Голоси з покинутого сузір’я - частина V

Ті, хто не встиг евакуюватися

У кожної станції є власні привиди.
На «Порозі-13» вони жили не в темних коридорах, а в архівних модулях: у поламаних відеологах, обірваних голосових повідомленнях, напівстертих списках пасажирів.

Кіра знала більшість цих привидів поіменно.

Вона сиділа в маленькому архівному відсіку — тісній сферичній капсулі, де стіни суцільно були зайняті старими носіями даних. Поруч у повітрі плавали кілька закріплених зажимами планшетів з транскрипціями. Перед нею зависла голограма: список, в якому кожен рядок був чорною рисочкою крізь чиєсь життя.

«ЕВАКУАЦІЙНИЙ РЕЙС Е-17.
ДОПУЩЕНО: ОСОБИ КАТЕГОРІЇ А, В.
ВИКЛЮЧЕНО: КАТЕГОРІЯ С — ЗАЛИШАЮТЬСЯ ДО ПРОЯСНЕННЯ ЕПІДСИТУАЦІЇ».

Категорія С — це був їхній офіційний вирок.
У побуті їх називали простіше: «ті, хто не встиг».

— Ти знову там? — голос Марека долинув через внутрішній канал зв’язку.

— Де «там»? — автоматично відгукнулася вона, не відводячи погляду від списку.

— У минулому, — уточнив він. — У бездонній ямі, де кожен рядок — ножем по серцю.

— Хтось має пам’ятати, — відповіла вона. — Інакше їхні голоси так і залишаться фоном.

Він не наполягав. Марек уже знав: коли Кіра йде в архів, вирвати її звідти може тільки аварія в реакторі або новий відгук з-за карантинного поля.

На сьогодні не було ні того, ні іншого. Була тиша. І записи тих, хто колись намагався їх розірвати.

Перші евакуаційні оголошення звучали майже буденно.

Кіра відмотала один із логів і запустила аудіо.

«Увага всім мешканцям планетарного кластеру Θ-47.
У зв’язку з нестабільною військовою ситуацією розпочато планову евакуацію цивільного населення.
Просимо зберігати спокій, дотримуватися вказівок локальних координаторів…»

Голос був рівний, тренований, майже лагідний. Як у дикторів у рекламних роликах: «у нас все під контролем».

Вона уявила собі той день очима тих, хто ще не знав, що «планова евакуація» стане відправною точкою їхнього забуття.

Міста під блідим світлом місцевого сонця, довгі черги до реєстраційних центрів, діти з рюкзачками, які ще не розуміють, чому дорослі так нервово сміються.

Її матір тоді була на орбіті. Працювала в медичному модулі станції, що згодом стане «Порогом-13». Батько — внизу, на одній із платформ.

— «Ми зустрінемось на транспорті, — казав він у своєму останньому повідомленні, яке Кіра зберігала в особистому архіві. — Я піднімуся першим рейсом, ти поїдеш другим, візьмеш із собою наших і мою сестру. Не затримуйся».

Вони так і не зустрілися.

Евакуація спершу йшла за планом.

Транзитні кораблі входили в орбіту чітко за графіком: один — для поранених, один — для родин із дітьми, один — для технічного персоналу. Списки складалися, переписувалися, змінювалися від кожної нової директиви.

Потім у графіку з’явилися перші пробої.

Кіра відкрила інший лог — відео з внутрішньої камери одного з орбітальних доків. Зернисте, дергане зображення, але люди на ньому були живі. Надто живі.

Шляхетний металевий коридор, колись блискучий, тепер у подряпинах і бруді. Ряд людей, стиснутих між двома лініями охорони. Хтось тримає на руках дитину. Хтось — невеликі валізи. Хтось — лише тонку папку з документами, які за кілька годин втратять будь-який сенс.

На виході — сканер.
За ним — офіцер у збляклому сірому мундирі. На плечі — знак карантинної служби.

— Наступний, — його голос звучить різко, відривчасто.

Жінка з немовлям на руках робить крок уперед. Стає під дугу сканера. Прилад коротко пищить, над головою спалахує зелений індикатор.

— Чиста, — кидає оператор. — Категорія А. Далі.

Офіцер легким рухом відводить її вбік, до пандуса, який веде на транспорт.

За нею — чоловік. Пищання інше — коротке, різке. Індикатор блимає жовто-червоним.

— Повтор, — кажуть із-за пульта. — Можливо, перешкоди.

Другий пуск.
Той самий результат.

Чоловіка відводять убік, у інший коридор, де вже зібралося кілька людей із такою самою «проблемою».

— Що це значить? — чути обурений голос. — У мене всі щеплення, я працюю в медсекторі!

