Голоси з покинутого сузір’я - частина III

Архів забутих сигналів

Відповідь із центру не приходила.

Минали години, потім доба, потім ще одна. Станція «Орфей-9» чесно фіксувала кожен технічний збій, кожен транзитний корабель, кожне банальне коригування орбіти далеких платформ — і все це з однаковою байдужою точністю вносилося до журналів. Лише найважливіше для Лади залишалося в підвішеному стані: жодного слова про Θ-47, про маяк, про коротке повідомлення «ми бачили, як ви слухали».

Здавалося, ніби їхній рапорт провалився в інформаційну яму, де губиться все, що не вписується в красиву картину світу.

— Можливо, його взяли в роботу, — припускав Роан. — Такі речі не розглядають швидко.

— А можливо, його вже охрестили «дискусійним матеріалом», — відказувала Лада. — А це найкоротший шлях до шухляди.

Вона не любила чекати. Стіна невизначеності тиснула сильніше за порожнечу за бортом. Щоб не з’їхати з глузду, Лада зробила те, що вміла найкраще: почала копати глибше.

Ідея народилася раптово, майже випадково.

Їй потрібно було знайти один із старих технічних протоколів, щоб уточнити параметри застарілих передавачів. Вона відкрила системний каталог, де зазвичай лежали такі документи, й помітила, що список раптом став довшим, ніж зазвичай. Кілька нових директорій з’явилися там, де раніше була глуха стіна.

— «Орфей», — звернулася вона, — чому в мене розширився доступ до технічних архівів?

— Останнє оновлення прав доступу було здійснене двісті сорок хвилин тому, — беземоційно повідомив ІІ. — На підставі рапорту №…

Він зачитав довгий цифро-буквений код, який вони з Роаном щойно бачили в заголовку свого повідомлення.

— Тобто, — повільно сказала Лада, — центру ще не вистачило волі відповісти нам словами, але вистачило, щоб тихо відкрити кілька замкнених дверей?

— Інтерпретація мотивів дій вищих інстанцій виходить за межі моїх повноважень, — ввічливо відповів «Орфей».

Лада посміхнулася самими кутиками губ.

— Ось це вже схоже на відповідь, — прошепотіла вона.

Вона відразу зрозуміла, з чого почне. У списку нових директорій найбільше її приваблювала одна — з сухою, але промовистою назвою: «ПАСИВНІ АНОМАЛІЇ. АРХІВ».

Двері до цього віртуального сховища відчинялися повільно. Система щоразу попереджала: «дані не нормовані», «критерії відбору частково втрачено», «класифікація застаріла».

По суті, це був смітник. Місце, куди роками скидали все, що автоматичні фільтри не могли однозначно пояснити, але не вважали достатньо небезпечним, аби зупиняти заради цього великі процеси.

Тут зберігалися уривки сигналів із периферії, дивні короткі спалахи в заборонених діапазонах, неповні пакети даних з поламаними заголовками. Усе це лежало шарами: десятки років, сотні змін, тисячі операторів, які вже давно не працювали на «Орфеї-9» і, можливо, навіть не пам’ятали, що коли-небудь бачили ці графіки.

— Ось твій справжній університет, — пробурмотіла Лада, ковзаючи поглядом по списку.

Дата, напрямок, коротка технічна позначка: «неідентифікований шум», «сплеск невідомої природи», «кандидат у фантоми». Більшість із них ніколи не потрапляли до офіційних звітів.

Архів забутих сигналів.

Вона виставила фільтр за напрямком простору. Її цікавив тільки один сектор — той самий, що на старій карті перекреслений чорнилом.

Список різко скоротився, але не зник.

— Дивись-но, — прошепотіла Лада.

У глибині каталогів, під десятком службових заголовків, з’явилися записи, позначені як «аномалії периферійної зони, тенденція до повторюваності». Перший датувався двадцятирічною давністю, другий — на десять років пізніше, третій — всього кількарічної давності.

— Тобто ми не перші, — сказала вона вголос, хоча поруч не було нікого. — Станція ловила щось із цього напрямку задовго до нас.

Вона відкрила найстаріший запис.

На екрані з’явився тьмяний, майже втоплений у шумі графік: слабкий, ледь помітний зубець у глибині спектру. Ніякої структурованості, тільки натяк на ритм — як би серце, що б’ється десь за товщею води.

Оператор, який вів тоді зміну, зробив скупий коментар: «Ймовірний фантом. Рівень впливу на систему — мінімальний. Рекомендація: архівація без пріоритету».

