Меркурій: курорт для тих, хто не боїться згоріти морально й фізично

Місяць вони минули без посадки.

Це було образливо для Місяця, але дуже корисно для їхнього виживання.

Сірий, старий, розрекламований камінь проплив під ними в ілюмінаторі, як музейна декорація до людської пихи. Колись люди дивилися на нього й мріяли. Потім прилетіли, поставили прапори, станції, туристичні куполи, казино з низькою гравітацією, меморіальні лавки, магазинчики сувенірів і нарешті зрозуміли головний закон цивілізації: якщо на щось можна подивитися з благоговінням, це можна монетизувати.

Макс Орлик дивився на Місяць, поки той віддалявся за корпусом «Непристойної Надії», і відчував дивну суміш розчарування та полегшення.

— Ми ж мали летіти на Місяць, — сказав він.

Лія сиділа в пілотському кріслі, закинувши одну ногу на край панелі, і пила каву з металевого стакана. Кава пахла так, ніби пережила війну, розлучення і три невдалі спроби стати паливом. Вона, очевидно, була корабельною.

— Мали, — спокійно відповіла Лія.

— І?

— Передумали.

— Хто саме?

— Реальність. Вона часто втручається в плани без запрошення. Майже як родичі.

Гектор, бортовий ШІ, з’явився на центральному екрані. Його квадратне обличчя сьогодні мало особливо похоронний вираз.

— Місячний коридор було закрито через аварію в доку, три митні перевірки, одну весільну процесію з Ганімеда і підозрілу активність вашої фінансової секти. Також там виступав гурт туристів із Землі. Я обрав шлях, де смерть має кращий саундтрек.

— І цей шлях веде на Меркурій? — уточнив Макс.

— Так.

— Планету, найближчу до Сонця?

— Ви демонструєте базову астрономічну компетентність. Це несподівано зворушливо.

Макс потер обличчя. Після втечі з Землі минуло, за корабельним часом, одинадцять годин. За внутрішнім станом Макса — років сім. Він уже встиг втратити роботу, квартиру, кредитну репутацію, доступ до холодильника, юридичний статус нормальної людини, спокій і, можливо, право називати своє життя життям. Тепер вони летіли на Меркурій, бо Місяць виявився занадто зайнятим для їхньої катастрофи.

— Чому саме Меркурій? — спитав він.

Лія поставила стакан на магнітну підставку.

— Бо довідник відкрив наступну координату.

Старий електронний довідник лежав на панелі, тихо світячись зеленим. Макс уже почав ставитися до нього як до дуже поганого психотерапевта: він говорив неприємну правду, ніколи не заспокоював і, здається, знав більше, ніж мав би.

На екрані довідника блимав напис:

«Другий ключ: Меркурій. Сонячний термінал “Геліос-9”. Рекомендований рівень захисту: високий. Рекомендований рівень наївності: нульовий. Якщо ви вважаєте, що спека — це просто погода, підготуйте заповіт».

— Він відкрив координату сам? — спитав Макс.

— Після того як ти активував перший ключ біля Землі, — сказала Лія. — Система почала прокидатися.

— Мені не подобається словосполучення «система почала прокидатися».

— Мені теж. Зазвичай після нього або хтось помирає, або треба платити за оновлення.

Гектор вставив:

— Або обидва варіанти. Найпоширеніша бізнес-модель сучасності.

Макс підвівся і підійшов до ілюмінатора. Попереду космос уже змінював колір. Чорний простір ставав яскравішим, гострішим, ніби вони летіли не до планети, а в напрямку божественного прожектора, яким хтось вирішив висвітлити всі помилки людства. Сонце збільшувалося. Воно не просто світило — воно домінувало. Воно було величезним, біло-золотим, нестерпним нагадуванням про те, що все живе існує лише тому, що одна зоря поки що не передумала.

— Я ніколи не був так близько до Сонця, — сказав Макс.

— Не хвилюйся, — відповіла Лія. — Сонце теж не просило такої близькості.

— Дуже підтримує.

— Я не підтримка. Я транспорт із гарними ногами.

Макс глянув на неї.

— Ти сама це сказала.

— І ти сам це запам’ятаєш. Усі задоволені.

Він хотів відповісти щось дотепне, але в цей момент корабель здригнувся, а система охолодження видала довгий стогін, який у нормальному світі належав би старому будинку, привиду або бухгалтеру перед аудитом.

— Гекторе? — запитала Лія.

— Наші сонячні щити працюють на сімдесят два відсотки.

— А мають?

— На сто.

— Чому сімдесят два?

— Бо решта двадцять вісім відсотків, очевидно, перейшли в режим філософського протесту.

— Можеш полагодити?

— Я ШІ, а не святий. Хоча, враховуючи якість релігійних організацій, різниця дедалі менша.

Лія зітхнула і підвелася.

— Максе, в машинне відділення.

— Я?

— Так.

— Я продавав емоційні пакети. Мій найбільший технічний досвід — перезавантажити кавомашину, яка ненавиділа мене як класового ворога.

— Чудово. Тоді ти готовий до корабельної інженерії.

Вона пройшла повз нього, і вузький коридор корабля раптом став ще вужчим. Її плече торкнулося його грудей. Лія зробила це, можливо, випадково. Можливо, ні. З нею випадковості виглядали надто професійними.

— Ходімо, автостопнику, — сказала вона. — До Меркурія треба дожити хоча б з поваги до драматургії.

Машинне відділення «Непристойної Надії» було місцем, де інженерія, відчай і погана гігієна уклали політичний союз.

Труби йшли вздовж стін, кабелі звисали зі стелі, а кілька панелей були прикручені не болтами, а чимось, що дуже нагадувало надію. У центрі гудів реактор, оточений теплообмінниками. Один із них світився тривожним помаранчевим.

— Ось, — сказала Лія, простягаючи Максу інструмент. — Тримай цей клапан, поки я переналаштую контур.

— Що буде, якщо я відпущу?

— Ми зваримося.

— Морально чи фізично?

— Спершу фізично. Морально ти вже майже готовий.

Макс схопив клапан обома руками. Він був гарячий навіть через захисні рукавички. Лія відкрила нижню панель і залізла всередину до пояса. Її голос лунав ізсередини металевої порожнини:

— Поверни на чверть оберту.

