Голоси з покинутого сузір’я - частина I

Карта, на якій немає сузір’я

Першою реакцією Лади був не страх і не захват, а майже дитяча впертість: якщо система стверджує, що джерела сигналу не існує, значить, треба знайти спосіб показати їй, що вона помиляється.

Вона сиділа перед центральною консоллю, витягнувшись уперед, ніби хотіла тілом втримати тонку нитку коливань, яку тільки-но вловили антени. Сигнал ще не встиг прогрітися в буферах, модулі дешифрації тільки-но запустилися, а на верхньому екрані вже висів сухий напис:

«ЙМОВІРНА АНАЛОГІЯ: СУЗІР’Я Θ-47. ДАНІ ЗАСТАРІЛІ. КАРТА НЕ АКТУАЛЬНА».

— Карта не актуальна, — пробурмотіла Лада. — Це тобі не перепис розкладу поїздів.

Вона вивела збережений фрагмент спектру в окреме вікно й додала до нього позначку: «Фіксація № 1. Початок». Навчання в академії вчило не вірити першому виміру — простір любить жартувати з тим, хто поспішає з висновками. Але тут був не просто сплеск, не випадкова аномалія. Ритм повторювався, як б’ється серце: нерівно через перешкоди, але вперто, знову й знову.

— «Орфей», — звернулася вона до станційного ІІ, — зафіксуй повний спектр і відкрий мені доступ до всіх карт, що хоч якось пов’язані з Θ-47.

— Доступ до регіону Θ-47 обмежений, — чемно відповів металевий голос. — Необхідна авторизація рівня, вищого за поточний.

— Я не прошу тебе множити координати, я прошу показати карти, — вона підкреслила кожне слово. — Хоча б архівні. З позначкою «тільки для читання».

Коротка пауза означала, що штучний інтелект не знаходить прямої інструкції й змушений імпровізувати в межах дозволеного. На «Орфеї-9» він робив це часто — станція була зібрана з фрагментів кількох поколінь техніки, і протиріччя в протоколах траплялися всюди.

— Можу запропонувати непрямий доступ, — нарешті озвався голос. — Картографічні модулі попередніх ревізій зберігають геометрію секторів без прив’язки до актуального статусу.

— Те, що треба, — Лада стишила голос, ніби поруч могли бути шпигуни. — Відкрий.

Перед нею розгорнулося голографічне полотно — стара зоряна карта, ще до останньої стандартизації. Замість гладких, акуратно розкреслених секторів тут були живі, нерівні контури: регіони відзначалися так, як їх колись описували живі астрографи, а не оптимізаційні алгоритми. Деякі підписи ледь читалися, інші йшли з помилками, зате карта дихала реальністю.

Лада збільшила периферійний сегмент, де колись, якщо вірити напівзабутим матеріалам з академії, мало розташовуватися Θ-47.

Спершу вона побачила лише темний клин між двома великими зонами впливу. Порожня ділянка неба, що виглядала так, наче її просто забули промалювати. Вона прокрутила масштаб глибше — і порожнеча розкололася: під нею проявився розмитий контур ранньої версії сектору.

Сотні дрібних позначок: NAR-3, KALYPSO-β, D-17/«Вежі пилу», кластер невеликих планетарних систем з сухими, але живими коментарями: «перспектива на видобуток льодів», «біосфера нестабільна, потрібен моніторинг», «дослідницька станція у стадії розширення».

І поверх цього — різкий, грубий штамп пізнішого редагування: регіон перекреслений темним напівпрозорим шаром, ніби хтось пролив на карту чорнило й не став витирати. Від цього відчуття було інстинктивно неприємно, ніби дивишся на анатомічний атлас, де через усі сторінки хтось провів лінію: «НЕ ЧІПАТИ».

— Ось ти де, — шепнула Лада.

Сигнал тим часом продовжував надходити. На сусідньому екрані спектрова нитка пульсувала в сталому ритмі, ніби підтверджуючи: так, це звідти. Так, нас не існує на вашій новій карті, але координати нікуди не поділися. Простір не знає людських штампів.

— «Орфей», синхронізуй координати сигналу з цією архівною картою, — попросила Лада.

