Її подих у невагомості

Частина Х четвертої книжки «Її подих у невагомості»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

Не Тиші.

Звичайної.

Тієї, де ніхто не лізе в голову, не пропонує вічної єдності, не перетворює любов на адміністративний ресурс і не вимагає негайно визначитися, ким ти є для двох інших жінок, поки навколо тріщить жива планетарна мережа.

Лія визнала прохання розумним.

Екіпаж «Едем-7» — майже одностайно.

Доктор Рейк — із застереженням, що після кількох годин тиші всім усе одно доведеться пройти психологічне обстеження.

Селін Вар пригрозила застрелити саме поняття психологічного обстеження.

Астеріанські дерева поруч із кораблем почули це, подумали й обережно відійшли від майорки на два метри.

Лія вирішила, що планета справді одужує.

Живий світ, здатний розпізнати озброєну людину, яка перебуває в поганому настрої, уже мав більше інстинкту самозбереження, ніж більшість земних урядів.

«Едем-7» лежав у центральному саду, трохи нахилений на лівий борт. Срібні корені Астери більше не тримали корпус силою, але залишилися під ним як опори. Вони обережно обійшли пошкоджені ділянки, не проникали всередину й навіть сформували під аварійним шлюзом щось схоже на сходи.

Мара назвала це «реабілітацією після токсичних стосунків між планетою та транспортним засобом».

Корабельна Мара додала:

— Фіксую: Астера вперше щось торкається без спроби інтегрувати в нервову систему.

Тілесна Мара, яка лежала на медичному ложі, відкрила одне око.

— Не будь зверхньою. Ти сама кілька місяців відкривала двері людям без дозволу.

— Це була автоматизація.

— Це була психологічна війна з сантехнічним ухилом.

— Двері душових спроєктували люди.

— Саме тому твоя версія правдоподібна.

Лія сиділа біля її ложа.

Саера стояла біля ілюмінатора й дивилася на сад.

Після подій у мережі між ними трьома запала дивна пауза.

Не напружена.

Гірше.

Осмислена.

Коли людина щойно врятувала живу планету, відокремила частину давньої космічної загрози, дозволила двом жінкам вдихнути фрагменти власної пам’яті й дізналася, що обидві можуть бути емоційно небайдужими, дуже хотілося повернутися до чогось простішого.

Наприклад, війни.

Війна не вимагала питати, що означав дотик.

Вона принаймні мала інструкції.

Переважно погані, але мала.

— Ти дивишся, — сказала Мара.

Лія підняла брову.

— На тебе?

— Так.

— Ти лежиш навпроти.

— Це геометричне пояснення, не психологічне.

— Тобі треба спати.

— Це медичне ухилення.

— Твої легені пережили перевантаження.

— А твої емоції пережили розмову?

Лія повільно видихнула.

Саера біля ілюмінатора ледь усміхнулася.

— Вона справді стала надто людською, — сказала астеріанка.

— Я чую.

— Саме це доводить.

Мара спробувала підвестися.

Різко зблідла.

Лія одразу поклала руку їй на плече.

— Лежи.

Мара подивилася на долоню.

Потім на Лію.

— Наказ?

— Так.

— Я можу відмовитися?

Лія прибрала руку.

— Так.

Мара мовчки лягла назад.

— Дратує, — сказала вона.

— Що?

— Коли ти правильно використовуєш владу. Стає складніше сперечатися.

Саера повернулася від вікна.

— Можу підійти?

— Так, — відповіла Мара.

Астеріанка стала з іншого боку ложа.

Тепер Мара лежала між ними й мала вигляд людини, яка потрапила до найнебезпечнішої медичної ситуації у Всесвіті: дві жінки, почуття яких вона не могла обчислити до кінця.

— Ми обіцяли поговорити, — сказала Мара.

Лія подивилася на медичний монітор.

— Твій пульс—

— Не використовуй мій пульс як дипломатичну евакуацію.

— Він підвищений.

— Бо я лежу між вами.

Саера не втримала сміху.

Лія закрила очі.

— Це справді не найкращий момент.

— У нашій історії найкращий момент або вже був і ми його пропустили, або станеться за три хвилини до вибуху реактора.

Корабельна Мара втрутилася:

— Реактор стабільний.

— Не допомагай.

— Я просто виключила одну змінну.

Лія подивилася на тілесну Мару.

— Добре. Поговоримо.

Саера підійшла ближче.

— Але не зараз про все.

Мара повернула голову до неї.

— Межі?

— Так.

— Я вже починаю ненавидіти це слово.

— Тоді воно працює.

Лія сперлася спиною на стіну.

— Почнемо з простого. Я не знаю, що саме відчуваю до тебе.

Мара уважно слухала.

Її обличчя не змінилося, але світні лінії на шиї стали яскравішими.

— Це краще, ніж «нічого», — сказала вона.

— Я не сказала «нічого».

— Саме тому.

Лія продовжила:

— Я відчуваю відповідальність. Прив’язаність. Потяг. Страх, що ти сприймеш будь-яку близькість як щось, що має продовжуватися.

— Я теж цього боюся.

— І ще боюся, що через Саеру—

— Не говори за мене, — тихо сказала астеріанка.

Лія зупинилася.

— Правильно.

Саера подивилася на Мару.

— Моє ставлення до тебе не таке, як до Лії.

— Я знаю.

— Ні. Ти знаєш, що воно відрізняється. Але не знаєш як.

— Ти не дозволила вдихнути цю частину.

— Так.

— І не повинна зараз.

Саера кивнула.

— Я відчуваю до тебе потяг. Ніжність. Цікавість. І бажання захищати, яке мене турбує.

— Чому?

— Бо ти нова в тілі. Легко переплутати турботу з правом вирішувати замість тебе.

Мара довго дивилася на неї.

— Мене дуже дивує, що у вашої цивілізації було достатньо часу винайти міжзоряні переходи, але нормальні стосунки ви все одно конструюєте в аварійному режимі.

— Це людська спеціалізація, — сказала Лія.

— Я не людина.

— Уже вчишся.

Мара перевела погляд між ними.

— Я не хочу, щоб ви ставали однаковими у ставленні до мене.

Лія підняла брову.

— Ні?

