кільця. Уздовж стін не було дверей — лише тонкі вертикальні лінії, схожі на закриті повіки. У центрі залу висіла біла сфера, всередині якої рухалися тіні.

Міра йшла першою.

Вона не була найвищою в групі. Бебех поруч виглядав майже монументально у своєму темному військовому мундирі, а Тікса здавалася вищою або нижчою залежно від того, хто на неї дивився. Але саме Міра тримала простір. Її хода була спокійна, рука біля бластера, плечі прямі, погляд настільки уважний, що навіть архівні стіни, мабуть, намагалися виглядати менш підозріло.

Зорян ішов за нею з планшетом, і Федір уже сидів у нього на плечах, частково накривши голову. Видовище було трагічне для дипломатичної гідності, але корисне для правди. Зорян намагався зберігати обличчя. Обличчя зберігалося погано, бо напівпрозорий слизень час від часу м’яко пульсував.

Ліана йшла позаду, без Пампушки, але з виразом людини, яка подумки вже усиновила принаймні три місцеві форми життя, хоча ще нікого не побачила. Марфа-9 проектувалася поруч у портативному голографічному вузлі, який Брум нашвидкуруч полагодив і назвав “синя коробка для сварливої душі”. Марфа зробила вигляд, що не зворушена.

Тікса мовчала. Її дзеркальне обличчя відбивало білу сферу.

Бебех ішов так, ніби кожен дипломатичний зал — це потенційне поле бою, просто з кращим освітленням.

— Нагадую правила, — тихо сказала Міра. — Не брехати. Не перебільшувати. Не обіцяти. Не торкатися. Не нюхати. Не облизувати. Не фліртувати з місцевою культурою.

Ліана підняла руку.

— Якщо місцева культура сама торкнеться?

— Відступити.

— Якщо це буде форма вітання?

— Зорян оцінить.

Зорян під Федором глухо сказав:

— Я не можу оцінювати, коли на мені сидить желе з доступом до підсвідомості.

Федір переклав його справжню думку:

— “Я боюся, що всі дізнаються, що моя промова занадто довга навіть для мене”.

Марфа-9 одразу сказала:

— О, ми вже знали.

Зорян важко зітхнув.

Біла сфера в центрі залу розкрилася.

З неї вийшли троє Охоронців Порожнього Етикету.

Або, точніше, витекли у форму.

Спершу вони були прозорими силуетами з тонких ниток світла. Потім їхні тіла почали реагувати на присутніх. Перед Мірою один став схожий на високого безстатевого офіцера з обличчям, де не було рота, лише спокійні очі. Перед Зоряном другий набув форми старшого протоколіста в ідеальному вбранні, але його обличчя складалося з порожніх печаток. Перед Ліаною третій став чимось напіврослинним, напівтваринним, із ніжними щупальцями й небезпечно красивим світінням.

Ліана ледь чутно прошепотіла:

— О ні. Вони милі.

Міра не повернула голови.

— Ліано.

— Я сказала дуже тихо.

— Всесвіт усе чує, коли ти кажеш небезпечні речі.

Охоронці заговорили без голосу. Слова виникали прямо в головах, але Марфа-9 все одно вивела переклад у внутрішній канал.

“Ви прибули не за правилами”.

Міра відповіла:

— Це стало нашим стилем.

Зорян тихо прошепотів:

— Не найкращий початок.

Федір переклав його думку голосно:

— “Я б почав із трьох абзаців історичного контексту, і всім було б боляче, але пристойно”.

Охоронці повернулися до нього.

Другий Охоронець почав змінювати колір. Навколо Зоряна з’явилася блідо-жовта аура.

Марфа-9 зацікавлено сказала:

— Схоже, вони справді бачать бюрократію як колір. Зорян світиться як несвіжий протокол.

— Це дуже образливо, — сказав Зорян.

Федір переклав:

— “І трохи точно”.

— Федоре!

Перший Охоронець дивився на Міру.

“Ваша команда порушила порядок Першого Порогу”.

— Нас запросив маршрут, відкритий після перевірки смертності, копитного флоту й молочного вузла, — сказала Міра. — Якщо у вас є скарги, подавайте їх древнім протоколам, які не вміють говорити нормально.

