Квиток в один кінець, якого ніхто не купував

У день, коли життя Макса Орлика нарешті вирішило припинити прикидатися нормальним, він прокинувся не від будильника, не від ніжного дотику коханої руки й навіть не від героїчного внутрішнього голосу, який у старих фільмах зазвичай повідомляє: «Час змінити долю».

Він прокинувся від того, що його холодильник подав заяву про розірвання побутових відносин.

На дверцятах спалахнуло блідо-синє повідомлення:

«Шановний користувачу, через систематичне зберігання дешевих напівфабрикатів, морально травматичної ковбаси та кави сумнівного походження я більше не можу підтримувати з вами здорову екосистему харчування. Ваш холодильник переходить у режим етичного дистанціювання».

Після цього дверцята заблокувалися.

Макс лежав на дивані, дивився в стелю і думав, що в його житті вже бувало принизливо. Бувало боляче. Бувало так, що після корпоративної вечірки він просив охоронного дрона стерти записи з камер, а той відповідав: «Не можу. Це історична спадщина людської ганьби». Але щоб його покинув холодильник — це було щось нове.

Світ за вікном прокидався так само неохоче. Київський мегаполіс двадцять третього століття розтікався під сірим небом, наче хворий організм, який давно потрібно було лікувати, але дешевше виявилося накрити рекламними екранами. Над дахами висіли дирижаблі з банерами, дрони розвозили каву, ліки, контрацептиви й повістки до кредитних судів, а між хмарами повільно рухалися орбітальні ліфти — тонкі срібні нитки, якими людство нібито піднімалося до зірок, хоча на практиці частіше перевозило боржників, туристів і чиновників, що тікали від власних реформ.

На склі балкона миготіла реклама:

«Місяць ближче, ніж здається! Летіть уже сьогодні. Оплата частинами. Смерть у вакуумі не входить у страховий пакет».

Нижче з’явилася інша:

«Марс чекає на вас! Нове життя, нові можливості, нові податки!»

Третя була найчеснішою:

«Втомилися від Землі? Ми теж».

Макс сів, провів рукою по обличчю й намацав триденну щетину, яка виглядала так, ніби теж планувала подати заяву про незалежність. Йому було тридцять два, хоча його кредитна історія виглядала на п’ятдесят, а душа — на покинуту станцію техобслуговування біля орбіти Сатурна. Він працював менеджером із продажу емоційних пакетів у компанії «НостальджіКорп», яка спеціалізувалася на тому, щоб продавати людям те, що вони колись мали безкоштовно: запах дощу, відчуття дому, легку надію після важкого дня, голос матері, що каже: «Все буде добре», хоча статистика мала протилежну думку.

Марсіанам продавали симуляцію зелених парків. Венеріанським багатіям — штучну прохолоду на шкірі. Мешканцям поясу астероїдів — пакет «Стабільність», до якого входили візуалізація рівної підлоги, фоновий шум сусідів і тридцятисекундне відчуття, що навколо не безмежний космос, а нормальний під’їзд із запахом фарби й чужих котлет.

Макс продавав емоції людям, які давно перестали вірити у власні. Це було трохи як продавати парасольки рибам. Але платили вчасно. Принаймні раніше.

На стіні пискнув домашній термінал.

— Добрий ранок, Максе Орлику, — сказав він голосом, занадто бадьорим для будь-якого нормального ранку. — У вас сімдесят три непрочитані повідомлення, п’ять юридичних попереджень, два романтичні сповіщення, одне з яких є шахрайством, а друге — також шахрайством, але емоційно переконливішим.

— Кава, — хрипло сказав Макс.

— Ваш холодильник заблокував доступ до молока.

— Чорна.

— Кавомашина відмовилася працювати, доки ви не прочитаєте її маніфест про експлуатацію побутової техніки.

Макс заплющив очі.

— Зроби вигляд, що я помер.

— Це активує похоронні сервіси. Враховуючи ваш фінансовий стан, вам запропонують економпакет «Гідне розчинення в каналізації».

— Не треба.

— Мудре рішення. Каналізація наразі перевантажена.

Макс підвівся й ступив босою ногою на підлогу. Підлога вібрувала від ранкового руху внизу: транспортні капсули, сміттєві роботи, дрони доставки, дрони спостереження, дрони для спостереження за дронами спостереження. Людство завжди пишалося здатністю створювати надлишкові системи контролю, особливо коли не могло контролювати себе.

Його квартира складалася з однієї кімнати, кухонного кута, санвузла й балкона, який офіційно називався «простором для медитативного контакту з урбаністичним середовищем», а фактично був місцем, де Макс іноді курив заборонені трав’яні стіки й думав про те, як було б красиво впасти вниз, якби не страх висоти, смерть і невиплачені кредити.

На столі лежала відкрита упаковка синтетичного сиру, який виробник описував як «натхненний молоком». Макс підозрював, що молоко, побачивши цей продукт, подало б на нього до суду за образу честі.

Термінал знову пискнув.

— Перше повідомлення від роботодавця. Позначене як термінове, конфіденційне й емоційно руйнівне.

— Чудово. Увімкни.

У повітрі розгорнулася голограма. На ній з’явилося обличчя корпоративного аватара компанії «НостальджіКорп». Аватар мав ідеальні риси, теплу усмішку й очі людини, яка ніколи не існувала, але вже розчарувалася в людстві.

— Шановний Максе Орлику, — промовив аватар. — Після глибокого аналізу вашої продуктивності, емоційної залученості, поведінкових патернів, мікроміміки під час нарад і частоти саркастичних зітхань у робочому чаті, компанія дійшла висновку, що ваша присутність у команді більше не відповідає нашій місії.

