Юпітер: там, де навіть бурі мають спонсорів

Юпітер не наближався.

Він насувався.

Велетенська смугаста куля росла в ілюмінаторі «Непристойної Надії», як бог, який давно перестав відповідати на молитви, але все ще приймає пожертви. Помаранчеві, білі, бурі й золоті пояси крутилися повільно, гіпнотично, з тією байдужою величчю, яку можуть дозволити собі лише газові гіганти, дуже старі імперії й люди, що ніколи не платили за власні помилки.

На його тлі все інше здавалося дрібним: корабель, Церера, Марс, Земля, борги Макса, його колишня робота, навіть Лія з її вмінням перетворювати будь-яку ситуацію на щось небезпечне, елегантне й трохи непристойне.

Макс Орлик стояв біля ілюмінатора й уперше за кілька днів мовчав без примусу.

— Вражає, — сказав він нарешті.

Лія сиділа в пілотському кріслі, перевіряючи траєкторію. Після Церери вона стала трохи іншою — не м’якшою, ні, це слово поруч із нею все ще потребувало бронежилета. Але між її саркастичними репліками тепер часом з’являлися паузи, у яких Макс ловив щось схоже на довіру. Або на втому від того, що її весь час треба приховувати.

— Юпітер любить вражати, — сказала вона. — Це його головна риса після гравітації й комплексу божества.

Гектор з’явився на екрані. Його квадратне обличчя виглядало сьогодні особливо похмуро, ніби він уже прочитав некрологи й був незадоволений стилем.

— Юпітер: найбільша планета Сонячної системи. Основні небезпеки: радіація, гравітація, шторми, корпоративні культи, газові платформи, політичні союзи, релігійні фанатики Великої Червоної Плями й туристи, які кажуть: «А можна ближче для фото?». Останні статистично найнебезпечніші для персоналу.

— Туристи гірші за бурі? — спитав Макс.

— Бурі не просять перерахувати рахунок, бо «вид із капсули був недостатньо емоційним».

Довідник на панелі засвітився. П’ять ключів — Землі, Меркурія, Венери, Марса й Церери — лежали поруч, наче маленька виставка причин, через які нормальні люди не довіряють старим артефактам. Екран довідника показав новий запис:

«Шостий ключ: Юпітер. Локація: орбітальна станція “Пляма-Гранд”. Об’єкт: Храм Імовірного Шторму. Рекомендовано не укладати парі з релігійними аналітиками. Рекомендовано не слухати пророцтва, якщо вони мають спонсорський блок. Рекомендовано не закохуватися в умовах підвищеної турбулентності. Ви провалите принаймні два з трьох пунктів».

Макс прочитав останній рядок і кинув погляд на Лію.

— Він став нахабнішим.

— Ні, — сказала вона. — Точнішим.

— Я ще нічого не провалив.

Гектор тихо втрутився:

— Ваше життя — це довгостроковий доказ протилежного.

Попереду, на тлі велетенського Юпітера, з’явилася станція «Пляма-Гранд».

Вона висіла над верхніми шарами атмосфери, закріплена в гравітаційному коридорі, як блискучий паразит на шкірі бога. Станція була величезна: кільця, шпилі, платформи, куполи, доки, газові збирачі, оглядові тераси, храмові вежі й рекламні голограми. Внизу, глибоко під нею, вирувала Велика Червона Пляма — буря, яка існувала довше, ніж більшість людських держав, шлюбів і технічних гарантій.

На орбіті біля станції крутилися рекламні щити.

«Побачте вічний шторм — тепер із преміум-підпискою!»

«Велика Червона Пляма: спонсор сезону — корпорація “Ймовірність Плюс”».

«Храм Імовірного Шторму. Молитви, прогнози, персональні ризикові пакети».

Макс потер очі.

— Вони спонсорували бурю?

Лія навіть не усміхнулася.

— Вони спонсорували право називати бурю «бренд-партнером історичної атмосферної події».

— Це звучить як злочин проти Всесвіту.

— Всесвіт не має юридичного відділу. Саме тому люди так знахабніли.

Гектор відкрив канал посадки.

На екрані з’явився чоловік у білій формі з червоною емблемою вихору на грудях. Його обличчя було гладким, як у рекламного священника, який продає страховку від гніву богів.

