Голоси з покинутого сузір’я - частина VI

Міста, де живуть лише відлуння

Коли ти все життя живеш на орбіті, міста внизу стають міфами.
Їх показують на старих голограмах, згадують у казках, проклинають у молитвах тих, хто все ще молиться.

Для Кіри міста Θ-47 довгий час були саме такими — далекою декорацією під товстим шаром отруєних хмар. До дня, коли Марек приніс їй сіру коробку.

Він поклав її на стіл у технічній каюті так, ніби це був вибухівка, що ще не вирішила, чи варто рватися.

— Знайшли в задушеному відсіку складу, — коротко пояснив він. — Старий контейнер з поверхневими модулями. Архівні.

Кіра обережно провела рукою по шершавій поверхні. Символи на кришці давно вигоріли, але вона все ще могла розібрати кілька знаків: логотип дослідницької місії, позначку «атмосферні дрони», штамп «комплексна міська зйомка».

— Ти хочеш сказати… — у неї пересохло в роті.

— Так, — кивнув Марек. — У нас є шанс подивитися, що залишилося внизу. Не через старі карти, не через легенди — через очі машин, які колись там літали.

Контейнер відкрився з хрипким зітханням. Усередині — кілька металевих «жучків» з розгорнутими, як у комах, крилами. Атмосферні дрони колоніального типу: прості, надійні, з власними блоками пам’яті, які могли записувати все, що бачили й чули, а потім повертатися на базу.

Ці — не повернулися.

— Документів про їхню місію я не знайшов, — сказав Марек, дивлячись, як Кіра обережно дістає один модуль. — Є тільки криптовані позначки маршруту. Скоріше за все, їх відправили вже після введення карантину, як «локальну оцінку наслідків».

— І що потім?

— Потім, — він розвів руками, — хтось вирішив, що побачене не варте того, щоб його розшифровувати. Або навпаки — варте, але краще сховати. Контейнер опинився в тупиковій комірці. Там його й забули.

Кіра ледь усміхнулася.

— Вони недооцінили впертість тих, хто живе на покинутій станції.

Розшифровка була схожа на розкопки.

Спершу — зняти старі протоколи захисту, обійти поламані шифри, обережно торкнутися блоків пам’яті, які не бачили живої напруги десятиліттями. Дрони відповідали неохоче, як люди, яких будять у неправильний час: один модуль мовчав глухо, другий видавав лише уривки, третій раптом вивергнув потік даних — щільний, сплутаний, як клубок дротів.

— Ось це, — пробурмотіла Кіра, — вже схоже на відлуння.

Відлуння міст.

Вони перенесли дані в окремий сегмент станційної мережі. «Орфей-9» десь далеко ще не знав, що незабаром отримає цей нестандартний пакет — а «Порог-13» уже перетворював мертву пам’ять на зображення.

Першою з’явилася вулиця.

Просто в повітрі перед ними розгорнулася напівпрозора голограма: вузький проспект між високими будинками. Сірий камінь, скло, метал, пласкі фасади, розфарбовані колись яскравими панелями. Тепер усе це було вкрите шаром попелу й іржі.

Порожні вікна дивилися на небо чорними проваллями.

— Це центр одного з портових міст, — прокоментував Марек, який ще пам’ятав старі топографічні схеми. — Тут колись висіли рекламні екрани, палатки, галереї…

Кіра підвищила контраст. На краях зображення проступили ледь помітні сліди: контури вивісок, обрис транспорту, застиглого посеред дороги, наче його зупинили й забули.

— Дрон летів низько, — тихо сказала вона. — Дуже низько.

Голограма здригнулася й змінила кут. Тепер було видно, що на даху одного з будинків стирчить обвуглений каркас антени. Навколо — оплавлені пластикові обшивки, сліди вибухів, чорно-сині плями, де колись, можливо, були сади або тераси.

— Тут ніхто не ходить, — сказала вона.

— І не ходитиме, — додав Марек.

Але місто не було повністю мертвим.

У аудіоканалі, який записував дрон, пробивався тихий, нерівний шум.

— Це вітер, — припустив Яррен, який приєднався до них, притягнувши своє крісло ближче до голограми.

— Частково, — відповіла Кіра, увімкнувши фільтри. — Але дивіться.

Після кількох хвилин обробки шум раптом розшарувався. Частина його залишилася природною — свист повітря в порожніх вікнах, шурхіт пилу, віддалене гуркотіння уламків, які рухалися разом із вітром.

Але під цим усім лежав інший шар. Повторюваний, ритмічний, завжди в тих самих діапазонах.

— Це… залишки старих мереж, — повільно сказав Марек. — Сигнали, які ходять по замкнених контурах, хоч давно нікому не потрібні.

Міста жили не людьми — відлуннями.

Кожен дрон ніс у собі шматок іншого міста.

Один — облітав напівзатоплені квартали, де прозорі колись канали перетворилися на густі, зелено-чорні стічні смуги. Будинки там хиталися, наче п’яні, опираючись один на одного, та ще трималися. На поверхні води плавали уламки мостів, рекламних щитів, дитячих майданчиків.