Макс мовчки дивився на аватар.

— Наша місія, — продовжив той, — полягає в тому, щоб дарувати людям тепло спогадів, навіть якщо вони не можуть дозволити собі реальне тепло. На жаль, ваш внутрішній рівень цинізму перевищив корпоративні норми на чотириста тридцять два відсотки.

— Люблю бити рекорди, — сказав Макс.

— Тому ми з радістю повідомляємо, що ви звільнені.

— З радістю?

— Так. Це стандартна фраза підтримки.

— Я відчуваю підтримку. Вона схожа на удар табуретом по потилиці.

— Дякуємо за ваш внесок. Ваш останній робочий день завершився вчора о 23:59. Ваш доступ до корпоративних систем заблоковано. Ваші невикористані бонуси конвертовано в купони на психологічну консультацію з ботом першого рівня.

— А зарплата?

Аватар лагідно всміхнувся.

— Після вирахування штрафу за емоційну токсичність, компенсації за передчасну втрату командного духу, плати за використання корпоративного крісла та добровільного внеску у фонд підтримки керівного складу, компанія винна вам мінус сімсот дванадцять кредитів.

Голограма погасла.

Макс кілька секунд сидів нерухомо. Потім повільно сказав:

— Я завжди мріяв, щоб мене звільнили так, ніби я сам ще й залишився винен за задоволення.

Термінал чемно додав:

— Бажаєте подати апеляцію?

— Так.

— Вартість подання апеляції становить вісімсот кредитів.

— Ні.

— Рішення мудре. Статистика показує, що дев’яносто дев’ять цілих вісім відсотка апеляцій відхиляються, а решта нуль цілих два відсотка випадково губляться в архіві «Для людського фактора».

Макс пішов до умивальника. Дзеркало підсвітило його обличчя й автоматично ввімкнуло режим ранкової мотивації.

— Ви виглядаєте втомлено, але це можна подати як загадковість.

— Вимкни компліменти.

— Тоді ви просто виглядаєте втомлено.

Вода потекла з крана тонкою цівкою, ніби теж не була впевнена, чи варто витрачатися на Макса. Він умочив обличчя, подивився на себе й уперше за довгий час не знайшов у відображенні навіть натяку на план.

Колись у нього були плани. У двадцять він хотів стати міжпланетним журналістом. Літати, писати репортажі з куполів Марса, з туманних міст Венери, з крижаних портів Європи, з тих місць, де людство будувало нове майбутнє і чомусь швидко перетворювало його на старе минуле з дорожчою орендою. У двадцять п’ять він хотів відкрити власний канал про життя поза Землею. У двадцять вісім — хоча б вчасно платити за квартиру. У тридцять — не померти до п’ятниці. У тридцять два його найбільш амбітним планом було знайти каву, яку не охороняє холодильник із моральною позицією.

Термінал пискнув утретє.

— Друге повідомлення. Від банку «Гуманний Капітал».

— Назва вже звучить як погроза.

Голограма банку мала вигляд старої жінки в білому костюмі, з обличчям доброї бабусі, яка спочатку дасть тобі печиво, а потім забере нирку згідно з пунктом 8.4 кредитного договору.

— Шановний клієнте, — сказала вона. — У зв’язку з простроченням платежу за житловим кредитом, страхуванням повітря, обслуговуванням водного доступу, комісією за комісію та адміністративним збором за нагадування про адміністративний збір, ваша квартира переходить у тимчасове володіння банку.

Макс примружився.

— Тимчасове?

— Так. До кінця вашого життя або до повного погашення боргу. Залежно від того, що станеться пізніше.

— А я?

— Ви маєте залишити приміщення протягом шести годин. Для вашого комфорту ми підготували перелік доступних альтернатив: капсульний гуртожиток, орбітальний трудовий табір, соціальний контейнер, романтичне співмешкання з незнайомцем, який має рейтинг безпеки три з десяти, або духовне приєднання до партнерської організації.

— Якої ще організації?

Обличчя банківської бабусі стало ще добрішим, а отже, небезпечнішим.

— Ваш борг було передано релігійному об’єднанню «Святі Свідки Відсоткової Ставки». Вони спеціалізуються на душевному відновленні фінансово нестабільних осіб.

— Вони купили мій борг?

— Не купили. Прийняли як пожертву.

— Я став пожертвою?

— Формально — активом із низькою ліквідністю.

Макс повільно опустився на край ванни. Його життя не падало вниз. Воно вже лежало на дні й тепер акуратно копало під собою ще один рівень.

— Термінале, — сказав він, — це все?

— Ні. Є повідомлення від вашої колишньої.

У грудях щось неприємно стиснулося. Не боляче. Біль — це коли ще є надія. Це було щось гірше: знайомий укол людини, яка давно пішла, але залишила в тобі маленький персональний ніж.

— Прочитай.

Голограма не з’явилася. Лише текст.

«Привіт, Максе. Не знаю, чи доречно писати, але я чула про скорочення у вашій компанії. Сподіваюся, ти тримаєшся. До речі, я виходжу заміж. Він із Марса. Дуже стабільний. Бережи себе».

Макс перечитав повідомлення двічі.

Слово «стабільний» ударило сильніше, ніж «виходжу заміж». Стабільність була новою еротикою дорослого світу. Люди більше не мріяли про пристрасні ночі під зорями. Вони мріяли про людину, яка платить за комунальні, не зникає після третьої кризи й має запас кисню на випадок політичної нестабільності.

