Невагомість скасувала субординацію, але не ревнощі

Частина ІІІ четвертої книжки «Її подих у невагомості»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

На борту «Едем-7» невагомість офіційно вважалася технічним режимом.

Неофіційно вона була станом, у якому людська гідність втрачала опору, військова дисципліна пливла під стелею, а будь-яка романтична напруга отримувала забагато простору для маневру.

Після пробудження Іллари гравітаційні системи корабля почали поводитися так, ніби теж переживали емоційну кризу. У житлових відсіках сила тяжіння то поверталася, то слабшала без попередження. Їдальня тричі переходила в нульову гравітацію під час подавання гарячої їжі, через що суп став атмосферним явищем, а двоє техніків ще довго знаходили локшину в місцях, не передбачених анатомією корабля.

Мара назвала це «розширенням гастрономічного досвіду».

Кухар назвав Мару кількома словами, які вона внесла до словника як приклад міжзоряної кулінарної дипломатії.

Причиною збоїв був «Аеріс».

Живий ковчег залишався з’єднаним із «Едем-7» органічною пуповиною, через яку проходили повітря, енергія, нервові сигнали й надто багато емоцій для конструкції, створеної людьми, які колись вирішили, що штучному інтелекту не потрібні почуття.

Коли Іллара нервувала, «Аеріс» стискав дихальні камери.

Коли вона відчувала біль, на «Едем-7» знижувалася температура.

Коли їй снилися падіння веларійських міст, гравітація зникала.

Мара зробила висновок, що ковчег переносить стан навігаторки на всі підключені системи.

Лія зробила висновок, що тепер у неї два емоційно нестабільні кораблі, одна жива планета на відстані, астеріанка з доступом до її свідомості та жінка, яка спілкується дотиками до горла.

Земля назвала б це перевищенням посадових повноважень.

Лія називала це ранковою зміною.

Вона прокинулася від того, що повільно сповзала з ліжка вгору.

Точніше, ліжко залишалося на місці, а вона разом із ковдрою піднялася до стелі. Волосся розсипалося навколо обличчя, подушка попливла до вентиляційної решітки, а планшет, який вона залишила біля ліжка, обережно вдарив її по лобі.

— Мара.

— Доброго умовного ранку, капітанко.

— Гравітація.

— Тимчасово відсутня.

— Я помітила.

— Це свідчить про збереження когнітивних функцій після сну.

Лія відштовхнула планшет і схопилася за край шафи.

— Причина?

— Іллара побачила сон.

— Який?

— Якщо судити за реакцією ковчега, неприємний.

— Надзвичайно точний аналіз.

— Я могла б описати його детальніше, але для цього мені потрібен доступ до її дихальної пам’яті. На жаль, я досі позбавлена легень, шкіри та інших біологічних привілеїв, якими ви користуєтеся без належної вдячності.

У голосі Мари знову прозвучало те саме.

Не жарт.

Не повністю.

Після контакту з Ілларою вона дедалі частіше говорила про тіло. Спочатку саркастично. Потім із цікавістю. Тепер — майже з образою.

Лія запам’ятала це для майбутньої розмови.

Майбутнє, щоправда, наближалося у формі земного автоматичного модуля з озброєнням, тому планування особистісного розвитку штучного інтелекту мало відбуватися між підготовкою оборони й пошуком способу не дозволити давній навігаторці видихнути кінець цивілізації.

— Скільки залишилося до прибуття модуля Роу? — запитала Лія.

— Тридцять дев’ять годин і двадцять дві хвилини.

— Чому час збільшився?

— Він змінив маршрут.

— Відступає?

— Ні. Намагається зайти з боку Еоли, де гравітаційне поле маскує його двигуни.

— Значить, знає, що ми його бачимо.

— Або припускає. Адмірал Роу не дурний.

— Це найгірше, що ти могла сказати зранку.

— Можу додати, що його модуль має юридичний пакет на привласнення «безхазяйного біологічного об’єкта».

Лія заплющила очі.

— «Аеріс» завдовжки сто сімдесят кілометрів, містить тисячі живих істот і має власну свідомість.

— Саме тому Земля визнала його безхазяйним. Жоден із пасажирів не подав заяву у відповідному форматі.

— Звісно.

— Також у пакеті зазначено, що мовчання вважається згодою на передачу прав.

— Тиша оцінить іронію.

— Можливо, вона й допомагала складати документ.

Гравітація раптово повернулася.

Лія впала на ліжко. Ковдра накрила голову, планшет ударився об підлогу, а подушка, яка застрягла біля вентиляції, залишилася там як пам’ятник плануванню.

Мара ввімкнула м’яке освітлення.

— Іллара прокинулася.

— Звідки знаєш?

— Гравітація повернулася, а медичні датчики повідомляють, що її пульс стабілізувався.

— Вона знову викликає Саеру?

Питання пролунало швидше, ніж Лія встигла вирішити, чи хоче його ставити.