— Попередження: використання неактуальних картографічних моделей може призвести до помилок у навігації, — чемно озвався ІІ.

— Я нікуди не лечу, — відрубала вона. — Просто покажи перетин.

Над картографічним полем повільно засвітився маркер — маленька пульсуюча точка, на перший погляд розташована майже в центрі колишнього сектору Θ-47. Тільки-но маркер стабілізувався, карта знову попливла, іконки завмерли, а поверх усього виплив попереджувальний знак безпеки:

«Доступ до області обмежено. Немає актуальної інформації про стан регіону. Рекомендовано припинити аналіз».

Лада відкинулася на спинку крісла й криво посміхнулася.

— Рекомендовано ким? Тим, хто це ховав?

Її голос ледь тремтів. Вона не була революціонеркою й не збиралася ламати систему. Але десь глибоко всередині жила образлива пам’ять: в академії їй, як і всім, показували красиві оновлені карти — просторі, впорядковані, без зайвих «швів». А потім одного дня вона надибала витік старої версії й побачила, що ціла ділянка неба зникла не через природний процес, а через дуже людське рішення.

Їй тоді було дев’ятнадцять, і вона ще вірила в те, що знання — це моноліт, який не редагують з політичних міркувань. Після знайдених файлів довелося швидко подорослішати.

Та попри це, у неї залишилося вперте відчуття: якщо вже хтось щось стер, то колись це обов’язково повернеться. Простір не любить вакууму — навіть інформаційного.

Тепер це повернення пульсувало в її екранах.

До кінця зміни залишалося менше години, коли в дверному прорізі з’явилася фігура нічного чергового.

Роан завжди входив без стуку — не з неповаги, а з тієї дивної відкритості людей, які провели надто багато часу в замкнених просторах. Він був старший за Ладу років на десять, широкоплечий, з невиправно розпатланим волоссям, яке стояло дибки, як у людини, що постійно має справу з електростатикою.

— Ти ще тут? — запитав він, хоча й так бачив, що вона тут.

— За документацією — так, — відповіла Лада, не відводячи погляду від екранів. — За відчуттями — ще більше тут, ніж годину тому.

— Проблеми з каналами? — Роан підійшов ближче, кинув оком на основний спектр. — Або знову фантоми?

На «Орфеї-9» так називали дивні сигнали, що виникали від накладання кількох дальніх джерел: виглядало це як окремий ритм, а насправді було математичною ілюзією.

— Якби це був фантом, я б уже зітхнула з полегшенням, — сухо кинула Лада. — Подивись.

Вона розгорнула перед ним голограму з позначеним маркером у центрі перекресленого сектору. Роан спершу тільки примружився, потім його обличчя помітно потяжчало.

— Ти жартуєш, — сказав він.

— Дуже хочу, але ні, — відповіла Лада. — Сигнал стабільний, повторюваний, з чіткою структурою. І — так, я перевірила — прогін через архівні картографічні моделі дає відповідність саме цьому регіону.

— Його не існує, — механічно промовив Роан, тримаючись за поручень крісла, ніби хтось несподівано зрушив підлогу.

— На карті, яку ти бачив в академії, — так, — Лада клацнула пальцями, і над ними на мить з’явилася чиста, нова схема галактики: рівні сектори, плавні границі, порожнє місце там, де в іншій версії було Θ-47. — Але простір старі карти не читає.

Роан довго мовчав. Він належав до тієї категорії людей, які не поспішають серйозно обговорювати те, що може поставити під удар їхню психіку й кар’єру.

— Ти розумієш, який це рівень, якщо… — він так і не закінчив фразу.

— Якщо ми тільки-но прийняли сигнал із регіону, який офіційно мертвий? — спокійно договорила за нього Лада. — Так, розумію.

— Його протоколами внесли до заборонених зон, — повільно сказав він. — Усі маяки, усі маршрути, усе… Якщо ми зараз це оформимо, нам доведеться…

— …пояснювати, чому станція пасивного моніторингу раптом витягує на світ історію, від якої всі так старанно відверталися, — кивнула вона. — І чому цього не зробили автомати.

