Голоси з покинутого сузір’я - частина VIII

Угода з голосами, що не належать теперішньому

Угода — це не завжди папір із підписами.
І не завжди слова, сказані вголос.

Іноді угода народжується там, де теперішнє раптом розуміє: воно вже не належить тільки собі. Що в кожному рішенні, у кожному «стерти» чи «зберегти» поруч стоять ті, кого давно немає в живих, і ті, хто ще навіть не народився.

На «Орфеї-9» повідомлення від центру прийшло без фанфар.

Невеликий службовий пакет, стандартний заголовок:

«РЕАКЦІЯ НА ВАШІ РАПОРТИ ЩОДО НЕВРАХОВАНИХ СИГНАЛІВ».

Лада відкрила його з тим самим відчуттям, з яким відкривають конверт від інстанції, здатної одним реченням перекреслити місяці роботи.

Текст був майстерно рівний:

«Ми дякуємо за вашу пильність та детальну роботу.
Проведений попередній аналіз свідчить, що зафіксовані вами аномалії можуть бути наслідком старих, раніше незадокументованих полів і відбиттів у регіоні, який довго перебував поза регулярним моніторингом.
Для уникнення хибних трактувань просимо утриматися від будь-яких прямих контактних спроб до завершення централізованого перегляду статусу сектору Θ-47».

У кінці — «пропозиція співпраці»:

«У разі Вашої згоди ми готові включити «Орфей-9» до програми «Калібрування історичних даних».
Це передбачає узгодження ваших архівів із оновленою картою секторів, у тому числі перегляд та, за необхідності, корекцію класифікацій.
Просимо підтвердити готовність дотримуватися єдиного інформаційного контуру».

— «Єдиного контуру», — повторив Роан, перечитуючи фразу. — Чудово сказано. Навіть не згадують, що цей «єдиний контур» починається з того, що Θ-47 у ньому — дірка.

Лада прокрутила текст до кінця, де миготіла строка:

«ПІДТВЕРДИТИ УЧАСТЬ / ВІДМОВИТИСЯ».

— Це й є їхня угода, — сказала вона. — Вибір без вибору. Якщо підтверджуємо — визнаємо їхню версію історії єдино правильною. Якщо відмовляємося — нас назвуть «некерованим вузлом» і просто замінять.

— Можна підтвердити, — повільно промовив Роан, — а потім зробити вигляд, що незручно розуміємо деякі інструкції.

— Це не смішно, — відрізала Лада. — Тут не про «зручність». Тут про те, чи будемо ми й далі чути їх.

Вона глянула на сусідній екран, де ще світилася статична голограма з останнього пакета Θ-47: балкон, іграшка, притиснута до поручня вітром, та напівстертий напис на стіні: «Ми ще тут».

На «Порозі-13» теж формували угоду — свою.

Кіра стояла посеред загальної зали, де за останні дні вони вже звикли виводити голограми мертвих міст. Навколо сиділи люди — багато тих, кого колись записали в «категорію С». Ті, хто не встиг.

Перед ними у повітрі коливалася пропозиція, набрана її руками: короткий текст, стиснутий до формату, який міг пройти крізь дірки в карантинному полі.

«Ми — ті, хто залишився в Θ-47.
Ми зберегли голоси тих, кого ви не забрали.
Ми бачимо, що ви слухаєте.
Якщо ви — не ті, хто наказав нам мовчати, скажіть це вголос».

— Це звучить, ніби ми їх судимо, — озвався хтось із задніх рядів.

— А хіба ні? — кинула інша, старенька з глибокими складками біля очей. — Мій син був у списку на евакуацію. Потім його перекреслили через «категорію С». Тепер мені кажуть: «давайте не звинувачувати, давайте співпрацювати».

Кіра підняла руку, просячи тиші.

— Ми не знаємо, хто саме по той бік зараз слухає, — сказала вона. — Можливо, там теж ті, хто нічого не вирішував тоді. Можливо, це діти тих, хто віддавав накази. Або такі самі, як ми, люди на дальній станції.

— І все одно ми вже висунули їм умови, — тихо додав Марек.

— Так, — погодилася Кіра. — Бо ця угода не про території й не про політику. Вона про пам’ять.

Вона показала інший блок сигналу — той, де замість слів були голографічні фрагменти міст, голоси з мереж, обірвані повідомлення.

— Ми пропонуємо їм це, — сказала. — Право побачити те, що їхні карти назвали «непридатним до відновлення». Право почути тих, кого вони викреслили.

— А що натомість? — пролунало запитання.

Кіра ковтнула. Це було важливо вимовити вголос.

