Ковчег, який попросив зробити йому штучне дихання

Частина І четвертої книжки «Її подих у невагомості»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

Живий корабель проковтнув «Едем-7» без жодного пострілу, дозволу чи спроби приховати, що людська дипломатія цього разу навіть не встигла зіпсувати перше враження.

За прозорими мембранами «Аеріса» прокидалися тисячі тіл.

Спочатку вони здавалися лише тінями: витягнутими силуетами в молочному світлі, темними вигинами кінцівок, блідими обличчями за тонкими оболонками коконів. Потім внутрішнє сяйво ковчега посилилося, і стало зрозуміло, що в його стінах сплять не сотні й навіть не тисячі представників одного виду.

Тут лежала колекція цивілізацій.

Люди назвали б її генетичним банком, евакуаційним фондом або стратегічним ресурсом — залежно від того, який відділ першим устиг би поставити печатку. Сам «Аеріс», схоже, вважав їх пасажирами.

Кокони розкривалися й закривалися, наче повіки. Усередині ворушилися істоти з прозорою шкірою, світлими кістками, пелюстками замість волосся, кількома парами рук і такими складними обличчями, що людська еволюція поруч із ними виглядала як рання версія програмного забезпечення, яку випустили через тиск інвесторів.

Усі вони зробили один синхронний вдих.

А тоді голос без легень прошепотів у свідомості екіпажу:

Біжіть.

Ніхто не побіг.

По-перше, на містку не було куди. По-друге, гравітація щойно зникла, і люди, які спробували різко рухатися, лише повільно попливли в бік стелі з тією величчю, якою зазвичай вирізняються політичні діячі під час втечі з країни.

Майорка Селін Вар встигла схопитися за поручень. Її ноги піднялися над підлогою, але обличчя зберегло вираз людини, яка особисто наказала невагомості не порушувати субординацію.

— Мара, відновити гравітацію, — сказала Лія.

— Я намагаюся.

— Чому вона зникла?

— Тому що живий ковчег завдовжки сто сімдесят кілометрів щойно під’єднався до наших систем безпеки, життєзабезпечення та навігації.

— Це я бачу.

— Тоді уточню: він зробив це краще за земних техніків.

Капітанське крісло від’єдналося від підлоги одним боком. Лію повільно нахилило вперед, але ремені втримали її на місці. Саера, яка не встигла закріпитися, попливла через місток. Її срібне волосся розгорнулося навколо голови світлим ореолом.

Лія простягнула руку.

Саера схопила її за зап’ястя.

Рух був різким, необхідним і цілком службовим, якщо не враховувати, що їхні тіла зіткнулися, Саерине стегно притиснулося до краю капітанського крісла, а зв’язок між ними спалахнув так, ніби хтось під’єднав інтимну напругу безпосередньо до аварійного живлення.

Лія відчула Саерин подих.

Не в повітрі.

У власних грудях.

Холодний вдих, коротка затримка, тепліший видих. Разом із ним прийшов образ її пальців на Ліїній шиї — не реальний дотик, а можливість, яку обидві надто виразно уявили.

Саера відвела погляд першою.

Мара ввімкнула аварійне освітлення.

— Гравітацію відновлено на шістдесят відсотків.

Люди опустилися на підлогу. Хтось м’яко. Хтось коліном на консоль. Один оператор зв’язку вдарився потилицею, а потім автоматично доповів, що почувається нормально, оскільки в військових структурах людства зізнання у болю традиційно вважалося небезпечнішим за внутрішню кровотечу.

Лія відпустила Саеру.

Її пальці ще кілька секунд пам’ятали холод астеріанської шкіри.

— Зовнішній зв’язок?

— Відсутній, — відповіла Мара. — Внутрішній працює нестабільно. «Аеріс» сканує нас.

— Медичне сканування?

— Не лише. Він перевіряє атмосферу, склад тканин, пам’ять систем, наші енергетичні запаси і, судячи з активності сенсорів біля вашої каюти, моральну стійкість командування.

— Корабель не має доступу до моєї каюти.

— Уже має.

— Заблокуй.

— Він не використовує цифровий канал.

— А який?

— Біологічний.

На екрані з’явилася схема стикування.

Зовнішні структури «Аеріса» не просто обхопили корпус «Едем-7». Вони проросли навколо шлюзів тонкими білими нитками, проникли в мікротріщини, заповнили пошкоджені ділянки й почали відновлювати герметичність.

Ріна Сол, головна інженерка, видала звук, який міг означати наукове захоплення або бажання негайно спалити все незнайоме.

— Він ремонтує корпус, — сказала вона.

— Це добре? — запитала Селін.

— Якщо не рахувати того, що він робить це без креслень, дозволу й розуміння нашої техніки.

Мара витримала паузу.

— Отже, використовує стандартний земний підхід.

Ріна наблизила зображення. Білі нитки вкривали пробоїни, тверділи й перетворювалися на щось середнє між кісткою та металом.

— Матеріал реагує на тиск. Він міцнішає там, де корпус пошкоджений.

— Можемо від’єднатися? — запитала Лія.

Мара не відповіла одразу.

Це було гірше за будь-яку відповідь.

— Теоретично.

— Практично?

— Якщо запустимо двигуни, зовнішні структури або відпустять нас, або відірвуть третину корпусу.

— Чудово, — пробурмотіла Селін. — Нас обійняли до внутрішньої кровотечі.

Саера подивилася на головний екран.

— Він не утримує нас.

— Тоді що робить? — запитала майорка.

— Боїться, що ми підемо.

Лія відчула емоцію ковчега через Саеру — величезну, давню й майже дитячу паніку. «Аеріс» прокинувся після століть самотності, відчув інший корабель і вчепився в нього, не розуміючи, як сильно стискає.