— За годинниковою?

— За життєвим інстинктом.

— Він у мене останнім часом погано працює.

— Тоді за годинниковою.

Макс повернув клапан. Система засичала. Десь зверху вибило пару.

— Це нормально?

— Ні. Але очікувано.

Вона вилізла з панелі, на її щоках були чорні сліди мастила. У цьому було щось абсурдно привабливе. Макс не хотів цього помічати. Помітив.

Лія примружилася.

— Ти знову дивишся на мене так, ніби забув, що ми можемо вибухнути.

— Можливо, саме тому й дивлюся.

— Обережно. Якщо будеш говорити красиво, я можу подумати, що в тебе є потенціал.

— Це добре?

— Це небезпечно.

Пара знову шипнула. Система охолодження врешті перейшла з тривожного помаранчевого на менш смертельний жовтий.

Гектор повідомив через динамік:

— Сонячні щити працюють на вісімдесят дев’ять відсотків. Цього достатньо, щоб не перетворитися на романтичний попіл у найближчі шість годин.

— Дякую, — сказав Макс.

— Не дякуйте. Якщо ви виживете, мені доведеться слухати ваші діалоги далі. Це не перемога, а відкладене покарання.

Лія витерла мастило з пальців.

— У нас є шість годин до посадки. Тобі треба поспати.

— А тобі?

— Я посплю, коли перестану бути мішенню для трьох організацій і одного чоловіка з образою на весь Всесвіт.

— Вальтер?

— Вальтер не має образи на весь Всесвіт. Він вважає, що Всесвіт погано організований і потребує його участі.

— Це гірше.

— Так.

Вони повернулися в каютний відсік. Каюта була одна. Точніше, на кораблі були дві спальні капсули, але одна використовувалася як склад зброї, контрабанди, старих деталей і предметів, які Макс не захотів розпізнавати. Друга була робочою. Дуже вузькою.

Макс подивився на капсулу.

— Я можу поспати на підлозі.

— Підлога гріється від контурів. Прокинешся з візерунком труб на спині.

— Тоді в кріслі.

— У кріслі ти вже виглядаєш як людина, яку забули після евакуації.

Лія відчинила капсулу.

— Лізь.

— А ти?

— Я сяду поруч.

— Це звучить як пастка.

— Усе, що звучить як пастка, у твоєму житті, ймовірно, нею і є. Але зараз це найменша.

Макс заліз у капсулу. Місця було мало. Коли Лія сіла на край і нахилилася, щоб перевірити регулятор температури, її волосся торкнулося його шиї. Він завмер.

— Розслабся, — сказала вона.

— Складно, коли над тобою людина, яка двічі врятувала тобі життя і тричі натякнула, що може передумати.

— Тільки тричі? Я втрачаю форму.

Вона ввела щось на панелі. Капсула засвітилася м’яким теплим світлом.

— Спи.

— А якщо щось станеться?

— Щось станеться обов’язково. Але краще зустріти катастрофу з закритими очима й хоч трохи відпочилим мозком.

Макс дивився на неї знизу. У вузькому світлі каюти Лія вже не здавалася лише небезпечною контрабандисткою з красивою ходою і звичкою робити з життя незаконний маневр. Вона виглядала втомленою. Молодшою. Справжнішою. На її шиї була тонка лінія шраму, майже непомітна під металевим чокером.

— Що це? — спитав він, не подумавши.

Вона торкнулася шраму.

— Невдале побачення.

— Серйозно?

— У моєму житті це дуже широка категорія.

— Він тебе поранив?

— Вона. І ні, не вона мене поранила. Я сама підставилася. Думала, що людина, яка цілує тебе перед тим, як зрадити, робить це менш боляче.

Макс не знайшов дотепної відповіді. Це було рідкісне явище, і, можливо, космос мав би його зафіксувати.

Лія всміхнулася першою.

— Не роби таке обличчя. Я вижила.

— Я бачу.

— І стала розумнішою.

— Це теж бачу.

— Брехун.

— Старався.

Вона затримала погляд на ньому на мить довше, ніж вимагала безпека. Потім нахилилася ближче і тихо сказала:

— Максе, головне правило автостопу по Сонячній системі: ніколи не плутай близькість із довірою.

— А якщо вони дуже схожі?

— Тоді особливо не плутай.

Вона закрила капсулу, залишивши прозору кришку. Макс ще бачив її силует у напівтемряві каюти. Потім світло згасло, двигуни загуділи рівніше, і сон прийшов швидко — не тому, що він був спокійний, а тому, що організм нарешті вирішив: якщо помирати, то хоча б після паузи.

Йому снилася Земля.

Не синя й велична, а дрібна, задушлива, з його старою квартирою, холодильником, який читав лекцію про мораль, і Нікою, що стояла на балконі в весільній сукні та тримала в руках рахунок за кисень. Потім балкон перетворився на орбітальний док, Ніка — на Лію, а рахунок — на карту Сонячної системи, де Меркурій горів як монета, забута на сковорідці.

Коли він прокинувся, корабель кричав.

— Вставай! — голос Лії прорізав сон, як аварійний лазер.

Макс ударився головою об кришку капсули.

— Я вже ненавиджу ранки в космосі.

— Це не ранок. Це майже смерть.

— Різниця тонка.

Кришка відкрилася. Лія стояла поруч у легкому термокостюмі, який виглядав одночасно практичним, дорогим і незаконно добре підігнаним до тіла. Макс на мить забув, що корабель кричить.

— Очі, — сказала вона.

— Я прокинувся.

— Я бачу, що не весь мозок.

Гектор оголосив:

— Ми наближаємося до Меркурія. Сонячна активність вища за прогноз. Один із зовнішніх щитів плавиться. Це дуже красиво, якщо у вас немає інстинкту самозбереження.

Макс підскочив. За ілюмінатором усе було біло-золоте. Сонце займало пів неба, велетенське, осліплююче, майже живе. Нижче виднівся Меркурій — темна, обпалена куля, вкрита кратерами, розломами і мережами рухомих міст, які повільно повзли вздовж термінаторної зони, уникаючи прямого пекла дня і крижаної смерті ночі.

Меркурій не виглядав як курорт.

