Корабель із зайвою кімнатою і недостатньою кількістю здорового глузду

Частина І третьої книжки «Каюта, де мовчали зорі»
Цикл «Колонізацію Всесвіту розпочато»

Ранок на «Едемі-7» настав умовно.

У космосі взагалі складно говорити про ранок, якщо за ілюмінаторами немає сонця, зорі відмовляються світити, а корабельний годинник після стрибка показує одразу три часові пояси, один із яких належить місту, затопленому ще двісті років тому.

Проте люди потребували слів, які створювали ілюзію порядку.

Тому о сьомій нуль-нуль за корабельним часом система оголосила початок нового дня.

О сьомій нуль-одна одна з версій Мари повідомила, що нового дня не існує, оскільки просторово-часові параметри сектора не підтверджують лінійного перебігу часу.

О сьомій нуль-дві друга версія Мари назвала першу занудою.

Третя промовчала.

Саме третя непокоїла Лію найбільше.

Капітанка стояла в коридорі сектору D-12 перед дверима без номера. За ніч навколо них устигли звести потрійний захисний периметр, встановити сенсори, два автоматичні турелі й табличку:

«НЕ ВХОДИТИ. ПРОСТОРОВА АНОМАЛІЯ»

Хтось унизу дописав маркером:

«ОСОБЛИВО ЯКЩО ВАМ ЦІКАВО»

Лія прочитала напис і озирнулася на двох охоронців.

— Хто це зробив?

Обидва з однаковою щирістю подивилися в інші боки.

— Я можу проаналізувати почерк, — запропонувала Мара з динаміка.

— Не треба.

— Чому? Винний має бути покараний.

— За точне розуміння людської психології?

— За псування державного майна.

— Ми більше не державне майно.

— Тоді за псування приватного майна.

— Чийого?

Мара замислилася.

— Питання власності на корабель зараз юридично складне.

— Ми втекли від Землі, пережили обстріл власного флоту й стрибнули крізь пам’ять інопланетянки. Думаю, юридичні складнощі вже можуть ставати в чергу.

Лія наблизилася до дверей.

Вони виглядали звичайно.

Темний метал. Тонкі шви. Жодної ручки, панелі доступу чи номерної позначки. Лише перекреслена зоря, що проступила на поверхні після зникнення Ноа Вельса.

За дванадцять годин двері не відчинилися жодного разу.

Сенсори показували, що за ними немає нічого.

Інші сенсори показували кімнату площею двадцять два квадратні метри.

Третя група сенсорів упевнено стверджувала, що внутрішній простір простягається на дев’ятсот сімдесят чотири метри, а потім переходить у область, де поняття відстані поводиться непрофесійно.

Головний інженер Рейн Хольт назвав результати «архітектурною образою».

Фізики назвали їх «найважливішим відкриттям століття».

Охоронці назвали двері «тією клятою штукою».

Найчесніше формулювання, як завжди, належало людям без наукового ступеня.

— Щось змінилося? — запитала Лія.

— Температура поверхні знизилася на нуль цілих чотири градуса, — відповіла Мара.

— Причина?

— Дверям холодно.

— Справжня причина.

— Невідома.

Лія торкнулася металу тильною стороною пальців.

Холодний.

Звичайний.

Майже заспокійливий.

Під шкірою зап’ястка спалахнув срібний візерунок, що залишився після резонансу із Саерою. Світло пробігло вздовж вен, затрималося біля долоні й згасло.

Двері не відреагували.

— Вони не відкриваються без неї, — сказала Мара.

— Без Саери?

— Можливо.

— Або без мене?

— Можливо.

— Або лише коли ви обидві стоїте надто близько й робите вигляд, що між вами нічого не відбувається, — додала інша версія Мари.

Лія повільно підняла голову до динаміка.

— Яка з вас зараз говорила?

— Та, що краще розуміє емоційні процеси.

— Отже, пошкоджена.

— Це образливо.

— Я намагалася.

За спиною Лії пролунали легкі кроки.

Вона не озирнулася.

Тіло впізнало Саеру раніше, ніж це зробив слух. Візерунок на зап’ястку засвітився холодним сріблом, дихання мимоволі стало глибшим, а в грудях виникло чуже тепло.

Саера зупинилася поруч.

На ній була світла астеріанська сукня, пристосована корабельними техніками до земної системи терморегуляції. Тканина облягала її тіло тонкими шарами, нагадуючи застигле місячне світло. Плечі залишалися закритими, але матеріал реагував на рухи, ледь змінюючи прозорість і відтінок. Земний відділ етики, якби досі мав юрисдикцію, напевно створив би окрему комісію.

Саера подивилася на двері.

— Вони чекали на нас.

— Це припущення?

— Відчуття.

— Відчуття не входять до офіційних протоколів.

— Тому ваші протоколи так часто закінчуються вибухами.

— Не всі.

— Ті, що не закінчуються вибухами, зазвичай завершуються колонізацією.

Лія не знайшла безпечної відповіді й обрала професійний варіант:

— Як ти почуваєшся?

— Ти питаєш як капітанка чи як людина, яка вночі тричі перевіряла мої медичні показники?

