Голоси з покинутого сузір’я - частина IX

Вибір між порятунком і мовчанням

Коли ти живеш на периферії карти, найбільша брехня звучить завжди однаково:
«Від вас нічого не залежить».

Лада дивилася на новий службовий пакет від центру й дуже чітко розуміла: зараз якраз той момент, коли від них залежить надто багато.

Пакет прийшов з особливим маркером пріоритету — таким, що «Орфей-9» бачив нечасто:

«СИНХРОНІЗАЦІЯ СТАНЦІЙНИХ ПРОГРАМ.
КОРИГУВАННЯ ДОЛЬНОГО КОНТУРУ».

У додатку — технічна схема, від якої в Лади всередині все похололо.

— Вони збираються… вирізати цілий сектор з живої мережі, — прошепотіла вона.

Роан сів поруч, закинувши одну ногу на іншу, але в жесті цьому не було звичної розслабленості.

— Поясни словами для тих, хто не думає спектрами, — попросив він.

Лада вивела на екран абстрактну карту: не ту, офіційну, з красномовними кольоровими плямами й підписами, а внутрішню, машинну. Поле зі світлими нитками — зв’язки між вузлами. Стовщені ділянки — основні магістралі. Тонкі, напівпрозорі — далекі станції, такі як «Орфей-9».

У центрі — вузол, позначений як «Θ-47 // КАРАНТИННИЙ МОДУЛЬ».

— Дивись, — сказала вона. — Досі ми були… як?

Вона провела пальцем по повітряній проекції: лінія зв’язку від «Орфея-9» тяглася до зовнішнього кільця, обходила карантинний модуль і, вже потоншивши, торкалася зони, де тепер жив «Порог-13».

— Слабкий, зашумлений, але зв’язок був. Ми могли ловити відлуння Θ-47, могли відповідати. А тепер…

Вона ввімкнула анімацію: зовнішнє кільце повільно стискалося, блискучі нитки перебудовувалися, деякі — гасли. Карантинний модуль розширювався, поглинаючи не лише мертві маяки, а й ту тонку жилку, що вела від «Орфея-9» до «Порогу-13».

На її місці з’явився холодний напис:

«БЕЗПОСЕРЕДНІ З’ЄДНАННЯ ЗАБОРОНЕНО.
УСІ КАНАЛИ ЧЕРЕЗ ЦЕНТРАЛЬНИЙ ВУЗОЛ».

— Вони ставлять нас на фільтр, — підсумував Роан.

— Вони ставлять Θ-47 на фільтр, — поправила Лада. — Нас — просто роблять зручнішими.

Найгіршим був не навіть сам факт «переконфігурації». А те, що йшло слідом, у додаткових пунктах.

«У рамках програми «Калібрування історичних даних» ми плануємо
перевести частину периферійних станцій у режим пасивного моніторингу без повноцінного екіпажу.
«Орфей-9» входить до короткого списку пріоритетних кандидатів на модернізований безекіпажний формат».

Під цим — майже невинна фраза:

«Членам поточного екіпажу пропонується евакуація з подальшим переведенням
на інші, більш захищені об’єкти».

— Ось твій «порятунок», — гірко всміхнувся Роан. — Нам дають шанс піти звідси живими.

— За умови, що ми залишимо станцію… без людей, — договорила Лада.

Вона відчула, як у ній повільно наростає щось важке, густе. Не страх — той уже був. Це було інше. Лють, замішана на безсиллі.

— Без людей, — повторила вона, — і з новою прошивкою, що стирає будь-які «аномальні» шаблони. Включно з Гроссом. Включно з усім, що ми зробили з Θ-47.

Роан стиснув кулаки.

— Вибір між тим, щоб зберегти себе, і тим, щоб зберегти їхні голоси, — сказав він. — Класика жанру.

На «Порозі-13» в цей час теж з’явилася своя «пропозиція порятунку».

Кіра слухала повідомлення, що прийшло по новому каналу, ледве дихаючи.

Голос був незнайомим — молодий, трохи надто правильний, з тим відтінком вихованої в центрі ввічливості, де кожне слово ретельно відшліфоване.

«Станція «Порог-13», це оперативний координатор тимчасової групи
з перегляду карантинного статусу Θ-47.
Наскільки ви можете, ми хочемо почути ваш реальний стан».

— Їм захотілося раптом «почути реальний стан», — пробурмотів Яррен, крутячи в руках стару гайку. — Де вони були всі ці роки?