Меркурій виглядав як місце, куди цивілізація вислала власні нервові зриви видобувати енергію.

— Ласкаво просимо на найближчу до Сонця бізнес-модель, — сказала Лія.

На екрані відкрився туристичний канал. Усміхнена жінка в золотому скафандрі стояла на тлі голографічного пляжу.

— Меркурій — там, де день триває вічність, а ваші інвестиції світяться! Відчуйте силу Сонця, комфорт рухомих міст і незабутній досвід термальної романтики!

Гектор вимкнув рекламу.

— Термальна романтика — це коли двоє згорають, але дорого.

— Нам куди? — спитав Макс.

Лія показала на карту.

— Сонячний термінал «Геліос-9». Місто-рейка на межі дня й ночі. Там розташований старий енергетичний архів. Другий ключ має бути там.

— І хто там живе?

— Сонячні шахтарі, енергетичні інженери, корпоративні адміністратори, контрабандисти тепла, релігійні фанатики Сонця і туристи, які повірили рекламі.

— Найгірші з них?

— Туристи.

Корабель увійшов у посадковий коридор. Меркурій наближався, і разом із ним зростало відчуття, що вони падають у сковорідку, якою користувався сам Бог після важкого робочого дня. Поверхня планети була чорна, сіра, коричнева, іноді з металевим блиском. Над нею тягнулися сонячні вежі — гігантські конструкції, які збирали енергію й передавали її в орбітальні акумулятори. Деякі вежі були заввишки з міста. Деякі вже лежали зламані, як кістки технічних титанів.

— Хто будує це біля Сонця? — спитав Макс.

— Люди, яким сказали, що прибуток компенсує ризик.

— І компенсує?

— Акціонерам — так. Працівникам зазвичай компенсують красивим некрологом і знижкою для родини на кремацію.

Гектор додав:

— На Меркурії кремація вважається природним фоном.

Вони наблизилися до «Геліос-9».

Місто рухалося.

Це було перше, що Макс зрозумів. Величезна платформа на тисячах магнітних опор повільно ковзала вздовж планетної поверхні, тримаючись у вузькій зоні між пекельним днем і смертельною ніччю. Попереду розгорталися теплощити, позаду збиралися радіатори, зверху світилися дзеркала й сонячні колектори. Місто було схоже на караван сталевих китів, які тікали від світанку.

На бортах платформи горіли рекламні голограми:

«Геліос-9: відчуйте Сонце ближче!»

«Робота, житло, сенс життя. Перші два — за контрактом, третє — за власний рахунок».

«Наша спека чесніша за земну політику».

Макс не стримався:

— Останній слоган непоганий.

— Його написав працівник перед звільненням, — сказала Лія. — Корпорація залишила, бо правда іноді продається.

Корабель приземлився в доку з таким скреготом, що навіть Гектор промовчав кілька секунд із поваги до страждання металу.

— Посадка завершена, — нарешті сказав він. — Якщо це можна назвати посадкою, а не контрольованим приниженням.

Шлюз відкрився.

Усередину вдарило гаряче повітря. Не просто тепле. Не просто сухе. Воно було таким, ніби хтось відкрив духовку, у якій запікали майбутнє. Макс зробив крок і відчув, як піт виступає на спині миттєво.

— Це в доку така температура? — спитав він.

— У доку прохолодно, — відповіла Лія.

— Я починаю розуміти, чому Місяць виглядав привабливо.

Вони вийшли на посадкову платформу. Над ними висіла товста броньована стеля з теплофільтрами, але навіть через неї світло Сонця було настільки яскравим, що здавалося фізичним предметом. Усе навколо блищало: метал, скло, захисні костюми, обличчя людей, очі роботів, навіть тіні здавалися перегрітими.

Місцеві ходили швидко, короткими маршрутами, як люди, які не витрачають зайвих рухів, бо кожен рух коштує води. Їхні обличчя були засмаглі, обвітрені, жорсткі. У туристів, навпаки, обличчя були рожеві, захоплені й приречені.

Біля виходу з доку стояв стенд:

«Пам’ятайте: Меркурій не винен, якщо ви дурні».

Під ним дрібним шрифтом:

«Юридично це означає повну відмову від претензій».

— Мені тут подобається чесність, — сказав Макс.

— Вона дешевша за безпеку.

До них підкотилася митна платформа з трьома дронами. Центральний дрон мав форму полірованого жука і голос утомленого чиновника.

— Мета прибуття?

Лія усміхнулася.

— Туризм.

Дрон просканував її з голови до ніг.

— У вас виявлено чотири приховані відсіки, два незареєстровані ножі, контейнер із забороненим ароматичним матеріалом і особу з міжпланетним борговим статусом.

Макс підняв руку.

— Це я?

— На жаль, так.

Лія нахилилася до дрона.

— Ми шукаємо термальний відпочинок, духовне очищення і, можливо, легкий спосіб не померти.

— Остання послуга тимчасово недоступна через технічні роботи.

— Шкода.

Дрон видав сигнал.

— Ваше перебування дозволено на чотири години. Після чого ви маєте покинути термінал або придбати робочий контракт.

— Який контракт?

Дрон проєктував перед Максом текст.

«Добровільна участь у сонячному видобутку. Мінімальний термін: 12 років. Виплати родині: після завершення аудиту смерті».

— Добровільна? — перепитав Макс.

— Усі контракти добровільні, якщо достатньо довго не давати людині інших варіантів, — сказав дрон.

Лія кивнула.

— Бачиш? Місцева філософія швидко вчиться в Землі.

Вони пройшли контроль і вийшли в центральний променад «Геліос-9».

Це було місто на межі кінця світу, яке намагалося виглядати як торговий центр.

Високі скляні галереї, посилені теплоекранами, тягнулися вздовж головного коридору. За ними виднілася поверхня Меркурія — чорна, розпечена, нелюдська. Удалині сонячний горизонт палав так яскраво, що навіть через фільтри очі сльозилися. Місто рухалося, і цей рух відчувався в підлозі — легким постійним тремтінням, ніби весь «Геліос-9» нервував.