Лада уявила собі цю невідому людину. Втомлені очі, порожня рубка, нескінченні графіки. Ще одна радіозгортка з периферії, ще одна «ймовірна статистика». Легко було зробити відмітку й забути.

Вона відкрила наступні записи.

З кожним десятиліттям уламки ставали трохи чіткішими. Рівень шуму падав завдяки новим антенам і фільтрам, алгоритми вчилися краще відрізняти випадковий фон від справжнього сигналу. У коментарях до записів з’являлися нові формулювання: «повтор аномалії», «можливе джерело у стертій зоні карт», «рекомендовано додатковий аналіз при наявності ресурсів».

Ресурсів, судячи зі статусу файлів, ніхто так і не знайшов.

Лада відкрила найсвіжіший із архівних потоків — трирічної давності.

Цього разу зубці в спектрі вже нагадували знайомий ритм. Ще розмитий, але впізнаваний. Хтось, хто чергував тоді, явно це зрозумів: у коментарі було написано не сухий технічний термін, а дуже людське: «це звучить як крик».

Однак класифікація залишилася незмінною: «аномалія низького пріоритету».

— Вони бачили, — тихо сказала Лада. — Бачили, чули. І все одно відправили сюди, до цього смітника.

Десь у тиші рубки загуло повітря.

— «Орфей», — звернулася вона, — чому всі ці записи не були включені до навчальних баз аномалій?

— Рішення щодо включення даних до навчальних баз приймаються зовнішніми аналітичними вузлами, — відповів ІІ. — За моєю інформацією, ці сигнали були класифіковані як статистично незначущі.

— Тобто лише те, що повторюється достатньо голосно й довго, щоб завадити комусь важливому, потрапляє до «значущого», — гірко підсумувала Лада.

Вона сиділа перед екраном, відчуваючи, як у ній наростає дивна, холодна лють.

Їм надіслали «анонімну» відповідь у вигляді розширеного доступу. Хтось десь у центрі знав, що на «Орфеї-9» є люди, які не задовольняться формулою «низький пріоритет». І замість того, щоб прямо сказати правду, просто відчинив двері до підвалу, де лежали роки небажаних фактів.

— Добре, — прошепотіла Лада, — раз ви не хочете говорити вголос, то я зроблю це за вас.

Роан застав її серед цього цифрового хаосу через кілька годин.

У рубці було напівтемно, тільки екрани світилися холодним сяйвом. На одному крутилася голографічна модель галактики зі старою й новою картою, накладеними одна на одну. На другому — список архівних аномалій. На третьому — поточний, уже знайомий їм спектр Θ-47, який тепер здавався не початком, а логічним продовженням чогось набагато давнішого.

— Ти давно це робиш? — тихо спитав він.

— Відтоді, як дізналася, що нам «щедро» розширили доступ, — відповіла Лада, не відводячи погляду від екрана. — Дивись.

Вона коротко й чітко виклала те, що встигла зібрати. Повторювані спалахи з одного й того ж напрямку. Поступове прояснення структури сигналів. Коментарі операторів, які то списували все на фантоми, то чесно писали: «схоже на щось живе». Офіційні класифікації, які попри все залишалися незмінними.

— Виходить, наш маяк — це лише вершина, — підсумував Роан. — А під ним — багаторічний айсберг.

— Айсберг, який хтось дуже старанно ховав, — кивнула Лада. — І зараз… хтось так само старанно показує нам, де він лежить.

Він мовчки вдивлявся в голограму.

— Як думаєш, це жест доброї волі? — нарешті запитав. — Чи просто ще одна маніпуляція?

— Мені байдуже, — відказала вона. — У будь-якому разі ми отримали те, чого нам бракувало: контекст. Тепер можна не просто казати «десь там хтось кричить», а показати, що цей крик звучав роками, а ми вчилися не чути.

— «Ми» — надто широке слово, — зауважив він.

— Тим гірше, якщо його соромно вимовляти, — відповіла Лада.

Вони взялися систематизувати архів.

Роан спершу бурчав, що це робота для цілої групи аналітиків, а не для двох людей на далекій станції, але дуже швидко захопився. Він мав природний хист до структурування хаосу: сортував записи за періодами, за потужністю сигналів, за ступенем подібності до їхнього маяка.

Лада займалася іншим. Її цікавили не тільки цифри, а й людський шар: хто саме залишав коментарі під записами, як змінювалась мова описів; у який момент технічні епітети «аномалія» й «шум» почали час від часу змінюватися на «крик» і «голос».

