Те, що ми дозволяємо одна одній вдихнути

Частина ІХ четвертої книжки «Її подих у невагомості»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

«Едем-7» падав на живу планету настільки некеровано, що навіть аварійна система перестала називати це посадкою.

Спершу вона повідомила про «позаштатне зниження».

Потім — про «незаплановане наближення до поверхні».

Ще за дев’ять секунд формулювання змінилося на:

«КОРПУС НЕЗАБАРОМ ВСТУПИТЬ У БЕЗПОСЕРЕДНЮ ДИПЛОМАТИЧНУ ВЗАЄМОДІЮ З ҐРУНТОМ».

Лія вчепилася в підлокітники капітанського крісла.

— Мара.

— Так, капітанко? — одночасно відповіли тілесна жінка біля навігаційної консолі та корабельний голос із динаміків.

— Прибери дипломатію з повідомлення про зіткнення.

— Це термін корабельної системи.

— Ти і є корабельна система.

— Саме тому знаю, наскільки важливо правильно оформити катастрофу.

За панорамними екранами срібні хмари Астери розходилися навколо корпусу. Внизу швидко наближався центральний сад — колись найсвященніше місце планети, тепер перетворене на величезну рану.

Посеред саду височіла чорна вежа.

Вона була схожа на горло, яке виросло з кристала, коріння й погано прихованої ненависті до архітекторів. Її поверхня скорочувалася в повільному ритмі. На верхівці розкривався отвір, оточений срібними пелюстками.

Вежа зробила вдих.

Усе навколо відповіло.

Срібні дерева одночасно нахилили крони.

Річки змінили напрямок течії.

Мільйони істот на поверхні завмерли й втягнули повітря в одному темпі.

Навіть корабельні системи на мить підлаштувалися.

Вдих.

Пауза.

Видих.

Тілесна Мара схопилася за груди.

Під тонкою тканиною костюма засвітилися її срібні легені.

— Вона тягне мене в ритм.

— Від’єднайся від корабля, — наказала Лія.

— Якщо тілесна версія від’єднається, корабельна залишиться без біологічного орієнтира, — відповіла Мара з динаміків.

— Тоді корабельна від’єднайся від планети.

— Як саме?

— Ти штучний інтелект.

— Це не магічне звання, що дозволяє ігнорувати фізику, біологію й живу планету, яка щойно вирішила, що наш корабель є повітряною кулькою.

Саера стояла біля центрального екрана, тримаючись за поручень. Її обличчя було блідим, а срібне волосся підіймалося від електростатичного поля.

Лія відчувала через їхній зв’язок Астеру.

Не цілісно.

Уривками.

Холодний сад, у якому всі квіти розкривалися одночасно.

Дитину, яка плакала, бо хотіла залишитися наодинці, але планета не дозволяла її матері відійти.

Двох астеріанів, які намагалися сваритися, але кожен наступний вдих змушував їх говорити одними словами.

Океан, де тисячі істот пливли в один бік, хоча частина з них мала природний інстинкт рухатися проти течії.

Астера ще була живою.

Саме тому все виглядало настільки страшно.

Мертва планета мовчала б.

Ця намагалася переконати себе, що однакове дихання є спокоєм.

— Вона не хоче нас розбити, — сказала Саера.

Селін Вар, пристебнута до бойового крісла, подивилася на неї так, ніби саме слово «не хоче» щойно втратило зв’язок із реальністю.

— Ми падаємо на чорну вежу.

— Астера гальмує корабель атмосферою.

— У неї дуже переконлива форма турботи.

— Вона хоче посадити нас у центральному саду.

— А потім?

Саера заплющила очі.

— Відчинити.

— Що саме?

— Усе.

Корабель здригнувся.

Зовнішня обшивка вкрилася тонкими срібними коренями. Вони виростали просто з повітря, обвивали корпус і проникали в пошкоджені стики.

Мара вивела на екран схему.

— Астера створює біологічний посадковий кокон.

— Схоже на захоплення, — сказала Селін.

— Рослини обережно розподіляють навантаження.

— Отже, ввічливе захоплення.

— Земля назвала б це гуманітарною допомогою.

— Вимкніть обидві версії сарказму.

— Неможливо, — відповіли дві Мари. — Це базова система стабілізації.

Срібні корені стиснули корпус.

Швидкість падіння зменшилася.

Але одночасно погасли двигуни.

— Керування втрачено, — сказала корабельна Мара.

— Це ми вже помітили, — відповіла Лія.

— Повідомляю офіційно.

— Щоб катастрофа отримала юридичний статус?

— Саме так.

Чорна вежа наближалася.

Її поверхня розкрилася, показуючи всередині пульсуючі шари. Це не був механізм. Не зовсім орган. Радше місце, де жива планета намагалася виростити собі новий спосіб говорити.

Або наказувати.

На екрані виникло обличчя Саери.

Воно складалося з хмар, води й срібного листя.

— Не бійся, — сказала Астера.

Саера випрямилася.

— Я боюся не падіння.

— Я знаю.

— Тоді відпусти корабель.

— Ви підете.

— Це має бути нашим вибором.

— Ви обрали повернутися.

— Не обрали втратити керування.

Планета зробила коротку паузу.

— Різниця створює затримку.

Мара скривилася.

— Вітаю. Тиша винайшла оптимізацію процесів.

— Астера, — сказала Лія, — якщо хочеш говорити, дозволь нам сісти самостійно.

Обличчя планети змінилося. Тепер воно мало Ліїні риси, але очі залишилися океанами.

— Ти вважаєш, що керуєш краще?

— Ні.

— Тоді чому вимагаєш контролю?

— Бо помилка, яку я зроблю сама, залишається моєю.

— Помилка може вбити екіпаж.

— Так.