Це було не захоплення.

Це була рука потопельника.

Проблема полягала в тому, що потопельник мав довжину сто сімдесят кілометрів і міг випадково розчавити тих, кого просив про допомогу.

— Припинити спроби від’єднання, — наказала Лія. — Підготувати групу для переходу.

Селін різко повернулася до неї.

— Після попередження «біжіть»?

— Саме після нього.

— Це може бути пастка.

— У нас на борту є людина з кодом Ноа. Якщо він там, ми його повернемо.

— Якщо це Ноа.

— Якщо ні, дізнаємося, хто навчився ним прикидатися.

Мара змінила схему. Один із внутрішніх каналів «Аеріса» відкрився навпроти шлюзу «Едем-7».

— Ковчег формує атмосферний коридор.

— Склад повітря?

— Кисень, азот, сліди невідомих органічних сполук і речовина, яку наші датчики спочатку класифікували як пил.

— А тепер?

— Як нервові клітини.

На містку стало тихо.

Ріна відкашлялася.

— Вони небезпечні?

— Вони слухають.

— Що саме?

— Нас.

Селін перевірила зброю.

— Тоді принаймні матимемо уважну аудиторію.

— Вогнепальну зброю залишити, — сказала Саера.

Майорка подивилася на неї так, ніби астеріанка запропонувала висаджуватися без шкіри.

— Це живий корабель. Постріл усередині може бути сприйнятий як поранення.

— Він уже проник у наш корпус.

— Щоб закрити пробоїни.

— А якщо вирішить закрити нас у пробоїнах?

— Тоді зброя лише допоможе йому вважати це розумним рішенням.

Лія підвелася.

— Беремо імпульсні пістолети з мінімальною потужністю. Жодного пострілу без мого наказу.

Селін кивнула, хоча всім виглядом повідомляла, що план поганий, корабель живий, командування емоційно скомпрометоване, а Всесвіт давно потребує військового трибуналу.

— Склад групи? — запитала Мара.

— Я, Саера, Селін, Ріна, доктор Емін Рейк і двоє охоронців.

— Психолог?

Доктор Рейк почув своє ім’я через канал.

— Я протестую.

— Записати протест? — запитала Мара.

— Так.

— Причина?

— Я психолог, а не фахівець із проникнення в гігантські живі органи.

— Після останніх тижнів різниця стала суто адміністративною.

— Якщо я загину всередині чужої легені, напиши в звіті, що я був проти.

— Напишу, що ви проявили здорову професійну тривогу перед тим, як добровільно увійти до міжзоряної дихальної системи.

— Це звучить гірше.

— Я ще не завершила редактуру.

—

Шлюз «Едем-7» відкрився через двадцять хвилин.

За ним не було звичного стикувального тунелю.

Біла мембрана торкалася зовнішніх дверей корабля, повільно пульсуючи в ритмі «Аеріса». Вона була напівпрозорою. Усередині рухалися світлі нитки, схожі на судини, але замість крові ними проходили блакитні спалахи.

Ріна провела сканером.

— Температура двадцять три градуси. Повітря придатне. Поверхня містить клітини кількох типів.

— Яких? — запитав доктор Рейк.

— М’язові, нервові, епітеліальні й такі, яких не повинно існувати.

— Дуже науково.

— Зате чесно.

Лія стояла першою. На ній був легкий захисний костюм, герметичний, але гнучкий. Капітанський знак залишився на плечі, хоча невідомий корабель навряд чи поважав земні звання. Людство любило носити символи влади туди, де ніхто не знав, що вони означають. Це допомагало помирати з відчуттям організаційної переваги.

Саера підійшла ближче.

Вона відмовилася від шолома. Її одяг складався з тонкого астеріанського матеріалу, який реагував на температуру тіла й світло. Біля мембрани тканина стала майже срібною, підкресливши лінії її плечей і талії.

Лія намагалася оцінювати лише захисні властивості матеріалу.

Її організм, який ніхто не призначав радником із безпеки, зосередився на іншому.

— Ти дивишся, — тихо сказала Саера.

— Перевіряю спорядження.

— На моїх стегнах?

— У цій зоні спорядження теж є.

— Людська військова уважність вражає.

— Астеріанська скромність теж.

Саера ледь усміхнулася.

— На Астері тіло не вважають приводом для сорому.

— Я пам’ятаю.

— Я теж пам’ятаю, як ти дивилася на березі океану.

Зв’язок між ними приніс уривок спільного спогаду: тепла вода під двома місяцями, срібна шкіра Саери, мокре волосся Лії, близькість, яку тоді перервав сигнал тривоги.

Лія відчула жар під коміром костюма.

Мара ввімкнула канал у найгірший момент:

— Нагадую, що атмосфера ковчега містить невідомі нервові клітини. Будь-які інтенсивні емоції можуть бути зареєстровані середовищем.

— Ти могла сказати раніше, — відповіла Лія.

— Я сказала, що воно слухає.

— Слухати й відчувати — різні речі.

— Після знайомства із Саерою ви мали б знати, що не завжди.

Селін застебнула шолом.

— Чи можемо ми розпочати місію до того, як кораблі, астеріани й капітанка остаточно перетворять її на групову терапію?

Доктор Рейк зітхнув.

— Я вже тут. Можете не стримуватися.

Лія торкнулася мембрани.

Вона була теплою.

Поверхня прогнулася під пальцями й одразу обгорнула долоню. Не затиснула. Дослідила. Тонкі нитки світла під шкірою ковчега зібралися навколо місця контакту.

У свідомості Лії спалахнув образ.

Порожній простір.

Тисячі коконів.

Жінка зі срібними легенями.