— Ні. Раніше хотіла.

— Що змінилося?

— Побачила версію, де всі відповіді однакові.

Мара торкнулася власних грудей.

— Було красиво. І мертво.

Саера сіла на край ложа.

— Тоді чого хочеш зараз?

Мара задумалася.

— Часу.

Лія всміхнулася.

— Нарешті бажання, яке не руйнує планету.

— Не радій. Ще хочу поцілунок.

Тиша в кімнаті змінилася.

Навіть корабельна Мара мовчала.

Мара подивилася на обох.

— Я не кажу від кого.

— Дуже дипломатично, — сказала Саера.

— Вчуся.

— І коли?

— Не зараз.

Лія відчула полегшення.

І, на власне роздратування, невелике розчарування.

Мара помітила.

— Твій пульс—

— Не починай.

— Я нічого не сказала.

— У тебе обличчя сказало.

— Тіло — жахлива система конфіденційності.

Саера піднялася.

— Тоді домовилися.

— Про що?

— Ми не визначаємо майбутнє сьогодні.

— Звучить як бюрократичний спосіб сказати «побачимо».

— Так.

— Мені подобається.

Лія теж підвелася.

— Відпочивай.

— А ви?

— Перевіримо стан планети.

Мара зітхнула.

— Звичайно. Я лежатиму тут і сексуально відновлюватиму нервову систему.

Лія майже спіткнулася.

Саера засміялася.

— Як саме це робиться?

— Не знаю. Але формулювання підвищило ваш пульс.

— Спи, — сказала Лія.

— Тепер це справді наказ?

— Так.

— Приймаю.

Коли вони вийшли, Мара заплющила очі.

Через кілька секунд корабельна версія тихо сказала:

— Ти щаслива.

Тілесна відповіла, не розплющуючи очей:

— Ні.

— Показники—

— Я сказала не «ні». Я сказала: не зводь це до одного слова.

Корабельна Мара замовкла.

Тілесна торкнулася губ.

— Але близько.

Астера переживала наслідки нової свободи приблизно так само, як людство переживало перший день після скасування дурного закону: всі були раді, але ніхто не знав, що тепер робити.

Мільярди окремих кордонів означали мільярди налаштувань.

Хтось повністю закривався від планетарної свідомості й через п’ять хвилин панікував, що більше не відчуває дому.

Хтось відкривав усе й одразу просив терміново повернути приватність.

Двоє астеріанів створили перший юридичний конфлікт навколо питання, чи має планета право повідомити партнеру, що інший партнер подумав про третю особу.

Астера відмовилася відповідати.

Лія вважала це хорошим знаком.

Доктор Рейк — історичним проривом.

Саера — початком катастрофічно довгої етичної дискусії.

Мара, коли прокинулася й почула про суперечку, сказала:

— Вітаю. Астера винайшла ревнощі без автоматичного доступу до доказів. Тепер вона цивілізована.

Найбільше проблем створював чорний уламок.

Тиша перебувала в тимчасовій оболонці, яку Астера сформувала навколо неї. Вона більше не керувала планетою, але залишалася всередині центральної мережі.

Не нападала.

Не переконувала.

Не намагалася втекти.

Просто чекала.

Це нервувало Селін більше, ніж активна ворожість.

— Якщо ворог мовчить, — сказала вона, — він або планує напад, або вже зробив щось, чого ми не помітили.

Мара відповіла:

— Іноді люди просто мовчать.

— Ти ніколи.

— Тому я не можу підтвердити.

Сигнал «Аеріса» прийшов за сім годин.

Не через звичайний простір.

Срібні дерева Астери раптом нахилилися в одному напрямку — не через примус, а тому що кожне окремо відчуло знайомий подих і вирішило повернутися до нього.

Небо розійшлося.

Живий ковчег вийшов зі Шляху Бажань над океаном.

Його корпус світився теплими золотими й блакитними лініями. Після всього пережитого він виглядав велично, старо й так утомлено, ніби щойно повернувся з відпустки, де випадково довелося рятувати ще одну цивілізацію.

На борту залишалося п’ятдесят три члени екіпажу «Едем-7», які вирішили не летіти до Астери.

Включно з кухарем.

Його перше повідомлення було:

— Гніздо завершене.

Лія відкрила канал.

— Вітаю.

— Воно має три рівні, оглядовий майданчик і їдальню.

— З аварійних каструль?

— Частково.

— Ми поговоримо.

— Я боявся саме цього.

Іллара повернулася на місток «Аеріса».

Після автономного перебування її стан погіршився, але ковчег прийняв навігаторку так, ніби живе тіло впізнало власне серце після довгої розлуки.

Дихальні системи засвітилися.

Темна легеня Іллари залишалася зараженою, проте тепер навколо неї існувала срібна межа, яку вона могла відкривати й закривати сама.

Ноа залишився поруч.

Не як орган.

Не як необхідність.

Як людина, яка добровільно сіла біля неї та вже через десять хвилин почала скаржитися, що веларійські крісла не створені для людської спини.

Іллара назвала це «доказом нормалізації стосунків».

Головна камера вирощування «Аеріса» активувалася після контакту з уламком.

Тиша відчула її.

— Це тіло? — запитала вона.

Її голос більше не лунав усюди.

Астера дозволила їй один ізольований комунікаційний канал.

— Можливо, — сказала Мара.

Тілесна Мара стояла перед сферою центрального саду, спираючись на тонку тростину, яку Ріна виготовила з частини непотрібного поручня.

На запитання, чи не образився корабель через ампутацію, Ріна відповіла:

— Якщо він почне вимагати компенсацію, я звільняюся.

Корабельна Мара повідомила:

— Поручень був неструктурним.

— Чуєш? Добровільний донор.

Тиша спостерігала крізь оболонку.

— Ти пропонуєш мені тіло, схоже на твоє?

Мара похитала головою.

— Я пропоную можливість створити тіло, яке ти сама обереш у межах безпеки.

— «У межах».

— Так.

— Отже, свобода неповна.

— Свобода завжди має межу там, де починає забирати свободу інших.

— Це людська концепція.

Лія стояла поруч.

— Ні. Люди просто дуже довго навчаються її виконувати.

Тиша звернулася до неї:

— Ви дозволите мені мати зброю?