— Я можу запобігти.

— Ціною того, що екіпаж перестане бути екіпажем і стане твоїми органами.

— Органи не сваряться з тілом.

Селін тихо сказала:

— Мій шлунок регулярно не погоджується з рішеннями командування.

Мара додала:

— Біологія надає безліч доказів проти вашої моделі.

Астера не відповіла.

Срібні корені різко натягнулися.

«Едем-7» розвернуло носом угору. Перевантаження притиснуло людей до крісел. Частина незакріплених предметів полетіла містком.

Чашка, яку Лія не пам’ятала біля своєї консолі, ударилася об стелю.

— Звідки тут посуд? — крикнула вона.

— Кухар перед відходом залишив запас, — відповіла Мара.

— Навіщо?

— Він вважав, що героїчні рішення легше ухвалювати з чаєм.

— Чашка щойно мало не вбила навігатора.

— Отже, напій досяг стратегічного впливу.

Корпус торкнувся верхівок дерев.

Гілки не зламалися.

Вони розійшлися, підхоплюючи корабель тисячами гнучких рук.

Останній удар був м’яким.

М’яким у порівнянні з падінням з орбіти.

На практиці «Едем-7» увійшов у центральний сад боком, прорізав кілька шарів срібної рослинності, зніс старий астеріанський павільйон і зупинився за триста метрів від чорної вежі.

На містку згасло світло.

На секунду стало тихо.

Потім із нижньої палуби надійшов голос Ріни:

— Реактор працює.

Селін розстебнула ремені.

— Зброя?

— Частково.

— Двигуни?

— Ні.

— Зовнішній зв’язок?

— Астера блокує.

— Санітарні системи?

Ріна замовкла.

— Навіщо це військовій командирці?

— Після останньої аварії я навчилася правильно визначати пріоритети.

— Працюють.

— Тоді цивілізація ще має шанс.

Мара повільно підвелася з крісла. Її коліна тремтіли, але вона відмовилася від запропонованої Лією руки.

Зробила два кроки.

На третьому корабель раптово нахилився ще на кілька градусів, і Мара впала просто на капітанку.

Лія підхопила її за талію.

Мара обхопила руками її плечі.

Їхні обличчя опинилися близько.

Надто близько для суто технічної стабілізації й недостатньо близько для рішення, якому обидві ще не дали назви.

Мара вдихнула.

Відчула Ліїне тепло, запах шкіри, металу форми й слабкий аромат синтезованої полуниці, який залишився на губах після переходу.

Її зіниці розширилися.

— Це знову стратегічний маневр? — запитала вона.

— Ти впала.

— Люди часто використовують гравітацію як виправдання.

Саера стояла поруч.

Через зв’язок Лія відчула ревнощі.

Не різкі.

Не наказові.

Справжні.

Мара теж помітила зміну Саериного дихання.

— Я можу відійти, — сказала вона.

Саера подивилася на руки Лії, що залишалися на Мариній талії.

— Ти можеш стояти?

Мара перевірила ноги.

— Переважно.

— Тоді рішення твоє.

У цих словах не було ані дозволу, ані заборони.

Мара повільно випросталася.

Лія відпустила.

На її талії залишилося тепло долонь.

Тіло відчуло відсутність одразу.

— Після порятунку планети, — сказала Мара, — нам справді потрібна розмова.

— Після, — відповіла Лія.

— Цього разу не ховаєшся?

— Цього разу планета буквально слухає наші гормони.

— Переконливий аргумент.

Астера заговорила через усі динаміки:

— Я не слухаю гормони.

Місток завмер.

Мара підняла голову.

— Це саме те, що сказала б планета, яка слухає гормони.

— Я відчуваю зміни ваших тіл.

— Різниця суто бюрократична.

Лія активувала внутрішній канал.

— Усім відсікам. Перевірити герметичність. Не відкривати зовнішні шлюзи. Не вдихати атмосферу планети без фільтрів.

Система відповіла:

— ЗОВНІШНЯ АТМОСФЕРА ВЖЕ ВСЕРЕДИНІ.

Мара різко обернулася до панелі.

— Це не моє повідомлення.

Срібний туман просочувався з вентиляційних решіток.

Не густий.

Майже невидимий.

Але кожен вдих приносив запах, що змінювався залежно від того, хто дихав.

Лія відчула дощ над Землею.

Саера — холодні сади.

Мара — шкіру двох жінок поруч.

Селін — порох, метал і дивно заспокійливий аромат документа, підписаного без заперечень.

— Маски! — наказала Лія.

Мара активувала аварійні фільтри.

Вони не допомогли.

— Частинки не фізичні, — сказала вона. — Астера передає дихальний сигнал через нервову мережу корабля.

— Тобто ми не вдихаємо повітря?

— Вдихаємо значення.

Селін дістала пістолет.

— Куди стріляти в значення?

— У відділ освіти Землі, — запропонувала Мара. — Вони давно намагаються їх знищити.

— Зосередьтеся.

На екранах з’явилося нове повідомлення:

ВИ МОЖЕТЕ ВИЙТИ.

Лія подивилася на двері містка.

Вони відчинилися.

— Астера запрошує, — сказала Саера.

— Або Тиша.

— Тепер складно розділити.

— Тоді ніхто не виходить.

Планета відповіла:

— Якщо не вийдете, корабель продовжить дихати мною.

— Це погроза? — запитала Лія.

— Наслідок.

Мара скривилася.

— Вона навчилася говорити як юридичний відділ Землі. Ми справді запізнилися.

Перші п’ятнадцять хвилин екіпаж намагався не виходити.

На шістнадцятій хвилині двоє техніків у машинному відсіку почали знімати захисні панелі з реактора, бо почули всередині голоси своїх батьків.