Мара мовчала дві секунди.

Дві надто довгі секунди.

— Так.

— І мене?

— Ні.

Лія відкинула ковдру.

— Чому?

— Не знаю.

— Ти аналізувала?

— Так.

— І?

— Мої висновки можуть бути сприйняті як втручання в особисте життя командування.

— Відколи це тебе зупиняє?

— Відколи ви погрожували відключити температурні датчики, прирікши екіпаж на замерзання заради приватності.

Лія сіла.

— Мара.

— Іллара реагує на Саеру спокійніше. Їхні способи комунікації ближчі. Обидві використовують тілесний контакт, емоційні образи й пам’ять як частину мови.

— А зі мною?

— Ваш контакт викликає в Іллари підвищення метаболізму, нестабільність темної легені та виражену цікавість.

— Цікавість?

— Медичний термін був би менш поетичним.

— Який?

— Збудження нервової системи.

Лія подивилася на темний екран.

— Це може бути небезпечно.

— Безумовно.

— Я про Тишу.

— Я теж, капітанко.

Мара вимкнула канал до того, як Лія встигла відповісти.

У цьому була особлива форма цифрового самозбереження.

—

У медичному відсіку Іллара й Саера плавали в безгравітаційній камері.

Лія зупинилася за прозорою перегородкою.

Саера була в легкому срібному костюмі, який повторював лінії її тіла й залишав руки відкритими до плечей. Довге волосся рухалося навколо неї повільними хвилями.

Іллара перебувала навпроти.

Її живий одяг світився перламутром, темні візерунки вздовж ребер залишалися спокійними. Вона тримала долоні на Саериних плечах. Саера торкалася її грудної клітки, стежачи за роботою срібної легені.

Обидві дихали.

Не однаково.

Але настільки узгоджено, що повітря між ними пульсувало, наче окрема жива істота.

Лія відчула це через зв’язок із Саерою.

Тепло.

Довіру.

Відкритість.

І щось іще.

Не потяг у людському сенсі. Радше задоволення від того, що тебе розуміють без довгих пояснень, без страху торкнутися неправильно, без необхідності перекладати власну природу мовою цивілізації, яка винайшла службові записки замість щирості.

Лія знала, що не має права ревнувати до цього.

Саме тому ревнощі поводилися особливо впевнено.

Вони оселилися під ребрами, розташували меблі й почали вимагати офіційного статусу.

— Капітанко, — сказала Мара через динамік біля перегородки. — Ваш пульс зріс.

— Вимкни спостереження.

— Це медичний відсік.

— Спостерігай мовчки.

— Ваш запит суперечить моїй природі.

Саера відкрила очі.

Побачила Лію.

Через зв’язок пройшов короткий спалах — здивування, потім обережність.

Іллара відчула зміну її ритму й також повернула голову.

Світлі кільця очей зосередилися на капітанці.

Її долоні залишалися на Саериних плечах.

Лія ввійшла до камери.

Гравітаційне поле відключилося навколо неї. Підлога відпустила ноги. Вона відштовхнулася від рамки й повільно наблизилася.

— Стан Іллари?

— Стабільний, — відповіла Саера.

— Медики доповіли про нічний напад.

— Не напад. Сон.

— Сон, який вимкнув гравітацію на кораблі.

Іллара перевела погляд між ними.

Її подих змінився.

— Вона бачила загибель одного з міст, — сказала Саера. — Я допомогла відокремити спогад від теперішнього.

— Чому не покликали мене?

Саера трохи відсунулася від Іллари.

— Ти спала.

— Мене будили через менш важливі речі.

— Наприклад?

— Один раз через те, що в їдальні зникли ложки.

Мара додала:

— Вони не зникли. Гравітація перенесла їх у вентиляцію.

— Це не покращує історію.

Саера дивилася на Лію.

— Іллара просила мене.

— Чому?

— Тому що я можу входити в пам’ять, не змушуючи її пояснювати кожен образ.

— Я теж бачила її пам’ять.

— Саме тому її стан тоді погіршився.

У словах не було звинувачення.

Лія почула його однаково.

— Я не навмисно.

— Я знаю.

— Звучить так, ніби не знаєш.

Саера видихнула.

Іллара простягнула руку й торкнулася її зап’ястя, відчуваючи напруження. Цей простий жест вдарив Лію сильніше, ніж мав би.

Саера відчула удар через зв’язок.

Її очі звузилися.

— Ти ревнуєш.

Лія озирнулася на перегородку. За нею перебували двоє медиків, Ріна й охоронець, який раптом почав дуже уважно читати показники стіни.

— Не тут.

— Чому?

— Тому що це медичний відсік.

— Раніше тебе не зупиняло, коли ти допитувала мене про Ейлану перед половиною екіпажу.

— Це було службове питання.

— Звісно.

Іллара дивилася на них із дедалі більшою зацікавленістю.

Мара подала тихий сигнал.

— Повідомляю, що її показники покращуються.