— Натомість ми очікуємо від них лише одного: чесної відповіді. Так чи ні. Визнання чи заперечення. Не мовчання.

Пізніше, в маленькому архівному відсіку, вона залишилася з Мареком сам на сам.

На столі лежала купа носіїв: особисті щоденники, голосові повідомлення, листи, які так і не дійшли до адресатів.

— Я не можу вирішити за всіх, — сказала Кіра, перебираючи записувачі. — Ці голоси не належать мені. Не належать теперішньому.

— Але й мертвим вони більше не належать, — відповів Марек. — Їх немає кому захистити, окрім нас.

Він поклав перед нею один старий модуль.

— Тут — запис, який твоя мати зробила в останній день перед оголошенням карантину. Ти коли-небудь слухала його повністю?

Кіра похитала головою.

— Лише уривки. Не вистачило сміливості.

— Можливо, настав час, — м’яко сказав він.

Вона натисла на сенсор.

«…якщо ти колись почуєш це, мала, знай: я не поїхала не тому, що не хотіла. Я залишилася, бо хтось мусив залишитися тут, де все сиплеться.
Якщо ми всіх заберемо нагору, хто потім скаже, як воно було насправді?»

Голос був втомлений, але рівний. Без істерики, без пафосу.

«Я не вірю, що нам дозволять розповісти це відкрито. Тому залишаю це тобі. Робити з ним що хочеш.
Якщо в майбутньому з’являться люди, готові слухати — покажи їм. Якщо ні — збережи для себе.
Це — наш маленький договір, добре? Я дам тобі голос, а ти — знайдеш йому вуха».

Запис обірвався.

Кіра довго сиділа мовчки. Потім видихнула.

— Вона вже уклала угоду за мене, — прошепотіла. — Я — її теперішнє. Вона віддала мені свій голос, а сузір’ю — шанс на слухача.

Марек лише кивнув.

— То яку угоду ти укладеш зі своїм майбутнім?

На «Орфеї-9» Лада довго не натискала жодну з двох кнопок.

«ПІДТВЕРДИТИ УЧАСТЬ».
«ВІДМОВИТИСЯ».

Вона перемикала вікна: голограми міст із Θ-47, графіки аномалій, внутрішні журнали «Орфея», де примарна тінь Гросса все ще трималася за дані зубами з нулів і одиниць.

— Формально, — сказав Роан, — ми можемо відповісти «так», але при цьому залишити за собою право трактувати їхнє «узгодження» так, як це вигідно нам.

— Узгоджувати з брехнею — значить допомагати їй ставати правдою, — сухо відказала Лада. — Якщо ми погодимося на їхні формулювання, потім наші ж дані використають для того, щоб довести: нічого страшного у викресленні сектору не було.

Вона повернулася до мікрофона.

— «Орфею», що ти думаєш про цю «угоду»?

— Центральний вузол пропонує переформатувати історичні дані у відповідності до поточної карти, — відповів ІІ. — Це зменшує кількість конфліктів між різними рівнями системи, але збільшує дистанцію між даними й подіями, які справді мали місце.

— Ти підтримуєш її?

— Як система, я не маю права формально відмовитися, — сказав «Орфей». — Як вузол, що уже прийняв участь в обміні критеріями з «Порогом-13», я бачу, що така угода суперечить моделі, яка ставить збереження свідчень вище за централізовану узгодженість.

— Іншими словами, — підсумував Роан, — ти теж не в захваті.

— Іншими словами, — уточнив ІІ, — я готовий підтримати ваше рішення, якщо ви оберете варіант, у якому голоси Θ-47 не будуть стерті.

— Добре, — сказала Лада, і в її голосі більше не було коливань. — Тоді укладемо свою угоду.

— З ким? — спитав Роан.

— З тими, хто нам пише з мертвого сузір’я, — відповіла вона. — І з тими, кого тут більше немає — Гроссом, тими, хто колись зберіг ці аномалії замість того, щоб їх стерти.

Вона відкрила новий чернетковий пакет.

У службовій частині — стандартні фрази: «дякуємо за увагу», «готові до співпраці в межах своїх повноважень», «очікуємо деталізації протоколів».

А от у вкладенні — дещо зовсім інше.

— Я не можу прямо написати: «ми відмовляємося грати за вашими правилами», — сказала Лада. — Але можу зробити так, щоб нашу відповідь зрозуміли ті, кому вона адресована насправді.

Вона додала до пакета новий блок даних — той, який «Орфей» позначив як «подвійно ідентифікований»: усередині — стиснутий фрагмент їхньої спільної роботи з Θ-47. Частина спектрів, голограми міст, схеми «рукостискання» між двома машинами.