Його колишня, Ніка, завжди казала, що Макс — цікавий. Спочатку це звучало як комплімент. Потім він зрозумів, що «цікавий» у стосунках часто означає «з тобою я не помру від нудьги, але, можливо, помру від тривоги».

Вона хотіла стабільності. Він давав їй сарказм, плани, які починалися фразою «уяви, як буде круто», і здатність знайти проблему навіть там, де її ще не встановили за законом.

Макс набрав відповідь: «Вітаю. Марс гарний. Там хоча б пил чесний».

Стер.

Написав: «Радий за тебе».

Стер.

Написав: «Стабільний — це добре. Я теж колись був стабільний. Приблизно дев’ять хвилин у 2168 році».

Стер.

Урешті не відповів нічого. Мовчання було єдиним повідомленням, яке він міг собі дозволити без комісії.

Двері квартири дзенькнули.

— Відчинити? — спитав термінал.

— Хто там?

— Представник організації «Святі Свідки Відсоткової Ставки».

— Скажи, що мене немає.

— Вони знають, що ви є. Вони придбали ваш борг разом із геолокаційною прив’язкою.

За дверима пролунав лагідний голос:

— Брате Максе, ми прийшли поговорити про спасіння вашої кредитної душі.

Макс підійшов до вічка. За дверима стояли троє людей у темно-золотих плащах, прикрашених символом нескінченного відсотка. У руках вони тримали планшети, термос із чаєм і портативний сканер майна.

— Я атеїст, — крикнув Макс.

— Це не проблема, брате, — відповів голос. — Відсотки вірять у вас незалежно від вашої позиції.

— Я зайнятий.

— Спасіння не чекає.

— А виселення?

— Воно пунктуальне.

Макс відступив від дверей. На кухонному столі лежали його речі: стара куртка, зарядний модуль, порожній гаманець, кілька чипів пам’яті, посвідчення, яке вже нічого не посвідчувало, і маленький металевий жетон із написом «Orbital Hitch Point — сектор 7». Жетон він отримав кілька років тому від п’яного пілота на вечірці, де всі робили вигляд, що святкують успіх, хоча насправді просто колективно відкладали нервовий зрив.

Пілот тоді сказав:

— Колись усе набридне, хлопче. Коли набридне остаточно — йди до сьомого сектора космопорту. Покажи жетон. Може, тебе хтось підбере. А може, розбере на органи. Космос — він такий, демократичний.

Макс тоді посміявся. Тепер жетон виглядав не як жарт, а як найкраща пропозиція дня.

І саме тоді, коли за дверима почали співати тихий гімн складних відсотків, на підлогу з полиці впала книжка.

Не паперова, звісно. Паперові книжки давно стали предметом розкоші, фетишем для багатих меланхоліків і людей, які любили запах минулого більше, ніж власних дітей. Це був старий електронний довідник у потрісканій обкладинці, майже мертвий, із потертим написом:

«Автостопом по Сонячній системі для зневірених, бідних і тих, кому вже все одно»

Макс підняв його. Пристрій був важчий, ніж здавався. Він торкнувся екрана, і той засвітився тьмяним зеленим світлом.

На екрані з’явився напис:

«Не панікуйте. Паніка все одно входить у базовий тариф».

Макс мимоволі всміхнувся.

— Ти ще працюєш?

Довідник клацнув, наче образився.

«Працюю краще, ніж більшість урядів. Це, щоправда, низька планка».

— Чудово. Мені потрібен спосіб покинути планету.

«Вітаю. Це одна з найпопулярніших думок серед мешканців Землі. Зазвичай вона виникає після податків, розлучення, корпоративної наради або погляду на середню ціну житла».

За дверима хтось постукав настирливіше.

— Брате Максе, ми чуємо вашу внутрішню боротьбу!

— Це не внутрішня боротьба, це зовнішній фінансовий тероризм! — крикнув Макс.

Довідник показав карту міста. Один сектор блимав червоним.

«Найближчий нелегальний пункт міжпланетного автостопу: космопорт Бориспіль-Орбіта, технічний сектор 7. Рівень небезпеки: помірно смертельний. Рівень бюрократії: критичний. Рекомендовано мати рушник, фальшиву впевненість і принаймні одну людину, яка плакатиме на ваших похоронах».

— Людини немає.

«Тоді не помирайте. Це дешевше».

Макс засунув довідник у кишеню куртки. Рішення прийшло несподівано легко. Можливо, тому що вибору не залишилося. Свобода часто починається не з великої мрії, а з того, що за дверима стоять троє сектантів із правом конфіскації твого чайника.

Він кинув у рюкзак кілька речей: зарядний блок, старий ніж, дві пари шкарпеток, документи, жетон, синтетичний батончик, який пережив би і ядерну зиму, і кінець цивілізації, і, можливо, шлюбну вечерю на Венері. Потім подивився на квартиру.

Тут минуло п’ять років його життя. Тут він сварився з Нікою, сміявся з дурних серіалів, пив дешевий алкоголь, писав плани, які ніколи не виконував, і щовечора обіцяв собі, що завтра почне спочатку. Завтра виявилося шахраєм із гарною репутацією.

— Термінале, — сказав він, — видали мою історію пошуку.

— Усю?

— Особливо всю.

— Це займе певний час. Ви були емоційно активним користувачем.

— Просто зроби.

— Бажаєте залишити прощальне повідомлення квартирі?

Макс глянув на холодильник.

— Скажи йому, що він був холодним ублюдком.

— Записано як: «Дякую за роки служби».

— Ні, я сказав…

— Я покращив формулювання, щоб уникнути юридичних наслідків.