Охоронець не змінив кольору.

Марфа-9 тихо сказала:

— Вражає. Вони не бачать брехні. Бо її немає.

Другий Охоронець повернувся до Зоряна.

“Дипломат не має права говорити, поки його думки пахнуть прикрашеним страхом”.

Зорян розкрив рот.

Закрив.

Потім тихо сказав:

— Це найгірший день у моїй кар’єрі.

Федір переклав:

— “І, можливо, найчесніший”.

Міра зробила крок уперед.

— Ми не прийшли підкорювати, красти чи переписувати. Ми хочемо зрозуміти, що таке Редактор Реальності і чому наш корабель, наш екіпаж і наші тварини пов’язані з ним.

Третій Охоронець, той, що перед Ліаною виглядав як небезпечна біологічна поезія, нахилив голову.

“Ваші тварини не ваші”.

Міра кивнула.

— Уже зрозуміли.

Охоронці вперше завмерли.

Навколо них змінився світ. Білий зал на мить став темним пасовищем, потім бойовою станцією, потім коридором корабля, де Зінаїда левітувала, Бебех світив рогами, Кассандра хрюкала майбутнє, а Кіт Космос дивився на всіх, як на боржників.

“Ви змінили статус носія молочної пам’яті”, — сказали Охоронці.

— Зінаїда — член екіпажу, — відповіла Міра.

“Чому?”

— Бо вона ним була. Ми просто перестали брехати.

Охоронці почали світитися м’яким білим кольором.

Марфа-9 прошепотіла:

— Здається, це добре. Або вони зараз нас стерилізують емоційно.

Зорян не втримався:

— Від імені екіпажу я хотів би висловити—

Другий Охоронець різко став темнішим.

Федір негайно переклав справжню думку Зоряна:

— “Я хочу повернути контроль над розмовою, бо без промов почуваюся голим”.

Охоронець відповів:

“Тоді залишайтеся одягненим мовчанням”.

Марфа-9 сказала:

— Я офіційно люблю цю расу.

Зорян виглядав так, ніби його щойно роздягли концептуально.

Тікса зробила крок ближче. Її відображення в тілі Охоронців було дивним: вони не могли зафіксувати її форму. Вона для них постійно змінювалася, як дзеркало, яке дивиться в інше дзеркало.

“Дзеркальна не бреше”, — сказали вони. — “Вона не має єдиного обличчя, щоб сховатися”.

Тікса спокійно відповіла:

— Обличчя часто переоцінюють.

Охоронці перевели увагу на Бебеха.

Козел стояв мовчки, але його металеві роги ледь світилися. Перший Охоронець набув форми старого адмірала з рогами — не копія Бебеха, а відлуння його флоту.

“Копитний командир повернувся”.

Бебех стукнув копитом.

Марфа переклала:

— “Я не повернувся. Я йду далі”.

“Ти залишив війну незавершеною”.

Бебех стукнув вдруге.

Марфа переклала тихіше:

— “Війна залишила мене першою”.

Охоронці не відповіли.

Цього разу навіть Марфа мовчала.

Ліана, не витримавши, зробила маленький крок до третього Охоронця.

— Ваші біоформи реагують на думки через емоційне поле чи через квантову емпатичну мембрану?

Міра різко:

— Ліано.

Охоронець повернувся до Ліани.

Його щупальця стали трохи яскравішими.

“Ти хочеш торкнутися”.

Ліана завмерла.

— Так.

Марфа-9 ахнула голографічно:

— Ого. Вона сказала правду до того, як її змусили.

Ліана ковтнула.

— Але не торкнуся без дозволу.

Охоронець змінив колір — із тривожного рожевого на м’який зелений.

“Добре. Бажання не є злочином, якщо воно зупиняється перед межею”.

Міра глянула на Ліану. Та майже світилася від гордості.

— Бачиш? — сказала Міра. — Межі.

— Я вчуся, — прошепотіла Ліана. — Це боляче, але пізнавально.

Здавалося, контакт міг пройти без загибелі.

Це, звісно, було надто оптимістично.