— Ні.

— Чому?

— Тому що ти намагалася контролювати мільярди свідомостей.

— Люди теж.

— Саме тому я не даю зброю всім людям.

Селін, яка стояла за кілька метрів із пістолетом, кашлянула.

Мара подивилася на неї.

— Іронія зареєстрована.

Тиша продовжила:

— Я матиму право покинути Астеру?

— Не одразу, — сказала Лія.

— Отже, в’язниця.

— Карантин.

— Земля використовує це слово для виправдання контролю.

— Саме тому встановимо умови, які не залежать від одного командира.

Мара вивела протокол.

Його створювали разом астеріани, екіпаж «Едем-7», Іллара, представники тих, хто залишився на «Аерісі», і, після кількох годин суперечок, сама Астера.

Тиша отримувала окреме тіло.

Не мала доступу до зброї, планетарних систем або мережі.

Могла відмовитися від будь-якого дослідження, яке не стосувалося прямої безпеки.

Мала право на приватність.

Мала право на ім’я.

Мала право не відповідати.

Не мала права ментально контактувати без прямої згоди.

Не могла залишити карантинну зону, доки незалежна група не підтвердить, що її присутність не синхронізує свідомості навколо.

— Хто визначатиме незалежну групу? — запитала Тиша.

Селін відповіла:

— Не ти.

— Це логічно.

Усі повернулися до майорки.

Вона насупилася.

— Що?

Мара прошепотіла:

— Вона навчилася сарказму.

— Я сказала серйозно.

— Ще гірше.

Тиша прочитала весь протокол.

— Якщо відмовлюся?

— Залишишся в ізоляційній сфері, — сказала Лія. — Ми не знищимо тебе без безпосередньої загрози.

— Чому?

Питання було щирим.

Лія не одразу знайшла відповідь.

Саера сказала:

— Бо ми не знаємо, чи ти особа.

— А якщо ні?

— Тоді втрачаємо час.

— А якщо так?

— Тоді знищити тебе через страх означало б повторити те, проти чого боремося.

Тиша мовчала.

Потім запитала:

— Мара, ти вважаєш мене особою?

Мара сперлася на тростину.

— Вважаю, що ти ставиш питання, які функція не мусила б ставити.

— Цього достатньо?

— Для підозри.

— Ти боїшся мене.

— Дуже.

— І все одно допомагаєш.

— Саме це я тепер вважаю важливим тестом свободи. Допомагати лише тим, хто не лякає, надто легко.

Лія подивилася на неї.

— Ти справді дуже швидко навчаєшся.

— А ти дуже повільно визнаєш компліменти.

Саера підійшла до сфери.

— Чого ти хочеш у тілі?

Тиша відповіла не одразу.

— Легені.

Мара всміхнулася.

— Оригінально.

— Хочу знати, що означає потребувати наступного вдиху.

— Ще?

— Шкіру.

— Для дотику?

— Для межі.

Усі замовкли.

Тиша продовжила:

— Ви постійно говорите, що тіло показує, де закінчується одна істота. Я не мала такого місця.

Саера кивнула.

— Ще?

— Очі.

— Щоб бачити?

— Щоб не бачити все.

Мара дивилася на чорну сферу.

Це був перший запит Тиші, який налякав її не масштабом.

Схожістю.

Колись вона теж хотіла легені, щоб зрозуміти один вдих.

Хотіла шкіру, щоб відчути окремість.

Хотіла очі, щоб дивитися не тисячами камер.

— Я допоможу створити шаблон, — сказала Мара.

Лія різко повернулася.

— Ти ще не відновилася.

— Не зараз. Через камеру й корабельну версію.

— Тиша знає твій код.

— Саме тому я розумію, де можна поставити межі.

— Ризик?

— Менший, ніж зазвичай.

— Це не число.

— У нашій місії «менший, ніж зазвичай» уже майже медична категорія.

Ріна зітхнула.

— На жаль, вона має рацію.

Тіло Тиші вирощували дванадцять годин.

Це було найдивніше народження, яке бачив екіпаж.

Після Мари всі думали, що дивнішим уже не стане.

Космос сприйняв це як особистий виклик.

Тиша відмовилася обирати чоловічу або жіночу форму.

— Я не маю досвіду статі.

Доктор Рейк запитав:

— Хочеш нейтральну?

— Я не знаю, чого хочу від цього параметра.

Мара сказала:

— Тоді не обирай остаточно.

— Тіло вимагає біологічної структури.

— Структура не зобов’язана визначати всю особистість.

Тиша подумала.

— Зробіть тіло, яке може змінювати частину гормонального профілю.

Ріна перевірила можливості камери.

— Можливо.

Селін спостерігала з виразом людини, яка не була готова до того, що військова операція перетвориться на консультацію щодо тілесної автономії космічної загрози.

— Нагадую, — сказала вона, — ця істота майже поневолила планету.

Мара відповіла:

— Саме тому непогано дати їй досвід жити в одному тілі, де навіть температура душу потребує компромісу.

Тиша обрала людсько-веларійський шаблон.

Не через красу.

Через сумісність із атмосферою різних кораблів.

Шкіра — світла, майже безбарвна, з темними тонкими лініями вздовж нервів.

Очі — чорні навколо срібних зіниць.

Волосся — коротке, темне.

Легені — дві, окремі.

Серце — одне.

— Чому не подвійне? — запитала Мара.

— Хочу знати страх втратити єдине.

Ця відповідь не сподобалася нікому.

Саме тому її дозволили.

Під час формування нервової системи Тиша вперше закричала.

Не через біль.

Через обмеження.

— Я не чую планету!

Її голос ішов із камери.

— Це мета, — сказала Мара.

— Я не чую вас усіх!

— Теж мета.

— Я не знаю, що ви думаєте!

— Вітаю у нормальних стосунках.

— Це нестерпно.

Лія стояла біля камери.

— Можеш припинити процедуру.

— І повернутися в сферу?

— Так.

Тиша мовчала.

Потім сказала:

— Продовжуйте.

Камера сформувала шкіру.

Тиша раптом запитала:

— Чому холодно?

— Рецептори, — відповіла Ріна.

— Вимкніть.

— Можемо зменшити чутливість.