Це був ще один подразник: у теорії, будь-який сигнал з «аномальним статусом регіону» мав би автоматично піти далі по ланцюжку, до центральних аналітичних вузлів. Але тут щось спрацювало інакше.

— «Орфей», — звернувся до ІІ Роан, — статус цього сигналу в системі маршрутизації?

— Сигнал класифіковано як повторюваний, але наразі неідентифікований, — відповів голос. — За поточними параметрами він підпадає під категорію «низький пріоритет».

— Низький… — Роан глухо вилаявся. — Звідки, по-твоєму, низький пріоритет у повідомлення з викресленого сектору?

ІІ помовчав.

— Картографічний тег Θ-47 не пов’язаний із чинними протоколами небезпеки, — нарешті відповів він. — У новій схемі секторів відповідна область позначена як «відсутня». Для алгоритмів маршрутизації вона не є ні забороненою, ні критичною; вона просто не враховується.

Лада відчула, як у неї по спині пробіг холодок:

— Тобто для тебе не існує навіть факту того, що там щось було.

— Так, — сухо підтвердив ІІ.

— От чому ти не підняв тривогу, — прошепотіла вона.

Люди, які переписували карти, подбали не лише про стерті контури. Вони стерли й саму ідею того, що там колись було щось, що може повернутися.

Роан ходив рубкою, як хижак у клітці. Його нервувало не саме існування сигналу — врешті-решт, вони працювали на фронтирі, тут дивні речі вважалися майже нормою. Його нервувало те, що будь-яке рішення в цій ситуації автоматично підводило їх під мікроскоп.

— Якщо ми взагалі нічого не оформлюємо, — нарешті заговорив він, — і раптом виявиться, що хтось ще зафіксував це ж джерело…

— Нас звинуватять у приховуванні даних, — кивнула Лада.

— Якщо оформлюємо повноцінний рапорт з усіма деталями…

— Нас почнуть перевіряти всі, кому не лінь, — додала вона. — Від регіонального командування до департаменту політичної безпеки.

— Якщо перекинемо тільки сирі дані без аналізу…

— Нас назвуть некомпетентними, які не змогли провести базову верифікацію, — закінчила Лада й легенько всміхнулася. — Тобто в усіх варіантах ми винні.

— Тобі весело?

— Ні, — чесно відповіла вона. — Але якщо вже ми сидимо на станції, яка ловить голоси з темряви, хтось має їх хоча б записати.

Тиша між ними загусла. За ілюмінатором повільно пропливала розсипка далеких зірок. Деякі з них, можливо, вже не існували — але їхнє світло все ще виглядало переконливо.

— Я хочу спочатку зняти максимум локальних вимірів, — сказала Лада. — Кут приходу, стабільність, еволюцію спектру. Усе, що може показати, чи дійсно це джерело там, де ми думаємо. А вже потім — писати рапорт.

— У тебе менше години до офіційного кінця зміни, — зауважив Роан.

— Зміни змінюються, а такі штуки — ні, — відмахнулася вона. — Перешлеш собі копію логів і зробиш вигляд, що зайшов у рубку раніше, ніж насправді.

— Це вже дрібне шахрайство, — буркнув він, але в його голосі прозвучала згода.

— На фоні переписаних карт — дитяче малювання, — відповіла Лада.

Вона занурилася в роботу, як у воду. Усе зайве — втому, страх, можливі наслідки — відсунула на потім, залишивши лише чітку послідовність дій.

Спершу — уточнити напрямок. Антени «Орфея-9» дозволяли досить тонко відсікти фонові джерела: вона поступово «обертала» віртуальну діаграму спрямованості, відкидаючи відбиті й вторинні сигнали. Після кількох хвилин ювелірної роботи спектр новинного джерела став чистішим, частина шуму зникла, структура ритму проявилася виразніше.

Потім — спектральний аналіз за довжинами хвиль, в яких колись працювали колоніальні маяки. Деякі із цих діапазонів давно вийшли з офіційного стандарту, але автоматика «Орфея-9» усе ще вміла з ними працювати.

— Неспішно, — бурмотіла вона, ніби заспокоюючи не сигнал, а себе. — Спочатку аналіз, потім паніка.