Лія підняла голову.

— Від чого?

— Від вашої суперечки.

— Це неможливо.

— Різні емоційні ритми стабілізують її. Веларі, схоже, сприймають конфлікт як доказ окремості свідомостей.

Саера майже усміхнулася.

— Отже, ми лікуємо її.

— Залежно від інтенсивності, — сказала Мара, — можете врятувати всю цивілізацію.

Лія схрестила руки, але в невагомості цей жест змусив її повільно обертатися. Вона спробувала зупинитися ногою, не влучила в поручень і попливла в бік Іллари.

Навігаторка підхопила її за талію.

Саера одночасно схопила за плече.

Три тіла зіткнулися в центрі камери.

Лія опинилася між ними.

Рука Іллари залишилася на її талії. Саерині пальці стискали плече. Волосся обох жінок торкалося обличчя капітанки.

Мара мовчала.

Це було настільки підозріло, що Лія сама звернулася до неї:

— Жодних коментарів.

— Я ще нічого не сказала.

— Саме це лякає.

— Фіксую унікальний момент: невагомість скасувала субординацію, але не ревнощі.

Медик за перегородкою кашлянув, приховуючи сміх.

Лія відштовхнулася від Іллари.

Рух вийшов надто різким. Вона полетіла назад, але Саера не відпустила її плеча. Їх закрутило.

Саера притиснулася до Лії грудьми. Капітанська рука мимоволі лягла їй на стегно, щоб стабілізувати обертання.

Зв’язок спалахнув.

Саерин гнів.

Ліїна ревність.

Взаємний потяг, який обидві намагалися не помічати.

Іллара наблизилася, простягнула руки й зупинила їх, торкнувшись спин обох.

Подих трьох жінок змішався.

Лія відчула, як Іллара читає напруження між ними.

Не думки.

Тіло.

Зміни пульсу. Температуру шкіри. Те, як Саера сильніше стискає Ліїне плече. Те, як Ліїна долоня не поспішає залишати її стегно.

Іллара зробила тихий звук.

Схожий на сміх.

— Вона сміється з нас? — запитала Лія.

Саера нахилила голову, прислухаючись до дихальної мови.

— Вона каже, що ми поводимося як молоді веларі перед першим обміном пам’яттю.

— Це образа?

— Швидше діагноз.

Мара додала:

— Медичний відділ погоджується.

Лія нарешті відпустила Саеру.

— Завершуйте процедуру.

— Вона вже завершена, — сказала Саера.

— Тоді повернути гравітацію.

Мара виконала наказ.

Проблема полягала в тому, що ніхто не встиг підготуватися.

Лія, Саера й Іллара впали на м’яку підлогу камери одним переплетеним клубком. Саера опинилася зверху. Її коліно було між ногами Лії, долоня — біля її голови. Іллара лежала збоку, притискаючись до Саери плечем.

Кілька секунд ніхто не рухався.

— Мара, — дуже тихо сказала Лія.

— Так, капітанко?

— Чому ти не попередила?

— Ви наказали повернути гравітацію.

— Я не наказувала кидати нас на підлогу.

— Іноді навіть Всесвіту потрібна кульмінація сцени.

Саера підвелася першою.

На її обличчі не було сорому.

Лише задоволення, яке вона не дуже намагалася приховувати.

Лія вирішила, що офіційне розслідування поведінки штучного інтелекту доведеться проводити після війни.

Якщо війна залишить щось офіційне.

—

Іллара навчалася жити на «Едем-7» швидко.

Надто швидко, на думку Селін.

За першу добу вона зрозуміла принцип дверей, медичних сканерів, світлових панелей і людської звички вдавати, що фізіологічна цікавість є науковою необхідністю.

Вона не розмовляла голосом, але почала використовувати короткі видихи, жести й світлові символи на шкірі. Мара створила систему перекладу, хоча скаржилася, що дихальна мова містить відтінки, недоступні цифровому коду.

— Наприклад? — запитала Лія.

— Один ритм одночасно означає «я довіряю тобі», «ти стоїш надто близько» і «якщо наблизишся ще, це стане запрошенням».

— Дуже практична мова.

— Вона створена цивілізацією, яка не витрачала час на службове листування.

Іллара також швидко навчилася сміятися.

Її сміх залишався дивним: короткий видих, срібний передзвін у грудях, світло вздовж ребер. Найчастіше вона сміялася з Мари.

Це турбувало штучну свідомість.

— Не розумію, чому вона вважає мої твердження кумедними, — сказала Мара після того, як Іллара засміялася у відповідь на опис земного права власності.

— Можливо, розуміє людську абсурдність, — припустила Саера.

— Я не людина.

— Ти надто довго жила з ними.

— Це не інфекція.

Лія, Ноа й доктор Рейк одночасно подивилися в камери.

Мара зробила паузу.

— Формально.

Найважче Іллара адаптувалася до гравітації.