Ноа, який бив долонями по прозорій стіні.

Потім мембрана розійшлася.

За нею відкрився світлий тунель.

— Він упізнав тебе, — сказала Саера.

— Ми раніше не зустрічалися.

— Твоє ім’я було в сигналі.

— Це не заспокоює.

— Я й не намагалася.

Група перейшла межу.

Мембрана закрилася за ними, відрізавши шлях до «Едем-7».

Селін одразу підняла пістолет.

— Мара?

— Зв’язок працює, — відповів її голос у навушниках. — Зовнішній шлюз закритий, але не заблокований.

— Різниця?

— Закриті двері можуть відчинитися. Заблоковані мають політичну позицію.

Ріна торкнулася стіни тунелю.

— Вона м’яка.

— Не торкайся без потреби, — сказала Селін.

— Я інженерка.

— Саме тому.

Тунель повільно стискався й розширювався. Підлоги не було. Були лише гладкі стіни, що утворювали округлий канал. Гравітація зникла повністю.

Люди відштовхнулися від поверхні й попливли вперед.

Саера рухалася природно, ніби народилася в невагомості. Її тіло вигнулося, волосся розгорнулося за спиною, а срібна тканина одягу пішла хвилями. Лія знала, що дивитися небезпечно з погляду концентрації.

Не дивитися було небезпечно з погляду командування.

Вона обрала професійний компроміс: дивилася й переконувала себе, що контролює рух члена експедиції.

Саера озирнулася.

Її погляд повідомив, що компроміс не переконав нікого.

Попереду плавали краплі води. Вони світилися зсередини й уникали людей, змінюючи траєкторію ще до контакту.

Одна крапля наблизилася до доктора Рейка, зависла перед його обличчям і набула форми маленької сфери з темним центром.

— Вона дивиться на мене, — сказав він.

— Можливо, оцінює психологічний стан, — відповіла Мара.

— І?

— Відлетіла.

— Це погано?

— Вона могла злякатися.

Крапля повернулася, торкнулася шолома Рейка й розтеклася по склу тонкою плівкою. На мить він побачив щось, чого не бачили інші. Його обличчя зблідло.

— Що сталося? — запитала Лія.

— Нічого.

— Докторе.

— Я побачив свій кабінет на Землі.

— Це небезпечно?

— Там сиділи всі мої пацієнти.

— І?

— Мовчали.

Мара тихо сказала:

— Справді моторошно.

Плівка зібралася назад у краплю й відлетіла.

Рейк витер шолом, хоча на ньому нічого не залишилося.

— Цей корабель використовує воду для передачі пам’яті.

— Або для діагностики, — сказала Саера. — Він перевірив, що викликає в тебе найбільший страх.

— Мовчазні пацієнти?

— Для психолога це майже безробіття.

Селін не засміялася.

Лія підозрювала, що майорка зберігає всі жарти на випадок власного похорону.

—

Тунель вивів їх до величезної порожнини.

Група завмерла біля краю мембрани.

Перед ними простягався сад без підлоги й стелі.

Тисячі рослин плавали в невагомості, з’єднані тонкими прозорими коренями. Сферичні квіти розкривалися назустріч людям, випускаючи хмари світного пилку. Довгі листки рухалися, наче плавці. Великі плоди, схожі на скляні серця, пульсували м’яким фіолетовим світлом.

Між рослинами висіли кокони.

Деякі були маленькими, розміром із дитину. Інші досягали кількох метрів. У найбільшому спала істота з шістьма руками, широкою грудною кліткою й обличчям, укритим тонкими золотими пластинами. Поруч плавала інша — майже прозора, з довгим хвостом і темними органами, що світилися крізь шкіру.

Кокони повільно оберталися.

Кожен мав власну повітряну оболонку.

Кожен дихав.

Звуки складалися в багатоголосий ритм. Глибокі вдихи великих істот, швидке дихання дрібних, майже музичні коливання тих, хто не мав видимих легень.

Лія відчула, як її власний організм намагається підлаштуватися.

— Не синхронізуйте дихання, — сказала Мара.

— Чому? — запитала Ріна.

— Не знаю.

— Переконливо.

— За останніми даними, синхронізація свідомостей була основним методом Тиші. Я вирішила використати радикальну стратегію й не чекати, поки хтось почне забувати власне ім’я.

Селін активувала внутрішній ритм дихання в шоломі.

— Усі переходять на індивідуальні цикли.

Системи костюмів почали подавати повітря з різними інтервалами. Лія отримала повільний режим. Селін — швидший. Рейк скривився, коли його система несподівано змусила зробити два короткі вдихи поспіль.

— Здається, костюм нервує більше за мене.

— Це неможливо, — сказала Мара. — Я порівняла показники.

Ріна наблизилася до одного з коконів.

Усередині лежала жінкоподібна істота з темно-синьою шкірою й чотирма закритими очима. Замість волосся її голову вкривали тонкі пелюстки. На грудях світився візерунок, схожий на зоряну карту.

— Вона жива, — прошепотіла інженерка.

— Усі живі, — відповіла Саера.

— Скільки часу?

Мара провела аналіз.

— Від двохсот до чотирьох тисяч років, залежно від кокона.

Доктор Рейк повільно повернув голову.

— Чотири тисячі?

— Це лише приблизна оцінка. Може бути значно більше.

— Вони спали весь цей час?

— Ні, — сказала Саера.

Вона торкнулася кореня, що проходив біля кокона. Світло під її пальцями змінилося.

— Вони снили.

Разом із словами сад відреагував.

Навколо групи спалахнули образи.

Не голограми. Спогади.

Лія побачила червоне небо й океан, над яким висіли три сонця. Селін опинилася серед чорних веж, де сотні крилатих істот стрибали в прірву й не падали. Ріна простягнула руку до механічного міста, яке вирощувало власні двигуни.