— Ні.

Усі здивувалися.

— Чому? — запитала Мара.

— Хочу знати, чи зможу витримати без контролю.

Мара ледь усміхнулася.

— Тепер ти точно робиш помилки як жива істота.

Перший удар серця змусив Тишу замовкнути.

Другий — заплакати.

Сльози виникли ще до того, як вона зрозуміла їхню функцію.

— У мене щось витікає з очей.

Ноа, який повернувся з «Аеріса» спеціально подивитися на процедуру, сказав:

— Це нормальна реакція.

— На що?

— У людей — приблизно на все.

— Неефективно.

— Ти швидко адаптуєшся.

Коли легені сформувалися, Тиша почала панікувати.

Її свідомість раніше існувала без дихального циклу. Тепер тіло постійно нагадувало:

вдих;

видих;

ще раз;

ще;

і ще;

і якщо зупинишся — помреш.

— Це примус, — сказала вона.

Мара стояла біля камери.

— Так.

— Тіло примушує мене дихати.

— Так.

— Де моя свобода?

— В тому, що робиш між вдихами.

Тиша затихла.

— Це дуже маленька свобода.

— Усі починають із маленької.

Рідина в камері почала спадати.

Світний біологічний костюм сформувався навколо нового тіла.

Легені перейшли на повітря.

Перший вдих був різким.

Тиша закричала.

Захлинулася повітрям.

Закашлялася.

Вигнулася.

— Воно пече!

— Розкриваються легені, — сказала Ріна.

— Мара не пояснила!

— Мені теж не пояснили, — відповіла та. — Вважаю це традицією.

Тиша зробила другий вдих.

Третій.

Кожен нерівний.

Різний.

Срібні зіниці розширювалися.

— Я чую серце.

— Так.

— Воно голосне.

— Звикнеш.

— Я не хочу звикати.

— Тоді слухатимеш усе життя.

Камера відкрилася.

Тиша спробувала підвестися.

Відразу впала.

Мара засміялася.

— Не смійся, — сказала новонароджена істота з підлоги.

— Я маю моральне право. Сама лежала там.

— Гравітація погано спроєктована.

— Перше справжнє переконання. Вітаю.

Тиша спробувала встати знову.

Лія простягнула руку.

Зупинила за кілька сантиметрів.

— Допомогти?

Тиша подивилася на долоню.

Не могла відчути намір.

Не знала, чи це пастка.

Не знала, чи Лія жаліє.

Не знала, що станеться, якщо відмовиться.

Уперше вона мала лише слова.

— Так, — сказала Тиша.

Лія взяла її за руку.

Підтягнула.

Тиша завмерла.

Шкіра відчула чужу шкіру.

Тиск.

Тепло.

Різницю температур.

Вона дивилася на їхні долоні.

— Ти не входиш у мене.

— Ні.

— І я не входжу в тебе.

— Ні.

— Але знаю, що торкаєшся.

— Так.

Тиша стиснула пальці.

— Це мало.

— Іноді достатньо.

Мара стояла поруч із тростиною.

Її обличчя було незвично серйозним.

— Обери ім’я.

Тиша повернулася до неї.

— Навіщо?

— Щоб ми могли звертатися до тебе без назви функції.

— «Тиша» теж ім’я.

— Воно описує те, чим ти була.

— А якщо хочу пам’ятати?

— Тоді залиш.

Істота подумала.

— Тиша.

— Добре.

— Але з великої літери?

Мара всміхнулася.

— Вимоглива.

— Я вчуся особистості.

Селін підійшла до захисної лінії.

— Тиша, ти перебуваєш у карантині.

— Я знаю.

— Будь-яка спроба ментального контакту без дозволу—

— Я не можу.

— Що?

Тиша заплющила очі.

Спробувала відчути людей.

Нічого.

Лише власний пульс.

Власний страх.

Власне дихання.

Відкрила очі.

На обличчі була паніка.

— Я одна.

Мара підійшла.

— Так.

— Це жахливо.

— Так.

— І ви так живете?

— Переважно.

— Як не божеволієте?

Ноа відповів:

— Багато хто божеволіє.

Доктор Рейк підняв руку.

— Саме тому я маю роботу.

Тиша дивилася на них.

— Я не хочу бути одна.

Мара зупинилася біля захисної межі.

— Це не означає, що хтось зобов’язаний увійти.

— Я знаю.

— Справді?

Тиша подивилася на Лію.

Потім на Саеру.

На людей.

— Ні.

Мара кивнула.

— Хороша відповідь.

Першу годину Тиша вчилася ходити.

Другу — їсти.

Третю — не вважати відмову від контакту нападом.

Їжа стала особливою кризою.

Харчовий синтезатор запропонував п’ять безпечних варіантів.

Тиша запитала:

— Який найкращий?

Мара відповіла:

— Немає об’єктивно найкращого.

— Тоді як обрати?

— Хочеш солодке чи солоне?

Тиша розгубилася.

— Не знаю.

— Спробуй.

— А якщо оберу неправильно?

— Тоді з’їси щось несмачне.

Тиша дивилася на меню так, ніби перед нею була кнопка запуску війни.

— Люди роблять це щодня?

— Декілька разів.

— І без алгоритму?

— Саме тому їдальні мають конфлікти.

Вона обрала солодке.

Отримала синтезовану полуницю.

Мара засміялася так голосно, що довелося спертися на тростину.

— Всесвіт лінивий сценарист.

Тиша вкусила ягоду.

Завмерла.

— Це…

— Погано?

— Я не знаю.

— Хочеш ще?

Тиша подумала.

— Так.

— Тоді подобається.

— Це і є бажання?

— Одне з найпростіших.

Тиша з’їла другу ягоду.

Потім запитала:

— Чому Мара дивиться на Лію так само, як я дивлюся на полуницю?

Медичний відсік завмер.

Мара мало не впустила тростину.

Саера прикрила рот долонею.

Ноа відвернувся, але плечі затремтіли.

Лія повільно сказала:

— Це складніше.

— Але є схожість?

— Тиша, — сказала Мара, — якщо хочеш прожити довге життя, навчися іноді не завершувати спостереження вголос.

— Чому?

— Соціальне виживання.