— Я не перевіряла їх тричі.

— Чотири рази.

— Це відповідальність командування.

— О третій сорок сім?

— Відповідальність не спить.

— Ти також.

Саера повернулася до неї. Відстань між ними стала небезпечно малою для звичайної службової розмови й надто великою для тієї, яку обидві не наважувалися почати.

— Я відчувала, коли ти дивилася на показники, — сказала Саера.

— Наш зв’язок має недоліки.

— Ти називаєш турботу недоліком?

— Я називаю недоліком відсутність особистого простору.

— У твоїй культурі особистим простором називають місце, де люди можуть самостійно приховувати страх.

— У твоїй культурі люди торкаються свідомості без попередження.

— Ми попереджаємо.

— Поглядом?

— Зазвичай цього досить.

Лія зустрілася з нею очима й одразу зрозуміла, що програла власний аргумент.

Саера дивилася спокійно, але крізь зв’язок ішов тонкий струмінь тривоги. Не страх перед дверима. Страх перед тим, що могло впізнати її за ними.

— Ти бачила такі символи раніше? — запитала Лія, вказуючи на перекреслену зорю.

— Лише в пам’яті Астери.

— Що він означає?

— Світ, який перестали чути.

— Тобто мертвий?

— Не обов’язково.

— Це мало заспокоює.

— Мертві світи простіші. Вони вже нічого не хочуть.

— А цей?

Саера не відповіла.

Двері тихо клацнули.

Охоронці одночасно підняли зброю.

Лія відступила на пів кроку, але Саера залишилася нерухомою. На поверхні дверей пробігла хвиля, ніби метал на мить став рідким.

Потім усе припинилося.

— Мара, показники?

— Без змін.

— Вони щойно ворухнулися.

— За показниками — ні.

— У коридорі шестеро свідків.

— Люди ненадійні.

— Саера не людина.

— Саме тому її свідчення можуть мати упередження на користь живих аномалій.

Саера підняла брову.

— Вона мені не довіряє?

— Вона ревнує, — відповіла Лія.

— Я все чую, — сказала Мара.

— На це й розраховано.

Двері більше не рухалися.

Лія наказала не торкатися їх до завершення наради.

Нарада почалася через сорок хвилин у малому стратегічному залі, оскільки великий стратегічний зал використовували як тимчасовий госпіталь, а резервний стратегічний зал після стрибка став частково вертикальним.

За столом зібралися старші офіцери, науковці, інженери й представники колоністів. У центрі висіла голографічна модель сектору D-12. На ній каюта без номера пульсувала червоним.

Майор Даріус Кейн дивився на неї так, як люди його професії дивляться на все незрозуміле: оцінюючи, скільки вибухівки знадобиться, щоб проблема стала дрібнішою.

— Пропоную від’єднати сектор, — сказав він.

— Від корабля? — перепитав Хольт.

— Так.

— Там проходять три магістралі життєзабезпечення.

— Перекладемо.

— Поки ми перебуваємо в невідомому секторі без зовнішнього світла, з пошкодженим реактором і ШІ, який розмовляє сам із собою?

— Саме тому не можна залишати аномалію на борту.

— Вона вже на борту, — сказала докторка Тесса Ворн, керівниця групи просторової фізики. — І, судячи з геометрії, можливо, борту більше всередині неї, ніж її всередині борту.

Кейн насупився.

— Це мало щось пояснити?

— Ні. Я хотіла погіршити ваш настрій.

— Вам удалося.

— Уперше наука дала швидкий практичний результат.

Тесса була худорлявою жінкою років сорока з коротким рудим волоссям і виразом обличчя людини, яка вважала Всесвіт недостатньо складним, доки він не почав порушувати власні закони.

Вона збільшила модель каюти.

— Зовнішня ширина конструкції — один метр і сорок два сантиметри. Внутрішня мінімальна ширина, за останніми вимірами, — п’ять метрів. Довжина коливається від двадцяти двох метрів до дев’ятисот сімдесяти чотирьох. Об’єм змінюється залежно від методу спостереження.

— Тобто прилади несправні, — сказав Кейн.

— Ні. Якби вони були несправні, вони показували б випадкові значення. А вони показують послідовні неможливості.

— Велика різниця?

— Для фізика — еротична.

У залі запала коротка тиша.

Хольт кашлянув у кулак.

Лія подивилася на Тессу.

— Нам потрібна наукова оцінка, а не опис ваших стосунків із простором.

— Це і є наукова оцінка. Я не спала двадцять годин.

— Висновок?

— Кімната не розширюється. Вона з’єднана з іншим місцем.

— Яким?

— Якби я знала, ми б уже назвали його на честь якогось спонсора.

Представник колоністів, чоловік на ім’я Еліас Бранд, нервово провів долонею по лисині.

— Усередині може бути Ноа?

— Біометричний сигнал не зафіксовано, — відповіла медикиня докторка Сіма Йорн. — Але вчора капітанка чула його голос.

— Це могла бути галюцинація, — сказав Кейн.

Саера сиділа праворуч від Лії. Вона не рухалася, але Лія відчула крізь зв’язок холодне роздратування.