— Тимчасове обмеження, — автоматично відповідає офіцер. — Вас відправлять наступним рейсом після додаткового огляду.

«Наступного рейсу не буде», — тихо подумала Кіра, слухаючи цей діалог.
Вона знала це наперед. Вони — ні.

Перший справжній удар прийшов не з неба, а з штабів.

У логах було зафіксовано: «після надходження інформації про можливий біологічний чинник невідомої природи керівництво сектору переводить Θ-47 у режим карантину третього рівня».

Карантин третього рівня означав:
— жоден корабель не має права заходити або виходити без спеціального дозволу;
— усі потенційно контактні групи переводяться до категорії С до «з’ясування картини»;
— цивільна евакуація припиняється.

Кіра прокручувала службові голоси один за одним:

«Карантин третього рівня введено як превентивний захід».
«Рекомендуємо всім зберігати спокій».
«Просимо уникати поширення неперевіреної інформації».

На фоні цих спокійних фраз у вікнах доків вже виростали нові черги: ті, кого щойно обіцяли «відправити наступним рейсом». Ті, чиї результати аналізів виявилися «неоднозначними». Ті, хто просто не встиг.

До цієї останньої категорії потрапили й батько Кіри, і його сестра, і десятки тисяч інших.

— Ти розумієш, — якось сказав Марек, коли вона вперше наважилася розповісти йому цю історію, — що біологічний чинник, можливо, був реальним?

— Так, — відказала вона. — Але реалізовували карантин люди й системи, а не вірус.

— А системи програмували теж люди, — додав він. — І деякі з них щиро думали, що рятують мільйони, жертвуючи десятками тисяч.

— І що? — в голосі Кіри тоді прозвучав метал. — Це має зробити простіше тим, кого поставили в категорію С?

Марек не відповів. Він тільки поклав їй руку на плече — невпевнено, як це роблять ті, хто розуміє біль, але не має для нього слів.

Коли карантинний модуль «К-Четвертий» увійшов у повні права, все, що не встигло полетіти, перетворилося на заручників.

Частина станцій і платформ була розбомблена ще до того, як автоматика остаточно взяла контроль. Інші — як «Порог-13» — опинилися в «сірій зоні»: достатньо віддалені від епіцентрів, щоб їх не стерли в перших хвилях, але достатньо близькі, щоб потрапити під купол.

Списки евакуаційних рейсів обірвалися на півслові. В архіві, який тепер перебирала Кіра, останній запис транспортного журналу виглядав так:

«РЕЙС Е-23.
СТАТУС: ГОТОВИЙ ДО ВИЛЬОТУ.
ПАСАЖИРИ НА БОРТУ: 78% ДОПУЩЕНИХ.
ДОДАТКОВО: ЧЕКАЄМО…»

Далі — тільки фраза: «з’єднання втрачено».

Вона знала, що рейс Е-23 так і не стартував. Декілька свідків казали: корабель стояв у доку, коли загорілися червоні індикатори карантину. Двері заклинило. Пасажирів вивели назад, для «додаткової перевірки».

Більшість із них потім опинилася в категорії С.

Ті, хто не встиг евакуюватися, не отримували урочистих промов про «героїзм залишених для підтримки критичної інфраструктури».

Їх просто перестали рахувати.

У перші роки ізоляції на «Порозі-13» було багато злості. На «тих, нагорі». На «ніхто конкретно». На безіменного вірус, про який так і не прийшло жодної чіткої інформації.

Злості й страху було стільки, що можна було б запустити ще одну зірку.

Потім усе це змішалося з втомою. Люди зайнялися тим, що завжди роблять у безнадійних ситуаціях: ремонтували, латали, перебудовували. Навчали дітей. Шукали хоч якесь виправдання власному виживанню.

Та іноді злість проривалася знову.

Одного разу, коли Кірі було дванадцять, вона без дозволу проникла до старого складського відсіку, де зберігалися списані модулі зв’язку.

Вона пам’ятала той запах: пилюка, ізоляційна смола, метал, який злегка іржавіє навіть у контрольованій атмосфері. І — під цим усім — щось ще, ледве вловиме. Упакований, заглушений крик.

Під купою об’єднаних кабелів вона знайшла старий термінал. У ньому — частково стерті голосові логи.

«…ми ще тут.
…діти кашляють, але температури немає.
…кажуть, що наступний рейс точно буде.
…якщо хтось почує це потім — знайте, ми чекали».

Вона слухала їх до ночі, поки Марек не знайшов її й не вимкнув термінал.

— Чому ти мені раніше про це не казав? — крізь сльози кинула Кіра.