— Корабель «Непристойна Надія», вас вітає станція «Пляма-Гранд». Назвіть мету прибуття: паломництво, туризм, торгівля, азартні прогнози, шлюб у турбулентності, корпоративне покаяння чи інше?

Лія спокійно відповіла:

— Інше.

— Уточніть.

— Ми втікачі з проблемами.

Чоловік кивнув так, ніби це було цілком прийнятною категорією.

— Прийнято. Відкрито док 7-В. Нагадуємо: станція не несе відповідальності за духовні, гравітаційні, романтичні, фінансові або метеорологічні наслідки вашого перебування. Усі пророцтва остаточні. Повернення коштів неможливе.

— Дуже гостинно, — сказав Макс.

— Це Юпітер, — відповіла Лія. — Тут навіть гостинність важить більше й падає швидше.

Станція «Пляма-Гранд» пахла озоном, дорогим металом, свіжою кавою, переробленим повітрям і страхом, який хтось спробував замаскувати парфумами.

Доковий зал був гігантським. Через прозорі панелі під ногами виднілися хмари Юпітера — небо без землі, без дна, без будь-якого людського масштабу. Макс зробив перший крок, подивився вниз і відразу пожалкував, що його організм досі вважав себе істотою, якій потрібна тверда поверхня.

— Не дивися вниз, — сказала Лія.

— Це складно, коли вниз — половина планети.

— Тут вниз не половина. Тут вниз — філософська травма.

Навколо рухалися люди й не лише люди. Паломники в червоних плащах. Інженери газових платформ у важких радіаційних костюмах. Брокери шансів із прозорими планшетами. Туристи з посиленими шоломами, які знімали себе на тлі бурі й робили вигляд, що розуміють велич. Священники Імовірного Шторму, чиї маски нагадували спіралі. Діти на антигравітаційних повідках. Дрони, що продавали страховки від падіння в газовий гігант.

Один дрон підлетів до Макса.

— Бажаєте придбати пакет «Не впасти в Юпітер»?

— А без пакета?

— Без пакета ви також не впадете, якщо не впадете.

— Вражаюча логіка.

— Дякуємо. Базовий тариф.

Лія відштовхнула дрона рукою.

— Не купуй нічого на Юпітері.

— Навіть каву?

— Особливо каву. Минулого разу я купила тут еспресо, яке показало мені три можливі смерті й одну дуже сумну податкову декларацію.

— Я вже сумую за Церерою.

— Це минеться. Церера всім мститься ностальгією.

Вони пройшли через головний термінал до центральної галереї.

Там Юпітер був скрізь.

Він світився за вікнами, крутився в голограмах, відбивався в підлозі, рекламі, келихах, очах паломників. Велика Червона Пляма висіла під станцією, як око велетенського звіра, який давно прокинувся, але ще не вирішив, чи варто з’їсти гостей.

У центрі галереї стояв ставок із рідкого світла. Над ним мерехтіла фраза — не текст, а візуальний символ, що складався з хвиль, спіралей і цифр. Лія пояснила:

— Це біржа шансів.

— Біржа чого?

— Ймовірностей. Тут торгують прогнозами: шанси на успіх експедицій, шанси політичних переворотів, шанси знайти кохання, шанси не бути розчавленим гравітаційним ліфтом.

— Це законно?

— На Юпітері законність — це ймовірність, яку можна купити.

Біля біржі стояв високий худий чоловік у костюмі, зшитому з тканини, що змінювала колір залежно від статистики. Коли він побачив Лію, його костюм спалахнув теплим золотом.

— Лія Вейл, — сказав він. — Імовірність нашої зустрічі була низька, але естетично приємна.

Лія зупинилася.

— Савр.

Макс уже знав цей тон. Це був тон «ще один знайомий із минулого, який, можливо, захоче нас убити або поцілувати». Його внутрішній список таких людей ставав довшим за кредитну історію.

Савр уклонився. Він мав сріблясте волосся, тонке обличчя й очі, в яких цифри, здається, замінили почуття.

— А це?

— Макс, — сказала Лія. — Мій навігатор.

— Емоційний чи фактичний?

— На жаль, обидва.

Савр усміхнувся Максу.

