Голоси з покинутого сузір’я - частина II

Радіотиша і один несподіваний імпульс

Офіційна відповідь прийшла через сімнадцять годин.

Не тривога, не виклик на зашифрований канал, не вказівка «утриматись від будь-яких дій до прибуття інспекції». Ні. На головному екрані просто з’явилося коротке повідомлення з регіонального центру спостережень:

«РАПОРТ ОТРИМАНО. ДАНІ ПРИЙНЯТО ДО РОЗГЛЯДУ.
КЛАСИФІКАЦІЯ СИГНАЛУ: АНОМАЛІЯ НИЗЬКОГО ПРІОРИТЕТУ.
ПРОДОВЖУЙТЕ СТАНДАРТНИЙ МОНІТОРИНГ».

І все.

Станція «Орфей-9» зітхнула корпусом, ніби й сама чекала чогось більшого. У рубці загорілося кілька індикаторів підтвердження доставки, потім згасли. Життя повернулося до звичайного ритму: вентиляція шуміла, реактор урчитав на своїй стабільній потужності, автоматичні системи відстежували тисячі дрібних технічних параметрів.

Тільки в людських голосах — Лади й Роана — з’явилася нова нота, якої раніше не було: сухий, не до кінця усвідомлений гнів.

— «Аномалія низького пріоритету», — повільно, по складах, повторила Лада, вдивляючись у рядок повідомлення. — Вони навіть не спробували приховати, що їм байдуже.

— Насправді це комплімент, — криво всміхнувся Роан. — Могли б написати «помилкове вимірювання» й закрити тему на рівні алгоритмів.

— Тобто нам подарували право й далі робити вигляд, що ми нічого важливого не помітили, — підсумувала вона. — Приємно.

Сигнал тим часом не зник. Як і раніше, він пульсував у глибинах спектру, повторюючи старий протокол SOS/Θ з педантичною впертістю маяка, який не знає, чи хтось його почув.

За наступні кілька діб Лада й Роан майже не покидали рубки. Формально вони чергували за графіком, неофіційно — підміняли одне одного, ловлячи хоча б короткі відрізки сну між сеансами аналізу.

Радіотиша Всесвіту стала для них гучнішою за будь-який шум.

У перший день після відповіді центру вони зосередилися на декодуванні текстових фрагментів. Кожен новий цикл сигналу приносив кілька додаткових символів: там, де раніше було суцільне «пошкоджено», тепер проступали шматочки фраз.

На п’ятдесят третьому циклі з’явилося слово «евакуація».
На вісімдесят сьомому — «відрізані».
На сотому — «карантин».

Із цих уламків можна було скласти будь-яку історію. Лада вперто відмовлялася робити поспішні висновки. Вона збирала фрагменти, ніби пазл: позначала кольором слова, які стосувалися часу, простору, стану середовища, людей.

— Дивись, — у якийсь момент вона вивела на великий екран схему, де всі відновлені фрагменти були розкладені по рівнях, — тут постійно повторюється послідовність: «колоніальний кластер… ізольований… карантин третього рівня… допомога не надійшла… ми ще тут».

— «Карантин третього рівня», — пробурмотів Роан. — Це ж той, де за протоколом заборонено будь-який вхід і вихід, поки не буде офіційного зняття.

— А якщо зняття так і не було? — тихо спитала Лада.

Він промовчав.

У навчальних курсах про карантинні зони говорили лаконічно: «особливі випадки», «критичні біологічні чи техногенні загрози». Студентам показували кілька старих кейсів, які закінчувалися героїчними історіями про те, як людство вчасно ізолювало небезпеку.

Про ті зони, де зняття так і не настало, не говорили взагалі.

— Якщо вони сиділи під карантином, — продовжила вона, — то ніяка офіційна допомога не повинна була прийти. Навіть якщо хтось і хотів.

— Або, — додав Роан, — карантин використали як зручний привід, щоб залишити цей сектор вмирати.

Слова повисли в повітрі, важкі, як неочищений метал.

Другого дня Лада поставила собі інше завдання: довести самій собі, що сигнал справді йде з координат, які відповідають Θ-47, а не є химерним накладанням кількох випадкових джерел.

Вона витягла з архівів відкриті колись дослідницькі звіти — ті, які дивом не потрапили під загальне «очищення» карт. Серед наукових статей і технічних довідок знайшлися кілька старих орбітальних моделей: траєкторії планет, розташування станцій, маршрути транспортних коридорів.

