Голоси з покинутого сузір’я - частина IV

Станція на краю мертвої орбіти

Орбіта була мертва, але не порожня.

Навколо планети, яку колись називали живою, а потім — просто «Об’єкт-Четвертий», висіло кільце уламків: судна без двигунів, розірвані модулі, обгорілі фрагменти орбітальних міст. Усе це рухалося за законами небесної механіки, яким було байдуже, що люди давним-давно припинили давати команди.

Станція «Порог-13» жила всупереч цьому кільцю смерті.

Вона не світилася назовні — усі зовнішні вогні давно вимкнули, щоб не привертати зайвої уваги. Її корпус, колись білий і гордий, тепер був закіптюжений і вицвілий, місцями латаний чужими панелями. Тільки в невеликих прорізах технічних оглядових вікон тьмяно блимали внутрішні огні: як очі людини, яка давно не спала, але вдає, що все під контролем.

На одному з таких вікон стояла Кіра й дивилася вниз, на планету-труп.

Колись під цими хмарами були міста, океанські платформи, рудники. Тепер — лише плями оплавленої кори, хмарні завихрення отруєних атмосфер, радіаційні пояси. Місцями густішали зеленуваті спалахи — відлуння некоректно загашених реакторів, які й досі повільно випалювали ґрунт.

Її пальці машинально стискали холодний метал рами.

— Якби я не бачила цього щодня, — пробурмотіла вона, — подумала б, що це художня перебільшена картинка з навчального фільму «Чого не слід допускати».

За її спиною хтось тихо кашлянув.

— Навчальні фільми завжди закінчуються оптимістичніше, — сказав старший технік Марек. — Там хоча б показують, як усе відбудували.

Він підкотився ближче у своїй зношеній граві-кріслі — система штучної гравітації в центральному кільці давно працювала нерівномірно, і техніки віддавали перевагу кріпленням, ніж ходьбі. На його сивих скронях перегоріло вже занадто багато змін, але очі залишалися живими, жорсткими.

— Знову дивишся вниз?

— Якщо не дивитися вниз, — Кіра зітхнула, — залишається тільки дивитися на стелю.

Стеля в їхніх відсіках була не менш красномовною за орбіту: тріщини фарби, латки, замінені кабелі. Усе на станції нагадувало про те, що вона живе довше, ніж повинна була за проектом.

— Гаразд, філософко, — Марек підняв одну брову. — Прийшла пора дивитися не вниз, а вбік. Наші «сусіди» знову засвітилися.

Кіра відвернулася від ілюмінатора. Слово «сусіди» тут не означало нічого приємного.

У центральному вузлі «Порогу-13» стояла конструкція, яка колись була гордістю корпорації-підрядника: автономний карантинний модуль, здатний підтримувати санітарний периметр навколо всієї планети.

Тепер його офіційно не існувало.

Він був частиною тієї самої системи, що перетворила Θ-47 на «регiон, непридатний для відновлення». Під час війни й після неї ці модулі працювали незалежно, отримуючи від центральних команд лише загальні директиви. Модуль «К-Четвертий» колись мав право блочити трафік, перехоплювати кораблі, включати орбітальні глушилки й вогневі платформи, якщо вважав, що загроза виходить за межі допустимого.

Центральний комплекс, який мав віддати команду «відбій», згорів у перші дні великої атаки. Модуль залишилися без голосу, але з повними повноваженнями.

Він продовжував робити те, для чого його створили: ізолювати небезпеку.

«Порог-13» був однією з небагатьох станцій, яким свого часу пощастило опинитися на межі цього периметра. У формулюваннях автоматики вона вважалася «контрольним пунктом», а не «джерелом зараження». Саме тому її не знищили автоматично.

Зате обклали наказами й блокуваннями так, що кожен маневр доводилося погоджувати не з людьми, а з холодним алгоритмом.

Кіра дивилася на голографічну модель карантинного поля. Воно виглядало як сферична мережа з нерівними пластами: щільні зони глушіння, розріджені «шви», мертві сектора, де щось колись вибухнуло надто сильно. Саме серед цих швів вони й шукали пролази для своїх сигналів.

— Наші «сусіди» — це він, — Марек ткнув пальцем у яскраву точку на моделі. — Модуль «К-Четвертий» знову прокинувся.

