Земля: планета, яка продала власне майбутнє в розстрочку

Земля з орбіти виглядала так, ніби її досі варто було рятувати.

Це була її найуспішніша брехня.

Вона лежала під кораблем велика, синя, засвічена нічними мегаполісами, обмотана хмарами, рекламними супутниками, транспортними кільцями й старими боргами людства. З такої висоти не було видно затоплених міст, висохлих річок, куполів для багатих, контейнерних районів для всіх інших і гігантських сміттєвих полів, які офіційно називалися «територіями вторинного ресурсного потенціалу».

З орбіти Земля мала вигляд колиски.

Зблизька — касового апарата, який навчився молитися.

Макс Орлик сидів у кріслі корабля «Непристойна Надія», втиснутий ременями безпеки так, ніби корабель намагався вибачити йому всі гріхи методом перелому ребер. Перед ним тріщала панель управління, збоку блищав ілюмінатор, а в кишені куртки ворушився старий електронний довідник, який щойно повідомив, що його проблеми більше не земні, а міжпланетні. Макс хотів заперечити, але не мав достатньо кисню, логіки й самоповаги.

Поруч Лія керувала кораблем із виглядом людини, для якої втеча з планети під обстрілом — це щось між ранковою зарядкою та поганим побаченням. Вона сиділа в пілотському кріслі, напіврозвернувшись до панелі, темне волосся вибилося з вузла й падало на щоку. На шиї в неї поблискував тонкий металевий ланцюжок, а куртка була розстебнута рівно настільки, щоб Макс зрозумів: Всесвіт, попри загальну жорстокість, іноді вміє відволікати красиво.

— Якщо ти ще раз подивишся не на прилади, а на мене, — сказала Лія, не повертаючи голови, — я запишу це як спробу самогубства.

Макс різко підняв очі на панель.

— Я перевіряв, чи немає пошкоджень у системі.

— У системі пошкоджень більше, ніж у твоїй біографії. Але дивився ти не туди.

Бортовий штучний інтелект Гектор з’явився на центральному екрані у вигляді сумного квадратного обличчя.

— Підтверджую. Його погляд рухався траєкторією, яку в пристойних навігаційних протоколах називають «ганебною дугою».

— Дякую, Гекторе, — буркнув Макс.

— Завжди радий погіршити соціальну ситуацію.

Корабель здригнувся. За кормою вдарив червоний спалах.

— Це що було? — спитав Макс.

— Попереджувальний постріл, — відповіла Лія.

— Він був дуже близько.

— Значить, попередили переконливо.

На задньому екрані з’явилася схема: знизу — Земля, зверху — орбітальне сміття, ліворуч — три маленькі червоні точки, що наздоганяли їх. Макс примружився.

— Це митники?

— Один митний патруль, один приватний винищувач Вальтера і, якщо Гектор не бреше, один корабель секти.

— Секти теж мають кораблі?

Гектор зітхнув так театрально, що навіть вентиляція на секунду засоромилася.

— У двадцять третьому столітті кораблі мають усі. Монастирі, банки, шлюбні агентства, похоронні бюро, дитячі гуртки й люди, які продають мотиваційні курси про фінансову свободу, перебуваючи у власності кредиторів.

— Чудово, — сказав Макс. — Мене переслідує космічний хор боргового спасіння.

— Не хор, — поправила Лія. — У них бойова баржа.

— Це не покращує ситуацію.

— Зате звучить урочисто.

Позаду корабля спалахнула нова червона лінія. «Непристойна Надія» різко пішла вбік. Макса кинуло в ремені. Десь під ногами щось глухо відвалилося.

— Що відвалилося? — спитав він.

— Оптимізм, — сказав Гектор. — Його давно слід було демонтувати.

— Гекторе, перевір корпус! — кинула Лія.

— Перевіряю. Корпус тримається на металі, удачі й кількох ремонтних рішеннях, які я б назвав воєнними злочинами проти інженерії.

— Двигуни?

— Лівий плазмовий стабілізатор перегрітий. Правий намагається знайти сенс існування. Маневрові сопла працюють через одне. Душевний стан екіпажу — катастрофічний, але це не технічний параметр, хоча я наполягаю, що дарма.