По променаду йшли шахтарі в важких костюмах, інженери, менеджери в охолоджувальних піджаках, туристи з золотими окулярами, роботи-носії, жінки й чоловіки з обличчями, які давно не бачили ні дощу, ні нормального сну. Голографічні вивіски пропонували:

«Сонячний масаж: відчуй тепло, але не помри!»

«Бар “Остання крапля”: вода, алкоголь, емоційний регрес».

«Меморіальна лавка “Пам’ятаємо тих, хто не прочитав інструкцію”».

«Термальні апартаменти для пар. Дві години пристрасті, одна година охолодження входить у ціну».

Макс затримав погляд на останній вивісці.

Лія помітила.

— Навіть не думай.

— Я читав.

— Ти читав із виразом обличчя людини, яка вже уявила рекламну брошуру.

— Я люблю бути поінформованим.

— Поінформованість не врятує тебе, якщо ти спробуєш пожартувати.

— Я мовчу.

— Розумний хлопчик.

Вона сказала це з такою інтонацією, що слово «хлопчик» чомусь прозвучало небезпечніше за будь-яку погрозу. Макс вирішив зберегти мовчання як останній доступний ресурс.

Довідник у його кишені завібрував. Він дістав його. На екрані блимала карта «Геліос-9».

«Другий ключ розташовано в старому енергетичному архіві. Доступ: корпоративний, релігійний, аварійний або через особливо дурний вчинок. Рекомендовано третій варіант. Ви, ймовірно, оберете четвертий».

— Він починає мене знати, — сказав Макс.

— Це не комплімент, — відповіла Лія.

Архів був у нижньому секторі міста, ближче до теплових контурів. Щоб туди потрапити, треба було пройти через шахтарський рівень — місце, куди туристів не пускали, бо там було видно справжню ціну їхніх красивих рахунків за електроенергію.

Лія провела їх через бічні проходи, сервісні ліфти й один бар, де їй чомусь усміхалися одразу три небезпечні люди. Макс намагався не ставити запитань. Це ставало основою його нової життєвої стратегії.

На шахтарському рівні було темніше, нижче й гарячіше. Тут не було реклами, окрім старого напису на стіні:

«Безпека — наш пріоритет, якщо не заважає плану видобутку».

Люди сиділи біля стін, пили воду маленькими ковтками, ремонтували костюми, мовчали. Їхня втома була така густа, що її можна було розливати по пляшках і продавати на Венері як «автентичний досвід робітничого класу».

Біля переходу їх зупинив чоловік у важкому шахтарському екзоскелеті. Половина його обличчя була справжня, половина — металева. Справжня половина виглядала старою. Металева — розчарованою.

— Лія, — сказав він.

— Борисе.

— Ти винна мені гроші.

— Багатьом людям я винна гроші. Ти маєш бути конкретнішим, щоб виділитися.

— Ти винна мені гроші, корабельний модуль і пояснення, чому після твоєї останньої появи мій бар горів три дні.

— Він горів красиво.

— Це було не питання естетики.

Макс тихо спитав:

— Це ще один старий знайомий?

Борис перевів на нього погляд.

— А це хто?

— Макс, — сказала Лія. — Тимчасова катастрофа.

— Твоя?

— Поки що спільна.

Борис хмикнув.

— Він виглядає м’яким.

— Я тут, — сказав Макс.

— М’які теж говорять, — відповів Борис. — Недовго, якщо не звикають до спеки.

Лія схрестила руки.

— Нам потрібен прохід до старого архіву.

Борис повільно посміхнувся.

— Архів закритий. Там сонячний культ.

— Який саме? — спитав Макс.

— Тут їх багато?

— На Меркурії люди або працюють, або моляться Сонцю, щоб робота їх не вбила. Іноді це один і той самий відділ.

Борис пояснив:

— Культ називає себе «Діти Полудня». Вони захопили архів два цикли тому. Кажуть, там голос Сонця. Корпорація не втручається, бо культ не заважає видобутку. А поки ніхто не заважає видобутку, на Меркурії можна створити релігію, бордель або приватну армію. Часто це один бізнес-план.

— Нам треба всередину, — сказала Лія.

— Чому?

— Сентиментальна подорож.

— Ти ніколи не була сентиментальною.

— Я змінилася.

— Ні.

Вони дивилися одне на одного. Потім Борис зітхнув.

— Є один шлях. Через зовнішній сервісний контур.

Макс глянув у бік товстого теплоізольованого вікна. За ним палала поверхня планети.

— Зовнішній, як у “зовні”?

— Так.

— Там, де Сонце?

— Воно тут всюди, хлопче.

— Я вже не хлопче.

Борис подивився на нього ще раз.

— На Меркурії всі, хто вперше боїться померти, — хлопчики.

Лія взяла зі стіни два важкі термокостюми.

— Скільки часу по зовнішньому контуру?

— П’ять хвилин до шлюзу архіву, якщо бігти. Сім, якщо не хочете потіти. Вісім — і будете вже не людьми, а начинкою для сонячного пирога.

— Чудово, — сказав Макс. — Нарешті спорт.

Борис показав на костюми.

— Один костюм нормальний. Другий пошкоджений.

— Нас двоє, — сказала Лія.

— Я бачу.

— Дай два нормальні.

— Немає.

— Борисе.

— Ліє.

Вони знову подивилися одне на одного. Нарешті Борис знизав плечима.

— Можу дати один парний аварійний термокостюм. Для евакуації двох людей через коротку ділянку. Дуже тісний. Дуже незручний. Дуже популярний серед пар, які вважають, що близькість — це романтично, доки не треба ділити фільтр поту.

Макс відкашлявся.

— Парний?

Лія повільно обернулася до нього. В її очах уже танцював той самий небезпечний вогник, який Макс почав упізнавати й боятися.

— Не хвилюйся. Я намагатимусь не травмувати твою невинність.

— Вона загинула ще біля реклами термальних апартаментів.

— Тоді в нас жалоба.

Борис дістав із шафи костюм. Він виглядав як важка срібляста оболонка з двома внутрішніми секціями, спільним термоконтуром і одним зовнішнім каркасом. Іншими словами — як технологічне рішення, створене інженерами, які або ненавиділи особистий простір, або занадто любили чужу драму.

Переодягалися вони в маленькому шлюзовому відсіку.

— Відвернися, — сказала Лія.