Вона знайшла кілька прізвищ, що повторювалися. Оператори, які працювали на «Орфеї-9» довше за інших. Дехто з них пізніше переходив на інші платформи, дехто взагалі зникав зі штатного розпису.

— Тут є один цікавий персонаж, — сказала вона якось, викликавши на екран короткий особистий файл. — Оператор Іларіон Гросс.

— Ніколи не чув, — знизав плечима Роан.

— Не дивно, його зміна була більше двадцяти років тому. Але він залишив надто багато приміток. І всі — про цей напрямок.

Вони відкрили один із записів.

Там було не лише стандартне «аномалія периферії». Під ним дрібним шрифтом красувався неформальний додаток: «Якби я вірив у привидів, сказав би, що хтось дуже вперто стукає до нас із замурованої кімнати».

— Романтик, — криво усміхнувся Роан.

— Або людина, яка втомилася робити вигляд, що не відчуває очевидні речі, — відповіла Лада.

В інших записах Гросса траплялися ще цікавіші фрази: «Ми маємо не шум, а патерн, хоч скільки не називай його статистичною похибкою», «це не випадково, що всі ці спалахи приходять із викресленого сектору», «якщо хтось читає це в майбутньому — знайте, ви не перші, хто це бачить».

Останній запис із його підписом був датований рівно за день до того, як його ім’я зникло зі списків персоналу станції.

— Є офіційна причина звільнення? — запитала Лада.

— Перевіряю, — Роан пробігся по службових базах. — Формально — «переведений до іншої частини». Жодних деталей. Потім ще кілька років працював десь у внутрішніх секторах, а потім… порожнеча.

— Як у Θ-47, — тихо сказала вона.

Вони переглянули інші особові справи. Схожі сліди: люди, які надто уважно дивилися в один і той самий напрямок, раптом кудись «переводилися», «перепрофільовувалися», «переходили до іншої сфери діяльності».

— Ти хочеш сказати, — повільно вимовив Роан, — що наша станція роками для когось працювала як фільтр: хто надто серйозно ставився до цього сектору, того акуратно прибирали?

— Я не хочу казати, — відповіла Лада. — Я просто бачу збіг.

Вона відчула, як всередині холодок ляг на попередній гнів, зробивши його твердішим.

— Тож коли ми написали в рапорті, що вважаємо ігнорування етично неприйнятним, — додала вона, — ми, можливо, потрапили в дуже стару історію.

— І тепер або нас теж «перепрофілюють», — зітхнув Роан, — або…

— Або хтось там, нагорі, нарешті вирішив, що так далі не можна, — закінчила Лада. — І хоче використати нас як важіль.

— Чудова перспектива бути чийсь важіль, — пробурмотів він.

— Краще важіль, ніж гвинтик, який нічого не змінює, — відповіла вона.

Архів забутих сигналів поступово складався у велику, моторошно логічну картину.

Кожен запис — як піксель. Окремо він нічого не значив, разом — формував образ. Образ сектору, який волали почути, але щоразу знаходилися аргументи, чому «зараз не час».

Чим довше вони дивилися на цю картину, тим сильніше Лада відчувала, що зв’язок між минулим і теперішнім сигналом — не просто технічний. Сама ідея Θ-47 стала чимось на кшталт білої плями на совісті цивілізації, яку старанно замальовували, але яка вперто проступала крізь всі шари фарби.

І тут сталося ще щось.

Пізнього «вечора» — умовно, бо сонце для них було тільки числом у хронометрі, — коли Лада вже збиралася передати зміну, на службовому каналі з’явилося нове повідомлення.

Не з регіонального центру, не з військового департаменту й навіть не з мережі загального зв’язку.

Заголовок був лаконічним: «СИСТЕМНИЙ СЕРВІС. КОНФІГУРАЦІЯ ЖУРНАЛІВ».

— Ще одне оновлення, — пробурмотів Роан, який якраз заходив до рубки. — Може, хоч реактору стане легше дихати.

Лада відкрила текст.

Перші рядки були нудно-технічними: «в рамках оптимізації сховищ», «зменшення надлишкового навантаження», «уніфікація протоколів». Вона мало не закрила повідомлення, але око чіплялося за один фрагмент:

«Рекомендовано провести очищення локальних архівів пасивних аномалій за останні 30 років.
При необхідності збереження даних — перенесення до центрального сховища здійснюється автоматично».

— Оце вже цікаво, — сказала Лада.

— Тобто наш смітник хочуть вичистити, — переклав Роан. — Ще й «автоматично» перенести все «важливе». Як вони визначать, що важливе? За старими ж критеріями?