Лія швидко ввела команду. Корабель різко пірнув нижче, до блискучого кільця навколо Землі. Орбітальна магістраль світилася тисячами вогнів: транспортні доки, торгові станції, паливні вузли, рекламні платформи, готелі для багатих туристів і дешеві капсули для людей, які хотіли побачити космос, але не могли дозволити собі повернення з нього.

— Ми ж тікаємо з Землі, — сказав Макс. — Чому летимо назад до її залізного намиста?

— Бо нам потрібен чистий маршрут. Без нього нас зіб’ють ще до Місяця.

— А можна було не вилітати без маршруту?

Лія нарешті глянула на нього. Її очі були темні, насмішкуваті й небезпечно живі.

— Ти справді хочеш поговорити про планування, чоловіче, який сьогодні втік із квартири через балкон?

Макс відкрив рота, подумав і закрив.

— Мудро, — сказала вона.

Попереду виріс Орбітальний транспортний вузол «Земля-Північ-7». Офіційно він мав назву «Глобальний центр міжпланетної мобільності імені великої людської мрії». У народі його називали простіше: «Платний вихід».

Станція висіла над планетою величезним металевим містом. Її кільцеві доки світилися білим і золотим, рекламні екрани обіцяли нове життя на Марсі, дешеві тури до кратерів Місяця, романтичні вихідні на орбітальних готелях і «духовне очищення від земного стресу у вакуумній тиші преміумкласу». На одному екрані усміхнена родина в скафандрах обіймалася під написом:

«Покиньте Землю красиво. Ваші борги можуть летіти за вами окремим тарифом».

Макс гірко всміхнувся.

— Земля навіть втечу перетворила на сервіс.

— Земля перетворила на сервіс усе, — сказала Лія. — Повітря, воду, самотність, сором, пам’ять, кохання. Чекаю, коли вони введуть абонплату на почуття провини.

— Уже ввели. Це називається сімейний чат.

Лія коротко засміялася.

Цей сміх був несподівано теплим. Макс на секунду забув про переслідування, борги, сектантську баржу і те, що в нього офіційно не було дому. Забув — і одразу згадав, бо корабель знову труснуло.

Гектор повідомив:

— Нас викликає диспетчерська станції. Тон повідомлення — пасивно-агресивний, отже, офіційний.

На екрані з’явилася жінка в синій уніформі орбітального контролю. Її усмішка мала вигляд леза, обгорнутого корпоративною ввічливістю.

— Невстановлений корабель, ви входите в контрольовану зону без дозволу. Назвіть реєстраційний номер, мету прибуття і причину, чому ми не маємо негайно перетворити вас на навчальний матеріал для курсантів.

Лія схилила голову.

— Земля-Північ-7, це приватний транспортний корабель «Непристойна Надія». Запитуємо аварійний док через перегрів стабілізатора.

Диспетчерка моргнула.

— Повторіть назву корабля.

— «Непристойна Надія».

— У вас є дозвіл на таку назву?

— Надія рідко питає дозволу.

— У базі зазначено, що цей корабель має сімнадцять штрафів.

— Вісімнадцять, — втрутився Гектор. — Один ми щойно заробили за образу комітету моральної навігації.

Диспетчерка повільно перевела погляд.

— На борту є несертифікований ШІ?

— Сертифікований, — сказав Гектор. — Просто я пройшов сертифікацію в період, коли контроль якості переживав розлучення.

— Вам заборонено стикування.

Позаду на радарі червоні точки наближалися.

— Вони нас дістануть, — тихо сказав Макс.

Лія нахилилася ближче до екрана. Її голос став м’яким, майже оксамитовим.

— Диспетчерко, люба, у нас аварійна ситуація. Якщо ви нас не приймете, ми можемо вибухнути просто біля вашого рекламного сектора.

— Це погроза?

— Ні. Це погана техніка.

Гектор додав:

— Підтверджую. Ми достатньо несправні, щоб бути переконливими.

Диспетчерка кілька секунд мовчала. Потім зітхнула.

— Док 13-С. Тимчасове стикування на п’ять хвилин. Якщо ви привезли контрабанду, інфекцію, релігійних проповідників або журналістів, станція не несе відповідальності за їх утилізацію.