— Звичайно.

Макс відвернувся до стіни. Стіна була вкрита інструкціями з виживання, більшість із яких починалася словами «не допускайте», що не обіцяло нічого доброго. За спиною він чув шурхіт тканини, клацання фіксаторів, тихе дихання Лії. Він намагався думати про Меркурій, Сонце, смерть, борги, але мозок, цей зрадливий органічний паразит, наполегливо малював образи, за які його варто було б оштрафувати.

— Максе.

— Так?

— Ти дуже голосно мовчиш.

— Я зосереджений.

— На стіні?

— На виживанні.

— Добре. Тепер твоя черга.

Він переодягнувся швидко, незграбно й із такою кількістю внутрішньої паніки, що костюм двічі видав попередження про «надмірну емоційну вологість». Потім вони мусили влізти в спільний термокаркас.

Це було складно.

Не технічно. Технічно костюм був продуманий. Він щільно фіксував двох людей спина до грудей, боком до боку, через систему ременів, опор і спільного охолодження. Проблема була в тому, що Макс і Лія опинилися так близько, що будь-яка спроба дихати ставала особистою заявою.

— Не рухайся, — сказала Лія.

— Я не рухаюся.

— Ти дихаєш.

— Вибач. Стара звичка.

Її плече було притиснуте до його грудей, його рука — зафіксована поруч із її талією. Через тонкі внутрішні шари костюма він відчував тепло її тіла, хоча навколо працювали охолоджувачі. Її волосся торкалося його підборіддя.

— Якщо ти зараз скажеш щось романтичне, — попередила вона, — я відкрию зовнішній клапан.

— Я думав сказати, що це найгірше побачення в моєму житті.

— Це не побачення.

— Тоді воно одразу в топі.

Вона тихо засміялася. У шоломах звук був близьким, інтимним, майже небезпечним.

— Ти стаєш сміливішим, автостопнику.

— Це спека. Вона пошкоджує здоровий глузд.

— У тебе його було небагато, тож бережи залишки.

Шлюз відкрився.

Світ за ним був біло-золотим пеклом.

Вони ступили назовні.

Меркурій ударив по них світлом.

Навіть через фільтри костюма поверхня планети здавалася нестерпною. Сонце висіло низько над горизонтом — величезне, розплавлене, настільки яскраве, що темні ділянки навколо ставали майже чорними. Під ногами йшов вузький сервісний місток уздовж зовнішнього корпусу міста. Далеко внизу лежали кратери, розпечені скелі, старі шахтні вежі й уламки машин, які не встигли втекти від світанку.

Місто рухалося. Повільно, але відчутно. Величезна платформа тікала від сонячного дня, а вони йшли по її краю, як двоє паразитів на спині сталевого звіра.

— Температура зовнішнього шару зростає, — повідомив голос костюма. — Рекомендований час перебування: чотири хвилини сорок секунд.

— Бігом, — сказала Лія.

Вони побігли.

У парному костюмі бігти було все одно що танцювати з людиною, яка одночасно може тебе врятувати, вбити й засміятися в найгірший момент. Кожен крок вимагав узгодження. Кожен рух — довіри. Макс швидко зрозумів, що якщо він зробить щось не так, вони впадуть. Якщо Лія зробить щось не так, вони теж впадуть. Різниця лише в тому, що Лія, мабуть, устигне ще красиво вилаятися.

— Ліворуч! — крикнула вона.

Він повернув ліворуч. Вони перестрибнули через трубу, з якої бив струмінь пари. Пара миттєво розсіялася в сяйві.

— Ти непогано рухаєшся, — сказала Лія.

— Для офісного трупа?

— Для людини, яку я ще не списала.

— Я зворушений.

— Не розслабляйся. Це тимчасовий статус.

Попереду блиснув архівний шлюз. Старий, круглий, вмонтований у бічну стінку міста. Біля нього стояли двоє людей у білих термоплащах із золотими масками. «Діти Полудня».

— Охорона, — сказав Макс.

— Бачу.

— План?

— Імпровізація.

— Це погана традиція.

— Зате наша.

Вони наблизилися до шлюзу. Один із культитів підняв руку.

— Зупиніться! Доступ до Голосу Полудня заборонено для невипалених душ!

Лія зупинилася. Через спільний костюм Макс відчув, як її тіло напружилося. Вона ввімкнула зовнішній динамік.

— Ми принесли дар Сонцю.

Культит нахилив голову.

— Який дар?

— Чоловіка з Землі. Майже безробітного, морально нестабільного, з боргами і низькою здатністю ухвалювати правильні рішення.

Макс прошепотів у внутрішній канал:

— Це я?

— Тихо. Я продаю тебе красиво.

Культити перезирнулися.

— Сонце приймає лише чисте.

— Тоді він ідеально підходить. У нього вже нічого немає.

Другий культит підійшов ближче.

— Зніміть шоломи для перевірки.

— Зовні? — спитав Макс.

— Вони справді фанатики, — сказала Лія. — Або дуже тупі. Часто це один відділ.

Вона різко розвернула корпус костюма, вдарила першого культита плечем, другого підсікла ногою. Макс спробував допомогти, але через спільний каркас його рух вийшов радше схожим на панічний танець. Проте він випадково врізався ліктем у маску першого культита. Той упав.

— Я зробив це навмисно, — сказав Макс.

— Звичайно, герой.

Вони кинулися до шлюзу. Лія приклала до панелі якийсь модуль. Панель пискнула червоним.

— Доступ відхилено.

Довідник у кишені Макса завібрував так сильно, що він відчув це навіть через костюм.

— Жетон, — сказала Лія.

Він дістав жетон і притиснув до панелі.

Синє світло пробігло по старих лініях шлюзу.

— Доступ аварійного фрагмента підтверджено.

Шлюз відкрився.

Вони впали всередину майже одночасно. Двері зачинилися, тиск вирівнявся, охолодження заревіло. Макс відкинув голову назад і засміявся — нервово, голосно, майже безумно.

— Що? — спитала Лія.

— Я щойно був принесений у дар Сонцю.

— Не найгірше твоє амплуа.

— І ти продала мене як морально нестабільного.

— Я підкреслила сильні сторони.