— Ви той землянин із Марса. Людина, яка підвищила ймовірність місцевого бунту на двадцять сім відсотків однією фразою.

— Я не планував.

— Найкращі катастрофи рідко планують себе. Вони просто знаходять рота з поганою дисципліною.

Макс подивився на Лію.

— Чому всі у твоєму житті такі образливо точні?

— Бо неточних я пережила.

Савр провів їх до балкона над бурею. Внизу Велика Червона Пляма крутилася, як вічна рана в атмосфері. Навколо неї блискали електричні розряди, цілі хмарні континенти зникали й народжувалися знову. Це було красиво так, як можуть бути красивими пожежа, лавина або людина, яка збрехала тобі дуже ніжно.

— Ви шукаєте Храм Імовірного Шторму, — сказав Савр.

— Ти знаєш забагато, — відповіла Лія.

— Це моя професія.

— Твоя професія — продавати людям їхню дурість у графіках.

— Іноді ще в преміум-таблицях.

Савр перевів погляд на Макса.

— Шостий ключ пов’язаний із бурею. Але храм просто так його не віддасть. Вам доведеться пройти ритуал прогнозу.

— Що це означає? — спитав Макс.

— Вам покажуть імовірність, яку ви найбільше боїтеся побачити.

Макс не спитав, чи це небезпечно. Після п’яти планет він зрозумів: якщо хтось у Сонячній системі каже слово «ритуал», небезпека вже сидить поруч і замовила напій.

— І що станеться, якщо ми провалимо?

Савр усміхнувся.

— На Юпітері провал — це теж дані. Його збережуть, продадуть, проаналізують і, можливо, використають у рекламі.

Гектор заговорив у вусі:

— Я дедалі більше поважаю цей світ. Він перетворив відчай на аналітику. Мені гидко, але професійно цікаво.

Лія нахилилася до Савра.

— Хто контролює храм?

— Культ Вічного Шторму. Формально — релігійна організація. Фактично — консорціум прогнозистів, страховиків, енергетичних компаній і людей, які зрозуміли, що слово «пророцтво» продається краще, ніж «ймовірнісний маркетинг».

— А спонсор? — спитав Макс.

Савр кивнув у бік голограми над бурею. Там з’явився логотип корпорації «Ймовірність Плюс», а під ним — сяюча спіраль.

— Навіть бурі мають спонсорів, містере Орлику. Інакше хто оплатить їхню духовну присутність у нашому житті?

Макс на мить прикрив очі.

— Я сумую за часами, коли погода просто була погодою.

— Це дуже земна ностальгія, — сказав Савр. — На Юпітері навіть хмара має бізнес-план.

Храм Імовірного Шторму стояв на нижньому кільці станції, найближчому до атмосфери Юпітера.

Дістатися туди можна було через гравітаційний ліфт, який проходив уздовж зовнішнього шпиля. Кабіна була прозора, бо, очевидно, архітектори ненавиділи людську нервову систему. Коли ліфт рушив униз, Макс побачив, як станція віддаляється над ними, а під ногами розкривається буря — бездонна, жива, червона, золота, біла.

— Я вже казав, що не люблю висоту? — спитав він.

— Ми в космосі, — сказала Лія. — Тут висота — це не параметр, а образ мислення.

Вона стояла поруч. Ліфт був не такий тісний, як парний термокостюм на Меркурії, але досить малий, щоб їхні плечі торкалися. Після Церери її поцілунок у щоку залишив між ними щось невимовлене, але дуже присутнє. Воно рухалося разом із ними, стояло між їхніми руками, вмикалося в паузах і змушувало Макса занадто часто думати про те, як близько вона зараз.

— Ти боїшся? — спитала вона.

— Так.

— Бурі?

— Ні.

— Тоді чого?

Макс подивився на неї, потім на Юпітер.

— Того, що ритуал покаже щось, що я не зможу віджартувати.

Вона мовчала.

— У тебе теж таке є? — спитав він.

Лія усміхнулася, але без веселощів.

— У мене є ціла колекція. Вона не така красива, як у баронеси, але значно гостріша.

— Хочеш розповісти?

— Ні.

— Добре.

Вона глянула на нього з легкою підозрою.

— Ти не наполягатимеш?

— Я навчаюся.