Кіра жестом попросила його замовкнути й увімкнула двосторонній канал.

— Це Кіра. Дослідницький сектор «Порогу-13».

Вона коротко описала їхнє становище:
відносно стабільна станція,
обмежені ресурси,
залежність від старих реакторів,
архіви, які вони зберегли,
діти, народжені вже під куполом карантину.

На тому кінці уважно слухали. Принаймні так здавалося за тоном голосу.

— Ми… не до кінця усвідомлювали повну картину, — нарешті промовив координатор. — З центральної точки зору Θ-47 довгий час виглядав як… зона, де шансів немає.

— Для нас шанси були дуже конкретними, — жорстко відповіла Кіра. — Або ми тримаємо станцію — або нас немає.

У відповідь пролунало зітхання, яке навіть через цифрові фільтри звучало щиро.

— У нас є попередній план, — сказав координатор. — І він… неофіційний.

Кіра обмінялася поглядом з Мареком.

— Слухаємо.

— Технологічно зараз з’явилася можливість вивести з-під купола частину населення й критичні архіви, — пояснив голос. — Не все, але суттєву частину.
Проблема в тому, що для цього нам доведеться обійти частину карантинних регламентів і, можливо, зіткнутися з опором тих самих структур, що вже один раз викреслили вас із карти.

— І ви боїтеся, — спокійно сказала Кіра.

— Ми реалісти, — чесно відповів координатор. — Тому запитання таке: якщо ми підготуємо операцію виводу, ви готові будете прийняти евакуацію в обмеженому форматі?

— «Обмеженому» — це як? — вступив Марек.

— За попередніми розрахунками, ми зможемо забрати близько сорока відсотків населення станції, — пролунало після короткої паузи. — Решта…

Решта.

Слово повисло в ефірі, як лезо.

У залі, де зібралися старші зміни «Порогу-13», стояла тяжка тиша.

— Вони знову ділять нас на категорії, — першою заговорила та сама старенька, що колись гостро запитувала про «звинувачення». — Тільки тепер чесніше називають цифру.

— Різниця є, — заперечив Марек. — Тоді нас навіть не запитували. Тепер… принаймні пропонують вибір.

— Вибір між сорока відсотками й нулем, — скривився Яррен. — Щедро.

Кіра сиділа мовчки, стиснувши руки в замок. Всередині її щось стискало так, що було важко дихати.

— А якщо ми погодимося, — нарешті вимовила вона, — кого ми візьмемо?

Запитання було очевидним, але ніхто не хотів його озвучувати.

— Дітей, — сказав хтось.

— Техніків, без яких ми не втримаємо станцію, — додав інший.

— Тих, у кого ще є родичі поза Θ-47, — пролунало з кута.

— А решта? — спокійно спитала Кіра. — Вони залишаться тут, під куполом, щоб… що?

Ніхто не відповів.

На «Орфеї-9» Лада дивилася одночасно на два екрани:
на службову пропозицію евакуації екіпажу
і на новий, ще сирий пакет від «Порогу-13», в якому містилися розрахунки «обмеженого виводу населення».

— Вони підтягують і нас, — сказав Роан. — Без «Орфея» не зможуть точно проламати коридор через поле. Наші моделі й дані — ключ.

— І це їхній козир, — додала Лада. — Бо, пропонуючи нам евакуацію, вони одночасно пропонують стати частиною операції порятунку для Θ-47.

— Або частиною операції «красивого прикриття», — похмуро зауважив він. — Якщо все піде не так, як вони обіцяють.

У рубці було темно. Лада спеціально приглушила світло, щоб краще бачити проекції.

— Вони пропонують нам угоду, — сказала вона. — Ми віддаємо їм наші розрахунки, допомагаємо пробити гуманітарний коридор. Вони виводять частину людей і… ставлять крапку.

— «Відновлений статус сектору, пом’якшений наслідками», — сухо додав Роан. — І всі красиві звіти про те, як вони «врятували, кого змогли».

— А решта голосів? — запитала Лада.

Ніхто не відповів.

Вона звернулася до «Орфея»:

— Якщо ми погодимося, скільки шансів, що операція успішно виведе хоча б ці сорок відсотків?

Машина порахувала.

— За наданими даними, — відповів ІІ, — ймовірність часткового успіху становить сімдесят два відсотки.