Її не цікавили політичні коментарі — тільки математика. Вона перевела координати з древніх систем у сучасні, наклала їх на геометрію реального простору, додала поправки на рух галактики. Потім — порівняла із тим, що бачила зараз.

Голографічна модель повільно оберталася перед її очима, наче крихка куля зі скла, всередині якої світилися кілька десятків точок. В центрі — той самий маркер, що відповідав їхньому сигналу.

Збіг був занадто акуратним, щоб бути випадковістю.

— Це не примара, — прошепотіла вона, зробивши остаточний висновок. — Це живий маяк у мертвому секторі.

Роан тільки зітхнув:

— Живий маяк — це вже політика.

Радіотиша зовні зберігалася. Жодних нових вказівок із центру, жодних додаткових запитів, жодних сторонніх кораблів у радіусі дії локатора. Здавалося, що ніхто, окрім них двох, не вважає це чимось більшим за дивний шум.

Та в самій тиші почали з’являтися тріщини.

На третю добу сигнал раптом обірвався. Просто зник.

Без плавного ослаблення, без типового розмазування в шумі, яке означає, що джерело пішло за горизонт чи потонуло в перешкодах. Він просто перестав існувати — так, ніби його різко вимкнули.

На екранах знову залишився тільки рівний фон космічного потріскування.

— Ні, ні, ні, — Лада машинально пробіглася по всіх параметрах прийому. — Частота та сама. Чутливість та сама. Гіперканали стабільні. Реактор у нормі. Це не ми.

— Може, джерело вичерпало запас енергії, — обережно припустив Роан.

— А може, хтось вирішив, що досить кричати, якщо ніхто не відповідає, — відрізала вона.

Радіотиша, яка раніше здавалась звичною, тепер різала вуха. Лада відчула, що їй не вистачає самого факту наявності маяка — навіть якщо вони не могли нічим допомогти тим, хто його посилав.

— Нам потрібно… — вона запнулася, — хоч якось відповісти.

— Чим? — Роан глухо засміявся. — Лада, у нас станція пасивного моніторингу. У нас половина передавального обладнання знята ще до нашого призначення, друга половина — запломбована. Ми не маємо права навіть тестовий імпульс в їхній бік послати без спеціального дозволу.

— А якщо попросити бюрократію дозволити нам бути людьми, а не просто вухами? — саркастично кинула вона.

— Тоді, — спокійно пояснив він, — бюрократія попросить нас або мовчати, або звільнити рубку для більш слухняних кадрів.

Лада мовчки вперлася поглядом у чорний спектр. Їй раптом страшенно захотілося просто натиснути всі заборонені клавіші разом, врубити старі передавачі, які ще могли стояти в технічних відсіках, і послати в темряву хоч щось: «Ми вас чули. Ми не всі такі».

Замість цього вона глибоко вдихнула й змусила себе заспокоїтися.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Тоді ми зробимо те, що можемо. Зафіксуємо момент обриву з максимальною точністю. Усе: фаза, можливі відбиті хвилі, зміни в локальному фоні. Якщо там щось сталося — ми побачимо відбиток.

І вони знову занурилися в роботу.

Аналіз показав одну дивну річ: за кілька секунд до обриву в спектрі з’явився короткий імпульс, який не належав до структури маяка.

Він був надто різким, надто сильним і надто чистим. Ніяких пошкоджень, ніякого зміщення. Імпульс пройшов крізь діапазон, як лезо — тонкий, гострий, з чітко обмеженими краями.

— Це схоже на… — почав Роан.

— …подавлення, — закінчила Лада. — Хтось влупив по їхній частоті глушилкою.

— Хтось?

— Або щось, — поправила вона. — Але по формі це дуже схоже на техногенний імпульс.

Вона збільшила фрагмент, розклала його на гармоніки. Картина стала ще виразнішою: у лезі глушіння читався чіткий алгоритмічний малюнок, надто геометрично правильний, щоб бути випадковим.

— Навіть якщо там після війни залишилися якісь автономні системи карантину, — задумливо промовив Роан, — вони могли зреагувати на маяк, як на порушення режиму.

— Але чому тоді сигнал ішов так довго, перш ніж його «перерізали»? — заперечила Лада. — Вони б мали заглушити його ще на перших циклах.