Образи накладалися один на одного.

Пісок під ногами.

Вода в легенях.

Чужа дитина, що сміялася трьома голосами.

Смерть світу, де гори піднімалися й ішли в океан.

Лія відчула нудоту. Її свідомість не встигала розрізняти власне й чуже.

Саерина рука торкнулася її долоні.

Зв’язок між ними спалахнув, утворюючи знайомий орієнтир.

Лія зосередилася на холоді її пальців.

На власному імені.

На «Едем-7».

На обличчі Саери.

— Дивись на мене, — сказала астеріанка.

— Я дивлюся.

— Не очима.

Лія відкрила зв’язок глибше.

Відчула Саерин страх, її зосередженість, пам’ять про холодні сади. Під цим — потяг, стриманий і яскравий, який не мав нічого спільного з чужими снами.

Це було їхнє.

Саме тому воно повернуло Лію до себе.

Світ навколо стабілізувався.

Вони зависли серед коконів, тримаючись за руки.

Надто близько.

Саерине волосся ковзнуло по щоці Лії. Її обличчя опинилося на відстані подиху. В невагомості не було звичної опори, і найменший рух міг притиснути їх одна до одної.

Лія відчула, як Саера затримала подих.

Цього разу не через сигнал.

— Капітанко, — сказала Мара, — ваші показники стабілізувалися.

— Добре.

— Обидві системи демонструють однаковий ритм.

Лія не відвела погляду від Саери.

— Це тимчасово.

— Звичайно. Як і більшість рішень, які потім змінюють цивілізації.

Селін наблизилася до них, тримаючись за корінь.

— Ми закінчили рятувати командування від романтичної асфіксії?

Саера відпустила руку Лії.

— Люди мають дивну звичку називати будь-яку близькість романтикою.

— Астеріани мають дивну звичку торкатися капітанів так, ніби це науковий метод.

— Це і є науковий метод.

— Який об’єкт дослідження?

Саера подивилася на Лію.

— Людська здатність заперечувати очевидне.

Навіть Селін на мить усміхнулася.

Потім один із коконів поруч із ними відкрив очі.

—

Істота всередині була майже людською.

Чоловіче обличчя. Темне волосся. Бліда шкіра. Закритий рот.

Ноа Вельс дивився на них крізь прозору оболонку.

Лія рвонулася вперед.

— Ноа!

Кокон здригнувся.

Його очі рухалися. Він бачив її.

Губи відкрилися, але звук не пройшов крізь оболонку. Ноа підняв руку й притиснув долоню до внутрішньої поверхні.

Лія приклала свою ззовні.

Матеріал був теплим.

Ноа щось вимовив.

Мара збільшила зображення з камери костюма.

— Він каже: «не відкривайте».

— Чому? — запитала Лія.

Ноа повторив.

Не відкривайте.

Кокон навколо нього почав темніти.

Сад змінив ритм.

Усі сплячі істоти вдихнули разом.

Світло в коренях згасло.

Десь у глибині ковчега щось ударилося об стіну.

Один раз.

Другий.

Третій.

— Рух позаду коконів, — сказала Селін.

Охоронці підняли зброю.

Між рослинами з’явилися темні фігури.

Вони не були Беззоряними. Ті складалися з темряви й уламків світла. Ці істоти мали тіла — довгі, тонкі, напівпрозорі. Вони рухалися без рук і ніг, згинаючись у повітрі, наче чорні стрічки.

На кожній було багато ротів.

Усі роти дихали.

— Не стріляти, — наказала Лія.

— Вони наближаються, — сказала Селін.

— Я бачу.

Темні істоти обійшли групу.

Вони не нападали. Торкалися коконів, перевіряли оболонки, а потім наближалися до Ноа.

Одна притиснула рот до його кокона.

Матеріал між ними почорнів.

Ноа забив долонею по стіні.

Селін навела пістолет.

— Капітанко.

— Почекай.

Саера заплющила очі.

— Це не хижаки.

— Вони мають тридцять ротів.

— Кількість ротів не визначає моральність.

Мара тихо додала:

— Земні парламенти це довели.

Темна істота відсунулася від Ноа.

Усі її роти одночасно видихнули.

Кокон посвітлів.

Пульс Ноа стабілізувався.

— Вони підтримують його, — сказала Ріна. — Фільтрують щось із оболонки.

— Що? — запитала Лія.

Мара провела аналіз.

— Сліди Тиші.

Темні істоти були частиною імунної системи ковчега.

Вони поглинали заражене повітря.

Одна з них наблизилася до Лії. Десятки ротів розкрилися, але не вкусили. Вона вдихнула біля її грудей.

Лія відчула, як із неї витягують холод.

Не температуру.

Спогад про Тишу.

Мить, коли вона забула першу зустріч із Саерою. Порожнечу там, де мало бути обличчя. Жах від усвідомлення, що найважливіше можна втратити, навіть не помітивши.

Істота видихнула чорний дим.

Саера рвонулася до Лії, але та підняла руку.

— Усе добре.

— Вона торкнулася твоєї пам’яті.

— Ти теж це робила.

— За твоєю згодою.

— Не завжди.

Саера завмерла.

Слова влучили точніше, ніж Лія хотіла.

Між ними знову виникла тріщина.

— Я не мала вибору під час першого контакту, — сказала Саера.

— Я знаю.

— Ти говориш так, ніби не знаєш.

Лія хотіла відповісти, але ковчег здригнувся.

Усі рослини різко закрилися.

Кокони втягнулися ближче до коренів.

Темні істоти розлетілися.

— Що відбувається? — запитала Селін.