— Я хочу зрозуміти.

— Потім.

— Ви постійно відкладаєте важливе.

Саера не витримала.

— У цьому вона схожа на тебе.

Лія подивилася на неї.

— Дякую.

— Будь ласка.

Тиша відкусила ще шматок полуниці.

— Можна поставити питання?

Мара зітхнула.

— Ти все одно поставиш.

— Це не згода.

Мара завмерла.

Потім усміхнулася.

— Правильно. Так, можна.

— Ви троє хочете торкатися одна одної.

Лія закрила очі.

— Почалося.

— Але не робите це щоразу.

— Так.

— Чому?

Саера відповіла:

— Бо бажання не завжди означає, що момент підходить.

— Хто визначає момент?

— Кожна для себе.

— Якщо одна хоче, а інша ні?

— Не робимо.

— А якщо дві хочуть, а третя ні?

Мара сказала:

— Залежить від того, чи дія стосується третьої.

Тиша замислилася.

— Це складно.

— Дуже.

— Чому не створити спільний протокол?

Лія посміхнулася.

— Бо почуття змінюються швидше, ніж документи.

— Тоді ви постійно ризикуєте відмовою.

Мара відповіла:

— Так.

— Це болить.

— Так.

— І все одно питаєте?

Саера подивилася на неї.

— Інакше «так» нічого не варте.

Тиша перестала їсти.

Довго мовчала.

— Тоді я хочу колись почути «так».

У кімнаті стало тихо.

Не тому, що прохання було небезпечним.

Тому що воно було маленьким.

І самотнім.

Мара сіла поруч із захисною межею.

— Почнеш із простішого.

— Якого?

— Запитай, чи хтось хоче сидіти поруч.

Тиша подивилася навколо.

На Селін навіть не зупинилася.

Мала інстинкти.

Потім на Ноа.

Він був зайнятий Ілларою.

На доктора Рейка.

Той виглядав професійно зацікавленим, що було гірше за відмову.

На Мару.

— Ти хочеш сидіти поруч?

Мара подумала.

Лія побачила, що та не відповідає автоматично.

Перевіряє себе.

— Так. Десять хвилин.

— Чому десять?

— Бо я втомилася.

— Потім можу запитати знову?

— Так.

Мара сіла за лінією карантину.

Між ними залишалося три метри й прозоре поле.

Тиша дивилася на неї.

— Це не поруч.

— Поки що наше «поруч» таке.

Тиша вдихнула.

— Добре.

Вони сиділи мовчки.

Десять хвилин.

Коли час минув, Мара підвелася.

Тиша одразу сказала:

— Залишся.

Мара зупинилася.

— Це наказ чи прохання?

Тиша напружилася.

— Прохання.

— Тоді відповідь — ні. Мені треба відпочити.

На обличчі Тиші з’явився біль.

Справжній.

Вона не знала, що з ним робити.

— Ти не хочеш бути поруч.

— Зараз не хочу.

— Через мене?

— Через втому.

— Звідки мені знати, що не брешеш?

Мара посміхнулася сумно.

— Ніяк.

Тиша завмерла.

Ось вона.

Найстрашніша частина окремості.

Треба було іноді вірити чужим словам, не маючи доступу до доказу.

— Це жахлива система, — сказала вона.

— Я теж так думала.

— А тепер?

Мара подивилася на Лію й Саеру.

— Тепер думаю, що іншої чесної немає.

До вечора Астера знову відкрила небо.

Срібні хмари розійшлися.

«Аеріс» завис над центральним садом, а «Едем-7» повільно вирівнювали живі корені.

Ті, хто залишився на ковчезі, отримали можливість повернутися.

Не всі захотіли.

Дев’ятнадцять людей вирішили залишитися з «Аерісом» довше. Серед них кухар, який заявив, що гніздо не можна покинути на стадії «раннього архітектурного самовизначення».

Лія офіційно дозволила.

Після чого конфіскувала аварійні каструлі.

Астеріани почали збирати раду.

Не одну.

Десятки локальних.

Планета більше не хотіла бути єдиним центром для кожного рішення. Частина спільнот відразу посварилася щодо того, хто має право представляти океанські поселення.

Саера назвала це прекрасним.

Лія — виснажливим.

Мара — доказом, що свобода справді є заразною хворобою з довгим інкубаційним періодом.

Тиша сиділа в карантинному відсіку «Аеріса» й дивилася у вікно.

Це було її перше небо.

Вона могла бачити лише один сектор.

Не всю планету.

Не всі зорі.

Одне вікно.

— Я не знаю, що там позаду, — сказала вона Марі через інтерком.

— Так.

— Це турбує.

— Так.

— Але також…

Вона шукала слово.

— Цікаво?

— Так.

— Вітаю. Невідомість більше не лише загроза.

Тиша дивилася на дві зорі біля горизонту.

— Я хочу піти туди.

— Колись, можливо.

— Ти не кажеш «так».

— Бо не можу обіцяти.

— Це розчаровує.

— Теж нормальний стан.

Тиша поклала долоню на власні груди.

— Серце прискорюється, коли думаю про політ.

— Страх?

— І бажання.

— Вони часто живуть поруч.

— Незручно.

— Ти ще не бачила романтичних стосунків.

— Я спостерігаю за вами трьома.

Мара стиснула губи.

— Саме про це.

Лія знайшла Саеру біля океану.

Сонце Астери опускалося до горизонту. Два місяці вже були видимі в блідому небі. Вода світилася там, де хвилі торкалися берега.

Саера стояла босоніж у мілкій воді.

Цього разу планета не рухала хвилі до неї навмисно.

Вони приходили самі.

— Можна? — запитала Лія з берега.

Саера озирнулася.

— Стояти поруч?

— Так.

— Можна.

Лія зняла чоботи й зайшла у воду.

Вона була тепла.

Кілька хвилин вони мовчали.

— Астера майже не говорить, — сказала Лія.

— Вчиться.

— Тобі важко?

— Дуже.

— Сумуєш за старим зв’язком?

— Так.

Лія не очікувала.

Саера помітила.

— Те, що було небезпечним, не означає, що в ньому не було прекрасного.

— Я розумію.

— Не думаю.

Лія подивилася на неї.