— Може, прокинулися не одразу. Або в когось закінчилося терпіння.

— Або, — додала вона, — хтось дізнався, що ми їх чуємо.

Ця думка холодком торкнулася спини.

Наступні три дні минули в ідеальній тиші.

«Орфей-9» продовжував фіксувати звичні фонові шуми, сигнали транспорту, фрагменти комунікацій із інших секторів. Але в тому напрямку, де раніше світився маяк Θ-47, не було нічого.

Лада відчувала, як з кожною годиною її напруження змінюється на щось інше — на глухий, болісний сум. Ніби вона стала свідком останнього вдиху когось невідомого й тепер не могла довести, що це не здалося.

Роан поводився по-іншому: зовні він ніби заспокоївся, став навіть трохи легковажнішим, більше жартував, коментуючи буденні сигнали так, ніби вони були малими дивами.

Але Лада знала, що це — захисна реакція. Кожного разу, коли вона ловила його погляд, який випадково затримувався на глухому секторі спектру, у ньому на мить спалахувала та сама напруга, яку вона носила в собі.

— Знаєш, що мене лякає найбільше? — якось увечері він сам заговорив про це, сидячи в напівтемряві рубки з чашкою перенасиченої кави.

— Що?

— Що ми вже починаємо звикати, — знизав плечима Роан. — До того, що десь є викреслене сузір’я з душами, які кричать, а наші карти кажуть: «Неважливо». Ще трохи — і ми теж навчимося не бачити цього.

— Я не звикну, — твердо сказала Лада.

— Ти не робот, Ладо. Людям властиво захищатися від того, на що вони не можуть вплинути.

— Може й так, — згодилася вона, — але якщо ми дозволимо картам вирішувати, що вважати реальністю, тоді навіщо було взагалі летіти до зірок?

Він посміхнувся — цього разу майже тепло.

— Заради таких фраз тебе й варто було призначити на станцію слухати голоси мертвих, — сказав він. — Бо ти вперто вважаєш їх живими.

Четвертого дня тиша розірвалася.

Це сталося о третій годині станційного часу, коли Лада якраз змінювала параметри фільтрації для рутинної перевірки систем. Спектр був настільки рівним, що очі самі собою почали злипатися, а пальці працювали майже машинально.

І раптом — удар.

Не такий, як імпульс глушіння. Цього разу це був короткий, але ясний спалах у тому самому діапазоні, де колись бив маяк Θ-47.

Імпульс не був схожий на старий протокол SOS/Θ. Він не повторювався циклічно, не мав структурованої внутрішньої будови. Це був один-єдиний сплеск, надто короткий, щоб його можна було одразу класифікувати, але надто виразний, щоб списати на випадковість.

Лада в один стрибок опинилася біля панелі детального аналізу.

— «Орфей», локалізація джерела!

— Джерело відповідає попереднім координатам аномального сигналу, — спокійно відповів ІІ. — Сектор неврахований. Позначення — відсутнє.

— Я сама тобі дам позначення, — пробурмотіла вона й вивела на екран стару карту з перекресленим Θ-47.

Маркер знову спалахнув у центрі викресленого сектору.

— Роане! — крикнула вона в комунікаційну лінію. — У рубку! Негайно!

Він прибіг через хвилину, ще застібаючи комбінезон.

— Що трапилося?

— Вони знову подали знак, — коротко відповіла Лада.

Імпульс був один, але містив у собі набагато більше, ніж здавалось спершу. Коли вони розклали його на частоти, виявилося, що це фактично стислий, щільно запакований пакет інформації — схожий на ті, якими користувалися в нових протоколах міжзоряних мереж.

Старий маяк говорив із ними мовою трьохсотрічної давнини. Новий імпульс — зовсім іншою, сучасною.

— Це не може бути випадковістю, — тихо сказав Роан. — Хтось там знає наші нинішні стандарти.

— Або навчився, — відповіла Лада. — Якщо вони досі живі й мають хоч якісь засоби спостереження, могли перехоплювати чужі сигнали, аналізувати, адаптуватися…

— Ти уявляєш, скільки років потрібно, щоб система в ізольованому секторі сама по собі назбирала й переварила стільки даних?

— Я не знаю, скільки в них було років, — сказала вона. — Але, схоже, їх не менше, ніж у нашої байдужості.