Нові графіки повільно заповнювали екрани. Усе більше ставало очевидно: це не хаотичний злам, не невдала кавітація в міжзоряному середовищі, не злипання кількох віддалених джерел. Перед ними був цілеспрямований маяк, який повторював один і той самий пакет інформації з сором’язливою, але невпинною впертістю.

Пакет був пошкоджений — часові спотворення, втрати в середовищі, перешкоди інших сигналів. Але загальний каркас зберігся: імпульси й паузи утворювали знайому схему звернення, яку колись використовували периферійні колонії, щоб просити допомогу.

— Старий протокол SOS/Θ, — прошепотіла Лада.

Її пальці завмерли над панеллю. Цей протокол відмінили ще до її народження — замінили новими, більш ефективними схемами зв’язку, здатними передавати не тільки коди тривоги, а й детальні пакети даних. Старий ж закріпили за регіонами, де модернізацію так і не встигли провести.

Тими самими регіонами, які потім було легше стерти з уніфікованих карт, ніж відновлювати.

— «Орфей», підтверди, — звернулася вона ледве не пошепки. — Порівняй структуру цього пакету з історичною базою протоколів.

— Йде зіставлення… — відповів ІІ. — Збіг 93,7 відсотка з протоколом аварійних маяків колоніального типу SOS/Θ.

— Дата затвердження протоколу?

— Триста сорок дев’ять стандартних років тому. Дата визнання застарілим — двісті дев’яносто один стандартний рік тому.

Лада відкинулася на спинку крісла й відчула, як світ на мить змістився.

Сигнал, який вони приймали, послуговувався кодами, виведеними з ужитку майже три століття тому. Це саме по собі не було неможливим: в глибинці час інколи зупиняється. Але в поєднанні з тим, що регіон мали за мертвий, усе виглядало, як історія, яку Всесвіт відмовляється забути.

— Добре, — сказала вона нарешті, — тоді працюємо з тим, що маємо.

Вона відкрила окреме вікно декодування й почала вручну розмічати імпульси: розділяти інформаційні блоки, вказувати на очевидні втрати. Автоматика допомагала, але Лада вперто не довіряла повністю алгоритмам — надто вже багато разів бачила, як вони списують незрозуміле в «аномалії».

Поступово із розрізнених фрагментів почали вимальовуватися перші осмислені групи. Спершу — стандартні службові формули: «маяк колоніального регіону…», «пріоритет аварійного каналу…», «будь-яка відповідь…». Поряд із ними — ідентифікаційні коди станцій чи планетарних вузлів, які для неї поки були лише поєднаннями літер і цифр: «GAR-9/П», «ORHEL-СТ.ДВА», «ЛІНІЯ ДУН-4».

Вона відчула, як у грудях защеміло від дивного суму: ці назви ніде більше не значили нічого, окрім як тут, у цьому сигналі, що плив крізь століття, аби бодай хтось їх прочитав.

У фіналі пакета, після повторюваних координат і маркерів стану, йшов блок, який алгоритми позначили як «пошкоджений понад норму». Лада спробувала розгледіти в ньому хоч якийсь сенс, але імпульси були роздерті, переставлені, частина з них очевидно втрачена.

— Можливо, це текстове повідомлення, — тихо сказав Роан, який досі мовчав за її спиною.

— Або перелік того, що вони хочуть отримати, — відповіла вона. — Вода, медикаменти, транспорти…

— Або список тих, хто ще живий, — припустив він.

Лада кивнула, хоча це припущення боляче відгукнулося десь усередині.

— Потрібно більше ітерацій, — сказала вона вже професійним тоном. — Якщо ми зможемо записати хоча б сотню повних циклів, у нас буде статистика, щоб відновити частину втраченої структури.

— Сто циклів — це…

— Близько сорока хвилин реального часу, — швидко порахувала вона. — Якщо вони продовжать трансляцію, звісно.

— А якщо ні?

— Тоді ми матимемо тільки це, — Лада ледь помітно стиснула кулак, — і я не дозволю, щоб хоч один біт із цього загубився у графі «низький пріоритет».