Мара відповіла одразу:

— «Аеріс» втрачає тиск у трьох внутрішніх камерах.

— Причина?

— Він намагається підтримувати атмосферу і в садах, і в центральному відсіку, де перебуває джерело сигналу.

— Не вистачає повітря?

— Не повітря. Ритму.

Ріна відкрила схему.

— Частина дихальних вузлів не працює. Ковчег компенсує пошкодження скороченням мембран.

— Можемо допомогти? — запитала Лія.

— Наші системи життєзабезпечення несумісні.

Мара витримала паузу.

— Але принцип той самий.

На екранах шоломів з’явилася тривимірна модель. Величезні камери «Аеріса» працювали як легені. Частина була зруйнована. Інші стискалися надто повільно. Через це атмосфера переставала циркулювати між садами й центральним ядром.

— Він просить штучне дихання, — сказала Ріна.

Доктор Рейк нервово засміявся.

— Ми справді збираємося реанімувати корабель розміром із місто?

— Не місто, — відповіла Мара. — Приблизно невелику країну.

— Так значно краще.

Лія переглянула схему.

— Що потрібно?

— Підключити системи «Едем-7» до дихального вузла й подати імпульси в правильному ритмі.

— Ризики для нашого корабля?

— Перевантаження вентиляції, зараження органічними частинками, синхронізація екіпажу з ковчегом і можливість того, що «Аеріс» сприйме «Едем-7» як тимчасовий орган.

— Наскільки тимчасовий?

— Це залежить від його прихильності.

— Корабель уже ревнував до планети, — пробурмотіла Лія. — Тепер планета далеко, зате нас може всиновити легеня.

Мара відповіла сухо:

— Я не ревнувала до Астери.

Саера подивилася на стіну.

— Ревнувала.

— Я здійснювала аналіз загроз.

— Ти знижувала температуру в каюті Лії, коли я залишалася надовго.

— Для енергозбереження.

— І блокувала освітлення.

— Для відпочинку екіпажу.

Лія потерла перенісся.

— Ми можемо обговорити любовний трикутник між капітанкою, астеріанкою та міжзоряним транспортом після того, як не задихнуться тисячі видів?

— Технічно, — сказала Мара, — тепер це чотирикутник. «Аеріс» демонструє до вас виражену біологічну прив’язаність.

Селін подивилася на Лію.

— Ваше командування стає складнішим із кожною системою.

— Саме тому я не читаю особисті повідомлення Землі.

—

Щоб дістатися пошкодженого вузла, група мала пройти через центр саду.

Корені розійшлися, утворивши вузький шлях. Він був надто тісним для людей у жорстких костюмах. Мембрани реагували на метал, стискалися навколо обладнання й відштовхували зброю.

— Ковчег не пропустить нас так, — сказала Ріна.

— Варіанти? — запитала Лія.

— Зняти зовнішні панелі костюмів.

Селін похитала головою.

— Ні.

— Інакше не пройдемо.

— Тоді знайдемо інший шлях.

Мара відповіла:

— Інший шлях проходить через камеру, де температура мінус сто двадцять градусів і немає атмосфери.

— Повертаємося до першого.

Захисні панелі від’єднали. Під ними залишився тонкий герметичний шар, який щільно прилягав до тіла.

Лія відчувала себе надто оголеною, хоча тканина закривала все. Вона звикла, що форма створює відстань між нею та світом. Тепер не залишилося ні жорсткого коміра, ні знаків звання, ні броні.

Саера подивилася на неї без удаваної байдужості.

Погляд ковзнув від плечей до талії й нижче.

— Перевіряєш спорядження? — запитала Лія.

— Так.

— На моїх стегнах?

— У цій зоні спорядження теж є.

Лія мимоволі усміхнулася.

— Ти швидко навчаєшся людського сарказму.

— Мара — наполеглива вчителька.

— Я чую вас, — сказала Мара.

— Саме тому, — відповіла Саера.

Вони ввійшли до коридору.

Мембрани торкалися тіл з усіх боків. Не тиснули, але ковзали по тканині, зчитуючи тепло, пульс, рух м’язів. Лія відчувала кожен дотик надто виразно.

Попереду рухалася Саера. Її тіло вигиналося між живими стінами. Срібна тканина стала напівпрозорою від світла, але не відкривала шкіру повністю — лише натякала на лінії під нею.

Еротичний підтекст ситуації був настільки очевидним, що Лія почала підозрювати ковчег у поганому почутті гумору.

— Мара, він навмисно звузив прохід?

— Попередня геометрія невідома.

— Тобто?

— Не можу виключити, що «Аеріс» адаптує маршрут до емоційного стану групи.

Селін, яка рухалася позаду, сказала:

— Якщо коридор стане ще вужчим, я пристрелю його зсередини.

Стіни негайно розійшлися на кілька сантиметрів.

— Він тебе почув, — сказала Ріна.

— Добре.

— Або злякався.

— Ще краще.

Лія відчула, як Саера сповільнилася.

Вони майже зіткнулися.

— Чому зупинилася?

— Попереду порожнина.

— Яка?

Саера простягнула руку вперед. Мембрана розійшлася, і вона втратила опору.

Її потягнуло в темний простір.

Лія схопила її за талію.

Імпульс виніс обох із коридору.

Вони закрутилися в невагомості. Саера притиснулася до Лії. Її руки обвили капітанські плечі, ноги торкнулися стегон, а обличчя опинилося так близько, що Лія відчула прохолоду її губ.

На мить навколо не було нічого, крім їхніх тіл і повільного світла.

Лія тримала Саеру за талію.

Зв’язок між ними відкрився сам.

Потяг.

Страх.

Невисловлене бажання скоротити останні кілька сантиметрів.