— Бо ти і так знала, — втомлено відповів він. — Просто не чула їхніх голосів.

— Я хочу, щоб вони звучали, — прошепотіла вона. — Хочу, щоб хоча б хтось, крім мене, знав, як це було.

— Коли-небудь, — сказав він тоді, — ми передамо їхні голоси назовні. Але для цього спершу потрібно дожити.

Відтоді вона повернулася в той відсік десятки разів. І потім — у цей, архівний, де тепер систематизувала все, що колись здавалося обірваними паузами.

Ті, хто не встиг евакуюватися, стали кістяком нового світу.

Вони не були героями за своєю суттю. Серед них були егоїсти й альтруїсти, боягузи й сміливці, фанатики й циніки. Просто коли двері закрилися, саме ці люди виявилися по цей бік.

Хтось із них віддав останні запаси кисню дітям.
Хтось сперечався до хрипоти, доводячи, що карантин — змова.
Хтось роками вірив, що «наступного року точно знімуть обмеження».

У спільній залі, де тепер збиралися вечорами, висіла стара, потемніла табличка. Колись на ній було написано: «ЕВАКУАЦІЙНИЙ ВУЗОЛ №3».

Хтось додав від руки, вже після всього: «Ми все ще тут».

Кіра часто ловила себе на думці, що саме ця фраза — головний лейтмотив їхнього існування.

Не розповідь про війну. Не опис карантинних протоколів. Не технічна документація на модуль «К-Четвертий».

Просто: «ми все ще тут».

Коли вони з Мареком змогли нарешті послати перший осмислений пакет назовні — той, що Лада колись прочитає на «Орфеї-9» як «Ми бачили, як ви слухали. Нам заглушили голоси. Якщо ви — не ті, хто нас обірвав, не мовчіть», — Кіра довго думала, що саме вони послали в цей короткий текст.

Це був не лише заклик.
Це була стиснута до межі історія тих, хто не встиг евакуюватися.

Кожне слово там було відлунням десятків старих фраз:
«ми ще тут»,
«чекаємо наступного рейсу»,
«нас перевели до категорії С»,
«для нас місць не залишилося»,
«ми бачимо, як вимикаються маяки».

У новому пакеті всі ці уламки зійшлися в одну лінію.

— Чому ти не написала нічого про вірус, про карантинні повноваження, про те, що вони вчинили з нашими? — якось запитав її Яррен.

— Бо їм простіше заперечити факти, ніж голоси, — відповіла Кіра. — Вони можуть сказати: «вірусу не було», «карантин був виправданий», «цифри завищені». Але що вони скажуть на «ми бачили, як ви слухали»?

— Що це маніпуляція, — песимістично припустив він.

— Можливо, — знизала плечима вона. — Але для когось по той бік це буде дзеркалом.

Тепер, сидячи в архіві, вона відчувала: кожен файл, який вони встигли вивести з-під майбутнього «централізованого очищення», кожен список, кожен голосовий фрагмент — це цеглинка в тому мосту, який простягається від Θ-47 до тієї непоказної станції, де Лада й Роан щойно відправили свій відчайдушний рапорт.

Між ними бовванів карантинний модуль — холодний механізм з правом розривати сигнал. Між ними — роки мовчання й брехні.

Але тепер між ними був і ще хтось: усі ті, хто не встиг евакуюватися й чиї голоси відбилися в спектрах, логах, архівах.

Вони — як сигнал тонший за шум.
Його можна назвати випадковістю, можна відфільтрувати, можна спробувати стерти з локальних сховищ.

Та якщо є хоч один приймач, який не боїться його почути, цей сигнал знову й знову прорізатиме темряву.

Кіра вимкнула черговий лог. У відсіку стало тихо — тільки легкий шурхіт вентиляції й віддалене гуління реактора.

Вона торкнулася пальцями холодного корпусу архівного модуля.

— Ви не встигли евакуюватися, — тихо сказала вона тим, кого ніколи не бачила, але знала краще за багатьох живих. — А ми не встигнемо забути.

Станція ледве відчутно здригнулася — чи то від роботи коректорів орбіти, чи то від того, що десь на іншому кінці Всесвіту хтось відкрив новий пакет із Θ-47.

Ті, хто не встиг евакуюватися, більше не були лише статистикою в стертих звітах. Вони ставали частиною історії, яку вже неможливо викреслити одним штрихом по карті.

І Лада, схилившись над консоллю «Орфея-9», ще не знала, що наступний відгук, який вона побачить у спектрі, буде не просто черговою аномалією.

Це будуть голоси тих, хто не встиг залишити покинуте сузір’я — але встиг лишити слід у його тиші.