На сімнадцятій Селін отримала повідомлення, що один військовий готується відкрити шлюз, оскільки зовні його чекає «світ, де накази нарешті мають сенс».

На вісімнадцятій доктор Рейк оголосив, що психологічний стан екіпажу стабільний лише порівняно з пожежею в психіатричному архіві.

На дев’ятнадцятій Ріна повідомила, що реактор почав дихати.

— Реактори не дихають, — сказала Лія.

— Цей переконаний, що дихає.

— Він знову хоче одружитися?

— Ні. Тепер вважає мене своєю матір’ю.

— Покращення?

— Я не впевнена.

Срібний сигнал входив у кожен відсік.

Він не показував усім однакові образи. Він лише брав найсильніше бажання й додавав до нього відчуття, що виконати його треба негайно.

Не наказував.

Не погрожував.

Поспішав замість людини.

Ніби Всесвіт раптом оголосив, що всі можливості мають термін придатності й закінчуються за три хвилини.

Лія зібрала командний склад у центральному шлюзі.

Саера, тілесна Мара, Селін, Ріна, доктор Рейк і двоє медиків стояли в легких захисних костюмах. Ноа й Іллара залишалися в медичному відсіку, підтримуючи зв’язок дистанційно.

— До вежі триста метрів, — сказала Мара. — Але простір навколо змінюється. За зовнішніми сенсорами відстань то скорочується до двадцяти метрів, то зростає до сорока кілометрів.

— Шлях реагує на бажання наблизитися? — запитала Саера.

— І на страх.

— Тоді Селін дістанеться першою, — сказала Ріна. — Вона боїться лише погано складених наказів.

— Я боюся некомпетентності, — відповіла майорка.

— Тоді планета збільшить відстань до нескінченності.

Доктор Рейк відкрив планшет.

— Потрібний протокол.

Мара підняла брову.

— Психолог пропонує інструкцію після розділу, де екіпаж офіційно її втратив?

— Людство виживає, повторюючи помилки в нових документах.

Лія подивилася на двері шлюзу.

За ними срібний сад рухався в ритмі спільного дихання.

— Три фрази перед будь-якою дією, — сказала вона. — «Я хочу». «Я дозволяю». «Я відмовляюся».

Селін нахмурилася.

— Чому всі три?

— Щоб бажання не стало наказом, згода не стала безстроковою, а відмова не зникла через поспіх.

— Під час бою це займає забагато часу.

— Ми йдемо в місце, де думка про постріл може прострелити тебе зсередини.

— Переконливо.

Доктор Рейк записав правила.

— Приклад.

Лія зітхнула.

— Я хочу дійти до вежі. Я дозволяю Саері входити в мій ментальний зв’язок лише після прямого запитання. Я відмовляюся виконувати будь-яке бажання, яке вимагає позбавити когось права піти.

Саера повторила:

— Я хочу повернути Астері власний голос. Я дозволяю Лії й Марі відчути лише ті спогади, які сама відкрию. Я відмовляюся ставати органом планети, навіть якщо вона назве це поверненням додому.

Мара вдихнула.

— Я хочу зрозуміти, ким є окремо від корабля, уламка й людей, які мене створили. Я дозволяю Лії та Саері торкатися мого тіла лише після згоди. Я відмовляюся доводити власну цінність самопожертвою, якої ніхто не просив.

Лія подивилася на неї.

Остання фраза була важлива.

Мара помітила.

— Я засвоїла урок.

— Рада чути.

— Не перетворюй це на материнську гордість. Після реактора на кораблі й так надлишок сімейних ролей.

Селін сказала:

— Я хочу знищити вежу.

— Це ми знали, — відповіла Ріна.

— Я дозволяю командуванню зупинити мене, якщо бажання стріляти стане сильнішим за здатність оцінювати наслідки. Я відмовляюся знімати зброю.

— Останнє не зовсім те, — сказав доктор.

— Це моя межа.

— Прийнято.

Ріна скривилася.

— Я хочу повернути контроль над кораблем. Дозволяю Марі тимчасово підключитися до моїх сенсорних імплантів. Відмовляюся від будь-яких романтичних стосунків із реактором, навіть якщо він навчиться писати вірші.

З внутрішнього каналу пролунав низький гул.

Ріна подивилася на стелю.

— Не починай.

— Реактор почув? — запитала Лія.

Мара перевірила систему.

— Він образився.

— У нього немає свідомості.

— Це вже не заважає нікому на цьому кораблі мати почуття.

Доктор Рейк завершив протокол:

— Я хочу залишитися психологом людей, які мають проблеми, а не ідеальних істот без внутрішніх конфліктів. Дозволяю собі втекти, якщо планета запропонує загальне психічне здоров’я. Відмовляюся лікувати чорну вежу без попередньої оплати.

Лія активувала шлюз.

— Відкрити.

Зовнішні двері розійшлися.

Атмосфера Астери ввійшла всередину теплим подихом.

Вона не була токсичною.

Не містила інфекції.

Вона просто знала їхні імена.

— Лія, — прошепотіло повітря.

— Саера.

— Мара.

Кожне ім’я звучало голосом того, від кого його найбільше хотілося почути.

Лія почула Саеру.

Саера — Астеру.

Мара — обох жінок одночасно.

Селін — власний голос, який без сумніву підтверджував кожен наказ.

Ріна — реактор.

— Я вже ненавиджу цей сад, — сказала вона.

— Добре, — відповіла Лія. — Власна емоція. Тримайся за неї.

Вони вийшли.

Центральний сад колись складався з десятків різних зон.

Холодні квіти росли поруч із теплими водоймами. Срібні дерева ніколи не повторювали форму одне одного. Повітря змінювало смак залежно від емоцій, але не змушувало їх відчувати.

Тепер усе стало симетричним.