— Небезпечно. Розумні чоловіки живуть довше й завдають складніших проблем.

— А дурні?

— Дурні іноді кажуть правду в прямому ефірі й запускають революції.

Ліфт здригнувся. Десь унизу вдарила блискавка. Світло на секунду стало білим, і Лія інстинктивно схопила Макса за руку. Не для порятунку. Не повністю. Просто так вийшло.

Вона не відпустила одразу.

Макс теж не стиснув сильніше. Він уже почав розуміти: з Лією треба було поводитися не як із дверима, які можна відчинити, а як із замінованим шлюзом, біля якого краще не робити різких рухів, якщо цінуєш обличчя.

— Максе, — сказала вона тихо.

— Так?

— Якщо ритуал покаже щось про нас…

— Про нас?

— Не роби вигляд, що не зрозумів.

— Я не роблю. Я просто намагаюся не згоріти внутрішньо від формулювання.

Вона зітхнула.

— Якщо покаже щось про нас, не вір одразу.

— Чому?

— Бо ймовірність — це не вирок.

Ліфт зупинився.

Двері відчинилися.

Перед ними був храм.

Він не був схожий на земні церкви, марсіанські музеї чи венеріанські палаци. Храм Імовірного Шторму був велетенською круглою залою зі скляною підлогою, під якою бушувала Велика Червона Пляма. У центрі висіла сфера з рідкого світла, а навколо неї стояли священники в червоних і білих плащах. Їхні маски були спіралями, які повільно оберталися, ніби замість облич у них були маленькі бурі.

Поруч із вівтарем висів спонсорський голографічний блок. Без тексту, лише логотип корпорації, сяючий настільки непристойно, що навіть Бог, якби був присутній, напевно попросив би приглушити рекламу.

Головна жриця вийшла вперед.

Вона була високою, темношкірою, з коротким білим волоссям і очима, у яких, здається, відбивалася не одна буря. На її грудях висів кулон у формі спіралі.

— Лія Вейл, — сказала вона. — Макс Орлик. Носії п’яти фрагментів.

Макс подивився на Лію.

— Усі завжди знають, хто ми.

— Так буває, коли ти стаєш міжпланетною проблемою.

Жриця продовжила:

— Ви прийшли по шостий ключ.

— Так, — сказала Лія.

— Ключ належить Шторму.

— Усі ключі люблять драматичних власників, — пробурмотів Макс.

Жриця повернула голову до нього.

— Ви смієтеся з того, що не розумієте.

— Це мій основний спосіб виживання.

— І як успіхи?

— Статистично підозрілі.

На мить у погляді жриці промайнуло щось схоже на усмішку.

— Щоб отримати ключ, ви маєте увійти в Око Ймовірності. Кожен із вас побачить один варіант майбутнього. Той, який може зламати ваш вибір. Якщо вийдете — ключ ваш.

— А якщо ні? — спитав Макс.

— Тоді ви залишитеся в прогнозі.

Гектор негайно прошепотів у вухо:

— Дуже погана фраза. Я ненавиджу містиків із хорошим драматичним таймінгом.

Лія зробила крок уперед.

— Ми згодні.

— Я ще не згоден, — сказав Макс.

— Ми згодні, — повторила вона.

— Ти могла б хоча б удавати демократичний процес.

— Після Марса я не довіряю демократичним процесам.

Жриця вказала на сферу.

— Разом.

— Разом? — перепитав Макс.

— Шторм уже переплів ваші ймовірності.

Лія завмерла.

Макс відчув, як повітря між ними стало щільнішим.

— Це технічний термін? — спитав він.

— Це попередження, — відповіла жриця.

Вони підійшли до сфери. Світло всередині неї рухалося, як рідина, змішана з блискавкою. Макс відчув, як п’ять ключів у його кишені нагріваються.

Лія простягнула руку. Макс узяв її.

Цього разу вона не відсторонилася.

Вони торкнулися сфери.

Юпітер зник.

Спершу Макс почув дощ.

Не земний. Не той дощ, який він бачив у спогадах на Меркурії. Це був інший звук — густий, важкий, майже океанський. Потім він зрозумів, що стоїть у місті. Не на Землі. Не на Марсі. Десь у майбутньому.