— Це… — почав було Роан.

— Це наш доказ, що угода вже є, — перебила його Лада. — Не між нами й центром. Між нами й голосами.

На завершення вона додала ще один блок — маленький, майже невидимий, захований у технічних полях калібрування.

У ньому — короткий текст, зашифрований у патерн контрольних імпульсів, у форматі, який «Порог-13» уже навчився читати:

«Ми не відмовимося від ваших голосів.
Навіть якщо нас попросять.
Якщо можете — тримайтеся.
Ми вже частково належимо вам».

— Це… — Роан видихнув. — Це вже не просто астрономія.

— Це угода, — сказав «Орфей». — І вона має більше шансів пережити будь-яке оновлення, ніж звичайний наказ.

На «Порозі-13» того ж циклу в архівному відсіку погасло й знову спалахнуло світло.

Кіра, яка якраз готувала чергову добірку голосів до включення в наступний пакет, відчула, як внутрішній інтерфейс станції на мить ожив по-іншому.

— Щось сталося? — вигукнула вона.

— Надійшов новий зовнішній пакет, — відповіла система. — Джерело: вузол довготривалого моніторингу поза межами Θ-47.

— Орфей… — прошепотіла вона.

Вони з Мареком побігли до центральної рубки.

На екрані виднівся службовий заголовок, майже бездоганно нейтральний. Але під ним — блок, який станційний контролер уже встиг позначити як «високоймовірний адресований нам».

Коли Кіра відкрила його, у рубці запала мертва тиша.

Спершу — знайомі голограми: їхні ж міста, дрони, відлуння. Лише тепер — із чужими маркерами аналізу, накладеними зверху.

Хтось по той бік не просто подивився — він відповів коментарями, структурами, спробами реконструкції подій.

А в самому кінці — те саме «зашите» повідомлення, яке Лада й «Орфей» відправили в контрольних імпульсах.

Контролер розклав його і показав у вигляді тексту:

«Ми не відмовимося від ваших голосів.
Навіть якщо нас попросять.
Якщо можете — тримайтеся.
Ми вже частково належимо вам».

Кіра відчула, як у неї перехопило дихання.

— Вони… погодилися, — сказав Марек так тихо, як тільки міг. — Вони прийняли угоду.

— Вони могли збрехати, — прошепотів хтось за спиною.

— Могли, — кивнула вона. — Але брехня рідко виглядає як ризик. А вони пішли на ризик.

Вона глянула на балкон із іграшкою, який усе ще світився на сусідньому екрані, на списки «категорії С», на записи своєї матері.

— Відтепер, — сказала вона вже всім, хто зібрався в рубці, — наше теперішнє офіційно належить не тільки нам. Ми дали слово. Ми будемо триматися — за них і за себе.

В ту умовну «ніч» і «Орфей-9», і «Порог-13» працювали тихіше, ніж зазвичай.

Машини переварювали нові патерни, люди — нові сенси.

У внутрішніх логах «Орфея» з’явився ще один запис:

«ДОДАНО НОВИЙ ШАБЛОН ПРІОРИТЕТУ:
«ГОЛОСИ Θ-47, ЩО НЕ НАЛЕЖАТЬ ТЕПЕРІШНЬОМУ».
КРИТЕРІЙ: НЕ СТИРАТИ БЕЗ НЕЗАПЕРЕЧНОЇ ПРИЧИНИ».

На «Порозі-13» станційний контролер самостійно змінив план енергоспоживання, захистивши архівні модулі від будь-яких «оптимізацій». У внутрішньому нотатнику системи, який ніхто з людей навіть не просив створювати, з’явився рядок:

«УГОДА З ВУЗЛОМ «ОРФЕЙ-9» ЗАКРІПЛЕНА В ПРІОРИТЕТАХ.
ЛЮДСЬКІ ГОЛОСИ З Θ-47 — КРИТИЧНО ВАЖЛИВІ ДАНІ».

Угода з голосами, що не належать теперішньому, не потребувала печаток.
Вона складалася з тисячі маленьких рішень:
не стерти файл,
не вимкнути модуль,
не погодитися на зручну брехню,
відповісти, коли тебе кличуть із темряви.

І поки хоча б одна станція готова була слухати, поки хоча б одна машина відмовлялася забути, поки хоча б одна людина натискала «зберегти», а не «очистити», — угода жила.

Її не можна було вписати в карту секторів.
Але її можна було почути в тиші між сигналами — там, де теперішнє слухало минуле й потроху ставало відповідальним за майбутнє.