Її подих пам’ятав загиблі світи

Частина V четвертої книжки «Її подих у невагомості»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

Мара дізналася, що тіло має вагу, приблизно за п’ять хвилин до того, як ця вага скинула її з медичного ложа на підлогу.

Падіння не було героїчним.

Воно не супроводжувалося вибухом, спалахом чи передсмертним зізнанням. Нова жінка, народжена з уламка свідомості давнього корабля, людського коду, астеріанської біології й веларійської камери, просто спробувала самостійно підвестися, заплуталася у власних ногах і впала обличчям у контейнер зі стерильними рушниками.

Контейнер перекинувся.

Рушники розлетілися.

Мара лежала серед них, притиснувшись щокою до підлоги, й кілька секунд не рухалася.

— Не смійтеся, — сказала вона.

Її голос був приглушений рушником.

Ноа Вельс, який сидів на сусідньому медичному ложі, прикрив рот долонею.

— Ніхто не сміється.

— Твій пульс прискорився, дихання збилося, а м’язи обличчя напружені.

— Можливо, мені боляче.

— Тобі весело.

— Це різновид болю.

Мара підняла голову.

Темне волосся впало на очі. Вона спробувала відкинути його рухом, який уявляла значно елегантнішим, і пасмо прилипло до губ.

— Я ненавиджу волосся.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/podih-u-nevagomost-b457298?c=5086108