Небо було сіре, справжнє. Дощ падав на вулиці. Люди йшли без куполів, без респіраторів. Удалині шуміло море.

Марсіанське море.

Він стояв на березі океану, якого ще не існувало. У руці тримав пластикову мушлю хлопчика з музею. Поруч була Лія. Її волосся намокло, і вона сміялася. Не саркастично. Не захищаючись. Просто сміялася, закинувши голову назад, наче небо нарешті перестало бути ворогом.

— Ми це зробили, — сказав Макс.

— Можливо, — відповіла вона.

— Це майбутнє?

— Одне з них.

Він повернувся до неї. Вона була близько. Без броні. Без маски. Її рука лежала в його руці так природно, ніби всі ці втечі, ключі, бурі й майже-поцілунки давно вели саме сюди.

— А ціна? — спитав він.

Дощ зупинився.

Море почало темніти.

Лія зникла.

Макс опинився в іншій залі. Білі стіни. Тиша. На столі лежали шість ключів. Перед ним стояв Вальтер у бездоганному костюмі.

— Вітаю, Максе, — сказав він. — Ти обрав правильно.

— Де Лія?

— Там, де й мала бути. У твоїй біографії як необхідна втрата.

Макс відчув холод.

— Що ти зробив?

— Я? Нічого. Ти сам. Ти обрав Серце. Обрав шанс виправити Марс, Землю, себе. Обрав велике замість особистого. Люди завжди називають це героїзмом, коли хочуть красиво упакувати зраду.

На стіні з’явилися кадри: Земля без його боргів. Марс із водою. Церера з новим статусом. Венера без баронеси. Меркурій із безпечними містами. Усе виглядало краще.

І ніде не було Лії.

— Ні, — сказав Макс.

Вальтер усміхнувся.

— Чому ні? Ти ж хотів сенсу. Ось він. Сенс завжди вимагає, щоб хтось не дожив до епілогу.

Світ знову змінився.

Тепер він стояв у кабіні «Непристойної Надії». Корабель горів. Гектор мовчав. За ілюмінатором крутився Юпітер. Лія лежала біля панелі, кров темніла на її боці. Вона дивилася на Макса й усміхалася.

— Не роби таке обличчя, — сказала вона. — Я ж попереджала, що я погана інвестиція.

— Ні.

— Максе.

— Ні.

— Ти не можеш урятувати всіх.

— Я не хочу всіх.

Її очі стали м’якшими.

— Ось у цьому й проблема.

Він кинувся до неї, але підлога розчинилася, і він упав у бурю.

Лія побачила інше.

Вона стояла на Венері, у палаці Евеліни. Усе було так, як колись: музика, хмари, аромат жасмину, золото, тепле світло. Евеліна простягала їй келих і казала:

— Ти можеш залишитися. Цього разу без клітки.

Лія знала, що це не правда. Але знала й інше: брехня, яку дуже хочеться прийняти, завжди має смак вина.

Потім сцена змінилася.

Вона стояла в кабіні корабля. Макс був поруч. Старший. Втомлений. Живий. Вони сперечалися про щось безглузде — про каву, маршрут, чи можна назвати Гектора членом екіпажу, якщо він постійно бажає всім смерті. Макс сміявся. Лія бачила в цьому сміху майбутнє, яке лякало сильніше за смерть.

Бо смерть була простою.

А залишитися — ні.

Світ знову зламався.

Тепер вона бачила Макса перед Серцем Сонячної системи. Йому пропонували вибір. Він міг переписати своє життя. Повернутися на Землю. Не зустріти її. Не тікати. Не втрачати. Не ризикувати. Жити тихо, без Лії, без болю, без погонь, без усіх цих ключів.

І в одному варіанті він погоджувався.

Лія відчула, як у грудях щось стислося.

Не ревнощі. Не страх. Гірше.

Надія, яка вже знала, що її можуть убити.

У прогнозі Макс дивився на світ, де в нього було все: дім, робота, спокій. І не було її.

Він усміхався.

Лія зробила крок назад.

— Ні, — сказала вона.

Голос бурі запитав:

— Чого ти боїшся?

Вона хотіла відповісти: смерті. Зради. Клітки. Вальтера. Серця. Себе.

Але правда вийшла простіша.