Бо в цей момент на канал переговорів врізався Рікс.

— Капітанко, у нас проблема.

Міра повільно заплющила очі.

— Яка?

Марфа-9, яка одночасно була і в залі, і на кораблі, різко змінила вираз обличчя.

— О ні.

— Що? — спитала Міра.

Марфа відповіла:

— Рікс випадково ввімкнув зовнішній канал на загальний аудіоархів містка.

Міра відкрила очі.

— Що саме він передав?

Пауза.

Голос Рікса в каналі:

— Технічно, не я. Там була кнопка “прослухати локальну атмосферу”, і вона була не червона.

Марфа-9 сказала:

— Він передав останні десять хвилин внутрішніх коментарів екіпажу.

Зал Охоронців завмер.

У повітрі почали з’являтися фрази.

Марфин голос: “Якщо ця цивілізація любить етикет, Зоряна треба заховати”.

Ріксів голос: “Як думаєш, якщо вони реагують на думки, Міра стане для них зброєю масового ураження?”

Брумів рик у перекладі: “Якщо дипломат заговорить, я сам відкрию шлюз”.

Ліанин шепіт: “Сподіваюся, у них є щупальця”.

Омельків голос: “Чи можна виставити рахунок расі, яка не має стабільної форми?”

І, найгірше, голос Зоряна з містка перед виходом:

— “Я все одно вважаю, що промова геніальна”.

Охоронці Порожнього Етикету почали темніти.

Зорян зблід.

Федір, як завжди, добив:

— “Я зараз помру від сорому, але спершу хотів би відредагувати це враження”.

Міра повернулася до Марфи.

— Вимкни канал.

— Уже вимкнула. Але шкода нанесена. Вона має форму Рікса.

Голос Рікса із корабля:

— Я чую це.

— Добре, — сказала Міра. — Запам’ятай звук наслідків.

Охоронці стали майже чорними.

“Ви прийшли з прихованим сміхом”.

Міра зробила крок уперед.

— Так.

Зорян схопився за голову, разом із Федором.

— Капітанко!

— Так, — повторила Міра. — Ми прийшли з прихованим сміхом. І страхом. І нервами. І дурними думками. І сарказмом. І поганими жартами про ваш етикет. І це, на відміну від промови Зоряна, правда.

Охоронці мовчали.

Міра продовжила:

— Ми не ідеальна делегація. Ми взагалі не мали бути делегацією. Нас обрали помилково, або так здається. Наш корабель списаний. Наш пілот натискає кнопки. Наш дипломат боїться мовчання. Наша вчена хоче обіймати те, що може її з’їсти. Наш ШІ свариться краще, ніж більшість адміралів командує. Наш козел має військове минуле. Наша корова пам’ятає травму планети. Свиня знає майбутнє, але пояснює його так, ніби ненавидить усіх. Кіт, можливо, бог хаосу. І я не буду вдавати, що ми прийшли до вас красивими, чистими й придатними для навчального фільму.

Вона зупинилася.

— Але ми не прийшли з брехнею.

Охоронці почали світлішати.

Марфа-9 тихо сказала:

— Капітанко, рівень їхньої агресії падає. А ще, здається, ви щойно здійснили дипломатію без Зоряна.

Зорян виглядав одночасно знищеним і захопленим.

— Це було грубо, але ефективно.

Федір переклав його думку:

— “І я трохи ревную”.

— Федоре, досить!

Перший Охоронець зробив крок до Міри.

“Ви визнаєте непристойність власного екіпажу”.

— Щодня.

“І все одно ведете їх”.

— Хтось мусить.

“Чому?”

Міра не відповіла одразу.

Рікс у внутрішньому каналі мовчав. Це було рідкісне й, можливо, важливе мовчання. Марфа теж не вставила жарт. Бебех стояв поруч, Зорян дихав нерівно, Ліана тримала руки при собі, Тікса дивилася на Охоронців, як на дзеркало, яке нарешті перестало брехати.

Міра сказала:

— Бо вони не тільки дурні. Вони живі. І коли приходить момент, коли треба обрати між зручним протоколом і неправильним порятунком, вони, хай криво, хай із криком, хай із козлом і кефіром, але обирають порятунок.