— Тут були набережні, — тихо сказала Кіра. — Школи, кафе, причали.

— І тепер — хімічна каша, — сухо відгукнувся Яррен. — Добре, що нас сюди не викинуло.

Інший дрон летів над промисловою зоною. Там не було води — тільки поле скрученого металу. Заводи, які колись ковтали руди й випльовували нові корпуси кораблів, тепер виглядали, як чудовиська, які самі себе розірвали зсередини.

На даху одного цеху виднівся ще цілий напис: «ЛИШЕ ВПЕРЕД».

Кіра гірко всміхнулася.

— Вперед, так вперед.

Найстрашнішими були не руїни — а відсутність слідів.

На жодній із голограм вони не бачили тіл. Ні кістяків, ні силуетів, ні навіть згнилих фрагментів. Будинки були порожні, вулиці — чистими від усього живого й мертвого.

Наче хтось навмисне пройшов містами й стер усе, що нагадувало про людей.

— Це неможливо, — прошепотів Яррен, коли вони вдесяте перемотали один і той самий фрагмент з площі, де колись, за словами Марека, проводили фестивалі. — Навіть якщо всі встигли добігти до укриттів чи кораблів, усе одно мало щось лишитися.

— Могли працювати санітарні дрони, — припустив Марек, але в голосі його не було впевненості. — Або комбіноване випалювання, яке…

— Ні, — похитала головою Кіра. — Тут не просто знищення. Тут — зачистка. Системна.

Вона змінювала фільтри на аудіо, і в тлі міста ставали ще моторошнішими. У відлунні мереж, які все ще шурхотіли в підземних кабелях, можна було почути, як колись звучав цей світ: фрагменти передач, обривки музики, уривки голосів.

«…сьогодні в нашому місті…»
«…новий портовий термінал…»
«…знижки для перших переселенців…»

Слова змішувалися, повторювалися, тягнулися довгими, беззмістовними стрічками.

— Вони крутяться по замкнутому колу, — сказала Кіра. — Наче старий запис, який застряг у програвачі.

— Міста, де живуть лише відлуння, — тихо вимовив Марек. — Гарна назва для підручника з того, як ми все зіпсували.

Кілька днів поспіль «Порог-13» жив цими голограмами.

У вільні години люди збиралися в загальній залі, де Кіра виводила на великі екрани різні фрагменти. Діти, які ніколи не бачили справжніх міст, дивилися широко розплющеними очима. Дорослі — з болем, який вони намагалися не показувати.

— Тут колись жили наші родичі, — пояснювали вони малим. — Ті, хто не встиг, або кого не взяли.

— А чому ми не можемо спуститися й подивитися самі? — запитували діти питання, яке рано чи пізно мало прозвучати.

— Бо повітря там уб’є вас швидше, ніж ви встигнете щось побачити, — відповідав Марек. — А ми ще не настільки відчайдушні, щоб приносити в жертву нове покоління заради красивої картинки.

Кіра мовчала. Вона знала, що справжня причина глибша: спуск означав би визнання, що вони не тільки запізнилися з евакуацією, а й провалили мисію по збереженню хоч частини світу.

Поки дрони залишалися їхніми очима, це ще було терпимо.

У кожному місті був один момент, який чіпляв її найсильніше.

У портовому — це була вузька вуличка між двома складами, де вітер чомусь ніс із собою не лише пил, а й щось на кшталт далекого сміху. Коли вона посилила аудіо й відфільтрувала шуми, виявилося, що це — обірваний запис чийогось домашнього відео, який застряг у мережевому сховищі й продовжував віддзеркалюватися в порожніх каналах.

У промисловому — маленький, майже невиразний напис крейдою на стіні біля службового входу: «Ми повернемося». Дрон пролетів мимо, ледь зачепивши це фразою в кадрі, але для Кіри цього було достатньо.

У житловому секторі одного з внутрішніх міст її вразили балкони. На одних ще висіли вицвілі тканини, на інших — застигли розкладні стільці, на одному — дитяча іграшка, притиснута до поручня запиленим вітром.

— Вони йшли в поспіху, — сказала вона. — Надто в поспіху, щоб забрати дрібниці.

— Або думали, що повернуться, — додав Марек.

— Знаєш, — якось увечері, коли вони удвох переглядали фрагменти, заговорив Марек, — якщо ми колись надішлемо ці матеріали назовні, там їх назвуть «емоційним тиском».

— Нехай, — відповіла Кіра. — Хоч якось відчути — уже краще, ніж просто дивитися на слово «карантин» у протоколі.

— Вони скажуть, що ми маніпулюємо.

— Бояться ті, ким легко маніпулювати, — знизала плечима вона. — Хто ще пам’ятає, як виглядають міста, де живуть люди, тому ніяка голограма не здасться перегибом.

Марек усміхнувся краєм губ.

— Ти, здається, остаточно вирішила, що ці записи підуть далі, ніж наша станція.