— А ймовірність того, що після цього Θ-47 остаточно закриють й усі залишки сигналів будуть класифіковані як «історично оброблені»?

Пауза.

— Дев’яносто один відсоток.

Роан свиснув крізь зуби.

— А якщо ми відмовимося?

— Ймовірність того, що операція відбудеться без наших даних, різко падає, — спокійно відповів «Орфей». — У найкращому разі вони зможуть забрати невелику групу з найближчих орбітальних платформ. Понад половина населення станції залишиться без шансу на евакуацію.

— Але ймовірність того, що ми збережемо канал і зможемо й далі передавати їхні голоси, зростає, — тихо додала Лада.

На ці слова «Орфей» не відповів. Вони й так знали: так, зростає. Але якою ціною?

Вибір між порятунком і мовчанням ніколи не буває чистим.

— Якщо ми допоможемо їм забрати дітей і частину дорослих, — сказала Лада, — це означає, що ми свідомо погоджуємося на те, що решта стане офіційною жертвою. «Ми зробили все, що могли».

— А якщо не допоможемо, — відповів Роан, — то ми приречемо всіх на продовження цього… повільного тонення.

Він замовк, потім додав:

— Ти ж бачила прогнози станції «Поріг-13» по ресурсах. Вони не витримають ще одну велику аварію.

— Бачила, — прошепотіла Лада.

На «Порозі-13» Кіра сиділа над власною дилемою.

— Якщо ми погодимося, — сказала вона на черговій раді, — нам доведеться визначити, хто полетить.

— Ми можемо скласти список критеріїв, — запропонував хтось із технічних. — Вік, кваліфікація, ризик для здоров’я…

— А потім дивитися в очі тим, хто не потрапив у критерії, — відрізала старенька. — Знаючи, що віддаємо їх… куди? На милість поля й старі реактори?

— Якщо ми відмовимося, — спокійнішим голосом сказав Марек, — ми відріжемо від шансу не тільки себе, а й наших дітей. Ми й так усе життя тут були заручниками чужого рішення. Чи маємо ми право забрати у них навіть цю спробу?

Кіра закрила очі. Перед нею встали обличчя:
діти, які бігали коридорами;
літні, які вчили малих, як користуватися інструментами, що давно мали б бути в музеях;
її власне відображення в металевих панелях — жінка, що народилася під куполом і ніколи не бачила справжнього неба.

— Можливо, — сказала вона повільно, — вибір не в тому, кого ми рятуємо, а в тому, чи дозволимо ми системі знову зробити це за нас.

— Ти хочеш… винести критерії на загальне голосування? — здригнувся Яррен.

— Я хочу, щоб кожен тут чув правду, — відповіла вона. — Щоб ніхто не сказав потім: «нас не питали».

Вони зробили те, чого центр, напевно, боявся найбільше: відкрили цифри.

У загальній залі висіли проекції:
ресурси «Порогу-13»,
орієнтовні можливості евакуаційних кораблів,
ризики прориву через поле,
прогнозована тривалість життя станції без зовнішньої допомоги.

— Ось наші карти, — сказала Кіра. — Без прикрас.

Вона не обіцяла «щасливого виходу». Вона лише чесно описала, що саме пропонує центр:

«Ми заберемо частину вас.
Решту залишимо, але старатимемося, щоб про це звучало менше».

А потім — те, що запропонували вони з Мареком:

«Ми приймемо евакуацію тільки на умовах, які дозволять нам самим розподіляти квоти,
зберегти станцію настільки, щоб вона залишалася голосом Θ-47,
і мати гарантії, що після операції сектор не буде остаточно записаний як «історично закритий»».

— Вони ніколи на це не підуть, — тихо сказав хтось.

— Можливо, — згодилася Кіра. — Але угода, яку ми не можемо прийняти, — не угода.

На «Орфеї-9» Лада зробила схоже, хоча й не так публічно.

Вона записала відеозвернення до цього ж молодого координатора, що говорив із «Порогом-13».

«Ви хочете наших моделей, — сказала вона. — Без них вас чекає кривава лотерея, а не операція порятунку.
Ми готові їх дати — але не як мовчазні інструменти.
Нашою умовою є прозорість:
жодних викреслених звітів,
жодних «узгоджень», що стирають реальні цифри,
жодних «історично закрито» для Θ-47 після операції».

Вона зробила паузу, дивлячись прямо в камеру.