На екрані повільно пульсував вузол, що відповідав за глушіння зв’язку. Саме він нещодавно вдарив по їхньому маяку так, що навіть корпус «Порогу-13» скрипнув.

— Після останнього удара я вже думала, що він себе спалив, — Кіра скривилася.

— Такі штуки міцніші, ніж здаються, — відгукнувся Марек. — Але є й хороша новина.

— Поділись, поки я в це ще здатна повірити.

— Коли він рубонув по нашій частоті, — технік розкрив сусіднє вікно з графіком, — ми встигли зафіксувати невеликий відгук ззовні.

Кіра нахилилася ближче.

На графіку було видно: спершу — рівний ритм їхнього маяка, потім — різкий сплеск глушилки, а слідом — ледь помітний зсув у фазі відбитих хвиль, що приходили з дальнього простору.

— Це…

— Саме так, — кивнув Марек. — Хтось по той бік периметра слухав нас раніше, ніж модуль нас відрізав. І його приймач залишив відбиток у структурі.

Кіра відчула, як щось тепліше за повітря станційних коридорів розливається в грудях.

— Тобто ми не просто говорили в порожнечу.

— Не вперше. Але вперше ми це зловили настільки чітко, що вже не спишеш на статистику.

Він замовк, уважно дивлячись на неї.

— Саме тому я дозволив тобі відправити той стиснутий пакет новим протоколом.

— «Ми бачили, як ви слухали»… — прошепотіла Кіра.

Вона пам’ятала, як власноруч запускала той імпульс. Як стискало горло від думки, що це, можливо, останній раз, коли станція ризикує «заговорити» людською мовою.

Після війни в Θ-47 не залишилося армій, урядів, корпорацій. Залишилися тільки люди й системи, які не вміли переставати виконувати накази.

Люди вмерли швидко, системи — повільно.

На «Порозі-13» вижило всього декілька сотень. Частина загинула від ран і голоду в перші роки ізоляції. Комусь удалося прорватися на дрібні транспортники й спробувати втекти, але модулям було байдуже, у кого в документах стояла галочка «мирне населення». Орбітальні платформи збивали все, що намагалося прорвати периметр.

Ті, хто залишився, навчилися жити як тінь.

Вони відключили всі зайві маяки, затамували будь-яку активну радіоактивність, навчилися ховатися в «мертвих» секторах орбіти, де сенсори модулів осліпли від власних колишніх ударів. Вони збирали уламки кораблів, переобладнували модулі під теплиці, навчальні зали, майстерні.

Дітей учили не «як підкорювати галактику», а як не дати вмерти повітрю.

Кіра народилася вже після великого вибуху. Для неї Θ-47 ніколи не був сузір’ям на карті — лише словом, яким позначали «своє» й «зачинене назавжди». З дитинства вона знала, що за межами карантинного поля є інші світи, але їхні голоси доходять тільки у вигляді заломлених, ослаблених сигналів. Станція інколи ловила передачі сусідніх секторів — новини, рекламу, фонові комунікації.

У цих голосах жило щось, від чого всередині боляче ворушилося. Світ, у якому проблеми обговорювали на публічних каналах, а не шепотом у технічних відсіках.

Коли їй виповнилося двадцять, Кіра стала однією з тих, хто підтримував їхній власний голос. Аварійний маяк колоніального типу SOS/Θ, який працював ще до того, як вона народилася.

Марек був тоді вже Старажем Маяка. Неофіційний титул, що означав: він краще за всіх знає межу між «послати сигнал» і «спровокувати самознищення станції».

— Карантинний модуль — як старий, злий бог, — якось сказав він їй під час навчання. — Він не розуміє наших намірів. У нього є тільки поняття «загроза» та «відсутність загрози». Сигнал — завжди подразник.

— Але якщо ми мовчатимемо, — заперечила тоді Кіра, — про нас взагалі ніхто не дізнається.

— Правильно, — кивнув він. — От ми й шукаємо межу. Скільки можна кричати, щоб тебе почув хтось інший, але не знищив бог, який чув першим.

Цю межу вони шукали роками. Фільтрували частоти, змінювали тривалості імпульсів, гралися з фазами. Вони зрозуміли, що старий протокол SOS/Θ проходить крізь деякі «дірки» в карантинному полі — можливо, тому, що модуль вважав їх занадто застарілими, аби становити загрозу.

Так народилася «мертва орбіта» — траєкторія, де станція могла час від часу виводити свій маяк за обрій планети, ловлячи моменти, коли сигнали проходили повз напівосліплі сенсори.