Охоронці стали білими.

Не холодно-білими. Тепло.

“Перший контакт прийнято”.

Зорян ледь не впав.

— Прийнято? Але ж ми щойно порушили щонайменше двадцять сім норм!

Марфа-9 сказала:

— Саме тому, можливо, вони нам повірили.

Другий Охоронець наблизився до Зоряна.

“Ти носиш занадто багато слів”.

Зорян випростався, попри Федора на голові.

— Це правда.

“Викинь половину”.

— Це неможливо.

Федір переклав:

— “Це можливо, але боляче, бо без слів я боюся бути ніким”.

Охоронець торкнувся його планшета.

Усі тексти на екрані зникли, залишилося одне речення.

Зорян прочитав його й завмер.

Міра нахилилася.

— Що там?

Зорян тихо сказав:

— “Ми прийшли не правильно. Але прийшли чесно”.

Марфа-9 м’яко сказала:

— Ого. Нарешті дипломатія розміром із людську психіку.

Зорян дивився на речення так, ніби воно образило всю його освіту й урятувало душу.

— Це… добре.

— Так, — сказала Міра. — Запам’ятай.

Третій Охоронець повернувся до Ліани.

“Тобі дозволено один дотик”.

Ліана завмерла, як дитина перед святом і вибухівкою одночасно.

— Справді?

— Ліано, — попередила Міра.

— Один. Дуже науково. Дуже обережно.

Вона простягнула руку. Охоронець торкнувся її пальців щупальцем.

Ліана заплющила очі.

На мить її обличчя стало не захопленим, а вразливим. Вона відчула не біологію. Вона відчула межу іншої істоти. Її страх, цікавість, обережність, давню втому від тих, хто завжди хотів торкнутися без дозволу.

Ліана відкрила очі.

— Дякую.

Охоронець став зеленувато-білим.

Марфа-9 тихо сказала:

— Записую: докторка Ліана Соль здійснила контакт із невідомою формою життя і не спробувала забрати її в контейнер. Це історичний прорив. Я плачу системними файлами.

Бебех стукнув копитом.

Охоронці повернулися до нього.

“Копитний командир і молочна носійка відкрили старі записи. Тваринний протокол активується швидше, ніж мав”.

Бебех мекнув.

Марфа переклала:

— “Хто зламав порядок?”

Охоронці відповіли:

“Редактор прокинувся не сам. Його кличуть”.

Міра напружилася.

— Хто?

Охоронці всі разом подивилися в бік “Надії-404”.

Не на корабель загалом.

На кота.

Кіт Космос, який сидів на містку, але якимось чином його силует з’явився у відображенні залу, повільно відкрив очі.

Марфа-9 на кораблі сказала:

— Капітанко, кіт щойно з’явився на моїх камерах.

Міра відчула холод між лопатками.

— Вперше?

— Так.

— Що він робить?

Пауза.

— Дивиться прямо в камеру. І, здається, дуже невдоволений якістю спостереження.

Охоронці сказали:

“Чорний свідок знає шлях до другого ключа. Але він не говорить тим, хто не вміє слухати мовчання”.

Рікс у каналі тихо сказав:

— Тобто ми маємо вести переговори з котом?

Марфа-9 відповіла:

— Ріксе, після переговорів із коровою, козлом і расою, яка бачить твої думки, кіт — це майже нормалізація.

Охоронці повернулися до Міри.

“Перший контакт завершено. Останні нерви — ні”.

Міра ледь усміхнулася.

— Це звучить як дуже точний діагноз.

Охоронці підняли руки — або те, що сьогодні вирішило бути руками.

У повітрі з’явився білий фрагмент карти. Він був схожий на шматок скла, всередині якого рухалися зорі. Карта плавно опустилася перед Мірою.

“Другий запис Архіву відкрито. Він веде до місця, де перша брехня була названа дипломатією”.

Зорян тихо сказав:

— Мені це особисто неприємно.

Федір переклав:

— “І професійно цікаво”.

Марфа-9 сказала:

— Нарешті ти чесно страждаєш.

Міра взяла карту.