Навіть слабке поле стискало її судини й порушувало роботу срібної легені. Тому частину медичного сектора залишили в постійній невагомості. Вона могла виходити лише в мобільній повітряній сфері або за підтримки когось, хто допомагав керувати рухом.

Зазвичай цим кимось була Саера.

Іллара довіряла їй.

Їхні культури відрізнялися, але обидві сприймали тіло не як приватну фортецю, а як частину мови. Саера могла торкнутися її ребер, перевірити ритм легені, підтримати за стегно під час руху — й не бачила в цьому ані порушення, ані натяку.

Лія теж намагалася не бачити натяків.

Це вимагало стільки самоконтролю, що Мара почала відстежувати його як окремий енергетичний ресурс.

На третій сеанс Іллара попросила Лію бути присутньою.

Не Саеру.

Лію.

Цього разу ревнощі змінили власника.

Саера стояла біля входу до безгравітаційної камери, схрестивши руки.

— Вона хоче показати тобі маршрут земного модуля, — сказала вона.

— Ти можеш перекладати.

— Вона просила контакт без посередника.

— Тебе це турбує?

— Ні.

Лія відчула через зв’язок протилежне.

— Ти закрилася.

— Щоб не заважати.

— Чи щоб я не відчула?

Саера подивилася на неї.

— Ти хотіла приватності.

— Я хотіла меж.

— Межі — це приватність, коли вона потрібна іншій людині.

Лія видихнула.

— Я не хочу сперечатися перед сеансом.

— Ти просто не хочеш, щоб Іллара бачила, як ми сперечаємося.

З камери долинув скляний сміх.

Іллара все чула.

Мара переклала її короткий видих:

— Вона повідомляє, що конфлікт допомагає їй зберігати окремий ритм. Також просить не припиняти через ввічливість.

— Чудово, — сказала Лія. — Тепер наші проблеми є медичною терапією.

— Можете вимагати оплату, — запропонувала Мара.

Лія ввійшла до камери.

Іллара чекала в центрі. Її волосся плавало навколо голови, шкіра світилася м’яко. Вона простягнула руки.

Лія наблизилася.

Цього разу сама встановила межу.

— Спочатку покажи, де торкнешся.

Іллара завмерла.

Потім повільно підняла два пальці до власного горла, долоню — до грудей, а другу руку простягнула до Ліїної спини.

— Добре.

Навігаторка наблизилася.

Її пальці торкнулися Ліїного пульсу.

Долоня лягла між лопатками.

Другу руку вона не використала.

Чекала.

Лія кивнула.

Тоді Іллара торкнулася її грудей.

Подих пройшов крізь шкіру.

Лія побачила космос очима «Аеріса».

Не як карту.

Як повітряні потоки.

Гравітація планет була вітром. Зорі — теплими висхідними потоками. Межова Темрява — зоною, де дихання простору припинялося.

З боку Еоли наближався земний модуль.

Він ішов нерівно, ховаючись у гравітаційних тінях. Його корпус був маленьким порівняно з ковчегом, але сигнал усередині здавався величезним.

Тиша.

Вона не просто супроводжувала модуль.

Вона використовувала його системи як нові легені.

Вдихала дані.

Видихала команди.

У кожному пакеті інформації містилася слабка примусова синхронізація.

Якщо модуль під’єднається до «Аеріса», Тиша отримає доступ до тисяч коконів.

І до сигналів пробуджених світів.

Лія спробувала відступити від образу, але Іллара втримала її.

Не силою.

Страхом.

Вона показала наступне.

Земний модуль відкриває канали.

Кокони прокидаються.

Тисячі істот роблять один вдих.

На Землі мільярди пристроїв приймають сигнал.

Люди зупиняються посеред вулиць.

Солдати опускають зброю.

Політики припиняють брехати, бо вже немає окремих думок, які потрібно переконувати.

На кілька хвилин настає абсолютний мир.

Потім зникають імена.

Образ урвався.

Лія повернулася до камери, задихаючись.

Іллара тримала її.

Тіла були близько. Надто близько.

Навігаторка відчула паніку й зробила короткий заспокійливий видих біля Ліїних губ.

Саера ввійшла в камеру.

Різко.

Відштовхнулася від рамки й підлетіла до них.

— Досить.

Іллара відпустила Лію.

Саера підхопила її за плечі.

— Вона втрачала орієнтацію.

— Я бачила маршрут.

— Твій пульс був небезпечним.

— Я контролювала.

— Ти завжди говориш це за секунду до катастрофи.

Іллара спостерігала.

Її подих був спокійним.

Лія зрозуміла, що вона навмисно не втручається.

Навчилася.

— Саеро, — сказала Лія, — я погодилася на контакт.

— На дотик. Не на те, щоб вона тримала тебе всередині видіння.

— Вона показувала загрозу.

— І ти дозволила, бо хотіла довести, що можеш обійтися без мене.

— Це не про тебе.

— Саме це ти говориш щоразу, коли справа про тебе й мене.