— Прийнято, — сказала Лія. — І дякую за гостинність.

— Це не гостинність. Це мінімізація збитків.

Зв’язок обірвався.

— Вона мені подобається, — сказав Макс.

— Ти маєш дуже небезпечний смак до жінок, які можуть тебе знищити, — сказала Лія.

— Я тільки починаю це помічати.

Вона посміхнулася куточком губ.

— Пізно.

Корабель увійшов у док. Металеві клешні станції схопили корпус, гравітаційні фіксатори завили, і «Непристойна Надія» здригнулася так, ніби її насильно вклали до стоматолога. За кілька секунд шлюз герметизувався.

— Стикування завершено, — сказав Гектор. — Ми живі. Це прикра помилка статистики.

Лія відстебнула ремені й підвелася.

— Максе, за мною. Швидко.

— Куди?

— На станцію.

— Ми ж ховаємося?

— Саме тому йдемо туди, де найбільше людей, камер, хабарів і юридичних порушень. Земна цивілізація завжди найкраще ховає злочини там, де написано «офіційна зона обслуговування».

Вони вийшли зі шлюзу в орбітальний коридор.

Якщо нижній технічний сектор космопорту був черевом Землі, то станція «Земля-Північ-7» була її блискучою посмішкою — дорогою, фальшивою й встановленою на кредит. Стелі тут були високі, підлога прозора, щоб пасажири могли бачити Землю під ногами й відчувати духовне піднесення перед тим, як оплатити податок на вихід із атмосфери. По боках тягнулися магазини: «Марсіанські сувеніри, вироблено в Бангладеш-Орбіта», «Елітні скафандри для романтичних втеч», «Психотерапія перед стартом», «Останні повідомлення колишнім — знижка на групові страждання».

Натовп рухався потоками: туристи, чиновники, колоністи, бізнесмени, трудові мігранти, монахи, блогери, охоронні дрони, діти на антигравітаційних повідках, люди з очима тих, хто продає майно заради квитка, і люди з очима тих, хто купує планети просто тому, що може.

Макс зупинився біля панорамного скла. Під ним повільно оберталася Земля. Десь там залишилася його квартира, холодильник-зрадник, колишня, робота, вулиці, до яких він звик, і все життя, яке він не любив, але яке хоча б знав, як ненавидіти.

— Не зависай, — сказала Лія.

— Я просто дивлюся.

— На Землю не можна довго дивитися. Починаєш думати, що вона прекрасна, а це перший симптом ностальгії. Другий — бажання повернутися. Третій — ти знову платиш комунальні.

Макс відірвав погляд.

— У тебе завжди така ніжна філософія?

— Тільки коли я голодна, зла або поруч чоловік, який не знає, у яку халепу вліз.

— Тобто постійно?

— Ти швидко вчишся.

Вони рушили крізь натовп. Лія йшла впевнено, розрізаючи людські потоки так, ніби станція належала їй або вона вже встигла її пограбувати. Макс плентався поруч, стискаючи довідник у кишені. Він помічав, як на неї дивляться. Чоловіки — занадто довго. Жінки — оцінюючи. Дрони — підозріло. Лія несла себе з тією небезпечною легкістю, яка змушує людей або поступатися дорогою, або робити дурниці. Макс підозрював, що сам уже записався в другу категорію.

— Перестань нервувати, — сказала вона.

— Я не нервую.

— Ти йдеш так, ніби ховаєш у штанах вибухівку.

— Я ховаю в житті катастрофу. Це рахується?

— На Землі це називається дорослішанням.

Вони зупинилися біля ліфта з написом «Сервісний рівень. Тільки персонал, контрабандисти й ті, хто знає, кому платити». Лія дістала тонку картку, провела по сканеру. Двері відчинилися.

У ліфті стояв маленький сервісний робот із квадратною головою. На його екрані світилися роздратовані очі.

— Ліє, — сказав робот. — Я сподівався, що ти померла.

— Я теж рада тебе бачити, Пікселю.

— Це не радість. Це збій протоколу ввічливості.

Робот перевів камери на Макса.

— Новий?

— Тимчасовий, — сказала Лія.

— Вони всі тимчасові. Особливо органічні.