«І ще одне.
Станція «Порог-13» має залишитися живою, наскільки це можливо.
Не тільки як об’єкт аналізу, а як голос.
Ви вже один раз обрали мовчання замість порятунку.
Цього разу ми не підпишемо вам чистий аркуш».

Відповідь не прийшла одразу.

Декілька циклів поспіль «Орфей-9» і «Порог-13» жили в дивній підвішеності:
по один бік — перспектива евакуації хоч когось;
по інший — загроза остаточного задушення сектору в «узгодженій картині світу».

— Ми могли б піти й змиритися, — сказав одного разу Роан, коли вони з Ладою сиділи в темряві рубки, дивлячись на мерехтіння далеких зірок. — Сказати собі: «ми зробили, що могли», залишити «Орфей» під контролем центру, а історію Θ-47 — на совість тих, у кого совість ще не прошита регламентами.

— Могли б, — погодилася Лада. — Але тоді я б усе життя чула в голові їхні голоси. І знала б, що в момент, коли від нас щось залежало, ми обрали власний комфорт.

Вона торкнулася холодного скла ілюмінатора.

— Я не знаю, як правильно. Але знаю, що не можу прийняти спасіння, побудоване на умовному «забути».

На «Порозі-13» Кіра вирішила зробити ще один крок.

Вона записала окремий пакет — не для центру, а для «Орфея-9».

«Ладо,
якщо ви підете — я зрозумію.
Якщо ви залишитеся й ризикнете, — я теж зрозумію.
Я не маю права вимагати від вас жертв заради нас.

Але якщо ви й ваш «Орфей» виберете пам’ять, а не зручне мовчання,
я обіцяю: ми тут, у Θ-47, зробимо все, щоб ваш вибір не був марним.
Навіть якщо виживе не сорок відсотків, а сорок людей.
Навіть якщо не виживу я, а виживуть лише наші записи.

Бо головне — щоб хоч десь, хоч у когось, ці голоси звучали далі».

Відповідь центру прийшла нарешті — не така, як очікували.

«Ваші умови були визнані… частково прийнятними», — сказав той самий координатор, і в його голосі з’явилася втома, якої раніше не було.

Для «Орфея-9» це означало:

— можливість залишити частину локальних шаблонів,
— право на дублювання всіх даних операції в окремий, нецензурований архів,
— офіційний статус «наукового спостерігача» при ходу місії.

Для «Порогу-13»:

— гарантію, що станція не буде відключена одразу після евакуації частини населення,
— визнання її як «історичного вузла з особливим статусом»,
— право самої визначити, кого саме відправити на перших рейсах.

Це було далеко не ідеально.
Це було краще, ніж нічого.
І водночас — страшно, як будь-який живий вибір.

У дев’ятій частині ніхто не отримав чистих рук.

Кіра сиділа над списками, від яких стискалося серце:
спершу — діти й підлітки;
потім — ті, чиє здоров’я вже не витримувало тиску старих систем;
далі — кілька ключових фахівців, без яких навіть нове життя в «зовнішньому світі» буде приречене на маргінес.

У кінці списку вона залишила місце.

— Для кого? — спитав Марек.

— Для тих, хто відмовиться, — відповіла вона. — Я знаю таких.

Вона й сама не була певна, до якої групи належатиме.

Лада тим часом готувала «Орфей-9» до того, щоб одночасно стати частиною рятувальної операції й її совістю.

— Ми дамо їм найкращі траєкторії, — сказала вона. — Найточніші прогнози. Ми зробимо все, щоб кожен додатковий відсоток йшов у бік спасіння, а не «оптимізації».

— А після цього? — спитав Роан. — Якщо нас все-таки попросять закрити цю історію.

Лада поглянула на лог, де «Орфей» уже створював паралельний архів — подвійне дно їхньої спільної роботи.

— Тоді ми станемо тим, чим нас вже назвали, — сказала вона. — Голосами з покинутого сузір’я. Для тих, хто прийде після нас.

Вибір між порятунком і мовчанням виявився не «або-або», а болючим «і-і».

Вони обрали:
допомогти вивести тих, кого можна,
знаючи, що урятувати всіх не вдасться;
залишитися свідками,
знаючи, що система все одно спробує заглушити їхні свідчення.

Але там, де раніше вирішували за них,
тепер відповідальність лежала й на них.

І це теж був порятунок — від безсилля,
яке десятиліттями висіло над Θ-47, як ще один невидимий купол.