Частина ІV. Голос батька

Касета чекала на Олександра три дні.

Це було особливо підло з її боку, враховуючи, що касети взагалі не мають психіки, намірів, почуття гумору чи здатності демонстративно лежати в сейфі так, ніби знають про тебе більше, ніж ти сам.

Але ця — знала.

Принаймні Олександрові так здавалося.

«Майстерня. 2009–2012».

Звичайна прозора пластикова коробка.

Чорна касета.

Пожовкла наклейка.

Почерк Ніни Семенівни.

Кілька фрагментів, які батько Олександра дозволяв записувати відкрито.

І два окремих відрізки, позначені синьою рискою — ті, які він попросив записати сам.

Один — для себе.

Другий — можливо, для сина.

Можливо.

Саме це слово Олександр ненавидів найбільше.

Якби Ніна сказала:

«Твій батько залишив тобі послання», — було б простіше.

Страшніше.

Але простіше.

Тоді це стало б завданням.

Є послання.

Є адресат.

Є кнопка.

Натисни.

Послухай.

Зламайся.

Виживи.

Постав у календар галочку навпроти чергової сімейної травми.

Але Ніна сказала:

«Можливо, для тебе».

Тобто батько навіть через роки після смерті примудрився залишити синові емоційний документ без чітко визначеного призначення.

Це було настільки в його стилі, що Олександр майже міг розсміятися.

Майже.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/budinok-de-zhili-nash-golosi-b458626?c=5110278