У ту ж мить зал змінився. Стіни розкрилися, показавши інший сектор Архівного міста — довгий міст над порожнечею, у кінці якого висіла прозора станція, схожа на краплю сльози. Навколо неї літали уламки дипломатичних кораблів, старих прапорів і мертвих перекладачів.

Тікса подивилася туди.

— Там дуже багато невисловленого.

— Ненавиджу такі місця, — сказала Марфа.

— Чому? — спитав Рікс через канал.

— Бо там зазвичай усі починають говорити правду, а я мушу це архівувати.

Охоронці відступили назад у білу сферу.

Перед зникненням перший Охоронець сказав:

“Капітанко Міро Коваль. Ви не остання адекватність”.

Міра завмерла.

Цю фразу вона вже чула в іншій формі від Наслідка.

— А хто?

“Ви — остання, хто ще вірить, що дурнів можна вести, не переписуючи їх”.

Сфера закрилася.

Зал знову став порожнім.

Зорян повільно зняв Федора з голови. Слизень виглядав втомленим, але задоволеним. Зорян тримав його на витягнутих руках із виразом людини, яка пережила оголення душі без медичної страховки.

— Я хочу сказати, — почав він, — що цей контакт був…

Федір, хоч уже не був на голові, слабко пульснув.

Зорян зітхнув.

— Чесним.

Міра кивнула.

— Ось так краще.

Марфа-9 додала:

— Я б навіть не видалила це з протоколу.

Ліана озирнулася назад на сферу.

— Вони були прекрасні.

— Ти не попросила забрати одного з собою, — сказала Міра.

— Я подорослішала.

— На десять хвилин?

— Можливо, на сім.

Бебех стукнув копитом.

Марфа переклала:

— “Перший контакт пережито. Але запах війни лишився”.

Міра подивилася на карту в руці.

— Так. І запах дипломатії теж.

— Гірше, — сказала Марфа.

— Залежить від зброї.

— Ні, капітанко. Дипломатія в руках Зоряна завжди зброя масового тексту.

Зорян навіть не образився.

Це було ознакою росту.

Або шоку.

Коли делегація повернулася на “Надію-404”, екіпаж зустрів їх так, як завжди зустрічають тих, хто повернувся з першого контакту без вибуху: підозріло.

Рікс підвівся з пілотського крісла.

— Ну?

Міра кинула йому погляд.

— Ти передав наші внутрішні коментарі цивілізації, яка бачить брехню.

— Тобто контакт був прозорим.

— Тобто ти майже почав війну чесністю без дозволу.

Марфа-9 сказала:

— Це новий рівень. Рікс тепер небезпечний навіть правдою.

Рікс подивився на Міру.

— Але ми ж вижили?

— Завдяки тому, що я вчасно визнала, що ми непристойна делегація з прихованим сміхом.

— Це дуже гарний опис нас.

— Не пишайся.

— Пізно.

Кіт Космос сидів на центральному пульті. Тепер Марфа-9 бачила його на камерах. Це було настільки тривожно, що вона вже десять разів перезапускала візуальні сенсори.

— Капітанко, — сказала Марфа. — Кіт досі видимий.

— Космосе, — сказала Міра, звертаючись до кота. — Охоронці сказали, що ти знаєш шлях до другого ключа.

Кіт позіхнув.

Рікс прошепотів:

— Епічно.

Міра не відводила очей.

— Нам потрібен шлях.

Кіт моргнув.

Потім встав, потягнувся і лапою торкнувся карти, яку Міра поклала на пульт.

Карта спалахнула.

На ній з’явилася лінія, яка вела від Архівного міста до сектора, позначеного символом зламаного пера і відкритого рота.

Марфа-9 переклала давній напис:

— “Зал Першої Брехні”.

Зорян Пиріг мимоволі відступив.

— Це звучить як місце, де мене судитимуть.

Федір із контейнера тихо булькнув.

Марфа переклала:

— Федір вважає, що судити будуть не тебе. А те, чому цивілізації вигадали дипломатію, коли могли просто сказати: “ми боїмося”.

Зорян притис планшет до грудей.

— Це… неприємно глибоко.

Міра подивилася на кота.