У тих секторах простору нічого не літало. Жодних торгових ліній, жодних туристичних маршрутів, жодних патрулів. Лише їхній слабкий голос.

Після останнього удару глушилки на станції було тихо, але не спокійно.

У центральному відсіку зібралася невелика рада — неформальний аналог того, що колись називалося адміністрацією. Тепер це були просто люди, які знали більше за інших і ще не зламалися.

Марек сидів на краю консолі, Кіра — поруч, трохи збоку, з планшетом у руках. Навпроти — Ніла, колишня медик, яка в мить потреби стала політичною реалісткою, та Яррен, молодий інженер, що відповідав за витрачену енергію.

— Ми не можемо продовжувати в тому самому режимі, — перша заговорила Ніла. — Кожен новий запуск маяка — це ризик, що модуль не обмежиться глушінням. Він має в арсеналі ще й фізичні інструменти.

— Двадцять років не користувався ними, — відмахнувся Яррен. — Гармати ржавіють так само, як і наші герметичні кільця.

— А от глушилка, як бачиш, не іржавіє, — холодно відповіла вона. — І останній удар майже вибив нам живлення на третій сектор. Якби ми втратили теплиці, тобі б довелося пояснювати це дітям.

Кіра мовчала, ковтаючи слова.

— Ми відправили пакет, — продовжила Ніла. — Короткий, стиснутий, у їхньому новому форматі. Якщо там, зовні, хтось дійсно слухає, він отримав наш меседж. Тепер м’яч на їхньому боці. Ми зробили, що могли.

— Ні, — тихо сказала Кіра. — Ми зробили лише те, що вважали безпечним.

Усі погляди звернулися до неї.

— Поясни, — попросив Марек.

Вона вивела на голографічний екран модель, яку вони з ним аналізували: відбитий шлейф, що свідчив про чужий приймач.

— Це не був випадковий прослуховувач. Сигнал приймали стабільно, довго. Пакети старого маяка хтось записував і аналізував. І тільки потім, коли ми вже мали чітку відповідь у вигляді глушилки, ми наважилися послати щось людською мовою.

— Ти хочеш сказати, — повільно вимовив Яррен, — що вони вже давно могли щось зробити, але не зробили?

— Я хочу сказати, — відповіла Кіра, — що там є хтось, хто, можливо, так само скований власною системою, як ми — карантином. І якщо ми замовкнемо зараз, то дамо і їхнім картам легкий аргумент: «Ніхто не відповів — отже, там порожньо».

Ніла стиснула губи.

— Ти вимагаєш, щоб ми ризикували життям станції заради чужих сумнівів?

— Я прошу, — виправила її Кіра, — не погоджуватися на повільне вимирання в тиші. Якщо ми перестанемо говорити, ми станемо саме тим, за що нас давно вважають — мертвою орбітою без голосу.

У приміщенні повисла важка пауза.

Марек дивився то на неї, то на модель поля.

— Є інший варіант, — нарешті сказав він. — Компромісний.

Він змінив проєкцію: сітка карантинного поля перефокусувалася, виділивши тонке кільце траєкторії, що проходило майже по самому краю гравітаційної ями планети.

— Це — наш новий маршрут на найближчі місяці, — пояснив він. — Мертва орбіта в буквальному сенсі: зона, де гравітаційні й магнітні збурення настільки сильні, що модуль бачить усе як суцільний шум. Нам буде важче стабілізувати станцію, зате є шанс виводити маяк назовні хоча б короткими спалахами.

— Чому ти показуєш це тільки зараз? — підозріло запитала Ніла.

— Тому що раніше в нас не було підтвердження, що там, зовні, є хоч хтось, хто зможе ці спалахи помітити, — відказав Марек. — А тепер є.

Він поглянув на Кіру.

— Але я не вирішу це сам. Якщо ми підемо на цю траєкторію, нам доведеться економити все: кисень, паливо, енергію. Помилки не пробачать.

— Я — за, — одразу сказав Яррен. — Краще ризик, ніж гниття.

Ніла довго мовчала. Потім, видихнувши, додала:

— Я — проти. Але якщо ви все одно підете на це, я не покину пост. Хтось має бути поруч, коли нас почне трясти.

Очі Марека зупинилися на Кірі.

— А ти?