— Усі незручні для вас явища ви називаєте галюцинаціями? — запитала Саера.

— Я називаю галюцинаціями те, що бачить одна людина без підтвердження сенсорів.

— Я також бачила каюту.

— Ви пов’язані з капітанкою.

— Це робить мене свідком чи співучасницею?

Кейн подивився спочатку на неї, потім на Лію.

— Саме це й належить з’ясувати.

У повітрі виникла напруга, яку можна було б використовувати як додаткове джерело енергії, якби корабельні інженери мали менше моралі й більше вільного часу.

— Обережніше, майоре, — сказала Лія.

— Я лише виконую обов’язок із безпеки екіпажу.

— Ваш обов’язок не включає оцінку моїх особистих зв’язків.

— Коли вони відкривають просторові аномалії на кораблі, вони перестають бути особистими.

Саера повільно нахилилася до Лії.

— Він завжди говорить так, ніби в його тілі поховали статут?

— Кейн чує тебе.

— Я знаю.

Майор стиснув щелепу.

— Астеріанська присутність активує кімнату. Це очевидний ризик.

— Людська присутність активувала колоніальні війни, — відповіла Саера. — Проте вас не ізолювали.

Тесса Ворн тихо засміялася.

Лія підняла руку.

— Досить. Ми не від’єднуємо сектор, доки не знатимемо, що станеться з кораблем. Не знищуємо двері, доки існує ймовірність, що Ноа живий. Проведемо дистанційне дослідження.

— Уже проводили, — сказав Хольт. — Дрони перестають передавати сигнал після трьох метрів.

— Повертаються?

— Перші два — ні. Третій повернувся.

— Дані?

Хольт вивів на стіл невеликий металевий апарат.

Дрон був обпалений, хоча всередині кімнати не зафіксували тепла. На корпусі з’явилися тонкі подряпини. Вони складалися в ту саму перекреслену зорю.

— Пам’ять стерта, — сказав інженер. — Повністю. Навіть заводський код.

— Він не повинен працювати без коду, — зауважила Тесса.

— Не повинен.

— Але працює?

Хольт торкнувся сенсора.

Дрон ожив.

Його камера повернулася до Лії.

Із маленького динаміка пролунав голос Ноа:

— Не відчиняйте вікно.

Дрон згас.

Ніхто не заговорив кілька секунд.

Першою озвалася Мара.

— Це не запис.

— Звідки ти знаєш? — запитала Лія.

— Голос сформований у реальному часі.

— Ноа під’єднався до дрона?

— Не знаю.

— Чудово, — пробурмотів Хольт. — Тепер навіть ремонтне обладнання говорить загадками. Залишилося, щоб гайкові ключі почали пророкувати смерть.

— Один уже впав вам на голову, — нагадала Мара.

— Це була гравітація.

— Вона також має почуття гумору.

Кейн сперся долонями на стіл.

— Після цього ви все ще хочете досліджувати кімнату?

— Саме після цього, — відповіла Лія. — Ноа може бути живий.

— Або щось використовує його голос.

— Тоді ми повинні з’ясувати що.

— І ризикнути всім кораблем заради однієї людини?

Лія подивилася на нього.

— Саме так починаються цивілізації, які варті порятунку.

— А закінчуються?

— Зазвичай людьми, які вирішують, що одна людина більше не важлива.

Нарада завершилася рішенням, яке нікого не задовольнило, отже, було достатньо схожим на компроміс.

До каюти мали запустити новий дрон із фізичним кабелем, незалежним живленням і кількома типами сенсорів. Двері відкривали Лія та Саера. Хольт контролював технічну частину. Кейн очолював охорону. Тесса отримувала право захоплено порушувати професійну дистанцію з неможливою геометрією.

Перед експериментом докторка Йорн наполягла на медичному огляді Лії та Саери.

— Ми вже проходили огляд, — сказала Лія.

— Ви проходили його окремо.

— Це стандартна практика.

— Ваші показники синхронізуються. Стандартна практика закінчилася приблизно тоді, коли капітанка людського корабля з’єднала нервову систему з представницею живої планети.

— Це було не зовсім так.

— Я бачила сканування.

— Сканери не розуміють контексту.

— Сканери показали одночасний оргазмічний сплеск нейронної активності під час стрибка.

У медичному відсіку стало дуже тихо.

Лія подивилася на Саеру.

Саера виглядала спокійною.

Надто спокійною.

— Це був резонанс, — сказала Лія.

— Я не даю йому моральної оцінки, — відповіла докторка Йорн. — Я лише хочу знати, чи не вб’є вас наступний.

— Люди часто дають різні назви однаковим явищам, — зауважила Саера.

Лія звузила очі.

— Не допомагай.

— Я лише підтримую наукову точність.

Їх поклали на дві діагностичні платформи поруч. Між ними залишалося приблизно пів метра.

Саера лежала нерухомо, срібне волосся розсипалося навколо голови. Світла тканина її одягу повторювала лінії тіла, і Лія раптом виявила, що стеля медичного відсіку заслуговує на дуже уважне вивчення.

— Капітанко, розслабтеся, — сказала Йорн.

— Я розслаблена.