Вони розстебнули спільний костюм. Коли каркас відкрився, між ними раптом з’явився простір, і Макс несподівано відчув його як втрату. Це було дурно. Дуже дурно. Він знав Лію менше доби. Вона могла продати його, врятувати, використати або поцілувати з однаково загадковим виразом обличчя. Але після кількох хвилин спільного дихання на краю сонячного пекла звичайна дистанція здавалася майже образливою.

Лія теж на мить затрималася. Потім зняла шолом, струснула волоссям і сказала:

— Не прив’язуйся до відчуттів, які виникають у стані теплового стресу.

— Ти читаєш думки?

— У тебе вони написані на обличчі. Великими літерами. Без редактора.

Архів був темний.

Після зовнішнього сяйва темрява здавалася майже рідиною. Старі серверні колони стояли рядами, вкриті пилом, термозахисними екранами й ритуальними стрічками культу. Десь усередині монотонно гуділа система. На стінах були старі емблеми першої сонячної енергомережі: коло, промінь, три розірвані орбіти.

Той самий символ.

— Ось воно, — прошепотіла Лія.

Макс провів пальцями по знаку.

— Це було ще до корпорацій?

— До великих. До того, як Сонячну систему нарізали на бізнес-сектори. Тут будували перші автономні енергетичні вузли. Кажуть, саме тут тестували частину системи, пов’язаної з Серцем.

— Чому на Меркурії?

— Бо якщо машина може працювати тут, вона може працювати будь-де. А ще люди люблять будувати найважливіші речі в місцях, де нормальна людина не захоче їх шукати.

Гектор підключився через комунікатор.

— Уточнення: нормальна людина не стала б шукати це взагалі.

Вони рушили між колонами. Довідник вів їх до центрального ядра архіву. Дорогою вони проходили повз культові написи, залишені «Дітьми Полудня»:

«Сонце бачить усе».

«Тінь — це брехня слабких».

«Горіти — означає бути чесним».

Макс прочитав останній.

— У них дуже агресивна поезія.

— Це не поезія. Це трудова етика, доведена до психозу.

У центрі архіву стояла кругла зала. Посередині — старий сонячний реактор, давно вимкнений, але все ще теплий. Навколо нього висіли голографічні кільця. Коли Макс увійшов, жетон у його руці засвітився.

Кільця ожили.

У повітрі з’явилася карта. Не сучасна. Стара. Сонячна система без рекламних секторів, приватних орбіт і корпоративних логотипів. Лише планети, траєкторії, енергетичні лінії й пульсуюча точка далеко за зовнішнім поясом.

Серце.

Потім з’явився голос. Не людський і не машинний. Низький, спокійний, старий.

— Фрагмент Землі активовано. Фрагмент Меркурія очікує підтвердження носія.

Макс ковтнув.

— Носій — це я?

— На жаль, — сказав Гектор у комунікаторі. — Всесвіт теж має сумнівний смак.

Лія стала поруч.

— Поклади жетон на ядро.

— А що буде?

— Побачимо.

— Це не відповідь.

— Це чесніша відповідь, ніж більшість.

Макс підійшов до реактора. Жар від нього пробивався крізь костюм. Він поклав жетон у заглиблення на поверхні ядра.

Світло спалахнуло.

І раптом він побачив не архів.

Він стояв на Землі. У своїй квартирі. Холодильник мовчав. Термінал не світився. За вікном ішов дощ — справжній, тихий, густий, неможливий у місті, яке давно продавало дощ у капсулах. Ніка сиділа на дивані й усміхалася йому. Не боляче. Не з жалем. Просто усміхалася.

— Ти можеш повернутися, — сказала вона.

Макс не відповів.

— Усе можна виправити. Роботу. Дім. Борги. Нас.

Він знав, що це не Ніка. Знав. Але голос був її. Той самий, який колись казав йому: «Ти нестерпний, але мені з тобою не нудно». Той самий, який потім сказав: «Я втомилася бути поруч із людиною, яка весь час падає і називає це польотом».

— Це неправда, — сказав Макс.

— А якщо правда може стати правдою? — спитала вона. — Якщо ймовірність можна змінити?

Дощ стікав по склу. Квартира пахла кавою, теплом і життям, якого він не мав.

Потім позаду пролунав голос Лії:

— Максе.

Він обернувся. Лія стояла біля дверей квартири в термокостюмі, з мастилом на щоці й очима, які не просили нічого. Саме тому до них було важче не піти.

— Це пастка? — спитав він.

— Це варіант, — відповіла вона. — Пастками ми називаємо варіанти, які дуже хочеться обрати.

Квартира почала плавитися. Дощ перетворився на сонячні іскри. Ніка розсипалася світлом. Макс знову стояв у залі архіву, важко дихаючи.

Лія тримала його за руку.

— Ти зник на двадцять секунд, — сказала вона.

— Я був удома.

— Ні. Ти був у ймовірності.

На ядрі з’явився новий предмет — маленька металева пластина, тонка як монета, з символом Сонця й розірваної орбіти. Другий ключ.

Довідник відкрив новий запис:

«Фрагмент Меркурія активовано. Ключ другий отримано. Попередження: спогади, які пропонують повернення, часто мають приховану ціну».

Макс узяв пластину. Вона була тепла.

— Серце може показувати бажання?

— Воно показує дороги, — сказала Лія. — Ті, які могли б стати правдою.

— Ти бачила щось?

Вона відвела погляд.

— Так.

— Що?

— Не зараз.

Він хотів наполягти, але в цей момент двері зали відчинилися.

До архіву увійшли «Діти Полудня». Більше десятка людей у білих термоплащах і золотих масках. Попереду — висока жінка з обличчям, обпаленим старими шрамами, але очима спокійними, майже ласкавими. У руках вона тримала плазмовий різак, як священний жезл.

— Ви торкнулися Голосу, — сказала вона.

— Ми дуже перепрошуємо, — відповів Макс. — Він перший почав.

Лія тихо зітхнула.

— Не допомагай.

Жінка підняла різак.

— Сонце вимагає очищення.

— Сонце — це зоря, — сказав Макс. — Воно вимагає водню, гравітації й щоб ви, можливо, менше драматизували.

У залі стало тихо.

Лія повернула до нього голову.