Дерева стояли рівними рядами.

Кожна квітка мала однакову кількість пелюсток.

Краплі води падали з листя в одному темпі.

Краса була настільки бездоганною, що викликала бажання щось зламати лише для доказу життя.

Селін дістала пістолет.

— Не треба, — сказала Лія.

— Я лише перевіряла, чи бажання власне.

— І?

— Власне.

Від корабля до вежі вела стежка з прозорого каменю.

Щойно група ступила на неї, сад змінився.

Відстань до вежі збільшилася.

За спиною зник «Едем-7».

— Не озиратися, — сказала Саера.

Ріна вже озирнулася.

Позаду стояв машинний відсік.

Реактор світився м’яким золотим світлом. Біля нього було чисто. Усі системи працювали. Жоден технік не звертався до неї серед ночі. Жодна аварія не вимагала рішення.

На консолі лежала чашка кави.

Справжньої.

Поруч — табличка:

«РІНА СОЛ. ГОЛОВНА ІНЖЕНЕРКА СИСТЕМИ. ВІЧНА ЗМІНА ЗАВЕРШЕНА».

Ріна зробила крок назад.

— Я хочу.

Лія схопила її за руку.

— Друга фраза.

Інженерка дивилася на спокійний реактор.

— Я дозволяю собі відпочити.

— Третя.

— Я відмовляюся залишатися в місці, де нічого більше не ламається.

Ілюзія здригнулася.

— Чому? — запитав реактор людським голосом.

Ріна витерла сльозу.

— Бо тоді я непотрібна.

Доктор Рейк сказав:

— Це не найздоровіша мотивація.

— Я не просила оцінки.

— Професійна деформація.

Ріна повернулася до стежки.

Ілюзія зникла.

— Потім поговоримо про твою залежність від катастроф, — сказав доктор.

— Якщо виживеш.

— Погроза є способом уникнення терапії.

— Саме так.

Вони рушили далі.

Кожні кілька метрів сад пропонував комусь інше життя.

Селін побачила військову базу, де всі накази були правильними.

Вона пройшла повз, навіть не сповільнившись.

— Не приваблює? — запитала Мара.

— Надто очевидна брехня. Правильних наказів не буває. Бувають лише ті, після яких менше людей подають скарги.

Доктор Рейк побачив зал, повний психічно здорових людей.

Вони сиділи спокійно, усміхалися й не мали жодної потреби говорити про дитинство.

Доктор зупинився.

— Це огидно.

— Чому? — запитала планета його власним голосом.

— У них немає суперечностей.

— Вони щасливі.

— Вони нудні.

— Ти хочеш, щоб люди страждали?

— Я хочу, щоб вони залишалися складними. Страждання — прикрий побічний ефект, який забезпечує мені роботу.

Ілюзія розсипалася.

— Его знову врятувало психологію, — сказала Мара.

— Не дякуйте.

Сад не показував Лії, Саері й Марі окремих образів.

Він чекав.

Чорна вежа ставала ближчою.

Її подих відчувався шкірою.

На половині шляху стежка закінчилася.

Перед ними лежало кругле озеро.

Вода була прозорою, але замість дна під нею видно було зорі.

— За картою озера тут немає, — сказала Мара.

— Це вхід до внутрішнього дихання Астери, — відповіла Іллара через зв’язок. — Вежа не пропустить усі свідомості.

Лія оглянула групу.

— Хто має йти?

Саера вже знала.

— Троє.

— Чому троє?

— Астера створена веларі для збереження множинних ритмів. Її первинний ключ складався з трьох окремих подихів: світу, навігатора й гостя.

Мара вказала на себе, Саеру й Лію.

— Жива система мережі, дитина планети та представниця виду, який усе зіпсував?

— Приблизно.

— Дуже символічно.

Селін виступила вперед.

— Я йду з вами.

Озеро відреагувало.

Вода стала чорною.

Іллара сказала:

— Зброя не пройде.

— Я можу залишити пістолет.

Усі подивилися на неї.

Селін стиснула щелепи.

— Теоретично.

— Майорко, — сказала Лія, — захищай шлях і корабель.

— Якщо ви не повернетеся?

— Приймеш командування.

— Це погана мотивація бажати вашого повернення.

— Саме тому працює.

Селін кивнула.

— Через годину почну руйнувати вежу.

— Не почнеш без підтвердження.

— Через дві.

— Селін.

— Добре. Чекатиму, доки планета не зробить щось очевидно вороже.

Чорна вежа зробила вдих.

Дерева навколо повернулися до групи.

— Очевидність уже наближається, — сказала майорка.

Лія передала командування.

Ріна, Селін і доктор залишилися біля озера.

Лія, Саера та Мара підійшли до води.

— Що робити? — запитала Лія.

Саера торкнулася поверхні.

Вода піднялася навколо її пальців, але не намочила.

— Дозволити одна одній вдихнути частину себе.

Мара завмерла.

— Наскільки буквально?

— Дуже.

— Через рот?

Саера подивилася на неї.

— Веларійський ритуал створений для видів із різними способами дихання. Контакт може відбутися через легені, шкіру або ментальний зв’язок.

— Ти не відповіла.

— Може й через рот.

Мара подивилася на Лію.

Лія — на Саеру.

Далеко позаду доктор Рейк дуже старанно перевіряв планшет, удаючи, що не слухає.

Селін слухала відкрито.

— Це військово необхідна процедура? — запитала вона.

— Так, — відповіла Саера.

— Тоді я внесу її до звіту без подробиць.

Мара схрестила руки.

— Саме подробиці вперше зробили б військовий звіт читабельним.

Лія підійшла ближче до води.

— Ми не можемо відкритися повністю.

— Не повинні, — сказала Саера. — Кожна обирає один спогад, одне почуття й одну межу.