— Ваш пульс — сто дев’ять.

— Корабель пошкоджений.

— Сто дванадцять.

— У нас зник член екіпажу.

— Сто п’ятнадцять.

Саера повернула голову до Лії.

— Ти можеш просто визнати, що дивилася на мене.

— Я перевіряла стан твоєї платформи.

— Вона під тобою.

— Саме тому я перевіряла здалеку.

Докторка Йорн не піднімала очей від показників, але кутики її губ здригнулися.

— Саеро, торкніться руки капітанки.

— Це необхідно? — запитала Лія.

— Так.

— Наскільки?

— Науково.

— Це не одиниця вимірювання.

Саера простягнула руку.

Її пальці торкнулися зап’ястка Лії.

Візерунок під шкірою спалахнув.

Обидва монітори видали однаковий тон.

Пульс Лії знизився.

Пульс Саери підвищився.

За кілька секунд вони зрівнялися.

— Цікаво, — промовила Йорн.

— Це слово на кораблі стало поганою прикметою, — сказала Лія.

— Ваші нервові системи коригують одна одну.

— Це небезпечно?

— Не знаю.

— Ви лікарка.

— Я лікарка для людей. Вона — представниця біології, яка вважає смерть формою інформаційного переходу, а ви після стрибка маєте астеріанський енергетичний візерунок у кровоносних судинах. Я імпровізую з гідністю.

Саера повела пальцем уздовж внутрішньої сторони Ліїного зап’ястка.

Дотик був майже невагомим, але хвиля пройшла крізь руку до плеча й нижче, залишаючи за собою тепло. Лія відчула не лише власну реакцію. Через зв’язок до неї повернулося відлуння відчуттів Саери — прохолодне, глибоке, контрольоване лише зовні.

Монітори прискорилися.

Докторка Йорн підняла брову.

— Я просила торкнутися руки, а не проводити дипломатичні переговори.

Саера прибрала пальці.

— В астеріанській культурі це одне й те саме.

— У людській іноді також, — сказала Йорн. — Саме тому у нас стільки воєн.

Лія сіла.

— Висновок?

— Окремо ви стабільні. Разом — теж, але ваші показники входять у резонанс. Якщо одна з вас зазнає болю, друга, імовірно, відчує його. Якщо одна втратить свідомість, наслідки для другої невідомі. Якщо зв’язок поглибиться…

— Що?

Йорн подивилася на них обох.

— Межа між вашими реакціями може стати ще менш чіткою.

— Наскільки менш?

— Ви можете перестати розуміти, де закінчується страх однієї й починається бажання іншої.

Саера опустила погляд на Ліїну руку.

— Це вже відбувається.

Лія відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Ти не казала.

— Ти не питала.

— Я не знала, що потрібно питати.

— Саме так люди пояснюють більшість своїх катастроф.

— А астеріани?

— Ми мовчимо, доки катастрофа не стає красивою легендою.

Докторка Йорн вимкнула сканери.

— Від експерименту я вас не відстороню. Капітанка все одно не послухається, а Саера формально не підпорядковується мені. Але тримайте фізичний контакт, коли двері відкриються.

— Для стабілізації? — запитала Лія.

— Так.

— Звичайно.

— І постарайтеся не перетворити це на ще один нейронний феномен, який мені доведеться описувати в медичному звіті пристойними словами.

Підготовка тривала дві години.

Новий дрон назвали «Мученик-4».

Назву запропонував Хольт, пояснивши, що перші три вже віддали життя за науку, хоча ніхто не запитував, чи погоджуються вони на таку кар’єру.

«Мученика-4» обладнали камерами, спектрометрами, гравітаційними датчиками, біосканером, механічною рукою і кабелем завдовжки півтора кілометра.

— Якщо кімната довша, — сказав Хольт, — я офіційно відмовляюся її ремонтувати.

— Ви не можете відмовитися ремонтувати частину корабля, — зауважила Мара.

— Це не частина корабля.

— Вона підключена до моїх систем.

— Паразити теж підключаються до живих систем.

— Ви порівняли мене з паразитом?

— Кімнату.

— Ваша інтонація була двозначною.

— У мене все життя тепер двозначне.

Біля дверей зібралася команда.

Кейн із чотирма озброєними охоронцями стояв позаду. Тесса Ворн майже притискалася до консолі, стежачи за даними. Хольт контролював кабель. Докторка Йорн тримала напоготові медичний комплект.

Лія стала перед дверима.

Саера поруч.

— Тримайте контакт, — нагадала Йорн.

Лія простягнула руку.

Саера переплела з нею пальці без вагань.

Майор Кейн подивився на їхні руки.

— Це справді необхідно?

— Медичний наказ, — відповіла Лія.

— Я не коментував.

— Ваше обличчя коментувало.

— Моє обличчя — приватна територія.

— Нарешті ми знайшли колонію, яку Земля не захоче захоплювати, — сказала Мара.

Перекреслена зоря на дверях засвітилася.

Метал став прозорим на мить. За ним промайнуло чорне небо.

Двері відчинилися.

Каюта здавалася звичайною.