— Що він зможе бути щасливим без мене.

Буря мовчала.

Потім показала їй ще один варіант.

Макс не погоджувався.

Він повертався до неї.

І саме це було страшніше.

Бо якщо він повернеться, їй доведеться повірити.

Вони вирвалися зі сфери одночасно.

Макс упав на коліно. Лія відступила на два кроки, ніби світ під нею щойно змінив гравітацію. У храмі все було так само: жриця, священники, скляна підлога, буря внизу. Але Макс відчував, що щось у ньому вже не в тому положенні, що раніше.

Лія не дивилася на нього.

— Ти бачила? — спитав він.

— Так.

— Що?

— Не тут.

— Ліє…

Вона різко повернулася.

— Я сказала: не тут.

У її голосі було не роздратування. Біль. Саме тому він замовк.

Жриця підійшла до них.

— Ви вийшли.

— Ледь, — сказав Макс.

— Ледь — це найчесніший спосіб жити біля Юпітера.

Вона підняла руку. Зі сфери випала маленька пластина — темно-червона, з білою спіраллю в центрі. Шостий ключ. Він повільно опустився на долоню Макса.

Довідник засвітився.

«Фрагмент Юпітера активовано. Ключ шостий підтверджено. Попередження: побачене майбутнє не є вироком. Але воно вже виставило рахунок».

Гектор прошепотів у вухо:

— Якщо вас це втішить, я теж зафіксував аномальне зростання екзистенційного жаху. Усі страждають синхронно. Майже командна робота.

Жриця схилила голову.

— Наступна координата відкриється після виходу зі станції.

— Чому не зараз? — спитав Макс.

— Бо станція вже не безпечна.

Лія різко підняла погляд.

— Вальтер?

Жриця не відповіла.

Відповів вибух.

Десь у верхньому кільці станції пролунав глухий удар. Підлога здригнулася. Світло мигнуло. За прозорими стінами промайнуло кілька аварійних дронів.

Голос системи оголосив:

— Увага. На станції зафіксовано несанкціоновану зміну ймовірності вибухового характеру. Просимо гостей зберігати спокій. Паніка доступна в платному преміум-пакеті.

Макс піднявся.

— Це був жарт системи?

— Ні, — сказала Лія. — Це Юпітер. Тут навіть евакуація саркастична.

Савр вийшов на зв’язок у їхніх комунікаторах.

— Вальтерів корабель прибув. Його люди контролюють верхні доки. Він хоче ключі.

— Несподівано, — сказав Макс. — Я думав, він просто заїхав по сувеніри бурі.

— Сувеніри тут дорогі, — відповів Савр. — Але не настільки.

Лія вже бігла до виходу.

— Гекторе, готуй корабель.

— Я б із радістю, але біля «Непристойної Надії» троє озброєних людей, два дрони й один представник страхової компанії, який намагається оформити нашу смерть заднім числом.

— Зможеш відволікти?

— Я можу надіслати їм прогноз їхніх особистих невдач. Це спрацювало б на більшості органіків.

— Роби.

Вони вибігли з храму до гравітаційного ліфта, але кабіна була заблокована.

Лія вдарила по панелі.

— Закрито.

Макс озирнувся. За ними рухалися люди Вальтера — чорні костюми, гладкі маски, зброя без зайвого блиску. Не цереріанські бандити. Не марсіанська охорона. Це були професіонали. Люди, які не кричать перед пострілом, бо вважають це неповагою до ефективності.

— Інший шлях? — спитав він.

Лія подивилася на зовнішню технічну галерею, що тягнулася вздовж храму над хмарами Юпітера.

— Є.

— Чому мені не подобається твоє обличчя?

— Бо ти починаєш розумнішати.

Вони вийшли на зовнішню галерею.

Там не було відкритого космосу — лише тонкий силовий бар’єр, що відділяв їх від радіаційного пекла, вітру, електричних розрядів і безодні газового гіганта. Під ногами прозора доріжка. З боків — поручні. Внизу — Велика Червона Пляма, така близька, що здавалося, ніби вона може піднятися й проковтнути станцію разом із усіма її спонсорами.

— Це безпечно? — крикнув Макс крізь шум.

— Ні!

— Дякую за ясність!

Вони побігли.