Саера не відсторонилася.

— Ти знову дивишся, — прошепотіла вона.

— Контролюю положення члена експедиції.

— Рукою на моїй талії?

— Це стратегічна точка.

— Людська військова наука значно цікавіша, ніж я думала.

Лія відчула, як Саерині пальці повільно ковзнули по її плечу.

Не випадково.

Не через невагомість.

— Нам потрібно рухатися, — сказала Лія.

— Ти говориш це, але не відпускаєш.

— Перевіряю, чи стабільна траєкторія.

— І як?

— Нестабільна.

Саера нахилилася ближче.

Їхні носи майже торкнулися.

— Тоді, можливо, слід припинити опір.

Мара з’явилася в каналі:

— Перепрошую, але пошкоджений ковчег, тисячі сплячих цивілізацій і ваш зниклий інженер усе ще очікують допомоги.

Лія заплющила очі.

— Ти робиш це навмисно.

— Я лише підтримую пріоритети місії.

— Ревнуєш, — сказала Саера.

— До біологічної близькості? Ні. Я вважаю її негігієнічною, неефективною й дивно привабливою з погляду сенсорних даних.

Лія відштовхнулася від стіни й направила їх до вузла.

— Після місії я вимкну тобі доступ до медичних показників.

— Тоді я використовуватиму температурні датчики.

— Я вимкну й їх.

— Корабель замерзне.

— Хоч хтось перестане коментувати моє особисте життя.

—

Дихальний вузол «Аеріса» був сферою завбільшки з ангар.

У центрі плавала багатошарова мембрана, схожа на величезну квітку. Її пелюстки стискалися, але не могли розкритися повністю. Темні плями вкривали частину поверхні.

Ріна наблизилася до однієї.

— Некроз.

— Можемо очистити? — запитала Лія.

— Якщо відокремимо мертву тканину й подамо імпульс у здорові ділянки.

— Чим?

— Нашими костюмами.

Селін подивилася на тонкий шар тканини на своєму тілі.

— Вони не призначені для реанімації планетарних органів.

— Ми теж не були призначені для цієї місії, — сказала Лія. — І все ж людство вирішило заощадити на адекватності.

Ріна розподілила позиції. Кожен мав прикріпити провідний модуль до пелюстки й подавати повітря імпульсами через систему костюма.

— Нам доведеться дихати разом із вузлом, — сказала вона.

Мара одразу заперечила:

— Не синхронно між собою. Кожен підтримує окрему ділянку з різним ритмом.

— А якщо ритми не збігатимуться?

— Саме цього ми хочемо. «Аеріс» має згадати, що дихання може бути спільним без однаковості.

Саера торкнулася однієї з пелюсток.

— Він боїться вдихнути.

Лія відчула цей страх.

Не біль.

Очікування болю.

Ковчег стримував себе, бо кожна спроба повного вдиху відкривала шлях до центральної камери, де жінка зі срібними легенями тримала Тишу.

— Ми не змушуватимемо, — сказала Лія, хоча не знала, чи корабель розуміє слова. — Лише допоможемо.

Мембрана торкнулася її долоні.

У свідомості з’явилося прохання.

Не образ і не звук.

Відчуття людини, яка тоне й не може вирішити, чи вдихнути воду, чи померти, затримуючи подих.

Лія закріпила модуль.

— Починаємо.

Перший імпульс пройшов вузлом.

Квітка здригнулася.

Костюм Лії стиснув грудну клітку, змушуючи видихнути. Потім подав повітря, і вона вдихнула разом зі своєю ділянкою мембрани.

Навколо інші члени групи працювали в різних ритмах.

Короткий вдих Селін.

Повільний Ріни.

Нерівний доктора Рейка.

Глибокий Саери.

Їхні тіла рухалися в невагомості, прикріплені до живої квітки. З кожним циклом світло ставало яскравішим.

Темні плями відділялися. Ріна зрізала їх інструментом. Із рани виходила чорна рідина, яку одразу поглинали дихаючі істоти з багатьма ротами.

— Тиск зростає, — повідомила Мара.

— Наскільки?

— Двадцять відсотків.

Квітка розкрилася ширше.

Повітряний потік ударив по групі. Тіла натягнули страхувальні троси.

Лія побачила Саеру навпроти.

Її груди піднімалися й опускалися. Волосся плавало навколо. Очі були заплющені. Кожен вдих проходив через зв’язок, торкаючись Лії зсередини.

Ритми різнилися.

Але між ними виникла гармонія.

Не однаковість.

Відповідь.

Лія вдихала.

Саера видихала.

Потім навпаки.

На мить це стало настільки інтимним, що решта світу зникла. Не було ковчега, Тиші, Землі чи екіпажу. Лише дві свідомості, які дозволяли одна одній бути поруч, не вимагаючи розчинення.

Мембрана відчула це.

Світло вибухнуло.

Квітка зробила повний вдих.

Увесь «Аеріс» здригнувся.

З коридорів долинув глибокий звук, схожий на стогін істоти, яка прокинулася після болю довжиною в століття.

Доктор Рейк відкрив очі.

— Скажіть, що це був технічний шум.

— Це був технічний стогін, — відповіла Мара.

— Не допомогло.

— Психологічна підтримка ніколи не була моєю основною функцією.

Другий вдих пройшов легше.

Третій — майже вільно.

Сад навколо ожив.

Корені запалилися. Квіти розкрилися. Кокони повернулися до власних ритмів.

Ноа знову вдарив долонею по оболонці.

Цього разу кокон відповів.

Від нього простягнулася світлова нитка, вказуючи шлях углиб ковчега.

— Він веде нас, — сказала Саера.

— До центральної камери, — підтвердила Мара.