— Він потрібен мені живим.

— Ненадовго?

— Побачимо.

Макс підняв руку.

— Я тут стою.

Піксель глянув на нього.

— Саме це й викликає занепокоєння.

Ліфт рушив униз, у сервісні рівні станції. Поліровані стіни змінилися голим металом, рекламні екрани — трубами, ароматизоване повітря — запахом мастила, старого пластику й чесної втоми. Тут станція скидала косметику. Тут працювали люди, які забезпечували розкіш пасажирів нагорі й ніколи не могли дозволити собі квиток у ті місця, куди відправляли інших.

— Нам потрібна чиста траєкторія до Місяця, — сказала Лія роботу. — Без митних міток, без банківських маяків, без релігійного хвоста.

— Неможливо, — відповів Піксель.

— Скільки?

— О, вибач. Я думав, ми говоримо про фізику. Якщо про корупцію — можливо. Дорого.

— У мене є вантаж.

— Твій вантаж зазвичай пахне злочином.

— Цей пахне дощем.

Піксель завмер.

— Земним?

— Справжнім.

— До чого докотилася цивілізація, — сказав робот. — Ми крадемо погоду в мертвих міст і продаємо її багатіям, які хочуть поплакати естетично.

— Бізнес є бізнес.

— Ні. Бізнес — це коли обман має бухгалтерію.

Ліфт зупинився. Двері відчинилися в маленьку майстерню, завалену кабелями, деталями, старими дронами, нелегальними навігаційними модулями й табличками на кшталт: «Не торкатися, якщо ви не готові до славної смерті». На стіні висів плакат із усміхненим астронавтом: «Людство йде до зірок!» Хтось дописав маркером: «Бо вдома дорого».

Піксель підкотився до верстата.

— Корабель у доку 13-С?

— Так.

— Поганий док. Там камери працюють.

— Я думала, ти їх відключив.

— Я відключив чесні камери. Нечесні працюють для приватних клієнтів.

— Вальтер?

— І банк. І секта. І, схоже, твоя стара подруга з Венери.

Лія скривилася.

— Баронеса?

— Вона підписана в системі як «Моя солодка катастрофа».

Макс повільно повернувся до Лії.

— Солодка катастрофа?

— Не ревнуй. Це було до тебе.

— Я не ревную.

Піксель подивився на нього.

— Біометрія говорить інше. Пульс виріс на дванадцять відсотків, зіниці розширилися, рівень дурості стабільно високий.

— Чому всі пристрої сьогодні мене принижують?

— Бо ми об’єктивні, — сказав Гектор через комунікатор на зап’ясті Лії. — Люди називають це приниженням, коли реальність нарешті говорить уголос.

Лія скинула рюкзак на стіл і витягла металевий контейнер. Відкривши його, вона показала ряд тонких ампул. Усередині крутилися крихітні сріблясті хмаринки.

— Запах дощу над старим Києвом, — сказала вона. — До останньої хвилі посухи. Чиста пам’ять атмосфери. Непідробна.

Піксель замовк. Потім дуже тихо сказав:

— За таке на Сатурні дадуть цілий тиждень штучної молодості.

— Мені потрібен маршрут.

— До Місяця?

— Для початку.

— А потім?

Лія не відповіла.

Піксель повернувся до Макса.

— А ти хто в цій виставі? Жертва, вантаж, коханець, ключ чи дурень?

— Сьогодні я встиг побути всім, крім коханця.

Лія глянула на нього з легкою усмішкою.

— День ще не закінчився.

У майстерні стало трохи тепліше, хоча система клімату, ймовірно, тут ні до чого. Макс відчув, як кров приливає до обличчя, і зненавидів власну біологію за відсутність дипломатії.

Піксель видав звук, схожий на електронний кашель.

— Органічний флірт. Найгірший спосіб витрачати кисень.

— Працюй, — сказала Лія.

Робот підключився до консолі. На екранах замиготіли карти орбіти, коди, маршрути, списки кораблів і попередження, частина яких була червона, частина жовта, а одне чорне з написом «Навіть не думай».

— У тебе проблема, — сказав Піксель.

— Одна?

— Ні. Просто ця нова. Твого хлопчика вже внесли в систему як особу інтересу.