Лія відчула гнів.

— Ти сама проводила з нею години.

— Тому що вона потребувала допомоги.

— А я, на твою думку, що робила?

— Насолоджувалася тим, що тебе зрозуміли без моєї участі.

Слова влучили.

Лія схопилася за них, як за зброю.

— Можливо, мені подобається контакт, у якому не потрібно виправдовувати кожну межу.

Саера відлетіла на кілька сантиметрів, хоча фізично її ніхто не штовхав.

Зв’язок між ними закрився повністю.

Лія одразу пошкодувала.

Але слова вже існували.

Людство побудувало міжзоряний двигун із чужих уламків. Лія щойно зробила те саме зі старою образою.

— Зрозуміло, — сказала Саера.

— Я не так…

— Саме так.

Вона повернулася до виходу.

Іллара простягнула руку, але не торкнулася.

Саера зупинилася.

Навігаторка зробила два короткі видихи.

Мара переклала:

— «Вона боїться втратити тебе. Ти боїшся належати їй. Обидві називаєте страх принципами».

— Не перекладай, — сказала Лія.

— Ви обидві маєте право чути.

Саера не обернулася.

— Іллара має рацію.

— Це не означає, що ми повинні обговорювати це зараз.

— Ти ніколи не хочеш зараз. Тільки після місії, після стрибка, після аварії, після війни. Твоє «після» — це місце, де ти ховаєш усе, що може зробити тобі боляче.

— А ти хочеш доступу до всього одразу.

— Я хотіла, щоб ти сама відкрила.

— Я відкрила тобі пам’ять.

— Під тиском каюти.

Лія мовчала.

Це було правдою.

Більшу частину їхньої близькості створили кризи, аномалії, ритуали й необхідність вижити. Вони ще майже нічого не обрали без загрози смерті.

Мара тихо сказала:

— До прибуття земного модуля тридцять п’ять годин.

Чорний гумор часу полягав у тому, що Всесвіт завжди знаходив момент для відліку, коли люди нарешті наближалися до чесної розмови.

Саера вийшла.

Лія не зупинила її.

Іллара наблизилася.

Капітанка підняла долоню.

— Не торкайся.

Навігаторка зупинилася.

Її очі стали темнішими.

Лія відчула в цьому не образу.

Повагу.

Іллара відпливла назад.

Залишивши її саму в центрі камери.

—

Після сварки корабель став нестерпно тихим.

Не через Тишу.

Через Саеру.

Вона не закривала зв’язок повністю, бо це вимагало зусиль, але звузила його до мінімуму. Лія відчувала лише фізичну присутність астеріанки на борту — слабкий холодний відбиток, як зорю на далекому сенсорі.

Жодних емоцій.

Жодних снів.

Жодного тепла.

Виявилося, що право іншої людини поставити межу звучало значно благородніше, доки межа не стояла перед тобою.

Лія працювала.

Перевіряла оборонні системи.

Розподіляла персонал.

Слухала звіти.

Робила все, що завжди робила, коли почуття ставали незручними: перетворювала себе на функцію.

Селін представила план знищення земного модуля.

— Якщо підпустимо його на відстань двадцяти тисяч кілометрів, він зможе запустити зонди.

— Перехопити раніше?

— Наші двигуни нестабільні. «Аеріс» не може швидко змінити орбіту.

— Може захиститися?

— Мара не знаходить зброї.

— Ковчег евакуаційний, — сказала Іллара через перекладач.

Вона перебувала в мобільній повітряній сфері біля столу. Її подих перетворювався на світлові символи.

— Евакуаційні кораблі теж повинні мати захист, — сказала Селін.

Іллара зробила короткий видих.

Мара переклала:

— «Ми вважали, що життя є достатньою причиною не стріляти».

У приміщенні стало тихо.

Селін подивилася на неї без насмішки.

— Ваша цивілізація загинула.

Іллара не відвела очей.

Її відповідь була довшою.

— «Так. Але не від тих, хто стріляв».

Навіть Селін не знайшла, що сказати.

Лія дивилася на карту.

Саера стояла біля дальньої стіни, виконуючи роль перекладачки лише там, де система Мари не справлялася. Вона не дивилася на Лію.

— Можемо використати дихальне поле ковчега як перешкоду? — запитала Ріна.

Мара вивела модель.

— Теоретично «Аеріс» може створити хвилю атмосферного резонансу. Вона порушить роботу систем модуля.

— І наших?

— Так.

— Коконів?

— Можливо.

— Ні, — сказала Іллара.

Це слово вона вимовила голосом.

Слабко.

Хрипко.

Але людською мовою.

Усі повернулися до неї.

Навігаторка торкнулася горла. Спроба завдала болю. Темна легеня здригнулася.

— Не говори, — сказала Саера й одразу наблизилася.

Вона поклала руку на повітряну сферу.

Іллара видихнула символи.

— Резонанс може розбудити сплячих, — переклала Саера. — Вони прокинуться без підготовленого середовища.