Позаду почали стріляти. Постріли влучали в силовий бар’єр, лишаючи короткі блакитні спалахи. Станція здригалася. Десь угорі горіли доки. Рекламний щит із логотипом «Ймовірність Плюс» почав мерехтіти, потім автоматично видав слоган:

«Ваш шанс вижити важливий для нас!»

— Ненавиджу рекламу! — крикнув Макс.

— Тоді не дивися! — відповіла Лія.

Галерея вела до аварійного транспортного вузла. Але посередині шлях перекрив уламок — частина зовнішньої антени впала на доріжку. Під нею лишалася вузька щілина.

— Проліземо, — сказала Лія.

Вона прослизнула першою. Макс — за нею. Коли він опинився під уламком, станцію знову труснуло. Метал просів. Його плече застрягло.

— Максе!

— Я застряг!

— Я бачу!

— Це не допомагає!

Лія повернулася, схопила його за комір і потягла. У цей момент їхні обличчя опинилися зовсім близько. Буря ревла під ними, люди Вальтера бігли позаду, станція горіла, силовий бар’єр миготів, а Макс раптом подумав: якщо їх зараз розчавить антеною, це буде найгірше місце для незавершеного поцілунку в історії романтики.

Лія, здається, подумала щось подібне, бо її очі на мить впали на його губи.

— Не зараз, — сказала вона.

— Я нічого не сказав.

— Ти дуже голосно не сказав.

Вона рвонула сильніше. Макс вилетів із-під уламка, і вони покотилися по прозорій доріжці. Позаду антена остаточно впала, перекривши шлях переслідувачам.

— Бачиш? — видихнула Лія. — Уламки теж можуть бути корисними.

— Передам Церері.

Вони дісталися аварійного вузла. Там стояла маленька капсула для технічного персоналу — двомісна, але тільки якщо обидва пасажири не цінують особистий простір і мають добрі стосунки зі своїми колінами.

— Ти жартуєш, — сказав Макс.

— Юпітер не жартує. Він одразу подає рахунок.

Вони втиснулися всередину. Лія фактично сиділа на ньому боком, одна її рука впиралася в панель, друга — у його плече. Макс намагався дихати так, щоб це не звучало як зізнання.

— Якщо ми виживемо, — сказала вона, вводячи код, — я серйозно перегляну свою позицію щодо більших транспортних засобів.

— А щодо інших речей?

Вона завмерла на частку секунди.

— Максе.

— Так?

— Не починай розмову, яку не можна закінчити в аварійній капсулі.

— Це список таких розмов чи конкретно одна?

Капсула відстрелилася від станції.

Їх кинуло одне на одного. За ілюмінатором станція «Пляма-Гранд» віддалялася, а під ними розверталася буря Юпітера. Капсула летіла вздовж аварійної траєкторії до доку 7-В, де на них чекала «Непристойна Надія», Гектор і, ймовірно, новий список пошкоджень.

— Конкретно одна, — сказала Лія тихо.

Макс дивився на неї. Тіснота капсули більше не була смішною. Її волосся торкалося його щоки. Її рука стискала його плече. Після прогнозу в храмі між ними не залишилося тієї легкості, яка дозволяла ховати все за жартами. Вони обоє щось побачили. Обоє злякалися. Обоє повернулися.

— Я бачив майбутнє без тебе, — сказав він.

Її обличчя змінилося.

— І?

— Воно було краще для всіх.

Лія відвела погляд.

— Звичайно.

— І нестерпне для мене.

Вона не відповіла.

Капсула вдарилася об приймальний шлюз доку так різко, що романтична мить отримала офіційне струс мозку. Двері відчинилися. Вони вивалилися на платформу.

Гектор зустрів їх голосом, повним образи.

— Ви повернулися. Мої прогнози знову помилилися. Це принижує математику.

Біля корабля лежали троє людей Вальтера, зв’язані ремонтними кабелями. Над ними зависав дрон страхової компанії, який тихо повторював:

— Клієнт відмовився від смерті. Клієнт відмовився від смерті. Клієнт…

— Ти впорався, — сказала Лія.

— Я надіслав їм індивідуальні симуляції пенсії. Двоє здалися одразу. Третій почав плакати й просити кулю.