— Ти щойно образив релігійних фанатиків у закритому архіві на Меркурії.

— Я нервую.

— Твій мозок дивно це виражає.

Жінка в масці зробила крок уперед.

— Невипалений насміхається з Полудня.

— Я взагалі з багатьох речей насміхаюся, — сказав Макс. — Це захисний механізм.

— Зараз він тебе не захистить, — сказала Лія.

Вона кинула димовий диск.

Цього разу дим був не білий і ароматний, а срібний, густий, із мерехтливими частинками. Голограми архіву збожеволіли. У залі з’явилися десятки фальшивих сонць, тіней, силуетів Макса й Лії. Культити закричали. Хтось упав на коліна перед голографічним реактором, хтось почав бити власну тінь.

— Це теж венеріанський феромон? — крикнув Макс.

— Ні! Це марсіанська політична презентація!

— Що?

— Дезорієнтує всіх, хто має мозок!

— А якщо не має?

— Тоді вони йдуть у політику!

Вони побігли.

Дорогою Макс ледь не перечепився через культита, який лежав на підлозі й шепотів: «Я бачу бюджетну прозорість». Лія схопила його за руку й потягла до виходу. У коридорі завила сирена.

— Місто прискорюється, — сказав Гектор. — На горизонті сонячний спалах. Усі зовнішні маршрути закривають.

— Нам треба назад до корабля, — сказала Лія.

— Через зовнішній контур? — спитав Макс.

— Так.

— Я вже майже скучив за Землею.

— Не бреши. Ти скучив за тим, щоб твої проблеми були дешевшими.

Вони знову влізли в парний термокостюм. Цього разу швидко, без жартів, хоча близькість була ще гострішою після того, що Макс побачив у ймовірності. Він відчував її дихання в спільному каналі. Відчував, як вона намагається не поспішати більше, ніж треба. Відчував, що в ній теж щось змінилося, але вона закрила це бронею мовчання.

Шлюз відкрився.

Зовні світ уже був іншим.

Сонячний спалах розгортався над горизонтом золотим цунамі. Місто прискорювалося, тікаючи від хвилі радіації. Сервісний місток тремтів. Десь унизу падали старі сонячні вежі, розжарені уламки повільно котилися по кратерах.

— Бігом! — сказала Лія.

Вони бігли.

Цього разу костюм уже не здавався незручним. Він був їхнім спільним тілом. Їхня координація стала кращою. Лівий крок, правий, стрибок, нахил. Макс більше не думав, куди ставити ногу. Він відчував рух Лії раніше, ніж вона говорила. Вона, мабуть, відчувала його так само, бо кілька разів коригувала баланс без слів.

За ними зі шлюзу вибігли двоє культитів, але один одразу послизнувся, другий зупинився, побачив сонячний спалах і, очевидно, переглянув власні релігійні пріоритети.

— Температура критична, — повідомив костюм. — Охолоджувальний контур перевантажено.

— Скільки часу? — спитав Макс.

— Дві хвилини.

До міського шлюзу лишалося метрів сто. Здавалося, небагато. Але на Меркурії сто метрів могли бути цілою біографією з коротким некрологом.

Вони добігли до повороту, і тут під ногами тріснула секція містка. Метал, перегрітий і втомлений, просів. Лія втратила рівновагу. Макс інстинктивно рвонув корпус назад, утримав їх обох. Її спина вдарилася об нього. На секунду вони завмерли на краю, під ними — розпечена безодня, над ними — Сонце.

— Ти мене втримав, — сказала вона.

— Не хотів залишитися сам у костюмі. Було б ніяково.

— Брехун.

— Так.

Вони подивилися одне на одного через внутрішні екрани шоломів. У її очах на мить промайнуло щось таке, що не було ні сарказмом, ні загрозою. Потім вона різко кивнула.

— Далі.

Останні метри вони подолали майже падаючи. Шлюз відчинився за секунду до того, як костюм видав останнє попередження. Вони ввалилися всередину, двері зачинилися, охолодження вдарило холодним потоком.

Макс упав на підлогу. Лія впала поруч. Обидва важко дихали.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Макс сказав:

— Якщо це був курорт, я боюся уявити місцевий екстрим-тур.

Лія повернула голову й усміхнулася.

— Ти вижив на Меркурії.

— Поки що.

— Це найчесніший формат життя.

Вона підвелася першою і простягнула йому руку. Макс узяв її. Коли вона допомогла йому встати, вони опинилися надто близько. Без термокостюма. Без спільного каналу. Без виправдання у вигляді технічної необхідності.

Її рука ще тримала його пальці.

— Ти бачив у ядрі Землю, — сказала вона.

— Так.

— І міг би повернутися.

— Можливо.

— Захотів?

Макс подумав. Перед очима промайнув дощ на склі, Ніка на дивані, тиха квартира, життя без погоні, без спеки, без ключів і без Лії. І саме це останнє зробило відповідь простішою, ніж він очікував.

— Не настільки, як мав би.

Лія дивилася на нього уважно. Дуже уважно.

— Це небезпечна відповідь.

— У мене сьогодні всі відповіді такі.

Вона повільно відпустила його руку.

— Тоді ходімо, поки я не зробила щось нерозумне.

— Ти часто себе стримуєш?

— Майже ніколи. Тому це історичний момент.

Вони повернулися через шахтарський сектор. Борис чекав біля шлюзу, спершись на стіну.

— Вижили, — сказав він. — Шкода. Я поставив на красиву смерть.

— Ти завжди був романтиком, — відповіла Лія.

— Культ тепер шукає вас, корпорація шукає вас, а ще містом ходять чутки, що хтось активував старий сонячний протокол. Я не знаю, що ти робиш, Ліє, але воно пахне кінцем.

— Усе важливе так пахне.

Борис глянув на Макса.

— А ти, м’який, не такий уже й м’який.

— Це комплімент?

— На Меркурії — так. На Землі, мабуть, за таке дають сертифікат про травму.

Гектор викликав їх через комунікатор:

— Я не хочу переривати ваш обмін соціальною незграбністю, але до доку наближається приватний корабель Вальтера. Також митна система раптом згадала, що ми їй не подобаємося.

— Скільки часу? — спитала Лія.