За сорок хвилин рубка перетворилася на невеликий центр аналізу, якому могли б позаздрити деякі академічні лабораторії.

Лада налаштувала паралельний запис на резервні модулі пам’яті, запустила другий контур фільтрації, котрий відсікав перешкоди, що походили з самого «Орфея-9» — внутрішні тестові сигнали, рух сервоприводів, навіть фонові викиди з реакторного відсіку.

Роан, спершу скептичний, потім напружений, врешті прийняв правила гри: він узяв на себе складання чорнового рапорту, у якому поки не згадувалися ні Θ-47, ні заборонені карти, а тільки «джерело аномального сигналу з неідентифікованого регіону».

— Якщо нас потім запитають, чому в первинному рапорті не згадано прив’язку до конкретного сектора, — бурчав він, — скажемо, що чекали підтвердження.

— Ми дійсно чекаємо, — спокійно відповіла Лада. — Поки що це — збіг координат на старих картах. Нам потрібні додаткові маркери.

— Наприклад, офіційний розпорядчий документ із грифом «все ж таки Θ-47»?

— Наприклад, чіткий збіг орбітальних параметрів із тими, що колись публікувалися у відкритих дослідницьких звітах, — відрізала вона. — Якщо їх, звісно, ще не переписали.

Вони працювали майже без слів. Час від часу Лада відчувала, як її тіло нагадує про себе тупою втомою, але кожне нове підтвердження структури сигналу підливало їй сил.

На двадцять сьомому циклі вони зафіксували слабку зміну в пакеті: на місці одного з пошкоджених блоків раптом виринув короткий, але чистий фрагмент. Автоматика відразу видала його як «мовну одиницю, близьку до стандартної людської мови з периферійними діалектними відхиленнями».

— Оце вже цікаво, — прошепотіла Лада.

Вони вивели фрагмент на екран. У текстовому відображенні імпульси перетворилися на рядок символів, частина яких була замінена службовими знаками пропусків. Але серед цього можна було прочитати кілька дуже людських слів:

«…ми ще тут… …не всі… …будь-хто, хто чує…»

Роан тихо сів у найближче крісло.

— Вони живі, — сказав він так просто, ніби констатував температуру корпусу.

— Або були живі в момент передавання, — сухо відгукнулася Лада, — і ми не маємо жодного уявлення, коли саме це було.

— Так, — погодився він, — але це вже не просто маяк, що бездумно б’є по старому протоколу. Там є люди. Або ті, хто мислить достатньо по-людськи, щоб так просити.

Лада перевела погляд на ілюмінатор. За склом все так само спокійно тяглася зоряна ріка, і ніщо не видавало того, що десь там, у темряві, є хтось, хто ще говорить.

— «Орфей», — звернулася вона до ІІ, — час проходження сигналу через наші антени. Чи можливі варіації, пов’язані із гіперпросторовими викривленнями?

— Визначити абсолютний час відправлення повідомлення за поточними даними неможливо, — відповів голос. — Однак, враховуючи стабільність фазового зсуву, можна припустити, що сигнал не зазнав істотних релятивістських спотворень.

— Тобто…

— З імовірністю близько сімдесяти відсотків повідомлення було надіслане в часовому діапазоні від одного до трьох стандартних років тому.

Лада дивилася на панель, відчуваючи, як у ній розростається дивне, майже болюче почуття.

Не століття.
Не давній привид далекої війни.
Хтось із викресленого сузір’я кричав у їхній напрямок усього кілька років тому.

— Обмеження моделі? — машинально уточнила вона.

ІІ почав перераховувати нюанси: похибки оцінки, можливі гіперпросторові коридори, неоднорідність міжзоряного середовища. Лада слухала впівуха, чудово розуміючи, що в цій ситуації їм не подарують жодної «приблизності». Але навіть із урахуванням усіх поправок одна річ залишалася очевидною: це не був древній фантом.

Хтось там, у темряві, ще недавно сподівався, що його почують.

Коли відбулася формальна зміна й за графіком Лада мала б покинути рубку, вона відчула лише легке роздратування від думки про сон.