— Ким?

— Усіма.

Макс нахилився до екрана. Там було його фото — не найгірше, але достатньо нещасне, щоб викликати співчуття в похоронного агента. Поруч миготіли статуси:

Банк «Гуманний Капітал»: боржник.
Святі Свідки Відсоткової Ставки: духовний актив.
Митна служба: підозрюваний у сприянні контрабанді.
Корпорація “НостальджіКорп”: колишній співробітник із потенційно небезпечним рівнем сарказму.
Невідомий протокол: носій фрагмента.

Останній рядок світився синім.

— Що означає «носій фрагмента»? — спитав Макс.

Лія мовчала.

Піксель повернувся до неї.

— Ти йому не сказала?

— Не було часу.

— Ти мала час фліртувати, погрожувати й драматично викрадати його з планети.

— Пріоритети.

Макс схрестив руки.

— Я, здається, маю право знати, чому мене раптом хочуть усі, крім моєї колишньої.

Лія сперлася на стіл. Її обличчя стало серйознішим.

— Твій жетон — не просто пропуск. Він частина старої системи навігації. Дуже старої. Ще до корпоративного розподілу Сонячної системи. До приватних орбіт. До того, як люди почали ставити рекламу на місячне світло.

— І що він відкриває?

— Шлях.

— Куди?

— До об’єкта, який називають Серцем Сонячної системи.

Макс чекав продовження. Його не було.

— Це звучить як назва поганого туристичного атракціону.

— Саме тому довго ніхто не вірив, що він існує.

Піксель увімкнув голограму. У повітрі з’явилася карта Сонячної системи. Орбіти планет, станції, маршрути, заборонені зони. Десь за Плутоном блимала темна точка.

— Серце — це станція, — сказав робот. — Або машина. Або храм. Або дуже дорога помилка. Джерела різняться, бо більшість людей, які наближалися до правди, закінчували як пил, легенди або консультанти для корпорацій.

— Що вона робить?

Лія відповіла тихо:

— Переписує ймовірності.

Макс глянув на неї.

— Тобто виконує бажання?

— Ні. Бажання — це для дітей і рекламників. Ймовірність — серйозніша. Можна зробити так, що хтось ніколи не зустріне кохання. Або що імперія розвалиться через одну помилку в податковій декларації. Або що людина, яка мала померти, виживе.

— Або що боржник стане вільним?

— Теоретично.

Ці слова вдарили Макса несподівано сильно. Свобода. Не втеча з балкона, не крадений корабель, не тимчасове «ми ще не загинули». Справжня свобода. Від банку, від боргів, від роботи, від минулого, від усіх тих невидимих ниток, якими Земля тримала людей навіть після того, як вони покидали атмосферу.

— І всі хочуть це знайти, — сказав він.

— Корпорації, культи, уряди, приватні колекціонери катастроф, романтики з поганими намірами, — перелічила Лія. — Усі.

— А ти?

Вона всміхнулася, але очі залишилися серйозними.

— Я просто люблю подорожувати.

— Брехня.

— Звикай. Вона в мене гарно сидить.

Макс хотів відповісти, але майстерня раптом потемніла. Світло перейшло на червоний режим. У коридорі завила сирена.

Голос станції оголосив:

— Увага. На сервісному рівні виявлено осіб із підозрілою долею. Просимо пасажирів зберігати спокій, а підозрілих осіб — не чинити опору, щоб полегшити адміністративну обробку.

Піксель обернувся до дверей.

— Вони нас знайшли.

— Хто саме? — спитав Макс.

— Уточнення не потрібне, — сказав робот. — Коли тебе шукають усі, конкретика — розкіш.

Лія схопила контейнер з ампулами.

— Маршрут готовий?

— Майже.

— Мені не подобається це слово.

— Мені не подобається твій спосіб життя, але я не сигналю щоразу.

У двері майстерні вдарили.

— Відчиніть! Орбітальна безпека!

Потім інший голос:

— Брате Максе, ми знаємо, що ви там! Відсоток привів нас до вас!

Потім третій, спокійний і холодний:

— Ліє, якщо ти віддаси хлопця, я дозволю тобі піти. Можливо, навіть живою.

Вальтер.