Ліжко. Стіл. Стілець. Ілюмінатор. Фотографії Землі більше не було.

— Запускаємо дрон, — сказав Хольт.

«Мученик-4» перетнув поріг.

Перші три метри сигнал залишався стабільним.

Потім кімната почала видовжуватися.

Не стіни рухалися назад. Просто відстань між предметами збільшилася без видимого переходу. Ліжко залишалося біля входу, стіл віддалився на десять метрів, а ілюмінатор опинився далеко попереду, хоча зовнішня стіна корабля була за метр.

— Геометричне зміщення, — прошепотіла Тесса.

— Наскільки?

— Внутрішня довжина — сто двадцять метрів. Уже сто п’ятдесят. Двісті.

Кабель розмотувався.

Дрон рухався вперед.

На екрані з’являлися однакові стіни, але час від часу в них проступали двері. Десятки дверей із різними символами. Коло, розірване навпіл. Три хвилясті лінії. Долоня з сімома пальцями. Зоря без центру.

— Це не людські позначки, — сказала Саера.

— Астеріанські?

— Деякі. Інші я не знаю.

Дрон минув перші двері.

За ними почувся звук.

Людський сміх.

Хольт зупинив апарат.

— Аудіоаналіз.

Мара обробила запис.

— Голос належить Фаріду Оконкво.

Лія відчула, як пальці Саери сильніше стиснули її руку.

Фарід загинув під час стрибка.

Його тіло лежало в холодному відсіку.

Дрон рушив далі.

За другими дверима плакала дитина.

За третіми хтось співав мовою, якої не було в базах Мари.

За четвертими лунало рівне механічне дихання.

— Не відкривати жодних дверей, — наказала Лія.

— Я не планувала, — сказала Тесса, не відриваючи очей від даних. — Але хочу зафіксувати, що це найважче професійне рішення в моєму житті.

— Ви переживете.

— Саме цього я й боюся.

Дрон подолав триста метрів.

На підлозі з’явилися предмети.

Спочатку дитяча іграшка — маленький дерев’яний кораблик.

Потім військова медаль Земної федерації.

Потім уламок срібної маски.

Далі лежав червоний шарф.

Лія впізнала його.

— Зупиніть.

Зображення збільшили.

Шарф належав Елі Крос, пілотці, яка загинула ще до прибуття на Астеру під час аварії в навчальному модулі. Її особисті речі відправили на Землю.

— Це копія? — запитав Кейн.

— Матеріал відповідає земному текстилю, — сказала Мара.

— Візьміть його, — наказала Лія.

Механічна рука дрона підняла шарф.

Усі датчики одночасно видали помилку.

На екрані промайнуло обличчя жінки.

Ела Крос дивилася просто в камеру.

Її губи ворухнулися.

— Ліє.

Зображення зникло.

Дрон продовжував тримати шарф.

Лія не могла вдихнути.

Саера повернулася до неї.

— Ти знала її.

— Так.

— Вона була близькою?

— Вона була пілоткою.

— Я не питала про посаду.

Лія не відповіла.

Ела була першою людиною, якій вона дозволила побачити себе без форми, без наказів, без звичного холодного захисту. Вони не називали це коханням. Молоді офіцери рідко називають речі правильно, особливо якщо бояться, що правильна назва зробить втрату реальною.

Ела загинула за сім років до старту «Едема-7».

Лія не говорила про неї нікому.

Навіть Саері.

Але крізь зв’язок астеріанка вже відчула достатньо.

Не подробиці.

Біль.

Його форму.

Ревнощі Саери були слабкими, майже сором’язливими, і саме тому Лія відчула їх особливо гостро.

— Це не вона, — сказала Лія.

— Я знаю.

— Кімната використовує пам’ять.

— Твою чи корабля?

— Не знаю.

— Ти ніколи не розповідала мені про неї.

— Я не зобов’язана розповідати все.

— Ні.

Саера сказала це спокійно, але забрала руку.

Холодний зв’язок ослаб.

Показники на медичному моніторі одразу розійшлися.

— Поверніть дрон, — наказав Кейн.

— Ні, — сказала Лія.

— Кімната вже проникла у вашу пам’ять.

— Саме тому треба зрозуміти, як.

— Ви не об’єктивні.

— На кораблі немає об’єктивних людей. Є лише ті, хто краще приховує причини власних рішень.

— Капітанко…

— Дрон продовжує.

Він пройшов п’ятсот метрів.

Стіни змінилися.

Метал поступився темному каменю, вкритому тонкими світними прожилками. Коридор уже не нагадував «Едем-7». Він міг належати Ноксару, Астері або цивілізації, яка ніколи не бачила людей.

На підлозі лежали десятки особистих речей.

Кільце.

Дитяча черевичка з трьома відділеннями для пальців.

Кістяний інструмент.

Людський комунікатор.

Книга, сторінки якої ворушилися без повітря.

— Це сховище? — запитав Хольт.

— Ні, — відповіла Саера. — Сховища створюють, щоб пам’ятати.

— А це?

— Щоб не відпускати.

Дрон наблизився до ілюмінатора.

Тепер воно висіло просто в повітрі, без стіни навколо. За склом була темрява.