— Іди хоч на годину, — наполіг Роан. — Я залишаюся тут, запущені процеси нікуди не дінуться. Якщо буде щось критичне, я тебе підніму.

— Ти точно все так не кинеш? — вона зиркнула на нього.

— Ладо, я можу бути обережним, параноїдальним і надто практичним, але я не ідіот, — буркнув він. — Я прекрасно розумію, що це важливіше за наші планові графіки.

Вона вагалася ще кілька секунд, а потім усе ж вийшла з рубки.

Коридори станції зустріли її знайомим легким гулом — це вентилятори, насоси, системи тяжіння співали свій нескінченний технічний хорал. Лада йшла, торкаючись пальцями холодних поручнів, і вперше за довгий час відчувала, що ці металеві стіни вже не здаються таким непорушним коконом.

Десь по інший бік корпусу, в нескінченній чорній глибині, існувала ділянка неба, яку люди назвали «неактуальною». Але там хтось був — або, принаймні, нещодавно був.

У каюті вона всього кілька хвилин пролежала на вузькому ліжку, розглядаючи стелю з тонкими тріщинами фарби. Сон не поспішав приходити. Замість нього перед очима виникали не екрани, а карти — старі й нові, накладені одна на одну. На одній Θ-47 було позначене десятками живих точок, на іншій — його не існувало зовсім.

Вона раптом згадала, як на першому курсі їх змушували зазубрювати офіційні назви секторів. Вона тоді жартома придумувала до кожної свій «людський» відповідник: цей — схожий на хребет кита, цей — на розсипані кістки дракона, цей — на розірвану сітку. Θ-47 вона тоді не бачила — його вже прибрали. Але тепер, дивлячись подумки на перекреслений сектор, Лада подумки назвала його «шрамом».

І раптом зрозуміла, що не зможе заснути, поки не повернеться.

Коли вона знову зайшла в рубку, світловий циферблат показував, що минуло трохи більше півтори години. Для міжзоряного сигналу це — ніщо, для людських нервів — уже відчутна відмітка.

Роан сидів у кріслі оператора, втупившись у екран із чернеткою рапорту. Виглядав він так, ніби й не думав лягати.

— Щось змінилося? — запитала вона з порога.

— Так, — відповів він, не обертаючись. — Ти повернулася раніше, ніж я встиг придумати, як усе це списати на збій.

— Непогана спроба гумору, — сухо відгукнулася Лада й обійшла його, щоб глянути на основні панелі. — Сигнал тримається?

— Тримається, — кивнув він. — І, що найцікавіше, став трохи чистішим. Або це вже наші фільтри навчились краще його бачити.

На перший погляд усе було так само: стабільний ритм, повторюваний пакет, маркери колоніального маяка. Але, збільшивши зображення, Лада помітила тонке зміщення у фазі: ніби джерело, відчувши, що його хтось слухає, трохи підлаштувалося під їхній приймач.

— Автопідбір, — прошепотіла вона. — Тобто в них там не просто стара залізяка, яка б’є в порожнечу з останніх сил. Хтось або щось свідомо коригує налаштування.

— Я теж так подумав, — визнав Роан. — І знаєш, про що це змусило мене подумати?

— Про те, що ми вже запізнилися?

— Про те, що, можливо, ми — зовсім не перші, хто почув цей маяк, — сказав він тихо. — Якщо вони підлаштовуються, значить, від когось уже отримували відповідь.

Лада відчула, як у неї всередині щось обвалилося.

— Або намагалися, — сказала вона. — Автопідбір може йти й наосліп, якщо протокол передбачає адаптивний перебір параметрів.

— Може, — не став сперечатися Роан. — Але погодься: думка про те, що хтось ще слухає покинуте сузір’я, не така вже й неймовірна.

Лада задумалася.

Офіційна версія давно заспокоїла суспільство: Θ-47 — мертва зона, економічно й технічно невиправдана для відновлення. Війна забрала більше, ніж могли повернути. Небезпеку локалізували, кордони укріпили, нові карти впорядкували. Кінець історії.

Але великі структури рідко діляться всіма своїми планами з периферійними станціями пасивного моніторингу. Можливо, хтось побудував інший «Орфей» — ближче, потужніший, засекречений — і давно слухає те, що їм наказали не помічати.