— Гекторе, ти жахливий.

— Дякую. Я вчився у людей.

Вони забігли на корабель.

Лія сіла за штурвал. Макс закріпив ключі. Шостий — юпітеріанський — ліг до решти, і довідник одразу засвітився новою схемою.

За ілюмінатором з’явився корабель Вальтера. Чорний, витончений, надто спокійний. Він не стріляв. Просто висів біля станції, ніби хижак, який знає, що жертва вже поранена.

На екрані з’явилося обличчя Вальтера.

— Вітаю з шостим ключем, — сказав він.

— Ти запізнився, — відповіла Лія.

— Ні. Я дозволив вам виконати складну частину.

Макс нахилився вперед.

— Ти любиш слухати себе чи це медичний стан?

Вальтер усміхнувся.

— Максе, ви все ще вважаєте дотепність щитом. Скоро зрозумієте, що це лише гарно оформлена мішень.

— Мені подобаються мішені з характером.

— І тому ви подобаєтеся Лії. Небезпечна взаємність.

Лія стиснула кермо.

— Гекторе, глуши зв’язок.

— Із задоволенням. Його голос знижує якість повітря.

Екран згас.

— Курс? — спитав Макс.

Довідник показав новий запис:

«Наступна координата: Сатурн. Попередження: кільця, розкіш і моральна порожнеча. Рекомендовано не довіряти людям, які продають щастя з видом на красу».

— Сатурн, — сказала Лія.

— Курорт для багатих?

— Так.

— Після Юпітера це звучить майже спокійно.

Гектор видав звук, схожий на кашель.

— Ви щойно назвали Сатурн спокійним. Я зафіксував це як симптом післябуревої дурості.

Корабель рвонув від станції.

Позаду «Пляма-Гранд» палала аварійними вогнями, але рекламні голограми все ще працювали. Велика Червона Пляма крутилася під ними, байдужа до культу, ключа, Вальтера, спонсорів, страхів і майже-зізнань у тісній капсулі. Вона існувала задовго до них і, ймовірно, пережила б навіть найдорожчу людську дурість.

Макс дивився на Юпітер і думав про побачене майбутнє.

Про Марс із морем.

Про світ без Лії.

Про її тіло біля панелі.

Про слова: «Я не хочу всіх».

Він відчув, як Лія стала поруч. Вони мовчали кілька секунд.

— Я теж бачила, — сказала вона нарешті.

— Що?

— Майбутнє, де ти обираєш спокій.

— І?

— Я ненавиділа його.

Макс не знав, що відповісти.

Лія дивилася на бурю.

— Не тому, що ти не мав права. А тому, що я хотіла, щоб ти його не обрав.

— Це погано?

— Це егоїстично.

— У мене погані новини: ми обидва не святі.

Вона посміхнулася. Сумно, але справжньо.

— На Юпітері навіть святі мають спонсорів.

— А ми?

— А ми маємо шість ключів, пошкоджений корабель, Вальтера на хвості й розмову, яку весь час перериває Всесвіт.

Гектор негайно подав голос:

— Якщо треба, я можу перервати ще раз для стабільності сюжету.

— Ні, — сказав Макс.

— Ні, — сказала Лія.

Вони переглянулися.

Цього разу Лія сама зробила крок ближче.

Не поцілунок. Ще ні. Вона просто поклала руку на його руку, що лежала на панелі біля ключів. Її пальці були теплі, живі, тверді. Це було менше за обіцянку, але більше за випадковість.

— Сатурн, — сказала вона.

— Сатурн, — повторив Макс.

Корабель увійшов у міжпланетний коридор.

Юпітер залишався позаду — велетенський, прекрасний, жахливий. Планета, де бурі мали спонсорів, пророцтва — цінники, а страхи — аналітичну вартість. Планета, яка показала їм майбутнє не для того, щоб вони повірили, а щоб зрозуміли: вибір починається там, де ймовірність перестає бути виправданням.

Макс поклав шостий ключ до решти.

Попереду чекали кільця Сатурна.

А позаду Велика Червона Пляма крутилася далі, мов старе око Всесвіту, яке бачило все й нічого не коментувало.

Бо на відміну від людей, бурям не потрібні слова, щоб руйнувати життя.

Їм достатньо просто бути.