Вона навіть не замислювалася:

— Я народилася на цій станції. Якщо вона впаде — я впаду разом із нею. Тож краще говорити до останнього.

Марек кивнув.

— Тоді вирішено. «Порог-13» переходить на мертву орбіту.

Маневр зайняв кілька днів.

Станція не була створена для таких трюків. Її орбіта мала бути стабільною, передбачуваною, лінивою. Тепер же її штовхали старими маневровими двигунами, як важку кулясту баржу, змушуючи пролазити в гравітаційні западини між уламками.

Зовнішні екрани показували, як уламки колишніх кораблів прослизали зовсім близько. Часом здавалося, що ще трохи — й якийсь старий корпус увійде в резонанс із їхньою траєкторією, перетворивши «Порог» на ще один фрагмент кільця.

Від відцентрових навантажень у кільцях відмовляв інструмент, дрібні тріщини в перегородках раптом починали «співати». Люди ходили станцією, тримаючись за поручні, як пасажири на старому кораблі в шторм.

Але вони витримали.

Коли маневр закінчився, «Порог-13» опинився там, де хотів Марек: на краю мертвої орбіти, у секторі, де сенсори карантинного модуля показували лише густий, нерозбірливий шум.

— Ласкаво просимо на новий горизонт, — сухо сказав він, дивлячись на оновлену модель поля.

Кіра стояла поруч, відчуваючи, як у грудях змішуються страх і радість.

— Тепер ми не просто виживаємо, — прошепотіла вона. — Ми наступаємо.

Перший запуск маяка з нової траєкторії був коротким — усього кілька секунд.

Кіра сиділа за старим пультом, рука на важелі, який міг би здаватися декоративним, якби не знати, що він досі замикає реальний, несимульований контур. Коли Марек дав знак, вона натиснула, й у глибині станції слабко завив узгоджений резонансом генератор.

Старий протокол SOS/Θ прокотився через вакуум, як удар серця.

— Є вихід, — сухо прокоментував Яррен, стежачи за показниками. — Перевантаження в нормі.

— Відбитий сигнал? — Кіра ковтнула, чекаючи найважливішого.

На допоміжному екрані розгортався спектр. Спочатку — їхній власний імпульс, потім — очікуваний хаос гравітаційних і магнітних перешкод.

І тільки через кілька довгих секунд, коли вони вже майже змирилися з тим, що цього разу нічого не буде, в самому краї діапазону блиснув крихітний, але знайомий шип.

— Є, — хрипло сказав Марек. — Він там.

Чужий приймач.

Десь далеко, за межами карантину, хтось знову слухав.

Кіра відчула, як у неї тремтять коліна.

— Добре, — видихнула вона. — Тоді ми не дарма ризикували.

— Це тільки початок, — попередила Ніла, яка все ж прийшла до рубки, попри свої страхи. — Одного разу бог може прокинутися сильніше.

— Може, — погодився Марек. — Та якщо ми вже живемо в храмі цього бога, маємо хоча б право співати свої пісні.

У ту ніч — умовне слово, але інше тут не придумали — Кіра не змогла заснути.

Вона знову стояла біля ілюмінатора й дивилась на планету. Її опалені хмари, темні континенти, згустки невгаслого сяйва.

Там, унизу, колись теж були станції, міста, люди, які думали, що їм є куди втекти. Тепер є тільки ті, хто опинився на краю — на мертвій орбіті, яка стала і в’язницею, і останнім бастіоном.

Вона заплющила очі й уявила собі того, хто по той бік поля сидить перед екраном. Можливо, так само в напівтемній рубці, з тими самими напівживими лампами й втомою в очах. Людину, яка побачила їхній імпульс на фоні власного шуму й сказала: «Це неможливо, але воно є».

— Якщо ти мене чуєш, — прошепотіла Кіра у темряву, — знай: ми теж дивимося на вас. Просто наші карти не дозволяють нам робити вигляд, що там нічого немає.

Станція тихо скрипіла навколо неї, ніби погоджувалася.

«Порог-13» став не просто уламком на краю мертвої орбіти. Тепер він був ще й точкою зустрічі двох реальностей: тієї, в якій Θ-47 давно поховали, і тієї, де люди вперто відмовлялися бути мертвими.

І десь далеко, на іншій станції, що висіла над зовсім іншими зорями, хтось, можливо, так само не спав, дивлячись на сектор, якого офіційно не існувало.