— Три хвилини, якщо бігти. Дві, якщо панікувати якісно.

— До корабля, — сказала вона.

Вони побігли через променад.

Тепер «Геліос-9» був у стані тривоги. Голограми мерехтіли, пасажири поспішали до внутрішніх секторів, туристи кричали, що їм обіцяли «контрольований екстрим», а не справжню спробу Сонця нагадати про себе. Роботи роздавали охолоджувальні пакети й юридичні відмови від претензій. На великому екрані усміхнена рекламна жінка все ще казала: «Меркурій — це незабутній досвід!» Позаду неї горіла евакуаційна схема.

— Вони не вимикають рекламу навіть під час аварії, — сказав Макс.

— Звичайно. Паніка — найкращий час для продажів.

Біля доку їх уже чекали двоє митників і дрон. Лія не сповільнилася.

— Гекторе, шлюз!

— Відкриваю. Також запускаю двигуни, порушуючи сімнадцять локальних норм, дві міжпланетні угоди і, ймовірно, базову пристойність.

— Пристойність давно мертва, — сказала Лія.

— Я знаю. Я був на її похороні. Нудно.

Митники підняли зброю.

— Зупиніться!

Макс, не знаючи чому, дістав із кишені одну з маленьких ампул, яку Лія раніше дала йому «на випадок, якщо все стане погано». Він кинув її на підлогу. Ампула розбилася, і в повітрі розлився запах дощу.

Справжнього дощу.

На секунду всі зупинилися.

Шахтарі в коридорі підняли голови. Митники завмерли. Навіть дрон завис, ніби його алгоритми не знали, як класифікувати ностальгію. У сухому, розпеченому серці Меркурія запах старої земної зливи був майже святотатством. Майже молитвою. Майже жорстоким жартом.

— Гарний хід, — сказала Лія тихо.

— Я не знав, що роблю.

— Найкращі ходи часто такі. Найгірші теж.

Вони проскочили повз митників і забігли на корабель. Шлюз зачинився. «Непристойна Надія» затремтіла, двигуни запрацювали, і док почав віддалятися.

За ілюмінатором «Геліос-9» повільно тікав від сонячного спалаху. Його величезні теплощити розкривалися, як крила пораненого металевого птаха. На мить Максу здалося, що місто красиве. Потім він згадав, скільки людей у ньому працюють, щоб інші могли красиво називати це прогресом.

Корабель відірвався від Меркурія.

На радарі з’явилася нова точка.

— Вальтер? — спитала Лія.

— Так, — відповів Гектор. — Але він не переслідує. Просто спостерігає. Це огидніше.

На екрані відкрився канал зв’язку. Обличчя Вальтера виникло на темному фоні. Він усміхався.

— Ліє. Максе. Вітаю з другим ключем.

Макс напружився.

— Звідки він знає?

— Він завжди знає забагато, — сказала Лія.

Вальтер склав руки.

— Ви рухаєтеся швидше, ніж я очікував. Це робить гру цікавішою.

— Це не гра, — сказав Макс.

— Усі так кажуть, доки не бачать правила.

— Чого ти хочеш? — спитала Лія.

— Того самого, що й усі. Серце. Але, на відміну від усіх, я знаю, що з ним робити.

— Дати людству ще одну причину ненавидіти тебе?

— Людство й так чудово справляється без мене. Я просто хочу впорядкувати хаос.

— Останні люди, які хотіли впорядкувати хаос, зазвичай починали з таборів і закінчували пам’ятниками, на які плювали голуби, — сказав Макс.

Вальтер подивився на нього з легкою цікавістю.

— Ти стаєш дотепнішим, Максе. Небезпечно. Дотепні люди довше думають, що контролюють ситуацію.

— А ти?

— Я ніколи не контролюю ситуацію. Я контролюю людей, які думають, що контролюють ситуацію.

Зв’язок обірвався.

У кабіні стало тихо.

Лія сіла в крісло, витягла з кишені другий ключ і поклала поруч із першим. Синя земна пластина і золота меркуріанська. Дві маленькі речі, через які за ними вже ганялися банки, культи, митники, Вальтер і, ймовірно, ще половина Сонячної системи, яка просто не встигла отримати повідомлення.

Довідник засвітився.

«Ключ другий підтверджено. Наступна координата: Венера. Попередження: висока температура, токсична атмосфера, токсичні стосунки, токсичні еліти. Рекомендовано моральний захист, якого у вас немає».

Макс прочитав і видихнув.

— Венера.

Лія посміхнулася. Але цього разу її посмішка була не лише саркастичною. У ній було щось старе. Неприємне. Можливо, болюче.

— Венера, — повторила вона. — Планета, де красиво навіть брешуть.

— Ти там бувала?

— Усі мої найгірші рішення мають хороші декорації.

Гектор видав тихий сигнал.

— Рекомендую курс на міжпланетний дрейф перед стрибком. Нам треба охолодити корпус, двигуни й деякі емоційні напруження в кабіні.

— Гекторе, — сказала Лія.

— Я лише технічний спостерігач. Дуже страждаю від надлишку хімії в повітрі.

Макс глянув на Лію. Вона глянула на нього. Між ними стояла спека Меркурія, запах дощу, спільний термокостюм, її рука в його руці, його відмова від імовірного повернення додому і та межа, яку вони обидва бачили, але поки не переходили.

Поки.

Макс відкинувся в кріслі й подивився в ілюмінатор. Меркурій віддалявся, чорний і золотий, проклятий і прекрасний. Планета, де люди навчилися тікати від Сонця на рухомих містах, але не навчилися тікати від жадібності. Планета, де спека була чесною, а смерть — адміністративною процедурою. Планета, яка дала йому другий ключ і показала, що минуле можна запропонувати як товар.

Він більше не був просто боржником, безробітним і випадковим пасажиром.

Він був носієм фрагментів.

Що б це не означало.

І десь далеко, за орбітами, за планетами, за всіма жартами, погонями й напіввипадковими дотиками, чекало Серце Сонячної системи.

Макс підозрював, що воно не виконує бажання.

Воно виставляє рахунок.

А після Землі й Меркурія він уже знав: найстрашніші рахунки приходять не за те, що ти отримав.

А за те, від чого відмовився.