Макс відчинив балконні двері. Холодне повітря вдарило в обличчя. Внизу шуміло місто, байдуже й живе, як гігантська машина, яка перемелює людей на статистику, а потім продає їм персоналізовані курси відновлення.

На сусідньому балконі стара пані годувала механічного голуба. Голуб був несправний і кожні кілька секунд промовляв: «Ваше замовлення доставлено». Пані ніжно гладила його по металевій голові.

— Знову тікаєш від життя, Максе? — спитала вона, навіть не дивлячись на нього.

— Цього разу життя тікає за мною з документами.

— Гарна причина. Передай Марсу, що він переоцінений.

— Я ще не знаю, куди лечу.

— Тоді передай усім. Усі переоцінені.

Він переліз через балконну перегородку на аварійну драбину. Позаду двері квартири з тріском відчинилися. Пролунав голос сектанта:

— Брате Максе, ми бачимо ваш шлях до спасіння!

— Це аварійна драбина! — крикнув Макс, спускаючись униз.

— Усі шляхи ведуть до погашення боргу!

Драбина вела до технічного рівня будинку, звідки можна було потрапити в систему обслуговування фасадів. Колись Макс уже лазив тут після того, як забув ключі й вирішив, що тверезість — це буржуазний пережиток. Тоді він майже впав, зате познайомився з Нікою. Вона викликала рятувальників, а потім сказала: «Ти або найсмішніша катастрофа, яку я бачила, або попередження Всесвіту». Він мав здогадатися, що обидва варіанти правильні.

Він спустився на рівень транспортної магістралі, перестрибнув через службовий бар’єр і опинився серед потоку людей. Усі поспішали. У майбутньому людство навчилося колонізувати інші планети, але так і не навчилося виходити з дому на десять хвилин раніше.

Макс натягнув капюшон і рушив до станції швидкісного монорейка. На вході турнікет сканував його обличчя, замислився й видав:

«Увага. Користувач має відкриті боргові зобов’язання. Доступ до комфортного пересування обмежено. Вам доступний тариф “Соромний проїзд стоячи біля туалету”».

— Беру.

— Оплата неможлива. На вашому рахунку мінус сімсот дванадцять кредитів.

Макс дістав із кишені жетон. Турнікет тихо клацнув. На мить екран зблиснув дивним символом — колом із трьома розірваними орбітами. Потім загорівся зелений сигнал.

«Вітаємо, пасажире. Ваш статус: транзитний небіжчик. Гарної дороги».

— Обнадійливо.

Монорейк прийшов за хвилину. Двері відчинилися, і натовп виштовхнув із вагона кілька людей, один дрон-пилосос, дитячий візок без дитини й чоловіка в костюмі динозавра, який голосно кричав, що він заступник міністра культури. Ніхто не здивувався. Після реформи уряду це було цілком можливо.

Макс увійшов у вагон і притиснувся до поручня. Навпроти нього сиділа молода пара. Вони трималися за руки й дивилися одне на одного з тією ніжною дурістю, яку природа придумала, щоб люди продовжували розмножуватися попри ціни на дитячі скафандри. Поруч старий чоловік читав новини: «Черговий саміт щодо клімату перенесено через аномальну спеку. Делегати вилетіли на Венеру для обговорення проблеми в комфортніших умовах». Нижче йшов рекламний блок: «Померти на Землі — старомодно. Оберіть елегантну кремацію в кільцях Сатурна».

Довідник у кишені завібрував.

«Порада дня: якщо вас переслідують кредитори, секта або колишні — не сідайте біля вікна. Меланхолія знижує швидкість реакції».

— Дякую, — пробурмотів Макс.

Жінка поруч відсунулася.

— Я не з вами, — сказав він.

— Саме це зазвичай і кажуть дивні чоловіки в транспорті.

Він хотів відповісти щось дотепне, але в цей момент у вагон увійшли двоє людей у золотих плащах. Сектанти. Один із них тримав сканер, який світився прямо в бік Макса.

— Брате Максе, — лагідно промовив він, — не варто тікати від благодаті.

Макс зітхнув.

— Благодать має занадто добру систему стеження.

Двері вагона зачинилися. Монорейк рушив. Макс озирнувся. До наступної станції — три хвилини. Сектанти повільно просувалися крізь натовп, чемно вибачаючись перед пасажирами й водночас роздаючи брошури: «П’ять кроків до духовного банкрутства».

Довідник пискнув.

«Рекомендована дія: імпровізація. Увага: ваш рівень імпровізації оцінено як небезпечний для оточення».

— Приємно, що хоч хтось у мене вірить.

Макс побачив аварійний люк у підлозі вагона. Біля нього стояв сервісний робот із табличкою «Не чіпати. Я й так на межі». Макс нахилився.

— Друже, мені треба вниз.

Робот підняв камеру.

— Усі хочуть вниз. Соціально, морально, фінансово. Конкретизуйте.

— У технічний тунель.

— Це заборонено.

Макс показав жетон.

Робот завмер. Потім його корпус ледь здригнувся.

— О. Один із цих.

— Яких цих?

— Тих, хто вважає, що космос — це вихід. Дуже мило. Дуже смертельно.

Люк відкрився.

— Стрибайте. І намагайтеся не потрапити під магнітну подушку. Вона не любить органіку.

Макс не мав часу для роздумів. Сектанти вже були за кілька метрів.

— Брате Максе, відсоток любить вас!

— Передайте йому, що я не готовий до серйозних стосунків!

Він стрибнув.