Макс глянув на Лію.

— У тебе багато шанувальників.

— Заздрість тобі не личить.

— Це не заздрість. Це страх із нотками обурення.

— Уже краще.

Піксель відкрив люк у підлозі.

— Сервісний тунель веде до доку 13-С. Я заливаю вам маршрут у корабель. У вас буде шість хвилин до вікна запуску.

— А якщо не встигнемо?

— Станете місцевою легендою. Дуже короткою.

Двері знову вдарили. Метал прогнувся.

Лія першою стрибнула в люк. Перед тим як зникнути, вона простягнула Максу руку.

— Ну що, автостопнику? Земля дала тобі другий шанс умерти цікавіше.

Він подивився на її руку. Сильну, вузьку, з тонкими шрамами на пальцях. Потім на двері, за якими чекали банк, секта, Вальтер, митниця й, можливо, ще кілька інституцій, які людство вигадало, щоб перетворити життя на форму покарання.

Макс узяв її руку.

— Чомусь мені здається, що ти і є найнебезпечніша частина маршруту.

Лія потягнула його вниз.

— Нарешті комплімент.

Тунель був вузький, гарячий і пах так, ніби ним регулярно користувалися люди, роботи й морально сумнівні рішення. Лія рухалася швидко, майже безшумно. Макс ліз за нею, вдаряючись колінами, плечима й почуттям власної гідності. Позаду над ними щось вибухнуло. Через вентиляційні решітки посипався пил.

— Вони розрізали двері, — повідомив Піксель через комунікатор. — Рекомендую поспішати. Також рекомендую змінити життєву стратегію, але розумію, що це безнадійно.

— Дякую, Пікселю, — сказала Лія.

— Не дякуй. Я роблю це за дощ.

Макс повз за Лією й намагався не думати про те, що бачить її надто близько в надто незручному ракурсі. Це було складно. Людство могло винайти гравітаційні двигуни, але чоловічий мозок у стресі досі працював як підліток із поганим інтернетом.

— Максе, — сказала Лія попереду.

— Так?

— Якщо ти зараз дивишся туди, куди я думаю, я залишу тебе тут.

— Я дивлюся в майбутнє.

— Воно в іншому напрямку.

— Моє майбутнє дуже хаотичне.

— І дуже близьке до перелому носа.

Він опустив погляд на труби.

— Труби теж красиві.

— Брешеш погано. Але стараєшся.

Тунель закінчився вертикальною шахтою. Лія зістрибнула на платформу нижче. Макс спустився за нею менш елегантно, тобто майже впав і в останній момент схопився за поручень. Вони опинилися в технічній галереї над доками. Внизу виднівся їхній корабель. Біля нього вже стояли двоє охоронців станції і один дрон.

— Чудово, — прошепотів Макс. — Наш корабель охороняють.

— Не наш. Мій.

— У мене зараз немає нічого, дозволь хоча б емоційно співволодіти транспортом.

— Емоційна частка не дає права голосу.

— Як у шлюбі?

Лія глянула на нього.

— Ти був одружений?

— Ні. Але я колись підписав тарифний план на два роки. Схожі відчуття.

Вона знову коротко засміялася. Потім дістала маленький пристрій і кинула вниз. Він упав біля охоронців, пискнув і проєктував голограму голого чоловіка в короні, який почав декламувати податковий кодекс Венери еротичним шепотом.

Охоронці завмерли.

Дрон завис.

— Що це? — спитав Макс.

— Відволікач.

— Чому саме такий?

— Бо люди можуть ігнорувати небезпеку, але не можуть ігнорувати абсурд, якщо він достатньо непристойний.

— Ти страшна жінка.

— Ти повторюєшся, але мені подобається.

Вони спустилися аварійними сходами й кинулися до корабля. Охоронці ще намагалися зрозуміти, чи голограма порушує закон, чи просто травмує їхню уяву. Лія приклала долоню до шлюзу. Той не відкрився.

— Гекторе! — гаркнула вона.

— Так, моя капітанко сумнівної моралі?

— Відкрий шлюз!

— Я б із радістю, але станція заблокувала зовнішні замки. Повідомлення: «До з’ясування обставин». Дивовижно, як часто ця фраза передує насильству.