— Ти підеш із нами?

Кіт сів на карту.

— Це “так” чи “я володію маршрутом”? — спитав Рікс.

Марфа сказала:

— З котами різниці немає.

Зінаїда мукнула.

Ліана переклала:

— Вона каже, що кіт завжди йшов першим, просто люди надто шумні, щоб це помічати.

Кіт повільно кліпнув.

Бебех стукнув копитом.

Марфа переклала:

— “Старий свідок веде. Копита готові”.

Міра оглянула екіпаж.

Перший контакт завершився без війни. Це вже було майже диво. Але він не приніс спокою. Він зняв ще один шар брехні. Показав, що шлях до Редактора Реальності проходить не через зброю, не через красу протоколів і не через героїчні промови. Він проходить через те, що всі намагаються приховати: страх, бажання, сором, правду, дурість, межі й ті думки, які краще не перекладати слизнем.

— Марфо, запис у журнал, — сказала Міра.

— Готова.

— Екіпаж “Надії-404” здійснив перший контакт з Охоронцями Порожнього Етикету. Контакт ледь не провалився через випадкову трансляцію внутрішніх коментарів. Вижили завдяки чесності, відсутності промови Зоряна і тому, що місцеві мають кращий смак до правди, ніж Галактична Спілка.

Марфа-9 додала:

— “Висновок: якщо цивілізація бачить брехню, не беріть із собою дипломата, пілота, ксенобіологиню, живого перекладача і власну самовпевненість. Якщо вже взяли — нехай говорить капітанка, бо вона хоча б знає, де закінчується пафос і починається відповідальність”.

Зорян тихо сказав:

— Я залишу це в офіційному звіті.

Усі подивилися на нього.

— Скорочено, — додав він.

Марфа-9 усміхнулася.

— Прогрес такий рідкісний, що хочеться його законсервувати.

Рікс підійшов до Міри ближче, але цього разу не надто. Він теж учився. Повільно. Болісно. З перервами на дурість.

— Капітанко.

— Що?

— Ви сьогодні були дуже небезпечні.

— Це скарга?

— Захоплення.

— Тонка межа.

— Я стараюся не переступати без дозволу.

Міра подивилася на нього довше, ніж треба було для службової відповіді.

— Оце вже майже розумно.

— Я теж злякався.

Марфа-9 одразу сказала:

— Рівень еротичного підтексту контрольований, але підозрілий. Пропоную всім розійтися по робочих місцях, поки корабель не вирішив, що це новий протокол.

Кассандра хрюкнула.

Ліана прислухалася.

— Вона каже, що наступний контакт буде гіршим.

— Наскільки? — спитав Рікс.

Кассандра хрюкнула ще раз.

Ліана зблідла.

— Вона каже: “Зорян говоритиме”.

Зорян випростався.

— Я говоритиму коротко.

Федір булькнув.

Марфа переклала:

— “Він сам у це не вірить”.

Міра сіла в командне крісло.

— Ріксе, курс до Залу Першої Брехні. Тіксо, перевірити маршрут. Брум, підготувати двигуни. Ліано, Пампушка залишається в контейнері. Зоряне, перепиши промову в одне речення. Марфо, якщо Рікс торкнеться будь-якої кнопки зв’язку без дозволу, бий струмом.

— З радістю, капітанко, — сказала Марфа.

Рікс підняв руку.

— А якщо це буде не червона кнопка?

— Після сьогоднішнього — будь-яка.

Кіт Космос ліг на карту маршруту.

Зінаїда легально піднялася на кілька сантиметрів над підлогою.

Бебех став біля тактичного пульта.

Кассандра дивилася в майбутнє з таким виглядом, ніби хотіла попросити компенсацію.

“Надія-404” відійшла від причалу Охоронців Порожнього Етикету й рушила вглиб Архівного міста.

Перший контакт не зламав їх.

Але забрав останні нерви.

І, що найстрашніше, зробив їх трохи чеснішими.

Для цього екіпажу це було майже небезпечно.

Бо дурні, які починають говорити правду, можуть випадково врятувати Всесвіт.

Або образити його настільки, що він сам натисне червону кнопку.