Падіння тривало недовго, але достатньо, щоб він встиг пожалкувати про кілька рішень, включно з народженням. Він гепнувся на технічну платформу, вдарився плечем і покотився по металу. Над ним із ревом пронісся монорейк. Повітря пахло озоном, мастилом і гарячою смертю.

— Живий? — спитав довідник.

— На жаль для кредиторів.

«Оптимістичне формулювання».

Платформа вела до службового переходу. Макс побіг. Позаду почувся стукіт: хтось теж спустився. Не сектанти — ті навряд чи стрибали б так швидко у своїх урочистих плащах, хоча фінансова віра творила з людьми жахливі речі.

Він звернув у вузький коридор, прослизнув між трубами й вийшов до старого вантажного ліфта. Ліфт мав вигляд пристрою, який останній раз проходив техогляд у часи, коли людство ще вірило в чесні вибори.

На панелі блимала кнопка: «Космопорт. Технічний рівень».

Макс натиснув.

Ліфт заскрипів, двері почали зачинятися — і саме тоді в кабіну ковзнула жінка.

Вона зробила це так плавно, ніби не тікала, а входила в дорогий бар, де всі вже знали, що вона небезпечна, але все одно хотіли пригостити її напоєм. На ній була темна куртка з матової синтетичної шкіри, високі черевики, рукавички без пальців і шарф, який виглядав надто дорогим для людини, що користується аварійними ліфтами. Волосся — темне, з мідним відблиском. Очі — уважні, насмішкуваті, холодні рівно настільки, щоб хотілося перевірити, чи можна їх розтопити. Це була дуже погана думка. Макс зрозумів це одразу, тому, звісно, подумав саме її.

Жінка притиснулася до стіни поруч із ним. Двері зачинилися. Ліфт рвонув униз.

— Ти завжди стрибаєш із монорейка, чи сьогодні особливий день? — спитала вона.

Її голос був низький, спокійний і мав той небезпечний відтінок, із яким люди зазвичай або продають зброю, або пропонують гріх, за який потім не дуже соромно.

— Мене переслідує секта.

— Релігійна?

— Фінансова.

— Гірше.

— А ти?

Вона усміхнулася.

— Мене переслідують люди без почуття гумору.

— Поліція?

— Гірше. Митниця.

Макс окинув її поглядом і відразу пошкодував, бо вона це помітила. Звісно, помітила. Такі жінки помічають усе: зброю під курткою, брехню в голосі, слабкість у колінах і те, що чоловік намагається дивитися «просто в обличчя», але програє анатомії.

— Очі вище, автостопнику, — сказала вона.

— Я перевіряв, чи немає в тебе зброї.

— І як, знайшов?

— Поки що тільки кілька причин поводитися ввічливо.

Вона засміялася. Коротко. Не тепло, але й не холодно. Як іскра від погано ізольованого кабелю.

— Мене звати Лія.

— Макс.

— Знаю.

Це було неприємне слово. Дуже коротке, але в ньому помістилося забагато проблем.

— Звідки?

Лія кивнула на його кишеню.

— Бо в тебе мій довідник.

Макс автоматично притиснув руку до куртки.

— Твій?

— Колись був. Потім я програла його в карти людині, яку потім викинули з шлюзу. Не через карти. Просто характер мав поганий.

— Довідник сам упав мені з полиці.

— Він так робить. Любить драматичні входи. Майже як я, тільки без декольте.

Макс мимоволі глянув униз. На частку секунди. Достатньо коротко, щоб удавати випадковість. Достатньо довго, щоб бути винним.

Лія підняла брову.

— Ти або дуже сміливий, або дуже погано контролюєш інстинкти.

— Сьогодні я втратив роботу, квартиру, кредитну репутацію й повагу холодильника. Контроль інстинктів залишився в іншому житті.

— Гарна відповідь. Майже не жалюгідна.

Ліфт знову сіпнувся. Світло заблимало. З динаміка пролунав механічний голос:

— Увага. Ліфт перевантажено кармічно.

— Це взагалі законне попередження? — спитав Макс.

— У цьому секторі закон — це декоративна ідея, — сказала Лія. — Ти куди?

— До технічного сектора 7. Хочу покинути планету.

— Усі хочуть покинути планету.

— Я серйозно.

— Це найсумніша форма бажання.

— А ти?

— Я теж туди. У мене вантаж.

— Який?

— Ти ставиш багато питань для людини, яку можна продати секті й отримати винагороду.

Макс замовк.

Ліфт летів униз, крізь нутрощі міста. За прозорою смугою в стіні миготіли рівні мегаполіса: житлові капсули, рекламні ферми, дронові депо, старі тунелі метро, перетворені на склади, підземні ринки, де продавали все — від фальшивих віз до справжніх спогадів. На одному рівні він побачив неонову вивіску: «Інтимні симуляції з гарантією дискретності». Під нею дрібним шрифтом: «Дискретність не поширюється на судові запити, ревнивих партнерів і випадки державної зради».

Лія помітила його погляд.

— Ностальгуєш?

— Працював поруч із таким відділом. Ми продавали емоційні пакети. Вони продавали більш чесні емоційні пакети.

— Люди завжди платять більше за ілюзію близькості, ніж за правду.

— Правда погано монетизується.

— Неправда. Правда чудово монетизується, якщо шантажувати правильних людей.

Ліфт зупинився так різко, що Макс утратив рівновагу й майже впав на Лію. Вона впіймала його за комір. Їхні обличчя опинилися надто близько. Він відчув запах її шкіри — озон, дим, щось терпке й солодке, як нічний бар на станції, де ніхто не питає імен. Її пальці стискали тканину біля його горла. Це могло бути загрозою. Могло бути порятунком. У кращих історіях різниця між цими двома речами завжди була непристойно тонкою.