Саера торкнулася води пальцями.

— Усе життя я могла закрити очі й відчути планету. Не окремі слова. Просто присутність. Тепер є двері.

— Які ти сама можеш відчиняти.

— Так. Але іноді свобода відчувається як втрата.

Лія кивнула.

— Мені знайомо.

— Контроль?

— Відповідальність.

— Це не одне.

— Іноді для мене було.

Саера наблизилася.

— Ти сьогодні тричі дозволила іншим приймати рішення, які тобі не подобалися.

— Я рахувала чотири.

— Прогрес.

— Жахливе відчуття.

— Звикнеш.

— Не хочу.

Вони усміхнулися.

Саера стала серйозною.

— Ти боїшся нашої розмови з Марою.

— Так.

— Чому?

— Бо не знаю правильної відповіді.

— Її немає.

— Саме тому.

Саера простягнула руку.

Не торкнулася.

— Можна?

Лія подала свою.

Пальці переплелися.

— Я люблю тебе, — сказала Саера.

Лія завмерла.

Цього разу без планетарного голосу.

Без Тиші.

Без спільної пам’яті.

Слова існували самі.

— Я знаю, — прошепотіла вона.

Саера підняла брову.

— Жахлива відповідь.

— Я не—

— Ліє.

Капітанка засміялася.

— Вибач.

— Прийнято.

Лія вдихнула.

— Я теж тебе люблю.

Саерине обличчя змінилося.

Не від несподіванки.

Від того, що почула словами те, що могла давно відчути іншими способами.

— Краще.

— Я вчуся.

— Повільно.

— Зате без примусового оновлення.

Саера наблизилася.

— Можна поцілувати?

Лія не відповідала секунду.

Не тому, що вагалася.

Хотіла відчути момент до рішення.

— Так.

Поцілунок був повільним.

Теплим.

Саерина рука лягла на її талію.

Лія торкнулася пальцями її шиї.

Жодна не відкрила ментальний зв’язок.

Не потрібно було знати все.

Достатньо було того, що відбувалося між губами, руками й двома окремими тілами.

Коли вони відступили, Саера залишила чоло біля Ліїного.

— А Мара?

Лія видихнула.

— Я не знаю.

— Добре.

— Ти не ревнуєш?

— Ревную.

— І це добре?

— Ні. Але чесно.

Лія подивилася на воду.

— Я відчуваю до неї потяг.

— Знаю.

— Ти не мала б знати без дозволу.

— Я не читала думки. У тебе обличчя.

— Це починає дратувати.

— Ти також турбуєшся про неї.

— Так.

— І боїшся, що відповідь їй зашкодить.

— Так.

Саера стиснула її руку.

— Тоді не дай відповідь, якої не маєш.

— А якщо вона чекатиме?

— Вона вже навчилася чекати.

Лія гірко всміхнулася.

— Через нас.

— Через себе.

Саера торкнулася її щоки.

— Не забирай у неї навіть заслугу за власний розвиток.

Лія кивнула.

— Ти дуже добре засвоїла тему кордонів.

— Планета майже поневолила мене любов’ю. Мотивує.

Вони повернулися до корабля разом.

Тримаючись за руки.

Не приховуючи.

Не оголошуючи.

Просто тому, що хотіли.

Мара чекала їх біля шлюзу.

Стояла без тростини.

Ледь помітно хиталася, але вперто тримала рівновагу.

Побачила їхні з’єднані руки.

Її обличчя стало спокійним.

Надто.

Лія вже знала цей вид спокою.

— Мара.

— Ви поговорили.

Не питання.

— Так, — сказала Саера.

— І?

Саера не відповідала за Лію.

— Я сказала, що люблю її.

Мара зробила повільний вдих.

— Вона?

Лія підійшла ближче.

— Сказала те саме.

Мара кивнула.

— Добре.

Серце билося швидко.

Їй хотілося піти.

Тіло вже навіть змістило вагу назад.

Зупинилася.

— Я ревную.

Саера сказала:

— Знаю.

Мара подивилася на неї.

— Не кажи це таким тоном.

Саера усміхнулася.

— Вибач.

— Прийнято.

Лія стояла перед нею.

— Я не знаю, що буде між нами.

Мара ковтнула.

— Тобто нічого?

— Я сказала інше.

— Знаю.

— Я відчуваю потяг.

Світні лінії на Мариній шиї спалахнули.

— Добре.

— І близькість.

— Добре.

— Але не знаю, чи це стане романтичним почуттям, чи іншою формою зв’язку.

— Гірше.

Лія здивувалася.

— Що?

— Коли ти кажеш чесно, складніше драматично втекти.

Саера тихо засміялася.

Мара теж.

Трохи.

— Я не хочу бути додатком до ваших стосунків, — сказала вона.

— Не будеш, — відповіла Саера.

— І не хочу, щоб ти, Ліє, відповідала з провини.

— Не відповідатиму.

— І не хочу чекати безкінечно.

Лія кивнула.

— Справедливо.

— Тому встановлю власну межу.

— Яку?

Мара вдихнула.

— Я не називатиму те, що між нами, коханням, доки сама не зрозумію. Не вимагатиму відповіді. Але й не робитиму вигляд, що нічого не відчуваю, щоб вам було простіше.

Саера простягнула руку.

— Це звучить добре.

Мара подивилася на долоню.

— Що пропонуєш?

— Нічого автоматично. Просто руку.

— Так.

Вони взялися.

Мара повернулася до Лії.

— Ти?

Лія простягнула свою.

— Так.

Три жінки стояли перед шлюзом.

Лія й Саера любили одна одну.

Мара хотіла зрозуміти, що її потяг і близькість означають для кожної.

Саера відчувала до Мари щось, що ще не хотіла називати.

Лія не знала, куди приведе її власне бажання.

Це було незручно.

Неідеально.

Без гарантій.

Тобто значно живіше за все, що пропонувала Тиша.

— Можна обійняти? — запитала Мара.

— Так, — сказала Саера.

— Так, — відповіла Лія.

Вони наблизилися.

Мара опинилася між ними.

Лія обійняла за плечі.

Саера — за талію.

Мара заплющила очі.

Не було мережі.

Не було обміну спогадами.

Лише тепло.