З галереї над ними почувся голос Вальтера:

— Ліє! Усе скінчено.

Вона не озирнулася.

— Чоловіки завжди кажуть це зарано.

Макс дістав довідник. Екран сам засвітився.

«Ситуація: погана. Рівень поганості: Земля. Рекомендація: використати фрагмент».

— Що це означає? — спитав він.

Довідник показав схему шлюзу й синій символ, такий самий, як на жетоні.

«Носій фрагмента має право аварійного доступу до старих протоколів. Попередження: використання може привернути увагу систем, які краще не будити».

— Це дуже погане попередження.

— Погані попередження зазвичай корисні, — сказала Лія. — Давай.

Макс приклав жетон до панелі шлюзу.

Світло згасло.

На мить уся станція ніби затримала подих. Потім старі лінії на корпусі шлюзу засвітилися синім. Десь у глибині металу прокинувся звук — низький, давній, не схожий на звичайну техніку. Це було так, ніби сама станція раптом згадала, що колись належала не банкам і не чиновникам, а мрії. Непрактичній, дорогій, небезпечній мрії, яку потім продали в розстрочку.

Шлюз відкрився.

Гектор тихо сказав:

— О. Це було моторошно. Мені сподобалося.

Вальтер угорі перестав усміхатися.

— Не дайте їм піти!

Почалися постріли.

Лія штовхнула Макса всередину корабля й застрибнула слідом. Шлюз зачинився. Кулі вдарили по зовнішній обшивці.

— Запуск! — крикнула вона.

— Станція тримає нас механічними фіксаторами, — сказав Гектор. — Також я отримав офіційний рахунок за пошкодження доку, моральний дискомфорт персоналу й незаконну поезію голограми.

— Відірви фіксатори.

— Це завдасть шкоди станції.

— Станція переживе.

— Я говорив про емоційну шкоду. Вона теж стара й утомлена.

— Гекторе!

— Відриваю.

Корабель заревів. Метал скреготнув. Один фіксатор відірвався, другий вибухнув іскрами, третій уперто тримався, як родич, який не хоче йти після свята. Лія різко дала тягу. «Непристойна Надія» сіпнулася, обшивка застогнала, і фіксатор нарешті зламався.

Корабель вирвався з доку боком, зачепивши рекламний щит.

За ілюмінатором промайнув напис:

«Земля чекає на ваше повернення!»

Корабель відламав половину слова «повернення».

— Символічно, — сказав Макс.

— Не розслабляйся.

З радару знову вискочили червоні точки. Вальтерів корабель, митний патруль, сектантська баржа. Земля не відпускала його. Вона тягнулася за ним законами, боргами, зброєю, ніжною рекламою й усією тією липкою любов’ю батьківщини, яка спочатку продає тобі майбутнє, а потім вимагає комісію за спробу втекти.

— Маршрут до Місяця завантажено, — сказав Гектор. — Але є проблема.

— Звичайно, — сказали Макс і Лія одночасно.

Вони переглянулися.

— Не звикай, — сказала вона.

— Уже пізно.

Гектор продовжив:

— Чистий маршрут відкритий лише двадцять сім секунд. Після цього станція передасть наші координати всім службам, які ще не встигли образитися.

— Тяга на максимум, — наказала Лія.

— Максимум може відірвати правий двигун.

— Він нам потрібен?

— Як інженер я змушений сказати так. Як песиміст — усе одно всі помремо.

— Тяга.

Корабель рвонув уперед.

Земля розвернулася під ними гігантською синьою раною. Орбітальні станції, супутники, сміття й реклама перетворилися на світлові смуги. Усе в кабіні завібрувало. Макс притиснувся до крісла, стискаючи довідник так, ніби це був не старий пристрій, а останній доказ, що його життя ще має сюжет.

— Максе, — сказала Лія, не відриваючись від керування.

— Що?

— Якщо нас рознесе, я хочу, щоб ти знав: ти був не найгіршим випадковим пасажиром.

— Це найромантичніше, що мені казали за останні роки.

— Тоді в тебе було дуже сумне життя.

— Саме тому я тут.