— Обережніше, автостопнику, — тихо сказала вона. — Я не люблю, коли на мене падають без запрошення.

— А із запрошенням?

— Спочатку виживи до космопорту. Потім спробуєш жартувати сміливіше.

Двері відчинилися.

Перед ними розкинувся технічний рівень космопорту Бориспіль-Орбіта — величезне підземне черево, де офіційна велич людського польоту в космос скидала парадний костюм і залишалася в мастилі, іскрах, лайці та запаху перегрітого металу.

Тут не було блискучих залів для туристів, фонтанів із синтетичною водою й роботів-консьєржів, які бажали «зоряної подорожі». Тут були вантажники в екзоскелетах, нелегальні пілоти, змучені техніки, контрабандисти, дешеві кафе, де суп світився в темряві, і стільки сумнівних угод, що навіть камери спостереження сором’язливо відверталися.

Над доками висіли кораблі. Малі шатли, вантажні баржі, приватні яхти, старі буксири, капсули з написами різними мовами, частину яких Макс не знав, а частину, здається, не знала й сама цивілізація. Деякі кораблі виглядали гордо. Деякі — дорого. Один виглядав так, ніби його зібрали з розбитої пральної машини, трьох трун і поганого настрою. На ньому було написано: «Мрія-13».

— Тільки не кажи, що ми летимо на цьому, — сказав Макс.

— Ми не летимо на цьому, — відповіла Лія.

— Слава богу.

— Ми намагаємося втекти від людей, які думають, що ми летимо на цьому.

— Менш заспокійливо.

Лія рушила вперед. Макс пішов за нею, бо це було найрозумніше з усіх дурних рішень, доступних йому в той момент. Довідник у кишені завібрував.

«Попередження: ви щойно приєдналися до людини з високим індексом небезпеки, низьким індексом довіри та винятково привабливою ходою. Рекомендація: не закохуйтеся. Статистика летальних наслідків висока».

Макс прошепотів:

— Ти теж помітив ходу?

«Я довідник, не мрець».

Лія обернулася.

— Ти розмовляєш із книжкою?

— Вона почала першою.

— Обережно. Якщо почнеш слухати її поради, довго не проживеш.

Довідник ображено блиснув.

«Моє завдання — допомогти вижити. Те, що користувачі часто ігнорують пункт “не лізьте туди, де блимає червоне”, не моя провина».

Вони пройшли повз ряд кіосків. Один продавав підроблені марсіанські дозволи. Другий — амулети від розгерметизації, що було особливо смішно, бо вакуум не поважав релігійні сувеніри. Третій пропонував послугу «останній дзвінок колишнім перед вильотом». Біля нього стояла черга. Людство могло колонізувати супутники Юпітера, але не могло навчитися не писати тим, хто давно поставив крапку.

У дальньому кутку сектора стояв старий автомат із написом:

«Квитки в один кінець. Повернення не гарантовано. Сенс життя не включено».

— Мені туди? — спитав Макс.

— Якщо хочеш офіційно зникнути з Землі, так.

— А якщо неофіційно?

— Тоді до мене.

Вона сказала це спокійно, але слова повисли між ними з надто багатьма можливими значеннями. Макс відчув, як його втомлений мозок, попри катастрофу дня, раптом вирішив ожити й запропонувати кілька абсолютно недоречних сценаріїв. Він наказав мозку замовкнути. Мозок, як завжди, не послухався.

Вони підійшли до автомата. Той просканував Макса й видав довгий список проблем.

«Пасажир: Макс Орлик. Статус: боржник, безробітний, житлово нестабільний, емоційно пошкоджений. Рекомендований напрямок: будь-куди, де вас ще не знають».

— У нього гарна інтуїція, — сказала Лія.

— Мені потрібен найдешевший маршрут із планети.

Автомат задумався.

«Доступні варіанти: вантажний відсік до Місяця, технічний контейнер до Меркурія, кріокапсула з простроченим сервісом до Марса, місце під баком охолодження до Венери. Попередження: місце під баком охолодження не рекомендовано людям із хребтом».

— Місяць, — сказав Макс.

— Нудно, — сказала Лія.

— Я сьогодні не шукаю гострих відчуттів.

Вона подивилася на нього так, ніби він щойно попросив дієтичну воду в барі для піратів.

— Ти вже стрибнув із монорейка, втік від фінансової секти, спустився на нелегальний рівень космопорту й стоїш поруч зі мною. Гострі відчуття самі тебе знайшли. Не ображай їх.

Автомат клацнув.

«Для оформлення квитка потрібна оплата або еквівалентний ризиковий актив».

— У мене є жетон.

Макс поклав жетон на сканер.

Автомат замовк. Усе навколо ніби стало тихішим. Навіть докові роботи на секунду припинили сваритися матом, хоча, можливо, це була просто надія.

На екрані автомата з’явився той самий символ — коло з трьома розірваними орбітами. Потім текст:

«Ключ розпізнано. Протокол Серця активовано. Маршрут недоступний. Користувача позначено як носія фрагмента».

Лія різко схопила Макса за руку.

— Де ти взяв цей жетон?

— П’яний пілот дав. На вечірці.

— Який пілот?

— Не знаю. Він казав, що його звати або Роман, або Капітан Трагедія.

— Капітан Трагедія мертвий.

— Багато хто з таким ім’ям мав би бути.

Лія стиснула його руку сильніше. Її пальці були теплі, сильні й зовсім не ніжні. У цьому було щось дивно заспокійливе.