Вони запустили процедуру декодування.

Цього разу алгоритми майже не опиралися: протокол був близьким до сучасного, ключові структури читалися легко. Уже за кілька хвилин на екрані з’явився перший рядок розшифрованого тексту.

Лада відчула, як серце в грудях завмерло.

«Ми бачили, як ви слухали».

Проста фраза. Ні «допоможіть», ні координат, ні технічних деталей. Просто констатація факту.

— Вони… — Роан проковтнув слова, — вони відслідковували наш приймач?

— Якщо маяк працював у широкому діапазоні, вони могли зафіксувати, як наша станція поглинає частину сигналу, — машинально пояснила Лада, сама ще не до кінця вірячи. — Або у них є щось на кшталт пасивного спостереження за відбитими хвилями.

— Це означає, що вони не просто кричали в порожнечу, — повільно сказав він. — Вони знали, що десь їх слухають.

На екрані пробігли нові рядки, алгоритм остаточно зібрав стиснутий пакет.

«Ми бачили, як ви слухали.
Нам заглушили голоси.
Якщо ви — не ті, хто нас обірвав, не мовчіть».

Лада перечитала це тричі.

— «Не мовчіть», — повторила вона вголос.

Слова звучали так, ніби були адресовані не станції, а всій цивілізації, яка колись обрала варіант «стерти й забути».

— Це вже не просто маяк, — стиха сказав Роан. — Це звинувачення.

— І прохання, — додала Лада. — Вони не просять кораблів. Не просять їжі, медикаментів, евакуації. Вони просять тільки одного: щоб ми не зробили вигляд, ніби їх ніколи не було.

Вона раптом усвідомила, що руки тремтять. Стиснула пальці в кулаки, змушуючи себе зосередитися.

— Ми мусимо це відправити, — сказала вона. — Негайно. Без чорновиків, без м’яких формулювань. Один в один.

— Ти розумієш, що після такого нас точно поставлять під мікроскоп? — тихо нагадав Роан.

— Якщо після цього вони все одно напишуть «аномалія низького пріоритету», — твердо відповіла Лада, — тоді нехай хоч дивляться нам в очі, коли робитимуть це.

Вони знову відкрили службовий канал. Рапорт цього разу був коротким, майже без аналізу — лише базові технічні параметри й повний текст повідомлення з позначкою: «другої природи сигналу».

У кінці Лада додала один рядок, дозволивши собі нетипову для військових документів відвертість:

«З огляду на зміст повідомлення, вважаю подальше ігнорування джерела не лише технічно необґрунтованим, а й етично неприйнятним».

Роан прочитав, нічого не викреслив, тільки додав свій цифровий підпис.

— Вітаю, — сумно пожартував він, — тепер ми не просто оператори віддаленої станції, а ще й моральні інстанції.

— Хтось же має цю роль виконувати, — знизала плечима Лада. — Якщо ті, хто сидить на блискучих вузлових платформах, забули, як це робиться.

Пакет пішов у мережу. Залишалося чекати.

Радіотиша повернулася. Але тепер вона вже не була глухою. Десь у її глибині Лада відчувала напруження — як струм, який ще не ввімкнули, але вже скидали в контур.

Сигнал з Θ-47 більше не з’являвся. Можливо, у тих, хто його послав, не було ресурсів для повтору. Можливо, глушилка, що одного разу їх уже «перерізала», не спала й зараз. А можливо, вони просто чекали щось від відповіді, яку «Орфей-9» надіслав у свою чергу — нехай і не в їхній бік, а вгору, до центрів, де вирішують долі секторів.

Усе офіційне простір мовчав. Жодних миттєвих наказів, жодних «прийнято до негайного розгляду». Тільки службова позначка в логах: «Пакет доставлено. Вердикт очікується».

Лада сиділа перед чорним спектром і знала: тепер цей «вердикт» стосуватиметься не тільки покинутого сузір’я. Він визначить, чи має ще хоч якийсь сенс те, чим вони тут займаються.

І в цій напруженій, майже фізично відчутній тиші один-єдиний рядок із чужого повідомлення продовжував відлунювати в її голові:

«Якщо ви — не ті, хто нас обірвав, не мовчіть».

Вона не збиралася мовчати.
Навіть якщо для цього доведеться зламати не одну карту.