— Так, — твердо сказала Кіра. — Якщо «Орфей-9» знайде спосіб прорватися через власні протоколи, ми не обмежимося цифрами. Ми покажемо їм, кого саме вони перекреслили на карті.

Вона переключила зображення. Тепер перед ними розгорнувся вид згори: розтрощене місто, яке все ще зберігало геометрію вулиць, площ, парків. Здавалось, варто нахилитися ближче — й можна буде розгледіти, як по цих вулицях колись бігали люди.

— Вони мають побачити це, — повторила Кіра, ніби клятву.

У цей самий час, далеко від мертвої орбіти, Лада на «Орфеї-9» дивилася на зовсім іншу картинку.

На її екрані з’явився новий пакет. У службовому заголовку — нічого особливого: «дані низького пріоритету», «джерело: неврахований сектор». Проте внизу, в невеликій примітці до автоматичного маркера, стояло слово, від якого в Лади завмерло серце:

«ДОДАТКОВО: ВІЗУАЛЬНА СКЛАДОВА».

— Візуальна? — перепитав Роан, схилившись над її плечем. — Вони?

— Або те, що залишилося від них, — прошепотіла Лада.

Вони розпакували пакет.

Спершу з потоку даних полився знайомий спектральний шум, накладені між собою сигнали — старий SOS/Θ, нова стислий протокол, фонові перешкоди. А потім — блок, якого раніше не було: масив, позначений як «структуровані дані спостереження».

Лада запустила першу проекцію — і в рубці «Орфея-9» на мить стало тихо так, що зник навіть гарчливий шум реактора.

Перед ними розгорнулося місто.

Не ідеально — обірвані фрагменти, змазана перспектива, перекоси даних, викривлені алгоритмами стиснення. Але достатньо чітко, щоб побачити: це не симуляція з навчального фільму. Це реальні руїни.

— Θ-47, — тихо сказала Лада.

Їй не потрібно було бачити координати. Вона впізнавала цей стиль забудови по старих архівах, які переглядала ночами, шукаючи хоч якісь зачіпки.

На одному з кадрів вона помітила напис на стіні — крихітний, але читабельний після збільшення: «Ми повернемося».

Лада відчула, як щось холодне й гаряче одночасно прокотилося всередині.

— Вони не повернулися, — прошепотіла вона. — Але вони показали нам, що тут були.

Роан намагався триматися прагматично.

— Це може бути старий архів, який просто відскакує в мережі, — сказав він. — Набір випадкових записів, які…

— …які дивним чином синхронізуються з їхнім сигналом, їхнім карантином і нашим архівом «аномалій», — перебила вона. — Це не випадковість, Роане. Це відповідь.

На іншому фрагменті Лада побачила вузьку вулицю між двома складами, де вітер, здається, ніс на собі чийсь давній сміх. Вона машинально наклала аудіофільтри, і в глибині шуму пробилися ті ж самі зламані фрази, що й у логах з підвалу архіву:

«…ми ще тут…
…чекаємо наступного рейсу…
…знаємо, що нас слухають…»

— Вони передають не тільки координати, — сказала Лада. — Вони передають пам’ять.

Поки «Орфей-9» дивився на міста, де живуть лише відлуння, «Порог-13» готувався зробити наступний крок.

— Ми більше не можемо надсилати лише сухі фрази, — сказала Кіра на черговій раді. — Вони вже бачили, що ми бачимо їх. Тепер вони мають побачити, що ми пам’ятаємо.

— Хочеш вкладати голограми в сигнали? — прищулився Яррен.

— Стислі фрагменти, — кивнула вона. — Маршрути дронів, види міст, аудіошари. Не тільки для «наукового аналізу». Для того, щоб там, нагорі, хтось одного дня не зміг сказати: «ми не знали, як це виглядає».

— Вони скажуть, що ми шантажуємо їхні емоції, — буркнув хтось із старших.

— Якщо правда викликає емоції, — спокійно відповіла Кіра, — проблема не в правді.

Марек уважно дивився на неї.

— Ти готова, — сказав він. — Раніше я думав, що ці міста залишаться тільки нашим внутрішнім болем. Але, схоже, настав час поділитися ним.

Він поклав на стіл стару сіру коробку, тепер уже майже порожню.

— Міста, де живуть лише відлуння, — повторив він. — Хай вони стануть ехо й для тих, хто колись нас викреслив.

І десь між двома станціями — тією, що крутиться над мертвою планетою, й тією, що висить над викресленим на карті сузір’ям, — простір наповнився новим видом сигналу.

Він був тонший за шум, але щільніший за будь-яку брехню.
У ньому ховалися зображення міст, голоси тих, хто не встиг піти, і тих, хто залишився, щоб пам’ятати.

І коли Лада наступного разу відкрила новий пакет із Θ-47, вона побачила не просто точки й графіки. Вона побачила міста, де живуть лише відлуння — і зрозуміла, що відтепер її власний голос теж стане частиною цього ехо.