— Стан «Аеріса»?

— Стабільний на сорок сім відсотків.

— Чи відпустить він «Едем-7»?

— Не знаю.

— Запитай.

Мара замовкла.

Через кілька секунд стіни вузла засвітилися. До Лії прийшов образ: маленький корабель у темряві, навколо якого змикаються білі структури. Не клітка.

Обійми.

Потім інший образ.

«Едем-7» відлітає.

«Аеріс» залишається один.

І перестає дихати.

— Він не хоче, щоб ми йшли, — сказала Мара.

— Це не відповідь.

— Для нього — відповідь.

Лія від’єднала модуль.

— Передай: ми не належимо йому.

Світло потьмяніло.

— І додай, що не покинемо його, поки не повернемо Ноа й не зрозуміємо, що відбувається.

Квітка торкнулася її руки.

Образ змінився.

Два кораблі летіли поруч.

Не один усередині іншого.

Поруч.

— Він зрозумів, — сказала Саера.

— Сподіваюся.

— Ти не довіряєш йому.

— Він проник у мій корабель, заблокував шлюз і показує мені емоційні образи замість підписаних угод.

— Ти описала наш перший контакт.

Лія подивилася на неї.

— Саме тому я й не довіряю.

Саера усміхнулася, але за усмішкою залишився біль від попередньої розмови.

Лія хотіла торкнутися її.

Не зробила цього.

Право на близькість не означало автоматичного дозволу.

Навіть якщо обидві хотіли.

Особливо тоді.

—

Шлях від дихального вузла до центральної камери відкрився після третього повного вдиху.

Світлова нитка від кокона Ноа вела крізь коридори, які тепер пульсували рівніше. Темні істоти супроводжували групу, вдихаючи залишки зараження зі стін.

Чим глибше вони рухалися, тим менше навколо було рослин.

Органічні структури ставали тоншими, прозорішими. Крізь них було видно простір.

Не зовнішній космос.

Внутрішню порожнину ковчега, у якій плавали тисячі сфер повітря.

У кожній сфері зберігався фрагмент світу.

Ліс із червоними деревами.

Кімната з кам’яними стінами.

Океанська хвиля, що ніколи не падала.

Дитячий майданчик невідомої цивілізації, де маленькі шестиногі істоти бігали по стелі.

— Це пам’ять? — запитала Ріна.

— Більше, — відповіла Саера. — Середовище.

Мара провела сканування.

— Ковчег зберіг не лише тіла. Він зберіг умови, за яких їхні свідомості можуть прокинутися собою.

Доктор Рейк дивився на сфери.

— Тобто кожному виду створили частину дому.

— Так.

— Людство побудувало б один стандартний відсік і видало б усім інструкцію адаптуватися.

— Саме тому вас не запросили проєктувати ковчег, — сказала Саера.

Одна сфера відреагувала на Лію.

Усередині з’явилася Земля.

Не сучасна.

Зелена, тиха, без орбітальних станцій. Океани світилися під Місяцем. Жодного міста не було видно.

Лія зупинилася.

— Це неможливо.

Мара теж замовкла.

Сфера показувала Землю такою, якою вона була задовго до міжзоряних польотів.

— «Аеріс» бував біля Землі? — запитала Лія.

— Або отримував дані, — сказала Саера.

На поверхні сфери з’явилася темна пляма.

Вона швидко розрослася, закриваючи континенти.

Образ зник.

— Що це було? — запитала Селін.

Мара відповіла тихо:

— Не знаю.

Лія зберегла координати сфери.

Пізніше.

Якщо вони переживуть це «пізніше», яке Всесвіт постійно перетворював на форму чорного гумору.

Попереду коридор закінчився.

Відкрилася центральна камера.

Вона була сферичною й настільки великою, що світло не досягало протилежного боку. У центрі плавала прозора оболонка повітря.

У ній було двоє.

Ноа Вельс.

І жінка зі срібними легенями.

Ноа лежав нерухомо, зігнувшись, ніби спав. Його одяг залишався тим самим, у якому він зник із «Едем-7», але на шкірі проступали тонкі світлі лінії. Вони йшли від грудей до шиї й зап’ясть.

Поруч плавала Іллара.

Її тіло було вищим за людське. Напівпрозора шкіра мала перламутровий відтінок. Темні візерунки вздовж ребер повільно пульсували. Волосся, тонке й майже безбарвне, розходилося навколо голови.

У грудях рухалися срібні легені.

Одна була заповнена світлом.

Друга — темрявою.

Іллара дивилася на них.

Її очі були відкриті.

У них не було зіниць, лише кільця блідого світла.

Лія наблизилася до оболонки.

— Ноа.

Його пальці ворухнулися.

— Він живий, — сказала Мара. — Пульс слабкий, але стабільний.

— Можемо витягти?

— Оболонка підтримує його дихання. Якщо відкрити зараз, легені можуть зупинитися.

— Чому він пов’язаний із нею?

Саера торкнулася прозорої поверхні.

Її тіло здригнулося.

Лія відчула хвилю холоду через зв’язок.

— Вони дихають одним повітрям, — сказала Саера. — Ноа підтримує її ритм.

— Людська легеня стримує Тишу?

— Не легеня. Його відмінність.

Мара зрозуміла першою:

— Ноа не був частиною мережі. Тиша не знала його ритму. Коли він потрапив сюди, його дихання стало перешкодою.

— Він утримує її живою?

— Так.

— Як довго?

— Для нього минуло кілька годин. Для ковчега — значно більше.

Іллара підняла руку.

Її долоня торкнулася оболонки зсередини навпроти руки Саери.

Світло спалахнуло.

Саера втратила контроль над тілом і попливла вперед. Лія схопила її за талію, але контакт уже відбувся.