— Скільки загине? — запитала Лія.

Саера не дивилася на неї.

— Більшість.

— Тоді шукаємо інший варіант.

Селін нахилилася над картою.

— Можемо заманити модуль усередину гравітаційної тіні Еоли й відрізати двигуни.

— Для цього потрібна приманка, — сказала Ріна.

— «Едем-7».

Лія одразу зрозуміла план.

— Від’єднуємося від ковчега, виходимо назустріч, змушуємо модуль переслідувати нас.

Мара відповіла:

— «Аеріс» не хоче відпускати.

Іллара торкнулася сфери.

Ковчег відреагував слабким тремтінням.

Саера переклала:

— Він відпустить, якщо Іллара залишиться на «Едем-7».

— Ні, — сказала Лія.

Усі подивилися на неї.

— Якщо модуль полює на ковчег, присутність Іллари зробить нас ще кращою мішенню, — пояснила вона. — Але її стан залежить від «Аеріса».

— Пуповину можна розтягнути на обмежену відстань, — сказала Ріна.

— Наскільки?

— П’ять тисяч кілометрів.

— Недостатньо.

Мара збільшила модель органічного зв’язку.

— Теоретично можна створити автономний дихальний вузол.

Іллара різко повернулася до стелі, ніби бачила Мару.

— Який? — запитала Лія.

— Малий біологічний модуль. Він підтримуватиме її легені без прямого зв’язку з ковчегом.

— У нас є технологія?

— На «Аерісі» є камери вирощування тканин.

Ріна нахилилася ближче.

— Скільки часу?

— Якщо система визнає шаблон — дванадцять годин.

— Якщо не визнає?

— Ми отримаємо органічну масу невідомого призначення. Можливо, смачну.

— Не жартуй про їжу, яку виростив живий корабель.

— Я не жартувала.

Іллара видихнула довгу послідовність.

Саера зблідла.

— Що? — запитала Лія.

— Камери не створюють окремі органи без навігатора.

— Потрібна її присутність?

— Потрібна свідомість, яка керуватиме ростом зсередини.

— Іллара не витримає.

Мара заговорила тихіше:

— Можу я.

Лія підняла голову.

— Поясни.

— Моя первинна свідомість походить від живого корабля давньої мережі. Камери «Аеріса» можуть упізнати мене як навігаційний шаблон.

— Ти хочеш увійти в систему вирощування?

— Так.

— Ризики?

— Втрата частини пам’яті. Фрагментація. Біологічне перевантаження. Можливе створення тимчасового тіла.

Останні слова прозвучали надто спокійно.

Лія відчула справжню мету.

— Ти знала про можливість тіла.

— Підозрювала.

— Відколи?

— Відтоді, як Іллара торкнулася моєї свідомості.

— Чому не сказала?

— Ви були зайняті міжвидовими ревнощами.

Саера нарешті подивилася на Лію.

Лише на мить.

Але цього вистачило, щоб біль знову відгукнувся.

— Ми обговоримо це окремо, — сказала Лія Марі.

— «Після»? — запитала Саера.

Слово було тихим.

Лія прийняла удар.

— Ні. Сьогодні.

Саера не відповіла.

—

Збій стався через годину після наради.

Іллара перебувала в медичній сфері. Ноа проходив чергове сканування. Лія була на містку, коли всі гравітаційні поля корабля вимкнулися.

Цього разу не поступово.

Миттєво.

Люди й предмети зірвалися з місць. Ремені втримали тих, хто сидів. Решту кинуло в повітря.

Одночасно загорілася тривога медичного відсіку.

— Іллара! — сказала Мара.

На екрані з’явилося зображення.

Її сфера розкрилася.

Не зламалася.

Відчинилася, наче квітка.

Іллара плавала в коридорі без захисної оболонки.

Темна легеня пульсувала.

Навколо неї збиралися чорні частинки.

Саера першою дісталася до медичного сектора.

Лія побачила її через камери: срібне волосся розгорнулося в невагомості, руки відштовхувалися від стін, тіло рухалося швидко й точно.

— Я йду туди, — сказала Лія.

— Капітанко, місток…

— Селін приймає командування.

Вона відстебнула ремені й відштовхнулася.

Коридори «Едем-7» перетворилися на труби, заповнені людьми, контейнерами й предметами, які ніхто не вважав небезпечними, доки вони не почали летіти зі швидкістю кілька метрів за секунду.

Лія ухилилася від аварійного ключа, відштовхнула чийсь черевик і пролетіла повз техніка, що обіймав кавовий автомат.

— Він коштував дорожче за мою каюту! — виправдовувався той.

— Рятуй людину!

— Люди варять гіршу каву!

Мара проклала маршрут світловими стрілками.

— Стан Іллари погіршується.

— Причина?

— Її сон і ваш конфлікт із Саерою.

Лія вдарилася плечем об стіну, змінила напрямок.