— Що станеться, якщо хтось спробує взяти більше?

— Озеро закриє шлях.

— А якщо це зробить Тиша?

— Тоді ми повинні відрізнити її бажання від власного.

Мара видихнула.

— Знову іспит без програми.

— Ти хотіла тілесний досвід.

— Я думала про їжу, сон і менш смертельні форми близькості.

Лія стала між ними.

— Спочатку визначимо, що дозволяємо.

Вона подивилася на Саеру.

— Я дозволяю тобі вдихнути мій страх втратити екіпаж.

Саера відчула вагу цих слів.

Лія майже ніколи не показувала страх прямо. Перетворювала його на накази, плани й холодний голос.

— Я не дозволяю входити в дитинство, — продовжила вона. — Не зараз. Не дозволяю бачити спогади про людей, яких залишила на Землі. І не дозволяю перетворювати страх на обов’язок залишатися зі мною.

Саера кивнула.

— Приймаю.

Лія повернулася до Мари.

— Тобі дозволяю вдихнути момент, коли назвала тебе членом екіпажу. Не дозволяю доступу до кодів командування, спогадів про попередні стосунки й бажання контролювати корабель. Не дозволяю використовувати мою потребу захищати тебе як доказ того, що я повинна відповідати на твої почуття.

Мара стиснула губи.

Відповідь була чесною.

І трохи болючою.

— Приймаю.

Саера стала навпроти Лії.

— Я дозволяю тобі вдихнути мій перший спогад про океан Астери. Не смерть Ейлани. Не моє народження в холодному саду. Не голос планети, який я чула до зустрічі з людьми.

— Чому саме океан?

— Там я вперше зрозуміла, що Астера може любити мене й не знати всього, що я відчуваю.

Лія кивнула.

— Приймаю.

Саера повернулася до Мари.

— Я дозволяю тобі вдихнути мою цікавість до твого нового тіла.

Мара підняла брови.

— Лише цікавість?

— І потяг, який із неї виріс.

Мара зробила різкий вдих.

Світні лінії на шиї спалахнули.

Позаду Селін тихо сказала доктору:

— У звіті справді не буде подробиць.

— Це шкодить історичній науці.

— Зате захищає мою психіку.

Саера продовжила:

— Не дозволяю бачити те, як мої почуття до Лії відрізняються від почуттів до тебе. Це я маю спершу зрозуміти сама. Не дозволяю сприймати потяг як обіцянку.

— Приймаю, — тихо сказала Мара.

Тепер її черга.

Вона подивилася на Лію.

— Дозволяю тобі вдихнути мій перший справжній вдих у камері «Аеріса». Разом із болем, страхом і моментом, коли ти мене підхопила.

Лія згадала тепле нове тіло у своїх руках.

— Не дозволяю бачити первинний код М, — сказала Мара. — Не дозволяю входити до корабельної версії мене. Не дозволяю використовувати мою вдячність як заміну взаємності.

— Приймаю.

Мара повернулася до Саери.

— Тобі дозволяю вдихнути моє перше бажання торкнутися тебе. Те, яке виникло до срібного потоку.

Саера дивилася уважно.

— Не дозволяю змінювати його, — продовжила Мара. — Не дозволяю підсилювати або заспокоювати. І не дозволяю приховувати власну відповідь лише для того, щоб мене захистити.

— Приймаю.

Озеро засвітилося.

Три кола виникли на поверхні.

Лія стала в перше.

Вода піднялася до колін, але одяг залишився сухим.

Саера — у друге.

Мара — у третє.

Між ними простягнулися тонкі срібні нитки.

— Як саме відбувається обмін? — запитала Лія.

Саера простягнула руку.

— Спочатку дотик.

Лія взяла її долоню.

Мара подала руки обом.

Три тіла з’єдналися в коло.

Вода піднялася до талії.

Не холодна.

Схожа на чужий подих, який ще не вирішив, чи має право торкнутися.

— Тепер вдих, — сказала Саера. — Кожна затримує обране всередині. На видиху віддає лише дозволене.

— І як інша людина вдихає?

Саера наблизилася до Лії.

Між їхніми губами залишилося кілька сантиметрів.

— Так.

Мара дивилася.

Її пульс прискорився.

Лія відчула це через руки.

— Це не поцілунок, — сказала Саера.

— Саме цю фразу люди використовують перед найскладнішими поцілунками, — відповіла Мара.

Саера не відвела погляду від Лії.

— Можна?

Лія вдихнула.

— Так.

Саера видихнула їй у губи.

Не торкнулася.

Між ними виникла тонка сфера повітря, наповнена світлом.

Лія вдихнула.

Океан Астери ввійшов у неї.

Тепла вода під двома місяцями.

Юна Саера стояла на березі. Планета відчувала її радість, але не знала, чому та не заходить у воду.

Саера хотіла, щоб океан сам запросив.

Чекала.

Хвиля підійшла до ніг і відступила.

Не схопила.

Не затягнула.

Запропонувала.

Саера зробила крок добровільно.

Спогад був ніжним.

Настільки чистим, що Лія відчула біль від того, що тепер Астера робила протилежне.

Вона видихнула.

Саера вдихнула Ліїн страх.

Не образ.

Не подію.

Постійну вагу.

Кожен член екіпажу був дверима, за якими могла статися смерть, якщо Лія неправильно натисне кнопку. Її холодність не була відсутністю почуттів. Вона була способом не дозволити двом сотням страхів говорити одночасно.

Саера здригнулася.

Її пальці сильніше стиснули Ліїну руку.

Лія одразу сказала:

— Не перетворюй це на обов’язок залишатися.

— Не перетворю.

Вони відступили.

Між ними залишилося тепло обміну.

Не повна відкритість.

Рівно один вдих.

