Пролог. Одинадцять секунд, яких не мало існувати

Одинадцять секунд — це смішно мало.

За одинадцять секунд можна не встигнути нормально заварити чай, але цілком реально зіпсувати собі вечір, сон, кілька наступних тижнів і, якщо дуже пощастить, відкрити новий напрям роботи архіву, який і без того давно поводився як ненажерливий домашній улюбленець: їв час, нерви, гроші й періодично приносив господарям у зубах черговий шматок минулого.

Юлія прослухала файл утретє.

Потім учетверте.

На п’ятому разі Олександр забрав у неї телефон.

— Досить.

— Віддай.

— Ти вже знаєш текст напам’ять.

— Я хочу почути фон.

— На фоні гавкає собака.

— Там ще хтось сміється.

— Юлю.

— І двері. Здається, там зачиняються двері.

— Це запис двадцятирічної давнини, а не тест на вступ до аудіокриміналістики.

Вона подивилася на нього так, як дивляться на людину, яка щойно добровільно стала перешкодою між журналісткою та загадкою.

Олександр витримав цей погляд приблизно дві секунди.

Потім поклав телефон на стіл.

— Я нічого не віддавав.

— Саме так я й планувала це трактувати.

— Ти нестерпна.

— Зате послідовна.

На екрані все ще була відкрита фотографія старого будинку, яку Софія надіслала кілька хвилин тому.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/budinok-de-zhili-nash-golosi-b458626?c=5106635