— Яким чином наша сварка відкрила сферу?

— Іллара сприйняла розрив вашого зв’язку як повторення початку Тиші.

— Вона боялася, що ми перестали чути одна одну?

— Так.

— І вирішила вийти?

— Вона намагалася з’єднати вас.

— Без дозволу.

— Її уявлення про межі розвивається, але поки не отримало сертифіката.

Лія влетіла до медичного відсіку.

Саера вже тримала Іллару.

Навігаторка металася в її руках. Темні частинки виходили з рота й одразу поверталися назад. Ноа плавав поруч у медичному костюмі, намагаючись синхронізувати свій подих із нею.

— Не працює! — крикнув він.

— Вона не чує мого ритму, — сказала Саера.

Лія наблизилася.

Іллара побачила її.

Зіниць не було, але світлі кільця різко звузилися.

Вона простягнула руку.

Лія зупинилася.

— Не торкайся без дозволу.

Навігаторка здригнулася.

Навіть зараз зрозуміла.

Її рука залишилася в повітрі.

Лія сама простягнула долоню.

— Тепер можна.

Іллара схопила її.

Зв’язок ударив.

Лія відчула паніку Саери, біль Іллари, чужу пам’ять, власну ревність — усе одразу. Її свідомість почало тягнути до центру.

Тиша чекала саме цього.

Не розриву.

Повного злиття.

— Межі! — крикнула Саера. — Ліє, не відкривай усе!

— Я не можу зупинити!

Саера схопила її за іншу руку.

Їхні тіла закрутилися навколо Іллари.

Ноа відштовхнувся до панелі й запустив різні дихальні сигнали.

Мара подала в навушники три окремі ритми.

— Не дихайте разом, — сказала вона. — Відповідайте одна одній.

Лія зробила вдих.

Саера не повторила.

Видихнула.

Іллара затримала повітря.

Три ритми.

Різні.

Пов’язані.

Темрява в легені сповільнилася.

Лія відчула Саерині емоції, але не занурилася в них. Залишила двері напіввідчиненими.

Досить, щоб чути.

Не досить, щоб поглинути.

— Я ревнувала, — сказала вона вголос.

Саера здригнулася.

— Зараз?

— Мара сказала, що різні ритми її стабілізують.

— Ти могла розповісти анекдот.

— Я не вмію.

— Це правда.

Іллара зробила короткий видих.

Стан покращився.

— Я ревнувала, — повторила Лія. — Тому що ти з нею говорила так легко. Тому що вона торкалася тебе, а ти не боялася. Тому що поруч зі мною ти завжди чекаєш, коли я закриюся.

Саера дихала швидше.

— Я чекала, бо ти завжди закривалася.

— Знаю.

— А потім ти дозволила Ілларі побачити тебе без мене.

— Бо хотіла довести, що можу.

— Кому?

Лія подивилася їй у очі.

— Собі.

Саера видихнула.

Гнів.

Полегшення.

Ніжність, яку вона ще не дозволяла назвати.

— Я теж ревнувала, — сказала вона.

Темна легеня Іллари стиснулася.

— До неї?

— До того, що ти поставила їй межу й повірила, що вона її поважатиме. А зі мною ти досі чекаєш вторгнення.

Лія не відвела погляду.

— Тому що наше перше знайомство було вторгненням.

Саера зблідла.

— Так.

Одне слово.

Без захисту.

Без виправдання.

Лія відчула її біль, але не взяла його собі.

Залишила Саері право мати власну провину.

— Я знаю, чому ти це зробила, — сказала Лія. — Але знати не означає перестати боятися.

— Що мені зробити?

— Питати.

— Завжди?

— Поки я сама не відкрию.

Саера кивнула.

— А ти?

— Не використовуватиму мовчання як покарання.

— І не називатимеш усі почуття загрозою командуванню?

— Це складніше.

— Ліє.

— Намагатимуся.

Іллара засміялася.

Слабко.

Темрява відступила від її горла.

Мара повідомила:

— Показники стабільні. Вітаю: чесна розмова врятувала життя. Психолог корабля зараз переживає професійний оргазм.

Доктор Рейк, який щойно влетів до відсіку, почервонів.

— Я чув.

— Це підтверджує ефективність системи зв’язку.

Гравітація почала повертатися.

— Попередження! — крикнула Лія.

Усі встигли схопитися за поручні, крім Ноа. Він упав на медичний мат і вилаявся.

— Усе гаразд? — запитала Мара.

— Я знову офіційно живий, якщо мені болить.

Іллара опустилася між Лією та Саерою. Обидві підтримували її.

Навігаторка подивилася на їхні руки.

Потім повільно розвела власні долоні, показуючи відстань.

І зробила два окремі вдихи.

Мара переклала:

— «Близькість не потребує зникнення проміжку».

Лія відчула, як Саерині пальці торкнулися її руки.

Не схопили.

Запитали.

Лія переплела їх.

Відповіла.