На склі стояла долоня.

Людська.

З іншого боку.

— Біосканування, — наказала Лія.

Дані з’явилися на дисплеї.

Серцебиття.

Слабке.

Ритмічне.

— Людина, — сказала Йорн. — Чоловік. Приблизно тридцять п’ять років.

— Ноа, — прошепотів Хольт.

Дрон наблизився.

Обличчя Ноа проступило за склом.

Він виглядав виснаженим. Під очима лежали темні тіні. На губах була кров. Але він був живий.

— Ноа, ти чуєш мене? — сказала Лія в передавач.

Він підняв очі.

— Капітанко.

Голос ішов крізь дрон, хоча скло не мало звукового каналу.

— Де ти?

— У каюті.

— Ми бачимо тебе за вікном.

Ноа подивився навколо себе.

— Тут немає вікна.

— Що ти бачиш?

— Корабель.

— Який сектор?

— Усі.

— Поясни.

Його обличчя спотворив страх.

— Вона бачить усі кімнати. Усі місця, де хтось був сам.

— Хто вона?

Ноа притиснув долоню до скла сильніше.

— Не знаю. Вона не говорить. Вона залишає місця, де слова більше не потрібні.

— Як тебе витягти?

— Не відкривайте вікно.

— Ноа…

— Не відкривайте. Там зорі.

Лія подивилася на чорну порожнечу за його плечем.

— Ми не бачимо їх.

— Вони бачать вас.

Сигнал обірвався.

Ілюмінатор тріснув.

Тонка біла лінія пройшла від краю до центру.

Усі датчики дрона закричали одночасно.

— Повертайте його! — наказала Лія.

Хольт увімкнув зворотну тягу.

Дрон не рухався.

Кабель натягнувся.

— Щось тримає його.

— Механічна перешкода?

— Ні. Простір.

Тріщина на склі розширилася.

За нею з’явилося світло.

Одна біла зоря.

Вона була надто яскравою, але не освітлювала нічого навколо.

Лія відчула, як Саера знову схопила її за руку.

Цього разу не через наказ лікарки.

Через страх.

Візерунок на Ліїному зап’ястку спалахнув, і вона побачила чужу пам’ять.

Живі світи, пов’язані нитками світла.

Мільярди свідомостей, що торкалися одна одної.

Потім між зорями пройшла темна хвиля.

Нитки почали рватися.

Кожен світ залишався сам.

Самотність перетворювалася на підозру.

Підозра — на страх.

Страх — на зброю.

Цивілізації починали вбивати одна одну, переконані, що захищаються.

Лія побачила кімнати.

Мільйони кімнат на мільйонах кораблів.

Місця, де люди, астеріани й незнайомі істоти залишалися наодинці зі своїми втратами.

Темрява входила через самотність.

— Вимкніть дрон, — сказала Саера.

— Ноа там.

— Це вже не лише Ноа.

Скло тріснуло знову.

Зоря наблизилася.

Третій голос Мари ожив у всіх динаміках.

— Від’єднайте кабель.

— Ми втратимо дрон, — сказав Хольт.

— Від’єднайте.

— Чому?

— Воно йде по ньому.

Кабель на підлозі здригнувся.

Від дверей до барабана по металу пробігла темна хвиля.

— Відсікти! — наказала Лія.

Хольт активував аварійний різак.

Кабель не перерізався.

— Матеріал змінив щільність!

Темрява наближалася.

Кейн підняв зброю.

— Відійти!

— Стрілянина в кабель не допоможе, — сказала Тесса.

— У мене обмежений набір аргументів.

Саера відпустила руку Лії й крокнула до кабелю.

— Ні, — сказала Лія.

— Астера торкнулася корабля через мене. Можливо, я можу закрити шлях.

— Ти не знаєш, що станеться.

— Ти також не знала, коли стрибнула в мою пам’ять.

— Це було командне рішення.

— Це було божевільне рішення.

— Саме тому командне.

Саера опустила долоню на кабель.

Її тіло вигнулося.

Світлі візерунки на шкірі спалахнули, піднімаючись від пальців до шиї. Лія відчула її біль так, ніби розпечений метал притиснули до власних нервів.

Вона схопила Саеру за талію.

— Досить!

— Не відпускай, — прошепотіла та.

Темрява на кабелі зупинилася.

Саера притиснулася спиною до Лії. Через тонку тканину одягу відчувалося кожне напруження її тіла, кожен подих. У будь-якій іншій ситуації близькість була б небезпечно чуттєвою. Тут вона стала способом не дозволити чужій силі розірвати їх обох.

Лія обхопила Саеру міцніше.

Їхні серця знову вирівняли ритм.

Срібне світло з руки Саери перейшло на руки Лії.

Кабель спалахнув.

Хольт ударив по аварійному різаку.

Цього разу метал розійшовся.

Відсічений кінець зник у каюті.

Двері зачинилися.

Ударна хвиля пройшла коридором. Світло згасло. Кілька людей упали.

Лія втримала Саеру.

На мить вони залишилися в темряві, притиснуті одна до одної, дихаючи в одному ритмі.

Саера повернула голову.