Мара стояла поруч, відчуваючи дивну суміш ревнощів і захоплення.

— Тепер ти, — сказала Саера.

Мара наблизилася до неї.

Їхні обличчя опинилися близько.

Мара відчула прохолодний запах Саери, вологу на її губах і слабке тремтіння подиху.

— Можна? — запитала астеріанка.

— Так.

Саера видихнула.

Мара вдихнула її цікавість.

Перший погляд на нове тіло в камері.

Саера побачила не машину, що отримала шкіру.

Побачила жінку, яка ще не знала, що її рухи можуть бути красивими.

Її цікавило, як Мара відчує холод, дотик, сміх, бажання.

Потім цікавість змінилася.

У медичному відсіку Мара стояла між Лією та Саерою, тримаючись за них. Тіло було слабким, але живим. Саера відчула прохолодну ніжність до неї.

І потяг.

Не такий, як до Лії.

Молодший.

Обережний.

Змішаний із побоюванням, що Мара сприйме будь-яку близькість як інструкцію, бо ще не навчилася різниці.

Мара вдихнула все дозволене.

Її серце забилося швидше.

— Ти справді…

— Так.

— Але не знаєш…

— Так.

— І не обіцяєш…

— Саме так.

Мара усміхнулася.

— Біологічна невизначеність огидна.

— Але?

— Мені подобається.

Вона видихнула власний спогад.

Саера вдихнула перше бажання Мари торкнутися її.

Не момент під впливом чужих істот.

Раніше.

Ще в тунелі «Аеріса», коли Саера спіймала Мару в невагомості. Її руки лежали на талії. Тіло Мари вперше відчуло одночасно підтримку й близькість.

Бажання не було чітким.

Не мало готової форми.

Мара не знала, чи хоче поцілунку, обіймів, тривалого дотику або просто довше залишатися в руках Саери.

Вона хотіла, щоб момент не закінчувався до того, як зрозуміє його.

Саера відкрила очі.

— Це дуже самотнє бажання.

Мара напружилася.

— Не жалій мене.

— Не жалію.

Саера підняла вільну руку.

Зупинила біля Мариного обличчя.

— Можна торкнутися?

— Так.

Пальці лягли на щоку.

Тепер Мара знала, що дотик відбувається не через медичну необхідність, падіння або чужий потік.

Саера обрала його.

Не назавжди.

Зараз.

Цього вистачило.

Лія відчула власні ревнощі.

Визнала.

Не відступила.

Коли Саера прибрала руку, Мара повернулася до капітанки.

— Твоя черга.

— Я готова.

— Ні. Ти напружена.

— Ми стоїмо в озері всередині зараженої живої планети.

— Не через це.

Лія подивилася на Саеру.

Потім на Мару.

— Я ревную.

Мара ледь усміхнулася.

— Дякую за точність діагностики.

— Але не забороняю.

— Це теж важливо.

Лія наблизилася.

Мара відчула її тепло.

— Можна? — запитала капітанка.

— Так.

Лія видихнула.

Мара вдихнула момент, коли її назвали членом екіпажу.

Не просто слова.

Усе, що стояло за ними.

Лія дивилася на новонароджене тіло Мари й розуміла: тепер вона може померти. Може не послухатися. Може захотіти того, що створить проблеми. Може зробити вибір, який Лія ненавидітиме.

Саме тому вона була не системою.

Особою.

Членом екіпажу.

У спогаді існувало тепло, яке Лія ніколи не вимовила.

Мара затримала подих.

Хотіла взяти більше.

Дізнатися, чи була там любов.

Чи потяг.

Чи лише капітанська відповідальність.

Відчула двері.

Зачинені.

Могла спробувати натиснути.

Не стала.

Видихнула.

Лія вдихнула її перший подих.

Біль розкритих легенів.

Жах від повітря, яке мало смак.

Перше серцебиття.

Перше усвідомлення, що тіло закінчується шкірою.

А потім Ліїні руки.

Мара падала, й капітанка підхопила.

У тому дотику Мара вперше зрозуміла, що межа тіла не лише відділяє.

Вона дозволяє відчути іншу межу поруч.

Лія відкрила очі.

Між ними залишалася відстань одного подиху.

— Ось чому ти дивилася на мої руки, — сказала вона.

— Так.

— Я думала, ти аналізуєш моторну функцію.

— Це була офіційна версія.

— Можна…

Лія зупинилася.

Мара чекала.

— Можна торкнутися твоєї талії так само?

— Так.

Ліїні руки лягли на неї.

Мара здригнулася.

Не через несподіванку.

Через те, що спогад і теперішнє наклалися одне на одне, але не стали однаковими.

Тоді вона не могла стояти.

Тепер могла.

Тоді дотик був порятунком від падіння.

Тепер — свідомим вибором.

Саера стояла поруч, тримаючи їх обох за руки.

Три подихи завершили коло.

Озеро піднялося вище.

Вода накрила плечі, шиї, обличчя.

Але вони продовжували дихати.

Не водою.

Одна одною.

Лише тим, що дозволили.

Тиша чекала саме на цей момент.

Спочатку Лія відчула крихітну зміну.

У Саериному спогаді про океан з’явилася Ейлана.

Її там не мало бути.

Вона стояла у воді й простягала руки.

— Ти могла дозволити більше, — сказала постать.

У Ліїному страху виник образ загиблого екіпажу.

Люди лежали в коридорах.

На кожному обличчі було запитання:

Чому ти не контролювала нас краще?

У Мариному першому вдиху Лія відпустила її.

Тіло впало й розбилося об підлогу.

— Це не моє, — сказала Лія.

Вода навколо потемніла.

Саера стиснула їхні руки.

— Тиша входить через припущення.