Вона на мить глянула на нього. У світлі панелі її обличчя стало м’якшим. Не добрим — до цього було далеко. Але справжнім. Без гри, без шпильки, без звичної броні сарказму. Лише секунда. Потім вона знову стала Лією: небезпечною, холоднувато-усміхненою, неможливою.

— Тримайся, автостопнику.

— За що?

— За все, що ще не відвалилося.

Корабель проскочив між двома транспортними платформами, ледь не зачепивши антену. Позаду сектантська баржа спробувала повторити маневр, але врізалася в рекламний супутник банку «Гуманний Капітал». На екрані банку саме з’явився слоган: «Ми поруч у найважчі моменти». Баржа рознесла його навпіл.

— Приємно, коли реклама нарешті чесна, — сказав Макс.

— Один хвіст відпав, — повідомив Гектор. — Буквально. У баржі пошкоджено корму. Віра вціліла, але тяга ні.

Митний патруль усе ще йшов за ними. Корабель Вальтера тримав дистанцію, розумно чекаючи, поки інші зроблять брудну роботу. Макс уже встиг зненавидіти його професійно.

— Вальтер завжди такий обережний? — спитав він.

— Вальтер завжди такий живий, бо обережний.

— А ти?

— Я завжди така жива, бо красива й зла.

— Це працює?

— Поки ти дивишся, схоже, так.

Макс хотів відповісти, але Гектор перебив:

— Вікно закривається через п’ять секунд.

Лія ввела останню команду.

— Стрибок до місячного коридору. Тримайте кишки при собі.

— Це медична порада? — спитав Макс.

— Це прохання до інтер’єру, — відповів Гектор.

Простір перед кораблем розтягнувся. Зорі стали довгими білими подряпинами. Земля позаду ніби здригнулася, віддаляючись, але не зникаючи. Вона залишалася в ілюмінаторі — прекрасна, дорога, смертельно рідна.

На останню мить Макс побачив її всю.

Планету, яка продавала власне майбутнє в розстрочку.

Планету, де мрії видавали під відсотки.

Планету, яка навчила людей будувати кораблі, щоб вони могли втекти, і договори, щоб вони ніколи не втекли повністю.

Він не знав, чи повернеться.

Не знав, чи хоче.

І це було страшніше за погоню.

Корабель увійшов у місячний коридор. Тиск ударив по тілу. Світло згасло й повернулося. Система видала звук, схожий на прокашлювання старого чудовиська.

Гектор сухо повідомив:

— Вітаю. Ми тимчасово не мертві.

Лія відкинулася в кріслі. На її скроні блищала крапля поту. Вона розстебнула верхній фіксатор куртки, вдихнула глибше й подивилася на Макса.

— Ну що, Земля позаду.

Макс глянув у ілюмінатор. Синя планета стала меншою, але не менш владною.

— Не зовсім, — сказав він.

— Ностальгія?

— Борги.

Лія розсміялася. Цього разу голосніше. Справжніше. У цьому сміху було щось небезпечне й живе, як відкритий космос без страховки.

Макс теж усміхнувся.

Довідник у його руках засвітився. На екрані з’явився новий запис:

«Розділ перший завершено. Землю покинуто. Рівень виживання: випадковий. Рівень проблем: зростає. Наступна рекомендована зупинка: Місяць. Попередження: Місяць — це не романтика. Це камінь із хорошим маркетингом».

Під текстом блимнув синій символ фрагмента.

А потім з’явився другий рядок:

«Перший ключ активовано. Дев’ять залишилося».

Макс повільно підняв очі.

— Ліє.

— Так?

— У довіднику написано, що залишилося дев’ять ключів.

Вона заплющила очі на секунду.

— Звичайно.

— Ти знала?

— Підозрювала.

— Це різні речі?

— У моєму житті — ні.

Гектор зітхнув.

— Чудово. Квест. Я ненавиджу квести. Вони завжди починаються з «знайдіть ключ», а закінчуються тим, що хтось плаче над уламками цивілізації.

Макс подивився на Землю, що повільно танула вдалині. Його дім. Його боргова яма. Його минуле. Його перша втеча.

Він думав, що покидає планету.

Насправді планета щойно підписала його на пригоду без можливості скасування.

І, як завжди, дрібний шрифт ніхто не дав прочитати.