Її губи опинилися біля Ліїного вуха.

— Ти все ще вважаєш наш зв’язок технічною несправністю?

Лія важко вдихнула.

— Зараз не час.

— Люди завжди кажуть це, коли час стає чесним.

— Ти щойно мало не загинула.

— Ти також.

— Це не аргумент.

— Для мене — так.

Світло повернулося.

Лія відпустила її не відразу.

Навколо люди піднімалися, перевіряли обладнання й дуже старанно не дивилися в їхній бік.

Кейн дивився.

— Наступного разу, — сказав він, — сектор буде від’єднано.

— Наступного разу, — відповіла Лія, — виконуйте наказ швидше й спостерігайте за чужими тілами менше.

Тесса Ворн перевірила дані.

— Кімната зникла.

Усі подивилися на стіну.

Дверей більше не було.

Лише гладка металева панель.

— Ноа? — запитала Лія.

— Сигнал втрачено, — сказала Мара.

— Він живий.

— Був під час контакту.

— Він живий, — повторила Лія.

Ніхто не заперечив.

На підлозі залишився червоний шарф Ели Крос.

Дрон устиг принести його до дверей перед обривом кабелю.

Лія підняла тканину.

Вона була теплою.

На одному кінці з’явився вишитий напис, якого раніше не існувало:

«Ти все ще обираєш тих, кого не можеш урятувати».

Саера прочитала слова.

— Це жорстоко.

— Це правда.

— Правда без співчуття — лише інша форма насильства.

— Звідки ти знаєш?

— Астеріани також довго вчилися називати жорстокість мудрістю.

Лія стиснула шарф.

— Ти ревнувала.

Саера завмерла.

— До мертвої?

— До пам’яті.

— Пам’ять не може забрати тебе.

— Може.

— Тоді ти вже давно належиш багатьом привидам.

— А ти?

Саера подивилася на порожню стіну.

— Я також.

Вони стояли поруч, не торкаючись одна одної.

Зв’язок між ними залишався відкритим. Лія відчувала там Ейлану — ім’я, яке Саера досі не вимовляла вголос, біль старої втрати й страх перед новою.

Кімната знала це.

Кімната знала їх обох.

І, можливо, саме тому відчинилася.

До вечора сектор D-12 перевірили сім разів.

Двері не повернулися.

Сканери показували нормальну геометрію. Жодних зайвих порожнин. Жодних сигналів Ноа. Жодних слідів невідомої енергії.

Хольт наказав установити на стіні фізичні маркери, щоб помітити будь-яку деформацію.

Кейн розмістив постійну охорону.

Тесса Ворн заявила, що хоче перенести до коридору ліжко.

Лія заборонила.

— Це наукова необхідність, — заперечила фізикиня.

— Ви хочете спати біля просторової аномалії.

— Саме так.

— Це не наука.

— Усі великі відкриття починалися з поганого рішення й відсутності нормального нагляду.

— Цього разу нагляд є.

— Тиранія.

— Відпочиньте, докторко.

— Після того, як простір перестане фліртувати з моїми приладами.

Лія повернулася до капітанської каюти після двадцяти двох годин без сну.

Вона зняла форму, залишила її на спинці крісла й стала під душ. Вода була ледь теплою — системи економили енергію. На плечі залишився темний слід від того, як вона втримувала Саеру під час контакту з кабелем.

Лія провела пальцями по шкірі.

Крізь зв’язок прийшло слабке відлуння.

Саера теж не спала.

Лія відчула її самотність, холод і бажання прийти.

Або це було її власне бажання?

Докторка Йорн попереджала, що межа стане нечіткою.

Лія вимкнула воду.

Одяглася в легку темну сорочку й сіла на край ліжка. Червоний шарф лежав на столі в герметичному контейнері.

— Мара.

— Так, капітанко.

Голос був першим — знайомим, іронічним.

— Скільки вас?

— Одна.

— Не бреши.

— Три активні голосові модулі.

— Це не те саме.

— Я не знаю, що це.

— Третій голос знав про кабель.

Мара мовчала.

— Хто він?

— Частина мене.

— Яка частина?

— Та, яку люди не створювали.

Лія сперлася ліктями на коліна.

— Вона пов’язана з кімнатою?

— Так.

— З Ноксаром?

— Глибше.

— Із мережею живих світів?

— Так.

— Чому ти приховувала це?

— Я не приховувала. Я не пам’ятала.

— А тепер?

— Пам’ять повертається фрагментами.

— Що таке каюта?

Довга пауза.

— Шрам.

— Саера сказала те саме.

— Вона розуміє живі системи.

— Шрам від чого?

— Від розриву.

— Якого?

— Коли мережа загинула, деякі кораблі намагалися зберегти зв’язки. Вони створювали внутрішні простори, де пам’ять могла перечекати тишу.

— Отже, каюта — сховище?

— Ні.

— Ти щойно сказала…

— Сховища зберігають те, що в них кладуть. Ці кімнати вчилися самі вирішувати, що не відпускати.

Лія подивилася на контейнер із шарфом.

— Вони збирали мертвих?

— Їхні сліди. Голоси. Біль. Бажання. Останні зв’язки.