— Це ще одна причина зробити все правильно, — нарешті сказала вона. — Якщо ми промахнемося в деталях, нас просто відсунуть від справжньої інформації.

— А ти хочеш бути не на узбіччі?

— Я хочу бачити, що там насправді, — Лада усміхнулася втомлено. — Мені вже мало історій із підручників.

Вони удвох взялися за остаточне оформлення даних.

Чорновий рапорт Роана перетворювався на структурований документ: розділ за розділом, з лаконічними заголовками й акуратно пронумерованими додатками. Лада додавала до нього свої аналітичні примітки: графіки еволюції сигналу, результати спектральних порівнянь, таблиці ймовірностей.

Вона свідомо уникала слова «Θ-47» на перших сторінках, залишаючи згадку про архівні карти в окремому пункті: «додаткова гіпотеза розташування джерела». З одного боку, це давало їм формальний простір для маневру: якщо все раптом визнають помилкою, вона зможе сказати, що це була лише робоча версія. З іншого — викреслити згадку повністю було б зрадою самого сигналу.

— Гаразд, — сказав Роан, коли останній розділ було дописано. — Питання найнеприємніше. Кому це відправляємо першому?

За протоколом «Орфей-9» підпорядковувався регіональному центру спостережень, але над ним висів ще десяток ланок — від військового департаменту до цивільних інститутів аналізу.

— Формально — через стандартний канал, — відповіла Лада. — Але я хочу зробити одну річ.

Вона відкрила службову консоль й почала налаштовувати дублюючий канал передачі: зашифроване копіювання рапорту та сирих даних до архіву глибинного зберігання, на сервер, який використовували здебільшого для системних бекапів.

— Це ти зараз що? — підозріло примружився Роан.

— Перестраховуюся, — спокійно сказала вона. — Якщо раптом наш рапорт «загубиться» по дорозі, дані залишаться. І колись, коли хтось знову поставить питання про Θ-47, йому буде що знайти.

— Ти параноїк не менший за мене, — зітхнув Роан, але не став заважати.

За кілька хвилин усе було готово. Лада ввела свій службовий ключ, Роан — свій, підтверджуючи подвійне авторство.

— Раз, — сказала вона.

— Два, — відповів він.

— Три, — разом натиснули «відправити».

На екрані коротко спалахнула іконка передачі, потім змінилася на стабільний зелений маркер: пакет пішов у мережу. Десь далеко, через мережі ретрансляторів, він мав дістатися до людей, які вирішують, які ділянки неба варті того, щоб про них пам’ятали.

У рубці стало несподівано тихо.

Сигнал з покинутого сузір’я все ще пульсував у фоновому режимі — їхні фільтри його записували, їхні системи його аналізували, але для Лади він тепер звучав інакше. Вона знала, що між тими, хто кричить із темряви, й тими, хто сидить у світлі своїх карт, з’явився тонкий, але реальний зв’язок.

— Ти розумієш, — тихо мовив Роан, — що після цього на нашу станцію звернуть увагу всі, кому не лінь?

— Чудово, — відповіла Лада. — Можливо, тоді хоч хтось нарешті подумає, навіщо ставити прослуховувальну платформу на краю порожнечі й при цьому забороняти їй слухати частину неба.

Вона знову викликала голограму старої карти. Перекреслений сектор Θ-47 світився тьмяно, але тепер у самому його центрі мерехтіла маленька точка, синхронізована з ритмом сигналу.

Карта, на якій немає сузір’я, вперше за довгий час визнала, що там усе ж таки щось є.

І Лада, дивлячись на цей крихітний пульсуючий знак, відчула, як усередині в неї зароджується не лише професійна цікавість, а й щось значно глибше — відповідальність.

Вона ще не знала, що для того, аби відповісти на голоси з покинутого сузір’я, доведеться вийти далеко за межі дозволених карт, наказів і протоколів. Але вже зараз розуміла: відтепер її власне небо теж поділилося на дві частини.

На ту, що є на офіційних схемах.
І на ту, де Θ-47 досі надсилає свої запізнілі, але такі живі сигнали.