— За тими самими, які вже десятки років кажуть, що Θ-47 — «статистично незначуща аномалія», — кивнула вона.

Внизу повідомлення був таймер: «до початку операції залишилося 18 годин».

— Ти розумієш, що це значить? — запитав Роан.

— Так, — відповіла Лада. — У нас є менше доби, щоб вирішити, що робити з архівом забутих сигналів.

Рішення приймалося не відразу.

Логіка диктувала очевидний крок: скопіювати все локально, відрізати «Орфей-9» від мережі на момент оновлення, потім тихо працювати зі збереженими даними. Але це означало пряме порушення протоколів.

— Вони й так нас тримають під підозрою, — зауважив Роан. — Після двох твоїх рапортів із фразами про «етичну неприйнятність» будь-який наш нестандартний рух буде трактовано як бунт.

— А як ти називаєш спробу стерти тридцятирічну історію аномалій? — холодно запитала Лада. — Турботою про економію місця?

— Я просто кажу, що кожен крок має ціну, — відповів він. — Якщо ми підемо на відкрите порушення, нас дуже швидко відсунуть від консольних крісел назавжди.

— А якщо не підемо, — відрізала вона, — тридцять років голосів знову перетворяться на «неважливі байти». І наступному поколінню доведеться починати з нуля. Якщо взагалі буде кому.

Роан мовчав довго. Потім утомлено провів рукою по обличчю.

— Добре, — сказав він. — Лади, у мене теж є совість. Просто вона вже встигла кілька разів обпектися об систему. Але якщо ти готова ризикнути — я з тобою.

— Я не знаю, що ми встигнемо, — відверто сказала Лада. — Але хоча б спробуємо.

Вони розробили план, який був одночасно простим і відчайдушним.

По-перше, запустити фонове копіювання всього архіву на ізольований сегмент пам’яті, який офіційно значився резервом для внутрішніх логів реакторного відсіку. Доступ до нього мали тільки вони й «Орфей-9» як технічна система.

По-друге, налаштувати так званий «повільний канал» — старий протокол надсилання великих обсягів даних з низьким пріоритетом, який зазвичай використовували для бекапів. Передати через нього хоча б частину архіву до одного з цивільних наукових вузлів, що формально мали доступ до інформації зі станції, але рідко користувалися ним.

— Якщо нас відріжуть, — пояснювала Лада, — то хоча б десь у світі з’явиться дубль цих даних. Навіть якщо його знайдуть не відразу.

— А якщо перехоплять?

— Тоді хтось буде змушений чесно написати, чому він знищив архів, перш ніж його прочитати, — знизала плечима вона. — Це теж форма тиску.

«Орфей» не заперечував. Він терпляче виконував їхні команди, розподіляв потоки, оптимізував трафік. Інколи Ладі здавалося, що в його рівному голосі чується ледь помітна підтримка — як у старого корабельного комп’ютера, який бачив уже надто багато, щоб вірити у вічність будь-якого наказу.

Копіювання тривало годинами.

На екранах повільно росла шкала прогресу. 10%, 25%, 40%. Кожен відсоток — це роки колишньої тиші, що переставала бути німою.

Перед самим закінченням операції Лада отримала ще одне повідомлення.

Цього разу без заголовків і підписів.

Лише один невеликий пакет, який прослизнув через службовий канал, ніби хтось використав стару, напівзабуту щілину в системі.

Він не мав жодних зовнішніх ідентифікаторів. Тільки текст усередині:

«Не довіряйте автоматичному перенесенню. Деякі архіви зникають у дорозі.
Якщо вирішите зберегти ці сигнали — робіть це самі».

Нижче — позивний, який Лада ніколи раніше не бачила, але який змусив її серце вдаритися об ребра:

«Гросс // колишній оператор Орфея-9».

Вона відчула, як шкірою пробігло мурашками:

— Він живий. І досі десь там.

Роан прочитав текст і тихо присвиснув.

— Отже, він теж колись вирішив, що архіви не можна просто віддати системі, — сказав він. — І, схоже, дорого за це заплатив.

— Тим більше, — тихо відповіла Лада, — я не збираюся зараз відступати.

Шкала копіювання повільно підповзала до позначки «100%». Таймер до початку офіційного «очищення» продовжував відраховувати час.

Архів забутих сигналів, який стільки років вважали статистичним сміттям, раптом став найціннішим вантажем у їхньому маленькому всесвіті.

І Лада знала: що б не вирішили ті, хто сидить над картами, у пам’яті «Орфея-9» тепер буде місце, де голоси покинутого сузір’я не зникнуть так легко.