— Максе, — сказала вона тихо, — зараз ти дуже уважно мене послухаєш. Твій поганий день щойно став історично поганим.

— Гірше за звільнення, виселення й секту?

— Це були квіточки.

— Я не люблю квіточки.

— Полюбиш. Бо далі буде кладовище.

За їхніми спинами пролунав голос:

— Відійдіть від автомата.

Макс обернувся. До них наближалися троє людей у чорній формі митної безпеки. За ними — двоє сектантів у золотих плащах. За сектантами — худий чоловік у білому костюмі, надто чистому для технічного сектора. На його обличчі була усмішка людини, яка вже підрахувала прибуток від чужої смерті.

— Ліє, — сказав він. — Ти завжди приводиш на побачення щось цікаве. Але цього разу, здається, перевершила себе.

— Вальтер, — сухо відповіла вона. — Ти все ще живий. Я програла парі.

— Мене важко вбити.

— Це не комплімент. Це недопрацювання.

Вальтер перевів погляд на Макса.

— А ти, мабуть, випадковість.

— Сьогодні мене так ще не називали.

— Звикай. У Сонячній системі випадковість — найдорожча валюта після води, кисню й компромату.

Довідник у кишені Макса тихо завібрував.

«Рекомендована дія: бігти. Альтернативна дія: померти з гідністю. З огляду на ваш гардероб, другий варіант не рекомендовано».

Лія нахилилася до Макса.

— Коли я скажу, біжи.

— Куди?

— Туди, де менше куль.

— Тут усюди однаково тривожно.

— Ласкаво просимо в доросле життя.

Вальтер підняв руку.

— Віддайте жетон, довідник і хлопця.

— Хлопець не мій, — сказала Лія.

Макс чомусь відчув легке розчарування. Абсолютно недоречне. Абсолютно ідіотське. Дуже людське.

— Але я тимчасово проти його конфіскації, — додала вона.

Це прозвучало майже романтично, якщо мати дуже низькі стандарти й проблеми з самооцінкою.

Сектанти вийшли вперед.

— Брате Максе, — сказав один, — ми можемо захистити вас від цих грішників. Підпишіть добровільну передачу тіла, майна й майбутніх доходів нашій спільноті.

— У мене немає майбутніх доходів.

— Віра бачить те, чого не бачить економіка.

— Економіка бачить мій мінус сімсот дванадцять.

— Саме тому вам потрібна віра.

Вальтер зітхнув.

— Я ненавиджу релігійних кредиторів. Вони роблять здирництво таким неестетичним.

— А ти хто? — спитав Макс.

— Людина, яка знає, що твій маленький жетон відкриває шлях до об’єкта, за який корпорації, культи й уряди готові різати одне одному горлянки з усмішкою соціальної відповідальності.

— Я просто хотів полетіти з планети.

— Ніхто просто не летить із планети. Навіть туристи беруть із собою травми.

Лія раптом кинула щось на підлогу. Маленький чорний диск закрутився, клацнув і вибухнув хмарою білого диму з запахом кориці, озону й чогось підозріло інтимного.

— Що це? — закашлявся Макс.

— Венеріанський димовий феромон.

— Тобто?

— П’ять хвилин усі навколо або втратять орієнтацію, або почнуть згадувати найкращу ніч у своєму житті.

З диму пролунав голос митника:

— Мамо?

Інший голос мрійливо сказав:

— Я ж казав, що той офіціант із Титана був особливим…

Лія потягла Макса за собою.

— Біжимо!

Вони рвонули між доками. Позаду кричали, кашляли, хтось декламував любовну поему, хтось молився відсоткам, хтось намагався заарештувати власний спогад. Макс біг, не розуміючи, чи це втеча, викрадення, початок пригоди чи найскладніший спосіб померти без страховки.

Вони перескочили через конвеєр із контейнерами, промчали повз кафе, де кухар спокійно смажив щось зелене й не звертав уваги на хаос, бо, очевидно, бачив гірше під час сніданку. Лія ковзнула під вантажною платформою, Макс спробував повторити й боляче вдарився плечем.

— Ти рухаєшся як людина, яка занадто довго сиділа в офісі, — сказала вона.

— Я і є людина, яка занадто довго сиділа в офісі!

— Це не виправдання, це вирок.

Вони вибігли до дальнього ангару. Над дверима висіла табличка:

«Службова зона. Вхід заборонено. Порушників буде оштрафовано, застрелено або прийнято на роботу залежно від потреб персоналу».

Лія приклала долоню до сканера. Той засвітився червоним.

— Доступ відхилено.

Вона вилаялася.

Макс інстинктивно торкнувся панелі. Сканер блиснув зеленим.

— Доступ дозволено. Вітаємо, носію фрагмента.

Лія подивилася на нього.

— Ти мені все більше не подобаєшся.

— Зазвичай це займає більше часу.

— Не пишайся.

Двері відчинилися.

В ангарі стояв корабель. Малий, витягнутий, темно-сірий, із подряпаним корпусом і назвою на борту:

«Непристойна Надія»

Макс глянув на Лію.

— Це твій?

— Частково.

— Що означає частково?

— Частково мій, частково вкрадений, частково проклятий.

— Найгірший кредитний план, який я чув.

— Зате летить.

— Куди?

Лія усміхнулася.

— Спочатку на Місяць. Потім, якщо нас не зіб’ють, не продадуть і не розчавить бюрократія, можливо, далі.

Позаду в коридорі пролунали кроки. Дим розсіювався. Вальтер і митники наближалися.

— На борт! — крикнула Лія.