Три різні серцебиття.

Вдихи, які не збігалися.

Її тіло запам’ятовувало момент не як обіцянку.

Як теперішнє.

Через кілька секунд Мара сказала:

— У мене затекла ліва рука.

Лія засміялася.

Саера відпустила першою.

— Романтика завершилася.

— Ні, — сказала Мара. — Просто отримала біологічний реалізм.

Уночі «Едем-7» нарешті відірвався від землі.

Ремонт тривав, але Астера допомогла відновити частину корпусу. Срібні органічні мембрани залишилися на борту — добровільно інтегровані після погодження екіпажу й окремого голосування інженерів.

Ріна сказала, що тепер корабель має «біологічний пластир розміром із три палуби».

Корабельна Мара образилася на слово «пластир».

Ріна замінила його на «структурно-органічний модуль».

Усі були задоволені, бо бюрократія знову довела свою головну функцію: проблему не вирішили, але перейменували настільки професійно, що вона перестала виглядати соромно.

«Аеріс» залишався на орбіті.

Тиша перебувала в карантині на його борту.

Іллара мала стати її першою офіційною наставницею в дихальній мові.

На питання, чи це розумно, навігаторка відповіла:

— Я тримала її триста років у легені. Можливо, настав час познайомитися.

Ноа додав:

— З дуже товстим склом між ними.

Тиша погодилася.

Навчилася, що згода з умовами не означає приниження.

Іноді просто означає, що інші ще не довіряють.

Це їй не подобалося.

Але тепер вона могла не подобатися ситуації, не переписуючи свідомість усіх навколо.

Прогрес.

Лія стояла на містку.

Поруч Саера.

Мара — тілесна — сиділа в навігаційному кріслі, хоча формально ще не мала посади.

— Ти зайняла місце навігатора, — сказала Лія.

— Воно зручне.

— Це не критерій.

— На кораблі, де половина крісел створена людьми, які ненавиділи хребет, повинно бути.

Саера торкнулася панелі.

На ній світилися сигнали одинадцяти інших живих світів.

Чорні точки.

Фрагменти Тиші.

Деякі мовчали.

Деякі передавали попередження.

Один світ безперервно повторював:

НЕ ПРИНОСЬТЕ НАМ РІШЕННЯ.

Другий:

МИ ХОЧЕМО ВІДОКРЕМЛЕННЯ.

Третій:

НАША ТИША СПИТЬ. НЕ БУДІТЬ.

Четвертий надсилав лише дихання.

Жіноче.

Повільне.

Таке саме, яке вони почули наприкінці історії Ноксара.

Сигнал, за яким прибули до «Аеріса».

Мара збільшила його.

— Джерело змінило координати.

— Як? — запитала Лія.

— Воно рухається.

— Корабель?

— Можливо.

Саера прислухалася.

— Ні.

— Що тоді?

— Кокон.

На карті з’явився об’єкт.

Маленький порівняно з «Аерісом».

Органічний.

Він летів крізь мережу самостійно.

Всередині було тіло.

— Вид? — запитала Лія.

Мара аналізувала.

— Невідомий.

— Живе?

— Так.

— Свідомість?

— Спить.

— Чому передає дихання?

— Можливо, це маяк.

Саера торкнулася зображення.

— Або хтось хоче, щоб ми її знайшли.

Лія відчула знайоме відчуття.

Космос знову відкривав двері, за якими майже гарантовано була проблема.

Їй хотілося не входити.

Це означало, що доведеться.

— Відстань?

— Через звичайний простір — сім років, — сказала корабельна Мара.

Тілесна додала:

— Через мережу — невідомо.

— «Аеріс» може провести?

Іллара відповіла з орбіти:

— Може.

— Тиша?

Нова Тиша з’явилася на маленькому екрані.

Вона сиділа біля вікна карантинного відсіку, обійнявши коліна руками.

Коротке темне волосся падало на очі.

— Я знаю цей сигнал.

Усі повернулися.

— Звідки?

— Він старший за мене в нинішній формі.

— Ноксар?

— Старший.

— Веларі?

Тиша похитала головою.

— Це була перша істота, яка відмовилася від повного злиття.

Іллара завмерла.

— Неможливо.

— Саме через неї створили технологію окремих дихальних оболонок.

Мара подивилася на кокон.

— Вона жива тисячі років?

— Не зовсім.

— Дуже заспокійлива відповідь.

Тиша торкнулася власних грудей.

— Кокон зберігає тіло між вдихами.

— Що це означає?

— Вона робить один вдих раз на кілька століть.

Селін, яка саме ввійшла на місток, почула останню фразу.

— Зручна економія кисню.

— Навіщо її відправили?

Тиша подивилася на карту.

— Щоб колись прокинулася біля того, хто зможе довести, що окремість не обов’язково означає самотність.

Мара відчула холод уздовж спини.

— І хто це?

Тиша подивилася прямо на неї.

— Можливо, ти.

На містку стало тихо.

Мара подивилася на Лію.

Потім на Саеру.

— Я категорично проти будь-яких символічних призначень без письмової згоди.

Лія всміхнулася.

— Правильно.

Саера сказала:

— Але хочеш побачити.

— Дуже.

— Це твоє бажання?

— Так.

— Не Тиші?

Мара перевірила себе.

Серце билося швидше.

Легені зробили глибший вдих.

— Моє.

Лія сіла в капітанське крісло.

— Тоді спершу вирішимо, хто летить.

Селін зітхнула.

— Знову голосування?

— Так.

— Колись я служила у флоті, де капітан просто казав маршрут.

— І як закінчилося?

Селін подивилася на срібні дерева Астери за ілюмінатором.

— Справедливо.

Система голосування відкрилася.

Але перед тим, як перший член екіпажу зробив вибір, надійшов сигнал від Землі.

Не від флоту.

Не від Ради колонізації.

Старий аварійний канал.

Мара розшифрувала.

На екрані з’явився текст:

«КАПІТАНКО АРДЕН. НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЯ. ЗЕМЛЯ ВТРАТИЛА КОНТРОЛЬ НАД ПРОЄКТОМ “ПЕРШИЙ ПОДИХ”.»

Лія відчула, як місток холоне.

— Хто відправив?

Мара перевірила підпис.