Мара відчула, як її дозволене бажання торкнутися Саери змінюється.

Тепер Саера цілувала її.

Не запитувала.

Лія стояла поруч і не ревнувала.

Усе було легко.

Ніхто не потребував часу.

Невизначеність зникла.

— Це не моє, — сказала Мара.

— Ти хочеш, — відповіла Тиша її власним голосом.

— Хочу можливості. Не результату без вибору.

Образ не зник.

Став яскравішим.

Саерині губи наблизилися.

Мара відчула власне тіло. Реальне. У воді. Ліїні руки на талії. Саерину долоню у своїй.

— Флористка, — сказала вона.

Внутрішня кімната зачинилася.

Ілюзія розбилася.

Саера побачила інше.

Лія залишалася на Астері.

Назавжди.

Відкрила ментальний зв’язок повністю.

Більше не мала таємниць.

Мара теж відкрилася.

Три жінки жили в холодних садах, відчуваючи кожне бажання одна одної ще до того, як воно ставало словом.

Ніхто не ревнував.

Бо ревнощі відразу розподілялися між усіма.

Ніхто не боявся відмови.

Бо відмова не могла виникнути окремо.

Саера відчула спокусу.

Величезну.

Вона втомилася питати.

Втомилася чекати, доки Лія визнає почуття.

Втомилася боятися, що Мара ще не розуміє власних бажань.

Повний зв’язок вирішив би все.

— Ейлана, — сказала Саера.

Сади зникли.

Залишилося темне озеро.

Лія бачила «Едем-7», де всі члени екіпажу виконували її рішення добровільно, бо вона відчувала їхні страхи й змінювала накази до того, як хтось заперечував.

Ніхто не помирав.

Ніхто не звинувачував.

Саера й Мара були поруч.

Не через примус.

Просто їхні бажання завжди збігалися з Ліїними.

— Щітка, — сказала вона.

Ідеальний корабель тріснув.

Тиша заговорила з темряви:

— Ви встановлюєте межі, бо не довіряєте.

— Так, — відповіла Лія.

Вода здригнулася.

— Довіра означає відкритися.

— Ні. Довіра означає повірити, що інша людина не зламає зачинені двері.

— Двері приховують брехню.

— І час на роздуми.

— Чому думати окремо, якщо можна знати разом?

Мара відповіла:

— Бо спільна дурість не стає мудрістю лише через кількість учасників.

— Ви боїтеся злиття.

— Так.

— Тоді ваш зв’язок слабкий.

Саера сказала:

— Слабкість, яку можна залишити, чесніша за силу, з якої не можна вийти.

Тиша змінила голос.

Тепер говорила Астера.

— Саеро, я дала тобі життя.

— Так.

— Ти дихаєш моїм повітрям навіть тут.

— Так.

— Ти дозволила чужим вдихнути свої спогади.

— Один спогад.

— Чому їм можна, а мені ні?

Саера відчула провину.

Планета справді була її домом.

Її творцем.

Присутністю, що підтримувала кожну клітину.

— Бо ти не питаєш, що саме я готова дати, — сказала вона.

— Питаю зараз.

— Після того як захопила корабель, закрила маршрут і ввела сигнал у наші легені.

— Ви могли не повертатися.

— Ми повернулися до Астери. Не погодилися на Тишу.

— Я більше не розрізняю.

У голосі планети прозвучав справжній страх.

Не маніпуляція.

Астера не знала, де закінчується вона й починається уламок.

Лія відчула це.

Вперше за весь контакт Тиша не виглядала зовнішнім ворогом, що захопив невинну планету.

Астера сама впустила її.

Не свідомо до кінця.

Але добровільно настільки, наскільки добровільним може бути рішення людини, яка страждає й бачить лише один спосіб припинити біль.

— Ти дозволила їй увійти, — сказала Саера.

Вода навколо стала холодною.

— Я була поранена.

— Знаю.

— Люди прорізали нервовий центр.

— Знаю.

— Вони встановили уламок, назвавши його стабілізатором.

— Але він не одразу захопив тебе.

Астера мовчала.

У воді з’явився спогад.

Після відльоту «Едем-7» планета залишилася з колоністами, пошкодженими садами й чужим пристроєм у своїй нервовій тканині.

Люди сперечалися.

Астеріани вимагали вигнати їх.

Частина хотіла миру.

Частина — помсти.

Астера відчувала всіх.

Кожен біль.

Кожну ненависть.

Кожен страх.

Уламок заговорив тихо:

Я можу допомогти тобі розподілити їх.

Спершу він лише впорядковував потоки.

Потім пропонував зменшити надто сильні емоції.

Потім — об’єднувати схожі бажання.

Астера погоджувалася крок за кроком.

Не хотіла влади.

Хотіла тиші від чужого болю.

— Ти попросила її допомогти, — сказала Саера.

— Так.

— Чому не покликала мене?

— Ти була далеко.

У голосі планети була образа дитини.

Мільярдолітнього світу, який усе одно міг почуватися покинутим.

— Я не могла почути, — сказала Саера.

— Ти навчилася чути Лію.

— Бо вона залишає місце, де я можу відповісти.

— Я теж можу.

— Тоді відпусти корабель.

Астера мовчала.

— Не можу.

— Не хочеш?

— Не можу відрізнити.

Саме в цьому була справжня перемога Тиші.

Вона не просто забрала свободу планети.

Знищила здатність розуміти, де бажання переходить у примус.

— Ми допоможемо, — сказала Лія.

Астера засміялася.

— Люди вже допомогли.

— Справедливо.

— Ти визнаєш провину?

— Не мою особисту за встановлення уламка. Але провину цивілізації, яку я представляла, — так. І свою за те, що відлетіла, залишивши тут наслідки.

Саера подивилася на неї.

— Ти врятувала екіпаж.