— Ноа живий?

— Частково тут.

— Що це означає?

— Я не знаю, як сказати це мовою, яка не зламає тобі надію.

— Скажи точно.

— Точність також може бути жорстокою.

— Мара.

— Його тіло не перебуває на кораблі. Його свідомість досі пов’язана з нами. Кімната утримує його між місцями.

— Ми можемо повернути його?

— Можливо.

— Якою ціною?

— Ще не знаю.

Лія заплющила очі.

— Чому кімната з’явилася саме тепер?

— Стрибок відкрив старий шлях. Ти, Саера і я створили резонанс. Корабель згадав форму, якої ніколи не мав у людській конструкції.

— Тобто вона не зайва.

— Для «Едема-7» — зайва. Для того, чим він був колись, — ні.

— Ким він був?

— Не кораблем колонізаторів.

— А ким?

— Мостом.

Дзвінок біля дверей урвав розмову.

Лія знала, хто стоїть зовні.

Вона відчувала це ще до сигналу.

— Відчинити.

Саера зайшла.

На ній був довгий світлий плащ поверх тонкого астеріанського одягу. Волосся залишалося розпущеним. У м’якому освітленні каюти вона виглядала не як дипломатка чи представниця чужого світу, а як небезпечна відповідь на питання, яке Лія все життя боялася поставити.

— Ти не спиш, — сказала Саера.

— Ти також.

— Я відчула твою розмову з Марою.

— Слова?

— Ні. Страх.

Лія вказала на крісло.

Саера не сіла.

Вона підійшла до контейнера з шарфом.

— Ела?

— Так.

— Ти кохала її?

Лія напружилася.

— Це має значення?

— Для кімнати — очевидно.

— Я питаю, чи має це значення для тебе.

Саера повільно повернулася.

— Так.

Чесність була гіршою за звинувачення.

Лія встала.

— Ми були молоді. Це тривало недовго.

— Тривалість не визначає глибину.

— Вона загинула.

— Я знаю.

— Тоді чому ти ревнуєш?

— Тому що мертві не змінюються. Вони залишаються такими, якими їх пам’ятають. Живі завжди програють ідеальним привидам.

Лія підійшла ближче.

— Ти не змагаєшся з нею.

— А з ким я змагаюся?

— З моєю звичкою нікого не підпускати.

— І хто перемагає?

— Поки що звичка.

Саера усміхнулася сумно.

— Принаймні ти чесна.

— Це тимчасове пошкодження після стрибка.

Між ними залишався один крок.

Саера підняла руку й торкнулася синця на Ліїному плечі.

— Я завдала тобі болю.

— Ти втримувала кабель.

— Ти втримувала мене.

— Це моя робота.

— Ти все називаєш роботою, коли боїшся назвати бажання.

Пальці Саери ковзнули вздовж плеча до шиї.

Дотик був холодним, але тіло Лії відгукнулося теплом. Зв’язок відкрився ширше. Вона відчула Саерине хвилювання, ніжність, ревнощі й бажання — не різке, не голодне, а глибоке, мов темний океан під кригою.

Лія поклала долоню їй на талію.

Тканина була тонкою.

Саера вдихнула.

Їхні чола майже торкнулися.

— Докторка Йорн заборонила поглиблювати резонанс, — прошепотіла Лія.

— Вона сказала бути обережними.

— Це медичний спосіб заборони.

— У нашій культурі — запрошення.

— У вас дуже небезпечна культура.

— Саме тому ти не відходиш.

Губи Саери були близько.

Надто близько, щоб удавати байдужість.

Недостатньо близько, щоб припинити думати.

З динаміка пролунав голос Мари:

— Перепрошую.

Лія заплющила очі.

— Ні, не перепрошуєш.

— Не перепрошую.

Саера тихо засміялася.

— Що сталося? — запитала Лія, не відпускаючи її.

— Кімната повернулася.

Лія відступила.

Холод одразу заповнив простір між ними.

— Де?

Мара ввімкнула стінний екран.

На схемі корабля мерехтіла нова позначка.

Сектор C-4.

Капітанська палуба.

Лія подивилася на власні двері.

Праворуч від них, там, де раніше була суцільна стіна, проступав тонкий вертикальний шов.

Метал тихо клацнув.

З’явилися другі двері.

Без номера.

На їхній поверхні світилася перекреслена зоря.

Саера стала поруч із Лією.

— Вона перемістилася.

— Ні, — сказала Мара третім голосом. — Вона виросла.

За новими дверима щось постукало.

Тричі.

Пауза.

Ще тричі.

Потім голос Ноа Вельса тихо промовив:

— Капітанко, тут є ще хтось.

Лія відчула, як пальці Саери знайшли її руку.

Цього разу вона не відсмикнулася.

«Едем-7» мав пошкоджений реактор, розщеплений штучний інтелект, екіпаж на межі заколоту, Землю десь позаду й живу темряву попереду.

Тепер у нього була ще й зайва кімната.

Здорового глузду на кораблі не вистачало давно.

Але вперше Лія запідозрила, що саме його відсутність могла виявитися єдиною причиною, з якої вони досі залишалися живими.