Образи пройшли крізь них обох.

Світ веларі.

Небо, наповнене вітрами.

Міста, що висіли в атмосфері на прозорих крилах.

Тисячі істот, які спілкувалися подихом.

Потім однаковий ритм.

Усі вдихали разом.

Видихали разом.

Посміхалися разом.

Замовкали разом.

Падали з неба разом.

Іллара бігла крізь місто, несучи в руках маленький кокон. Навколо люди переставали дихати, але не виглядали наляканими. Вони помирали спокійно, переконані, що нарешті стали частиною цілого.

Далі — «Аеріс».

Втеча.

Сплячі цивілізації.

Темрява, що проникла в дихальну систему.

Іллара вдихнула її в себе.

Затримала.

Не видихнула.

Століття.

Самотність.

Біль.

Страх заснути, бо тіло могло завершити цикл без її волі.

Потім Ноа.

Людський подих.

Нерівний.

Недисциплінований.

Живий.

Він дав їй змогу надіслати сигнал.

Образ урвався.

Саера задихнулася.

Лія притиснула її до себе.

— Дихай.

Саера зробила вдих.

Потім ще один.

Її руки стиснули Ліїні плечі. Обличчя сховалося біля її шиї. Подих торкався шкіри крізь тонкий матеріал костюма.

Лія тримала її, не думаючи про екіпаж, субординацію чи те, як близько їхні тіла опинилися одне до одного.

Саера відсторонилася лише тоді, коли змогла говорити.

— Вона не може видихнути.

— Ми знаємо.

— Ні. Якщо вона видихне, Тиша не просто вийде в камеру. Вона пройде крізь усі пробуджені сигнали мережі.

Мара провела аналіз.

— Після нашого повідомлення активувалися десятки світів.

— Вони слухають, — сказала Саера. — Усі.

Лія подивилася на Іллару.

Жінка тримала в собі смерть цивілізацій.

У буквальному сенсі.

Земні політики витратили б роки, щоб створити настільки точну метафору власної відповідальності.

— Як її звільнити? — запитала Лія.

Іллара повільно повернула голову до Ноа.

Потім до Лії.

Її губи ворухнулися.

Звуку не було.

Але повітря в камері змінилося.

Кожен член групи почув слова у власних легенях:

Навчіть мене видихнути, не віддаючи їй ваші голоси.

Після цього темна легеня Іллари стиснулася.

На її обличчі вперше з’явився біль.

Ноа розплющив очі.

Він побачив Лію.

Його губи повільно сформували слово:

— Капітанко…

Оболонка навколо них почала тріскатися.

Мара подала сигнал тривоги.

— Тиск падає.

— Стабілізувати!

— Не можу. «Аеріс» використав резерви для дихального вузла.

Срібна легеня Іллари наповнилася світлом.

Темна — розширилася.

Ноа вдарив долонею по оболонці.

— Не… дайте… їй…

Лія притиснула руку до прозорої поверхні.

— Ми тут.

Іллара подивилася на неї.

У її очах було три століття страху.

І щось інше.

Полегшення.

Вона нарешті знайшла тих, перед ким могла померти.

Темна легеня стиснулася ще раз.

Губи Іллари відкрилися.

Перший повний видих за триста років торкнувся краю її рота.

Саера закричала:

— Ліє, не дозволяй!

Лія не знала, як зупинити чужий подих.

Тому зробила єдине, що могло зрозуміти живе тіло.

Вона приклала долоню до оболонки, вдихнула якомога глибше й затримала повітря.

Саера зрозуміла.

Зробила те саме.

Ріна.

Селін.

Рейк.

Охоронці.

Усі затримали подих.

Не синхронно.

Кожен у власному ритмі.

Кожен зі своїм страхом.

Кожен залишаючись собою.

«Аеріс» відчув їх.

Тисячі сплячих істот у садах затримали дихання разом із ними, але не однаково. Мільйони різних сердець продовжували бити у власному темпі.

Іллара завмерла.

Видих зупинився на її губах.

Темрява відступила назад у легеню.

Тріщини на оболонці перестали рости.

Ноа заплющив очі.

Мара тихо сказала:

— Стабільно.

Лія видихнула першою.

Не тому, що була капітанкою.

Тому що більше не могла тримати.

Саера видихнула слідом.

Їхні подихи змішалися біля прозорої стіни.

Іллара спостерігала за ними.

Потім її погляд зупинився на тому, як рука Лії лежить на талії Саери, як Саерині пальці стискають капітанське плече, як дві свідомості залишаються близькими, але різними.

На її губах з’явилася слабка усмішка.

У легенях екіпажу прозвучала нова фраза:

Ви вже знаєте частину відповіді.

Лія подивилася на Саеру.

— Яку частину?

Саера не відвела очей.

— Як бути разом і не стати однією.

Мара негайно втрутилася:

— Попереджаю, що практична реалізація цієї концепції у вас обох поки має значну кількість помилок.

Лія не стримала сміх.

Короткого.

Втомленого.

Майже недоречного.

Але чорний гумор був одним із небагатьох способів нагадати смерті, що вона ще не отримала повного контролю над кімнатою.

Навколо них живий ковчег зробив ще один слабкий вдих.

Не сам.

Разом із «Едем-7».

Разом із тисячами сплячих світів.

Разом із жінкою, яка не могла дозволити собі завершити дихання.

І вперше за три століття Іллара не виглядала самотньою.

Проте далеко в темній легені щось розплющило очі.

Воно почуло різні ритми.

Відчуло Лію.

Відчуло Саеру.

І зрозуміло, що цього разу Тиші не доведеться змушувати їх замовкнути.

Достатньо буде переконати, що абсолютна близькість — це любов.