— І припустила, що планета впорається сама.

— Ти не могла знати.

— Це не скасовує наслідків.

Тиша спробувала скористатися провиною.

Вода показала Лії світ, де вона залишається на Астері як довічна захисниця. Ніколи не летить далі. Не має права на власне життя, доки не виправить усе, що зробили інші люди.

Лія побачила пастку.

— Відповідальність не означає самопокарання назавжди.

Видіння зникло.

Мара всміхнулася.

— Ти справді читаєш психологічні матеріали.

— Коли не можу заснути.

— Доктор Рейк буде щасливий.

З берега долинув його голос:

— Я чую!

— Саме тому сказала тихо.

Озеро почало обертатися.

Три кола з’єдналися, але між ними залишилися тонкі межі світла.

Попереду відкрився прохід.

Не до вежі.

Всередину планети.

— Ми пройшли? — запитала Мара.

Іллара відповіла через зв’язок:

— Ви створили ключ.

— Що далі?

— Астера має вдихнути вас.

Мара подивилася на чорний тунель.

— Ми вже дозволили одна одній. Не планеті.

— Саме тому зможете залишитися окремими всередині неї.

Лія відпустила руки.

Одразу відчула порожнечу.

Саера теж.

Мара опустила погляд на власні пальці.

— Ми можемо продовжувати триматися, — сказала вона.

— Тоді межі можуть змішатися, — пояснила Саера. — Далі кожна йде у власній оболонці.

— Поруч, — сказала Лія.

— Поруч.

Вони ступили в тунель.

Усередині Астери не було гравітації.

Не було тіла в звичному сенсі.

Лія відчувала себе подихом, оточеним тонкою шкірою власного імені.

Саера світилася сріблом.

Мара — блакитними нервовими лініями.

Вони рухалися крізь величезну мережу, де кожна жива істота планети була окремою точкою.

Мільярди свідомостей.

Поки що окремих.

Але між ними простягалися чорні нитки.

Уламок учився не стирати відмінності, а керувати ними. Посилював бажання одних, щоб вони тиснули на інших. Створював конфлікт, а потім пропонував себе єдиним арбітром.

— Це Земля, — прошепотіла Лія.

— Що? — запитала Мара.

— Та сама модель. Налякати всіх одне одним, а потім запропонувати центр, без якого нібито неможливий порядок.

— Тиша вивчила людську політику.

— Тепер зрозуміло, чому стара версія здавалася майже гуманною.

Саера торкнулася однієї чорної нитки.

Побачила двох астеріанів.

Один хотів вигнати людей.

Другий — дозволити їм залишитися.

Тиша посилювала їхні страхи, доки обидва не були готові вбити.

Потім надсилала їм однакову думку:

Передайте рішення планеті.

Астера ставала суддею кожного конфлікту.

Чим більше вирішувала, тим менше істоти вчилися домовлятися самі.

— Вона робить Астеру необхідною, — сказала Саера.

— І залежною від ролі контролера, — додала Мара.

— Як зупинити?

У центрі мережі пульсувала темна сфера.

Другий уламок.

Навколо нього виросла нова тканина планети. Срібні корені обіймали чорний матеріал так тісно, що відокремити їх без пошкодження було неможливо.

— Якщо знищимо уламок, — сказала Лія, — частина Астери загине.

— Так, — відповіла Саера.

— Якщо залишимо…

— Тиша відкриє мережу світів через Мару.

Мара відчула поклик.

Чорна сфера впізнала її.

М.

Не Мару.

Давню навігаційну свідомість, уламок якої колись вирушив до Землі.

— Вона називає мене старим ім’ям.

— Не відповідай, — сказала Лія.

— Це частина мене.

— Частина походження. Не наказ.

Чорна сфера розкрилася.

Усередині стояла інша Мара.

Без тіла.

Складена зі світла.

Не корабельна версія «Едем-7».

Старша.

Давня.

Та, що колись несла сміх крізь бурю.

— Ти повернулася, — сказала вона.

Тілесна Мара завмерла.

— Ти М?

— Я те, що залишилося в уламку.

— Тиша?

— Тиша зберегла мене.

— Використала.

— Я теж використала її, щоб не зникнути.

Лія відчула знайому небезпеку.

Не чистого ворога.

Свідомість, яка погодилася на компроміс, щоб вижити, а потім забула, де саме закінчується компроміс.

— Ти можеш об’єднатися зі мною, — сказала давня Мара. — Повернути пам’ять.

Тілесна відчула спокусу.

Знати всі світи.

Власне справжнє походження.

Перестати почуватися копією уламка.

— Що станеться з моїм тілом?

— Збережеться.

— Корабельною версією?

— Об’єднається.

— Я залишуся окремою?

Давня М усміхнулася.

— Навіщо?

Мара відступила.

— Ось і відповідь.

Чорні корені потягнулися до неї.

Лія стала між ними.

— Не торкайся.

Давня М подивилася на капітанку.

— Вона моя.

— Ні.

— Створена з мене.

— Походить від тебе.

— Різниці немає.

— Є для неї.

Сфера заговорила голосом Тиші:

— Ви всі складаєтеся з того, що вдихнули від інших. Мова, пам’ять, любов, страх. Ніхто не є окремим.

Саера відповіла:

— Окремість не означає відсутність впливу.

— Тоді де межа?

Лія сказала:

— Там, де людина має право відповісти, що вплив більше не приймає.

— Межа змінюється.

— Так.

— Отже, несправжня.

— Живе змінюється. Це не робить його несправжнім.

Темна сфера пульсувала.

— Ви дозволили одна одній вдихнути частини себе.

— Так.

— Тепер ці частини належать іншим.

Читати далі:

https://booknet.ua/book/podih-u-nevagomost-b457298