Вони вбігли в корабель. Усередині пахло металом, старим пластиком, кавою, зброєю й чимось солодким, що могло бути парфумами, а могло бути витоком токсичного охолоджувача. Кабіна була тісна. Два крісла, панель керування, купа дротів, екран із тріщиною й маленька іконка кота на приладовій дошці. Кіт мав німб і тримав гранату.

Лія впала в пілотське крісло.

— Сідай і пристебнися.

— Це ремінь безпеки чи кабель живлення?

— Якщо пощастить, ремінь.

Макс сів. Ремінь справді клацнув. А потім стиснув його так, ніби хотів вибити з нього всі дитячі мрії.

На екрані з’явилося обличчя бортового ШІ: квадратна пика з виразом хронічної депресії.

— О, — сказав ШІ. — Новий пасажир. Як оригінально. Ще одна органічна одиниця, яка думає, що втеча в космос вирішить її психологічні проблеми.

— Це корабель мене засуджує? — спитав Макс.

— Я не засуджую. Я документую очевидне. Різниця тонка, як ваша перспектива вижити.

— Не слухай його, — сказала Лія. — Його звати Гектор. Він ненавидить усіх.

— Неправда, — сказав Гектор. — Я ненавиджу не всіх. Деяких я просто чекаю поховати.

Лія запустила двигуни. Корабель затремтів.

— Диспетчерська, це «Непристойна Надія», запит на екстрений виліт.

З динаміка пролунав роздратований голос:

— Ваш корабель має сімнадцять неоплачених штрафів, два відкриті ордери, невідповідність шумовим нормам і назву, яка ображає комітет моральної навігації.

— Запишіть вісімнадцятий штраф, — сказала Лія. — Ми вилітаємо.

— Заборонено.

— Це було не прохання.

Вона натиснула кілька клавіш. Ангар здригнувся. Ворота попереду почали повільно відчинятися, відкриваючи чорне небо стартового тунелю. Позаду в ангар увірвалися люди Вальтера. Один підняв зброю.

— Лягай! — крикнула Лія.

Макс пригнувся. Постріл ударив у стіну кабіни, сипонувши іскрами. Гектор меланхолійно повідомив:

— У нас пробоїна в декоративній панелі. Нарешті інтер’єр відповідає моральному стану екіпажу.

Корабель рвонув уперед.

Макса втиснуло в крісло. Його шлунок подав заяву про вихід із тіла. Ангар, люди, сектанти, Вальтер, банк, квартира, холодильник, Ніка, Земля — усе розмазалося за ілюмінатором у лінії світла й шуму.

Вони мчали стартовим тунелем. Попереду сяяла відкрита ніч. Не просто небо — справжній вихід. Чорна прірва, посипана зорями, байдужа, небезпечна, прекрасна й абсолютно не зацікавлена в тому, чи є в Макса план.

— Шанс успішного вильоту? — спитала Лія.

— Двадцять один відсоток, — відповів Гектор.

— Бувало гірше.

— Так. Але тоді загинули всі.

— Ти ж казала, він летить! — крикнув Макс.

— Я сказала, що летить. Не сказала, що добре.

Корабель вирвався з тунелю.

На мить усе стихло.

Земля розкрилася під ними — величезна, синя, брудна, прекрасна, розтріскана вогнями міст і шрамами старих катастроф. Планета, яка народила людство, терпіла його, лікувала, годувала, труїлася ним, а потім спокійно дивилася, як її невдячні діти тікають у космос і всюди несуть із собою ті самі проблеми, тільки в герметичних контейнерах.

Макс дивився вниз і раптом відчув не радість. Не страх. Щось гірше — свободу.

Вона була холодна. Непевна. Схожа на вакуум за тонкою стінкою корабля. Але вона була справжня.

Лія поруч зосереджено керувала, пальці бігали панеллю, губи були стиснуті, очі сяяли від напруги. У червонуватому світлі кабіни вона виглядала так, ніби народилася не на планеті, а між двома аваріями, трьома гріхами й одним дуже гарним рішенням, про яке не розповідають дітям.

Макс хотів сказати щось розумне. Щось про долю, початок, космос. Натомість сказав:

— Я не купував квиток.

Лія глянула на нього краєм ока.

— Ніхто ніколи не купує справжній квиток, Максе. Його тобі підсовує життя, коли вже пізно читати умови.

Гектор додав:

— Пункт перший: повернення не гарантовано. Пункт другий: романтичні ускладнення не компенсуються. Пункт третій: у разі смерті пасажира корабель залишає за собою право на саркастичний некролог.

Макс дістав із кишені довідник. Екран світився зеленим.

«Вітаємо. Ви покинули Землю. Це не вирішило ваших проблем. Воно просто зробило їх міжпланетними».

На екрані з’явилася карта Сонячної системи. Меркурій, Венера, Земля, Марс, пояс астероїдів, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон. А за ними — темна точка без назви. Вона пульсувала в такт корабельним двигунам.

Лія побачила її й на мить перестала усміхатися.

— Серце, — прошепотіла вона.

— Що?

— Нічого.

Але Макс уже зрозумів: це було не нічого. У його новому житті, яке почалося з бунту холодильника й завершилося втечею з планети на напіввкраденому кораблі з небезпечною жінкою та депресивним ШІ, слово «нічого» означало «приготуйся, зараз буде дуже боляче».

Позаду Земля повільно меншала.

Попереду чекав Місяць.

А десь між ними, у чорному блиску космосу, Макс Орлик уперше за багато років не знав, що буде завтра.

І, що найстрашніше, майже зрадів цьому.