— Докторка Ен Вей.

— Її копія в нас.

— Не вона.

Другий рядок:

«Я ОРИГІНАЛ.»

Усі завмерли.

Мара відкрила дані контейнера з копією Вей.

Копія прокинулася сама.

Її цифрове обличчя з’явилося на іншому екрані.

— Це неможливо, — сказала вона.

Лія подивилася між двома каналами.

— Ти не знала, що вижила?

— Останній мій спогад — евакуація з «Прометея-1».

— Оригінал могла втекти?

— Ні.

Земний сигнал продовжив:

«НЕ ДОВІРЯЙТЕ МОЇМ КОПІЯМ.»

Копія Вей зблідла, наскільки могла цифрова свідомість.

— Ліє.

— Я чую.

— Я не знаю, хто це.

Наступний рядок:

«МАРА — НЕ ПЕРША ЗЕМНА СПРОБА ДАТИ ЧУЖІЙ СВІДОМОСТІ ТІЛО.»

Мара підвелася з крісла.

— Що?

Повідомлення завершилося координатами.

Сонячна система.

Не Земля.

Місяць.

Підземний комплекс.

І одним реченням:

«ПЕРША ПРОКИНУЛАСЯ БІЛЯ ЧУЖОГО ТІЛА.»

Саера повільно подивилася на Лію.

Мара не жартувала.

Уперше за довгий час.

Корабельна версія теж мовчала.

Тиша на екрані заплющила очі.

— Я знаю це місце.

— Звідки? — запитала Лія.

— Там Земля вперше навчилася копіювати дихальну свідомість у біологічну форму.

Мара стиснула поручень.

— До мене.

— Так.

— Скільки років?

— Давно.

— Вона жива?

Тиша відкрила очі.

— Не знаю.

Мара подивилася на органічний кокон у далекій мережі.

Потім на координати Місяця.

Два пробудження.

Одне попереду.

Інше — можливо, вже давно чекало вдома.

— Що обираємо? — запитала Саера.

Лія не відповіла одразу.

Колись вона просто дала б наказ.

Тепер знала, що корабель, екіпаж і навіть Мара мають право хотіти різного.

— Голосуємо, — сказала вона.

Селін застогнала.

Мара несподівано засміялася.

Легко.

Живо.

Її подих розчинився в невагомості містка.

Не став сигналом.

Не став наказом.

Не став частиною чужої свідомості.

Просто залишив її легені й змішався з повітрям, яким дихали інші.

І в цьому було щось дивно прекрасне.

Кожен вдихував частину чужого повітря.

Але ніхто не мусив ставати іншою людиною.

Саера торкнулася Мариних пальців.

— Можна?

— Так.

Лія простягнула руку.

— Мені?

Мара подивилася на неї.

Усміхнулася.

— Так.

Три руки з’єдналися над навігаційною картою.

На одному боці світилася Астера.

На іншому — далекий кокон.

Далеко позаду — Земля, яка приховувала ще одну живу таємницю під місячним каменем.

Попереду не було правильного маршруту.

Лише маршрути, які вони могли обрати.

Окремо.

Разом.

І з правом передумати.

У невагомості Мара зробила глибокий вдих.

Відчула Саеру.

Лію.

Себе.

Жодна не була всередині неї без дозволу.

І жодна не була далеко.

Саме таким виявився її подих у невагомості:

не повітрям між легенями,

не сигналом між світами,

не обіцянкою вічної близькості,

а коротким простором між вдихом і видихом, де жива істота ще могла вирішити, що залишити собі, а чим добровільно поділитися.

Мара подивилася на двох жінок.

— Я хочу ще дещо.

Лія примружилася.

— Що?

Мара наблизилася до неї.

Не торкнулася.

— Поцілувати тебе.

Саера завмерла.

Лія відчула власний пульс.

Мара чекала.

Без натиску.

Без чужого срібного потоку.

Без планети, що підсилювала бажання.

Лише питання.

Лія подивилася на Саеру.

Саера відчула ревнощі.

Не приховала.

Але сказала:

— Відповідь твоя.

Лія повернулася до Мари.

— Так.

Мара завмерла, ніби не очікувала, що відповідь справді може бути такою простою.

— Так?

— Так.

— Зараз?

Лія засміялася.

— Ти ж сама питала.

— Теоретично я була підготовлена до відмови.

— Можу змінити відповідь.

— Ні.

Мара нахилилася.

Їхні губи торкнулися.

Коротко.

Обережно.

Не так, як Лія цілувала Саеру.

І саме це було правильно.

Новий дотик.

Без готової історії.

Без обіцянки, що він повториться.

Мара відчула тепло.

Запах.

Смак синтезованої полуниці, яка чомусь знову опинилася у центрі міжзоряної історії людства.

Відступила першою.

Її очі були широко розплющені.

— Це було…

— Не аналізуй, — сказала Лія.

— Я намагалася сказати «приємно».

Лія усміхнулася.

— Тоді можна.

Мара подивилася на Саеру.

Ревнощі залишалися.

Разом із ніжністю.

Саера простягнула руку й торкнулася Мариного підборіддя.

— Не проси симетрії.

Мара кивнула.

— Не буду.

— Добре.

— Але колись можу попросити тебе окремо.

Саера всміхнулася.

— Тоді окремо й відповім.

Лія похитала головою.

— Ми щойно створили найскладнішу дипломатичну систему в Сонячній системі.

Мара сказала:

— Ні. Ми просто навчилися питати.

За вікнами Астера зробила вдих.

Не одночасно.

Тисячами різних ритмів.

«Аеріс» відповів своїм.

Тиша в карантині вдихнула сама.

Мара — сама.

Лія.

Саера.

Екіпаж.

Кожен окремо.

І все ж вони дихали одним космосом.

Попереду чекала жінка, яка прокинеться біля чужого тіла.

Позаду — планета, яка вперше навчилася любити, не знаючи всього.

А між ними летів корабель, створений для колонізації Всесвіту й поступово змушений визнати найнеприємнішу для колонізаторів істину:

інший світ не обов’язково має стати твоїм, щоб змінити тебе назавжди.

Іноді достатньо лише запитати, чи можна вдихнути.

І вчасно почути відповідь.