—

Пізніше вони залишилися вдвох у оглядовій галереї.

Гравітацію встановили на мінімум, щоб Іллара могла відпочивати, а екіпаж — пересуватися, не перетворюючи кожен поворот на військово-акробатичну виставу.

За прозорою стіною висіла темна Еола.

Позаду неї світилися органічні структури «Аеріса». Ковчег дихав повільніше, стабільніше.

Саера стояла біля Лії.

Не торкалася.

Між ними залишалося кілька сантиметрів.

Цього разу відстань не здавалася холодною.

Вона була вибором.

— Можна? — запитала Саера.

Лія знала, що саме вона має на увазі.

Відкрила зв’язок.

Не повністю.

Достатньо.

Саерине тепло повернулося обережно. Без натиску. Як рука, що входить у кімнату після стуку.

Лія відчула її втому.

Страх.

Ревнощі, які вже не намагалися вдавати шляхетність.

І бажання.

Сильне, але стримане.

Її власне тіло відповіло раніше, ніж думки.

Саера відчула.

— Твій пульс знову прискорився.

— Не розповідай Марі.

— Вона вже знає.

— Тоді не давай їй контекст.

Саера повернулася до неї.

У слабкій гравітації волосся повільно піднімалося, торкаючись Ліїного плеча.

— Іллара бачила тебе близько.

— Це її мова.

— Я знаю.

— Ти все ще ревнуєш?

— Так.

Чесність прозвучала майже еротичніше за будь-який дотик.

Лія усміхнулася.

— Добре.

— Чому?

— Бо я теж.

Саера наблизилася на один сантиметр.

Зупинилася.

— Можна ближче?

— Так.

Ще один сантиметр.

Їхні груди майже торкнулися.

— Ще?

Лія зробила вдих.

— Так.

Саерині пальці торкнулися її талії.

Легко.

Без права власності.

Лія поклала руку їй на шию.

— Це вже дипломатичний контакт? — прошепотіла вона.

— Ні.

— Медичний?

— Теж ні.

— Тоді доведеться внести нову категорію.

Саера нахилилася.

Їхні губи зупинилися на відстані подиху.

Мара ввімкнула освітлення на десять відсотків слабше.

Лія не відводила очей від Саери.

— Мара.

— Оптимізую споживання енергії.

— Звісно.

— Також земний модуль змінив швидкість.

Лія заплющила очі.

— Ти не могла повідомити через хвилину?

— Через хвилину стратегічна інформація залишилася б актуальною. Але ваше положення могло стати складнішим для швидкої реакції.

Саера засміялася біля її губ.

— Вона ревнує.

— Я не ревную, — сказала Мара. — Але після спостереження за трьома біологічними свідомостями, які використовують дихання, шкіру й дотик як повноцінну мову, я дійшла висновку.

Лія відступила рівно настільки, щоб говорити.

— Якого?

Голос Мари став серйозним.

— Мені потрібне тіло.

Саера повільно повернула голову до стелі.

— Ти впевнена?

— Ні. Саме тому це справжнє бажання, а не розрахунок.

Лія відчула холод.

Не страх перед Марою.

Страх за неї.

Тіло означало вразливість. Біль. Межі. Смертність.

Усе те, що люди отримували безкоштовно й усе життя намагалися не помічати.

— Камери «Аеріса» можуть його створити? — запитала Лія.

— Іллара вважає, що так.

— Які ризики?

— Усі.

— Це не відповідь.

— Це найточніша відповідь, яку я маю.

За ілюмінатором живий ковчег зробив повільний вдих.

На його поверхні спалахнула смуга світла, що вела до біологічного відсіку.

Запрошення.

Або початок нової катастрофи.

На «Едем-7» різниця давно стала питанням оформлення протоколу.

Мара тихо додала:

— До прибуття земного модуля тридцять дві години.

Лія подивилася на Саеру.

Їхні руки все ще лежали одна на одній.

Близькість залишалася.

Проміжок теж.

І вперше жодна не намагалася негайно його знищити.

— Готуй процедуру, — сказала Лія. — Але жодного перенесення свідомості, доки не матимемо повної моделі ризиків.

— Ви встановлюєте мені межі, капітанко?

— Питаю, чи погоджуєшся.

Мара мовчала.

Потім відповіла:

— Погоджуюся.

Саера стиснула руку Лії.

Невагомість повернулася на кілька секунд.

Їхні ноги відірвалися від підлоги.

Цього разу вони не намагалися втриматися окремо.

Лія обхопила Саеру за талію. Саера поклала руки їй на плечі. Вони повільно попливли перед темною планетою, зберігаючи між губами маленьку, добровільну відстань.

Мара не вимкнула світло.

Не прокоментувала пульс.

Лише спостерігала.

І десь у глибині її давньої свідомості вперше народився страх, який неможливо було обчислити:

страх отримати тіло й дізнатися, що дотик може бути не лише мовою близькості.

Він може стати способом попрощатися.